ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.08.2025Справа № 910/4752/25
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" (54020, Миколаївська область, м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108, оф. 702; ідентифікаційний код 32063234)
до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д; ідентифікаційний код 14360570)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Січеславська набережна, будинок 29-А, код ЄДРПОУ 38920700)
про стягнення 9 118,59 доларів США та 7 477,55 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" про стягнення 9 118,59 доларів США та 7 477,55 грн, з яких: 4 629,45 доларів США - 3% річних за користування коштами, належними до сплати за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів № 216918 від 10.10.2013, 4 489,14 доларів США - 3% річних за користування коштами, належними до сплати за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів № 218205 від 17.10.2013, інфляційні втрати за невиконання грошового зобов'язання по сплаті судового збору в розмірі 6 320,51 грн та 3% річних за невиконання грошового зобов'язання по сплаті судового збору у розмірі 482,10 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 залишено позов без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви - 5 днів з дня вручення ухвали суду, у визначений спосіб.
28.04.2025 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.05.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
12.05.2025 через підсистему «Електронний суд» відповідачем подано відзив на позовну заяву та клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Січеславська набережна, будинок 29-А, код ЄДРПОУ 38920700) третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
10.10.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю «КОЛФУМ-ІНВЕСТ» (далі - товариство, позивач) та Акціонерним товариством Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», (далі - банк, відповідач) було укладено договір про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №216918, відповідно до якого товариством на умовах банківського вкладу на 1 рік внесено на рахунок банку суму $50 000.
Також 17.10.2013 між позивачем та відповідачем було укладено договір про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №218205, відповідно до якого позивачем на умовах банківського вкладу на 1 рік внесено на рахунок банку суму $50 000. Таким чином загальна сума коштів розміщена на той момент в банку становила $100 000,00.
Крім того, за договором від 10.10.2013 №216918 нараховано процентів станом на 30.04.2014 року $ 1438,36, а за договором від 17.10.2013 №218205 - $ 1380,82.
Як зазначає позивач, починаючи з липня 2014 року товариство неодноразово зверталось до банку про повернення суми вкладів та нарахованих процентів. Проте банк по суті звернення не розглядав, вимоги товариства щодо повернення суми вкладів розміщених на строковому депозиті не виконав, проценти нараховані на суму вкладу не сплатив.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 по справі № 910/15069/23 про розірвання договорів та стягнення коштів вирішено стягнути з АТ КБ «Приватбанк» на користь ТОВ "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" суму вкладу у розмірі 50 000,00 доларів США та відсотки у розмірі 1 438,36 доларів США за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів від 10.10.2013 № 216918; суму вкладу у розмірі 50 000,00 доларів США та відсотки у розмірі 1 380,82 доларів США за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів від 17.10.2013 № 218205; судовий збір у розмірі 56 399,30 грн.
Вказане рішення залишено без змін після перегляду в апеляційному порядку (постанова Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024) та після перегляду в касаційному порядку (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.10.2024).
На виконання вказаного рішення Господарським судом міста Києва видано накази про примусове виконання рішення від 09.09.2024, що звернуті позивачем до виконання.
В ході виконавчого провадження (ВП № 76175223) стягнуто з АТ КБ "ПРИВАТБАНК" на користь ТОВ "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" 50 000,00 доларів США та відсотки у розмірі 1 438,36 доларів США за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів №216918 від 10.10.2013 р. Кошти надійшли на рахунок стягувача 18.03.2025 року.
В ході виконавчого провадження (ВП № 76175015) стягнуто з АТ КБ "ПРИВАТБАНК" на користь ТОВ "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" суму вкладу у розмірі 50 000,00 доларів США та відсотки у розмірі 1 380,82 доларів США за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів №218205 від 17.10.2013 р. Кошти надійшли на рахунок стягувача 14.03.2025 року.
В ході виконавчого провадження (ВП № 76175342) стягнуто з АТ КБ "ПРИВАТБАНК" на користь ТОВ "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" судовий збір у розмірі 56 399,30 грн. Кошти надійшли на рахунок стягувача 13.03.2025 року.
Так, позивач вважає, що оскільки АТ КБ "ПРИВАТБАНК" порушило грошове зобов'язання зі сплати суми вкладів і нарахованих процентів, а також суми судового збору за рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 по справі № 910/15069/23, є правомірним нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
Згідно з розрахунком позивача сума 3% річних за користування коштами за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів від 10.10.2013 № 216918 становить 4 629,45 доларів США (в межах загального строку позовної давності до дати надходження коштів на рахунок ТОВ "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" внаслідок примусового виконання рішення).
