ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.08.2025Справа № 910/6297/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
за позовом Фізичної особи-підприємця Макарової Юлії Сергіївни ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )
до Державного підприємства "Завод 410 ЦА" (03151, м. Київ, пр. Повітряних Сил, буд. 94; ідентифікаційний код 01128297)
про стягнення 88 457,17 грн
Фізична особа-підприємець Макарова Юлія Сергіївна звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Державного підприємства "Завод 410 ЦА" про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу № УЗ-21-346/4 від 05.08.2021 у розмірі 88 457,17 грн, з яких: 49 999,00 грн основного боргу, 28 130,98 грн інфляційних втрат, 5 145,10 грн 3% річних та 5 182,09 грн пені.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.2025 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
12.06.2025 через підсистему «Електронний суд» відповідачем подано відзив на позовну заяву.
16.06.2025 через підсистему «Електронний суд» позивачем подано відповідь на відзив.
23.06.2025 через підсистему «Електронний суд» позивачем подано заяву про стягнення витрат на правничу допомогу.
Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
05.08.2021 між Фізичною особою-підприємцем Макарової Юлією Сергіївною (далі- позивач, постачальник) та Державним підприємством "Завод 410 ЦА" (далі - відповідач, покупець) було укладено договір №УЗ-21-346/4 купівлі-продажу (поставки), за умовами якого продавець зобов'язується по договору поставити покупцю товари, зазначені в специфікаціях, які є невід'ємною частиною цього договору або у заявці у разі поставки товару до укладення цього договору (п.1.1. договору).
Відповідно до п. 1.2. договору поставка товарів здійснюється окремими партіями, згідно з заявкою покупця переданої продавцю факсимільним зв'язком або електронною поштою. Номенклатурний перелік, асортимент, ціна, кількість товарів, що поставлється за цим договором, передбачені у специфікаціях, або в заявці у разі поставки товару до укладання цього договору.
Згідно з п. 3.1. договору загальна ціна цього договору на момент його укладення складає 49999,00 грн без ПДВ.
Відповідно до п.4.1. договору розрахунки проводяться наступним шляхом :
- продавець передає покупцю рахунок для оплати замовленої продукції;
- покупець згідно рахунку в рамках специфікації (додатку), проводить платіж, умови оплати зазначаються в кожній специфікації або в заявці у разі поставки товару до укладання цього договору окремо.
Оплата по договору проводиться після проходження перевірки товаром ВТК, та НОМЕР_2 Військового представництва Міноборони України в разі його залучення, якщо інше не передбачено умовами договору.
Згідно з п. 4.2. договору форма розрахунків: безготівкова, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок продавця, вказаний в договорі.
Згідно з п.4.3. договору днем оплати товару вважається день надходження грошових коштів на банківський рахунок продавця.
Відповідно до п. 5.1. договору строк поставки партії товару буде вказано в кожній специфікації або заявці у разі поставки товару до укладення договору окремо.
Згідно з п.5.6 договору право власності на товар, а також ризики випадкової втрати або пошкодження товару переходить від продавця до покупця після проходження вхідного контролю на складі покупця за участі, в разі залучення ІНФОРМАЦІЯ_1, якщо не передбачено інше.
Відповідно до п.6.1.1 договору покупець зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати за поставлені товари.
Згідно п.7.1. договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену цим договором та чинним законодавством України.
Відповідно до п.7.2. договору у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань по договору щодо оплати товару покупець сплачує продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного (простроченого) зобов'язання, вираженого в гривнях за кожний день прострочення, у встановленому законом порядку.
Згідно з п.10.1 договору цей договір набирає чинності з моменту підписання сторонами і діє терміном на один рік, а в частині виконання зобов'язань (по оплаті та поставці) - до повного виконання їх сторонами.
Специфікацією №1 до договору було погоджено сторонами поставку певних товарів на суму 49999,00 грн без ПДВ.
Також вказаною специфікацією було погоджено умови оплати: 100% оплата протягом 30-ти банківських днів після поставки та проходження вхідного контролю на підприємстві покупця та підписання договору.
Так, позивач у позовній заяві зазначає, що на виконання умов вищезазначеного договору, останнім було поставлено товар, за який не було здійснено оплату:
- за видатковою накладною №0000303 від 27.10.2021 року було поставлено товар на суму 49999,00 грн без ПДВ (за рахунком-фактурою №0002547 від 26.10.2021).