Згідно з розрахунком позивача сума 3% річних за користування коштами за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів від 17.10.2013 № 218205 становить 4 489,14 доларів США (в межах загального строку позовної давності до дати надходження коштів на рахунок ТОВ "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" внаслідок примусового виконання рішення).
Згідно з розрахунком позивача сума інфляційних втрат та 3% річних за користування коштами внаслідок примусового виконання грошового зобов'язання з компенсації судового збору згідно рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 по справі № 910/15069/23 становить 7 477,55 гривень (з дати набрання рішенням законної сили до дати надходження коштів на рахунок ТОВ «Колфум-Інвест» внаслідок примусового виконання рішення).
З огляду на вищевикладені обставини позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь 9 118,59 доларів США та 7 477,55 грн, з яких: 4 629,45 доларів США - 3% річних за користування коштами, належними до сплати за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів № 216918 від 10.10.2013, 4 489,14 доларів США - 3% річних за користування коштами, належними до сплати за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних обігових коштів № 218205 від 17.10.2013, інфляційні втрати за невиконання грошового зобов'язання по сплаті судового збору в розмірі 6 320,51 грн та 3% річних за невиконання грошового зобов'язання по сплаті судового збору у розмірі 482,10 грн.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 ст. 1058 ЦК України визначено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Положення статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містять поняття: банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти у готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492) банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки.
Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі (паперовій або електронній). Електронна форма договору має містити електронний підпис/електронний цифровий підпис клієнта (представника клієнта) та уповноваженої особи банку відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України. Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу можуть укладатися шляхом приєднання клієнта до публічної пропозиції укладення договору (оферта), який розміщений у загальнодоступному для клієнта місці в банку та на його офіційному сайті в мережі Інтернет. Банк зобов'язаний надати клієнту у спосіб, визначений банком та клієнтом, у тому числі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем примірник договору, що дає змогу встановити дату його укладення (пункт 1.9 Інструкції № 492).
Згідно з ч. 1 ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
Частина 1 статті 193 ГК України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 629 ЦК України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Згідно частини 1 статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
При цьому, предметом даного позову є вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих за користування коштами, належними до сплати за депозитними договорами на розміщення тимчасово вільних обігових коштів № 216918 від 10.10.2013, № 218205 від 17.10.2013 та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов'язання по сплаті судового збору в розмірі 6 320,51 грн та 3% річних за невиконання грошового зобов'язання по сплаті судового збору у розмірі 482,10 грн.
Зі змісту рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 року по справі №910/15069/23 вбачається, що судом було встановлено, що відповідач в порушення умов договорів про розміщення тимчасово вільних обігових коштів на строковий депозит №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 та положень ст. 526 ЦК України, ст. 193 ГК України, не виконав свого обов'язку з повернення позивачу суми депозитних вкладів та не сплатив нараховані відсотки за договорами №216918 від 10.10.2013 та №218205 від 17.10.2013 ані на вимогу позивача, ані після закінчення строку, на який було розміщено грошові кошти на депозитний вклад, що у свою чергу є порушенням ч. 1 ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо розпорядження позивачем своїм майном.
Відповідно до норм статей 598 - 609 Цивільного кодексу України, рішення суду про стягнення боргу не є підставою для припинення грошового зобов'язання. В той же час, приписи статті 625 Цивільного кодексу України не заперечують звернення кредитора з вимогою про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, суми інфляційних та процентів річних від простроченої суми за невиконання грошового зобов'язання, зокрема, за період після прийняття судом відповідного рішення.
Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
Відповідно до частини 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Норми статті 129-1 Конституції України визначають, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Таким чином, судове рішення у справі № 910/15069/23 не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити.
Більше того, вказане рішення залишено без змін після перегляду в апеляційному порядку (постанова Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2024) та після перегляду в касаційному порядку (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.10.2024).
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за час прострочення.
Зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відтак, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020р. у справі №910/4590/19.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц, постанови Верховного Суду: від 04.10.2019 року у справі №915/880/18, від 26.09.2019 року у справі №912/48/19, від 18.09.2019 року у справі №908/1379/17, від 07.07.2020 року у справі №296/10217/15-ц, від 04.02.2020 року у справі №912/1120/16, тощо).