Позивач стверджує, що поставки товару за видатковою накладною здійснені 27.10.2021 року, а тому останній день строку на оплату товару є 08.12.2021 року.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначає, що відповідачем не було здійснено оплати поставленого товару, внаслідок чого за останнім рахується заборгованість у розмірі 49999,00 грн основного боргу, що і стало підставою для звернення до суду.
Крім того, внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем грошового зобов'язання, позивачем нараховано до стягнення з відповідача 28 130,98 грн інфляційних втрат, 5 145,10 грн 3% річних та 5 182,09 грн пені.
Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст. ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги Договір як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
Статтею 712 ЦК України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
У частині 2 статті 712 ЦК України зазначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Статтею 663 Цивільного Кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Відповідно до п.6.1.1 договору покупець зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати за поставлені товари.
Специфікацією №1 до договору було погоджено сторонами поставку певних товарів на суму 49999,00 грн без ПДВ.
Також вказаною специфікацією було погоджено умови оплати: 100% оплата протягом 30-ти банківських днів після поставки та проходження вхідного контролю на підприємстві покупця та підписання договору.
Так, судом встановлено, що відповідачем за видатковою накладною №0000303 від 27.10.2021 року було поставлено товар на суму 49999,00 грн без ПДВ (за рахунком-фактурою №0002547 від 26.10.2021).
Вказана видаткова накладна підписана уповноваженим представником покупця без зауважень, жодних вимог з приводу якості, кількості, комплектності товару відповідачем не було заявлено.
У той же час, відповідач своїх зобов'язань з оплати поставленого позивачем товару належним чином у встановлений договором строк не здійснив, результаті чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість в розмірі 49 999,00 грн.
У відповідності до ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Статтею 688 Цивільного кодексу України на покупця покладено обов'язок повідомити продавця про порушення умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності товару в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.
Жодних заперечень з приводу отримання товару відповідачем суду надано не було.
Отже, суд при розгляді справи приймає до уваги відсутність у відповідача будь-яких заперечень та претензій щодо належного виконання позивачем прийнятих за договором зобов'язань з передання товару.
Зважаючи на викладені вище обставини та виходячи з положень ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, за висновками суду, представлені до матеріалів справи видаткові накладні є належними доказами передачі товару відповідачу, а отже, виконання позивачем своїх зобов'язань з поставки товару в межах договору здійснено належним чином.
Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
Частиною 1 ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
У ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України зазначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами ст. ст. 525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.
Водночас, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначає, що договір поставки є нікчемним, оскільки був укладений із порушенням ЗУ «Про публічні закупівлі», а саме через сплив 20-ти денного строку на укладення договору після оголошення повідомлення про намір укласти договір за результатами перемоги у тендері.
Згідно умов тендерної документації у закупівлі, на кожному аркуші такої тендерної документації, яка розроблялася саме відповідачем як замовником закупівлі, було прямо вказано, що закупівля не підпадає під дію Закону України «Про публічні закупівлі», а здійснюється на підставі інших локальних актів.
Так, на другому аркуші Тендерної документації прямо передбачено наступне: «Конкурс проводиться відповідно до вимог Наказу ДП «Прозорро» від 19.03.2019 №10 (зі змінами та доповненнями) та внутрішніх нормативних документів, як допорогова закупівля, з метою максимальної економії та ефективності».
Судом встановлено, що закупівлі, які проводилися відповідачем, були проведені на підставі іншого нормативно-правового документа - Наказу Державного концерну "Укроборонпром" від 29.09.2021 Про внесення змін до Порядку закупівель підприємствами Державного "Укроборонпром", затвердженого концерну наказом Концерну від 29.11.2019 № 333 (зі змінами), згідно з яким Порядок закупівель підприємствами Державного концерну "Укроборонпром" (далі - Порядок), затверджений наказом Державного концерну "Укроборонпром" (далі - Концерн) від 29.11.2019 № 333 (у редакції наказу Концерну від 25.02.2021 № 76, з подальшими змінами), викласти в новій редакції, що додається.
Саме на підставі вищезазначеного Порядку і було проведено закупівлю.