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.1, 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013 року)
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
В процесі перевірки наявного в позовних матеріалах розрахунку позивача 3% річних за користування коштами, належними до сплати за депозитними договорами на розміщення тимчасово вільних обігових коштів, судом було встановлено, що позивачем невірно визначено періоди простроченого грошового зобов'язання, з огляду на таке.
Так, судом встановлено, що позивач здійснює розрахунок 3% річних за договором №216918 за період з 15.04.2022 по 14.04.2025, 3 % річних за договором № 218205 за період з 15.04.2022 по 13.03.2025, тоді як фактичне виконання рішення суду у справі № 910/15069/23 відбулося 15.01.2025 - день, коли грошові кошти були списані у примусовому порядку з кореспондентського рахунку АТ КБ "ПриватБанк", який відкритий в Національному Банку України, що підтверджується платіжною вимогою № 76175015 від 15.01.2025, платіжною вимогою № 76175342 від 15.01.2025 та платіжною вимогою № 76175223 від 15.01.2025. Дані платіжні вимоги в процесі розгляду справи були долучені відповідачем до відзиву на позовну заяву.
Крім того, судом враховано, що 16.10.2024 заступником начальника Печерського відділу ДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиції України (м. Київ) була винесена Постанова про зупинення виконавчих дій на підставі ухвали Верховного Суду про зупинення виконання судового рішення у справі № 910/15069/23.
Дані обставини свідчать про те, що грошові кошти були зараховані позивачу на рахунок 14.03.2025 та 18.03.2025 не з вини боржника, оскільки останній виконав рішення суду саме 15.01.2025.
Більше того, банком була надана відповідь на звернення позивача від 27.01.2025 щодо виконання рішення суду за вих. № 20.1.0.0.0/7-250127/90693 від 25.02.2025 про те, що 15.01.2025 рішення суду у справі № 910/15069/23 виконано у повному обсязі.
Враховуючи зазначене, суд погоджується з доводами відповідача стосовно невірно визначених позивачем періодів нарахування 3% річних.
Судом перевірено наданий відповідачем контррозрахунок 3% річних та встановлено, що його здійснено з відповідністю нормам чинного законодавства.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що стягненню з відповідача підлягає 4253,17 доларів США 3% річних за користування коштами, належними до сплати за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів від 10.10.2013 № 216918 за період з 15.04.2022 по 14.01.2025 та 4 248,41 доларів США 3% річних за користування коштами, належними до сплати за депозитним договором на розміщення тимчасово вільних коштів від 17.10.2013 № 218205 за період з 15.04.2022 року по 14.01.2025.
Отже, заявлені позивачем вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Щодо нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних на судовий збір, то такі є безпідставними з огляду на таке.
Норми статті 625 ЦК України регулюють цивільні правовідносини (ст. 1 ЦК України) і стосуються відповідальності за порушення цивільного грошового зобов'язання, яке є цивільним правовідношенням в силу приписів ст. 509 ЦК України. За загальновизнаним принципом права цивільні правовідносини лежать у площині матеріального права. Тоді як приписи ст. 326 ГПК України стосуються відповідальності за порушення процесуальних зобов'язань учасників справи за невиконання судового рішення. Ці зобов'язання не виходять за межі площини процесуальних правовідносин. Процесуальні правовідносини стосуються порядку здійснення судочинства у господарських судах та повноважень господарських судів (ст. 1 ГПК України). До цих правовідносин не застосовуються правові інститути матеріального права.
Аналогічно й щодо правових інститутів судового збору, витрат на професійну правничу допомогу та повноважень суду з їх розподілу між учасниками справи. Наведені правові інститути не передбачені та не встановлені нормами ЦК України. Такі зобов'язання не є цивільними грошовими зобов'язаннями.
Вказана обставина унеможливлює висновок суду про те, що відповідальність, встановлена ст. 625 ЦК України, може поширюватись на зобов'язання, які передбачені ГПК України. Адже такий висновок суду суперечитиме приписам ст. 1 ЦК України.
За таких обставин, суд приходить до висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідачем належними доказами обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, не спростовано.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору в цій частині на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1Д; ідентифікаційний код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "КОЛФУМ-ІНВЕСТ" (54020, Миколаївська область, м. Миколаїв, вул. Мала Морська, 108, оф. 702; ідентифікаційний код 32063234) 3% річних у розмірі 8 501 (вісім тисяч п'ятсот одна) доларів США 58 центів та витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 214 (чотири тисячі двісті чотирнадцять) грн 95 коп.
У решті позовних вимог відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом IV ГПК України.
Повний текст рішення складено 06.08.2025
Суддя І.О. Андреїшина