Даний Порядок не передбачає визнання договору нікчемний у випадку спливу 20 ти днів на укладення договору.
Отже, твердження відповідача у відзиві на позовну заяву не знайшли свого підтвердження.
З огляду на вказане в сукупності судом встановлено, що борг відповідача перед позивачем за представленими до матеріалів справи документами становить 49 999,00 грн, з огляду на що вказана сума заборгованості підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Крім суми основного боргу, позивач також просить суд стягнути з відповідача 28 130,98 грн інфляційних втрат, 5 145,10 грн 3% річних та 5 182,09 грн пені.
Розмір штрафних санкцій відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Статтею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19.
Так, відповідно до п.7.2. договору у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань по договору щодо оплати товару покупець сплачує продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного (простроченого) зобов'язання, вираженого в гривнях за кожний день прострочення, у встановленому законом порядку.
Згідно з ч. 1 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За таких обставин, суд перевіряє обґрунтованість заявленої суми пені, виходячи з зазначеного позивачем періоду, який не суперечить законодавству.
У зв'язку з тим, що взяті на себе зобов'язання по сплаті поставленої продукції відповідач вчасно не виконав, він повинен сплатити позивачу пеню, розмір якої, за розрахунками суду та визначений позивачем період (з 09.12.2021 по 09.06.2022) становить 5 182,09 грн.
Вимоги позивача в частині стягнення з відповідача пені в розмірі 5 182,09 грн обґрунтовані і підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши надані позивачем розрахунки 3 % річних та інфляційних втрат, суд встановив їх правильність та арифметичну вірність.
Відповідач доводів позивача не спростував, контррозрахунок заявлених до стягнення сум не надав.
Щодо доводів відповідача про наявність правових підстав для зменшення розміру штрафних санкцій, суд зазначає наступне.
Частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Згідно зі статтею 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого можливе зменшення розміру відсотків річних на підставі статей 551 Цивільного кодексу України, 233 Господарського кодексу України.
При цьому суд при визначенні розміру, до якого можна зменшити проценти річних, обмежений нормою частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, яка визначає, що боржник має сплатити кредитору три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) від простроченої суми.
Отже, саме три проценти річних є законодавчо встановленим розміром процентів річних, які боржник повинен сплатитиу разі неналежного виконання грошового зобов'язання. Три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних.
Відтак розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24.
Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (Методологічні положення щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519).
Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, вони об'єктивно виникають унаслідок знецінення грошових коштів, а їх стягнення є компенсацією за понесені втрати.
Компенсація кредитору інфляційних втрат згідно з положеннями частини другої статті 625 Цивільного кодексу України є мінімальною гарантією захисту його інтересів, яка забезпечує збереження цінності грошових коштів протягом прострочення оплати боржником відповідних товарів, робіт чи послуг.
Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони, як уже зазначалося, входять до складу грошового зобов'язання і є способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.
Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується правової позиції щодо неможливості зменшення розміру інфляційних втрат - висновки про це викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 904/4334/22, від 24 січня 2024 року у справі № 917/991/22, від 01 жовтня 2024 року у справі № 910/18091/23 та від 05 листопада 2024 року у справі № 902/43/24, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 712/4975/22.
Суд відзначає, що у відзиві на позовну заяву відповідач лише посилається на наявність у суду правових підстав для зменшення розміру неустойки, проте відповідне клопотання не заявляє і не доводить наявність підстав для зменшення нарахованих позивачем санкцій.
Суд наголошує, що зменшення розміру штрафних санкцій не є обов'язком суду, а є його правом, яке може бути реалізоване судом виключно у виняткових випадках.
Більше того, судом враховано, що боржником не було вчинено жодних необхідних заходів по виконанню зобов'язання своєчасно, відповідачем не доведено факту здійснення дій, направлених на прискорення оплати продукції, відсутня будь-яка обґрунтована причина винної поведінки боржника щодо несвоєчасної оплати за поставлений товар; винна поведінка боржника не є виключним випадком.
З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для зменшення розміру як пені, так і 3% річних, нарахованих за прострочення виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань за договором.
Водночас, відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог про стягнення штрафних санкцій у зв'язку із введенням в України воєнного стану з 24.02.2022 року, а також карантину, посилаючись при цьому на норми, які регулюють звільнення від відповідальності у зв'язку із настанням форс- мажорних обставин.
Суд зазначає, що сам факт оголошення в Україні воєнного стану з 24.02.2022 року не свідчить про те, що відповідач не мав змоги провести оплату за поставлений товар.
Більше того, спірний договір між сторонами було укладено вже під час дії воєнного стану, тобто, відповідач був обізнаний про всі можливі наслідки.
Згідно з умовами укладеного між сторонами договору, на покупця покладається обов'язок оплатити поставлений товар (п.6.1.1 договору).
У постанові Верховного Суду від 30.11.2021 у справі №913/785/17 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов'язання.
Натомість, відповідач не зазначив, яким чином введення в Україні воєнного стану робили для нього повністю неможливим виконання для нього обов'язків, визначених укладеним договором.
Відповідно до ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Відповідачем не було надано жодних доказів того, що порушення сталося не з його вини, а саме внаслідок обставин непереборної сили.
З огляду на викладене, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.
За приписами ст. 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 10 000,00 грн суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас, за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5, 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Натомість у частині 5 наведеної статті визначено критерії, керуючись якими суд може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Так, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку (дії/бездіяльність) обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
На підтвердження розміру понесених витрат на правову допомогу адвоката позивачем надано належним чином засвідчені копії договору-доручення про надання правової допомоги від 10.01.2022, укладеного між позивачем та Адвокатським бюро «Сергія Жечева», додаткових угод № 1 від 10.01.2022, № 2 від 21.12.2023, № 3 від 30.12.2024 до цього договору, акту № ОУ-00000103 приймання-передачі наданої правової допомоги від 23.06.2025 на суму 10 000,00 грн, рахунку-фактури № ОУ-00000103 від 23.06.2025 на суму 10 000,00 грн та платіжної інструкції № 67 від 23.06.2025 на суму 10 000,00 грн.
За умовами пунктів 1.1, 4.2, 4.4 договору-доручення про надання правової допомоги від 10.01.2022 предметом даного договору є надання адвокатським бюро усіма законними методами та способами правової допомоги клієнту у всіх справах, які пов'язані чи можуть бути пов'язані зі захистом та відновленням порушених, оспорюваний, невизнаних його прав та законних інтересів. Гонорар адвоката погоджується за взаємною угодою сторін та оформляється актом приймання-передачі наданої правової допомоги. Оплата послуг здійснюється за фактом їх надання на підставі підписаного сторонами акту приймання-передачі наданої правової допомоги протягом 30-ти днів з дня підписання акту приймання-передачі правової допомоги або сплачується клієнтом наперед.
У додатковій угоді № 1 від 10.01.2022 до договору-доручення про надання правової допомоги від 10.01.2022 визначено перелік послуг, що надається за договором та їх вартість, зокрема, вартість послуг із підготовки позовної заяви, відповіді на відзив (в незалежності від витраченого часу) за домовленістю сторін становить 5 000,00 грн.
Відповідно до акту № ОУ-00000103 приймання-передачі наданої правової допомоги від 23.06.2025 Адвокатським бюро «Сергія Жечева» було надано, а позивачем прийнято послуги на загальну суму 10 000,00 грн.
Стаття 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» визначає, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Приймаючи до уваги викладене, з огляду на ціну позову, обсяг та зміст наданих адвокатом позивача послуг, суд дійшов висновку, що витрати позивача на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 10 000,00 грн є обґрунтованими, пов'язаними з розглядом цієї справи та документально підтвердженими.
Відповідно до ст. 129 ГПК України понесені позивачем витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 ГПК України, Господарський суд міста Києва
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Державного підприємства "Завод 410 ЦА" (03151, м. Київ, пр. Повітряних Сил, буд. 94; ідентифікаційний код 01128297) на користь Фізичної особи-підприємця Макарової Юлії Сергіївни ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 49 999 (сорок дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять) грн 00 коп. основного боргу, 5 182 (п'ять тисяч сто вісімдесят дві) грн 09 коп. пені, 28 130 (двадцять вісім тисяч сто тридцять) грн 98 коп. інфляційних втрат, 5 145 (п'ять тисяч сто сорок п'ять) грн 10 коп. 3 % річних, 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп. судового збору та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 06.08.2025
Суддя І.О. Андреїшина