Справа № 154/1896/23 Головуючий у 1 інстанції: Лутай А. М.
Провадження № 22-ц/802/623/25 Доповідач: Осіпук В. В.
15 липня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Осіпука В. В.,
суддів - Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,
з участю секретаря судового засідання Губарик К. А.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу та стягнення вартості транспортного засобу, за апеляційними скаргами представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_4 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 13 березня 2025 року та додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 26 березня 2025 року,
У травні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом.
Покликалась на те, що 16 вересня 2014 року вони з відповідачем ОСОБА_4 уклали шлюб, який у подальшому 06 жовтня 2021 року було розірвано за рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області.
Зазначала, що під час шлюбу, 12 жовтня 2019 року, ними було придбано автомобіль марки «Volkswagen Passat», ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 , державну реєстрацію на який було здійснено на її ім'я та отримано державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_2 .
Також вказувала, що вона 05 липня 2021 року підписала нотаріально посвідчену довіреність, зареєстровану в реєстрі за №183, видану на ім'я відповідачів ОСОБА_4 та його діда ОСОБА_5 , якою уповноважила останніх бути її представниками в усіх установах, підприємствах, організаціях, пов'язаних з відчуженням вищевказаного транспортного засобу.
Крім того, позивач зазначала, що 13 травня 2022 року відповідач ОСОБА_4 перереєстрував на себе вищевказаний автомобіль на підставі договору купівлі-продажу, який був укладений між ним та ОСОБА_5 , який діяв як продавець транспортного засобу на підставі довіреності.
Стверджувала, що відповідач ОСОБА_5 , діючи всупереч її інтересам як довірителя та переслідуючи особисті цілі, відчужив транспортний засіб своєму онукові ОСОБА_4 за заниженою ціною на невигідних для неї умовах, без її згоди та з метою припинення режиму спільного майна подружжя щодо вказаного транспортного засобу, тим самим порушив її права, як власника автомобіля.
Враховуючи наведене, ОСОБА_3 , змінивши предмет позову, просила суд визнати недійсним договір купівлі продажу № 0744/2022/3173719 від 13 травня 2022 року автомобіля марки «Volkswagen Passat», 2014 року випуску, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 та стягнути з ОСОБА_4 на свою користь грошові кошти у розмірі 366694 грн 80 коп. - вартість транспортного засобу і понесені судові витрати.
Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 13 березня 2025 року позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 0744/2022/3173719 від 13 травня 2022 року транспортного засобу - автомобіля марки «Volkswagen Passat», 2014 року випуску, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 .
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 частки вартості транспортного засобу - автомобіля марки «Volkswagen Passat», 2014 року випуску, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 , у розмірі 183 347 грн 40 коп. та витрати зі сплати судового збору в сумі 1073 грн 60 коп.
Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу залишено без задоволення.
Додатковим рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 26 березня 2025 року заяву представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у даній справі задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати, пов'язані з проведенням експертизи в розмірі 3500 грн, та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.
Вважаючи вищевказане рішення суду першої інстанції від 13 березня 2025 року незаконним і необґрунтованим, прийнятим судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно вважав оспорюваний ОСОБА_3 правочин, вчинений відповідачами щодо належного їй майна, таким що порушує права останньої, та необґрунтовано прийняв рішення про визнання цього договору недійсним, оскільки сам по собі факт продажу транспортного засобу представником позивача своєму близькому родичу не доводить наявності зловмисної домовленості між сторонами цього правочину. Крім того, на думку апелянта, оскільки на час вчинення оспорюваного правочину довіреність від 05 липня 2021 року не була скасована, то вони з ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу, діючи саме в межах наданих їм ОСОБА_3 повноважень, що виключає наявність обману позивача.
Представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 у поданій нею апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції від 13 березня 2025 року та додаткове рішення від 26 березня 2025 року, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просила їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги її довірителя повністю та стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати: за проведення експертизи в розмірі 7000 грн, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 70 555 грн та судові витрати по сплаті судового збору.
У відзиві на апеляційну скаргу, подану відповідачем, представник позивача, вважаючи її безпідставною та необґрунтованою, просила залишили апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду без змін.
Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваних рішення та додаткового рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги до задоволення не підлягають з таких підстав.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі, як представники позивача за довіреністю, укладаючи між собою договір купівлі-продажу спірного автомобіля, відчужуючи його за ціною, яка вочевидь не відповідає ринковій вартості на дане майно, що вказує на несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинявся оспорюваний правочин, діяли в особистих інтересах та всупереч волевиявленню довірителя. За таких обставин, суд першої інстанції визнав договір купівлі-продажу спірного автомобіля недійсним та враховуючи, що цей транспортний засіб є спільною сумісною власністю подружжя, стягнув з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_3 вартість його частки.
Такий висновок суду є правильний.
Встановлено, що позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 з 16 вересня 2014 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 жовтня 2021 року у цивільній справі № 154/1917/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (а. с. 8, том І).
Під час шлюбу, 12 жовтня 2019 року, на позивача було зареєстровано право власності на придбаний транспортний засіб марки «Volkswagen Passat» 2014 року випуску, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_2 , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією відповіді на адвокатський запит, наданої начальником Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області від 27 жовтня 2022 року № 31/3-71аз (а. с. 10-11, том І).
Також встановлено, що 05 липня 2021 року позивач ОСОБА_3 надала відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , який є дідом останнього, довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Володимир-Волинського районного нотаріального округу Волинської області Іларіоновою Н. Р. та зареєстровану в реєстрі за № 183, якою уповноважила останніх безоплатно бути її представником в усіх установах, підприємствах, організаціях, пов'язаних з відчуженням (продажем, обміном, передачею в заставу, в оренду, страхуванням, зняттям арешту, зняття заборони відчуження) належного їй транспортного засобу марки Volkswagen, моделі Passat, тип ТЗ загальний легковий - загальний седан-В, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_2 (а. с. 9, том І).
З копії договору купівлі-продажу транспортного засобу №0744/2022/3173719 від 13 травня 2022 року встановлено, що відповідач ОСОБА_5 , діючи від імені довірителя позивача ОСОБА_3 і на підставі зазначеної вище довіреності, наданої останньою, здійснив продаж автомобіля марки «Volkswagen Passat», 2014 року випуску, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 , відповідачу ОСОБА_4 , який є його онуком, за ціною 50 000 грн (а. с. 13, том І).
Як вбачається з долученого до матеріалів справи висновку експерта № 3365, складеного 23 вересня 2024 року за результатами проведення судової транспортно-товарознавчої експертизи у даній цивільній справі, середня ринкова ціна вищевказаного транспортного засобу, станом на час проведення експертизи, становила 366 694 грн 80 коп. (а. с. 92-103, том І).
Крім того, з наявних в матеріалах справи письмових доказів встановлено, що відповідач ОСОБА_4 на підставі договору купівлі продажу від 24 січня 2024 року відчужив автомобіль марки «Volkswagen Passat», 2014 року випуску, ідентифікаційний номер кузова НОМЕР_1 , ОСОБА_6 , яка в подальшому за договором купівлі-продажу від 04 вересня 2024 року відчужила його ОСОБА_7 (а. с. 184-189, том І).
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Сутність та правова природа загальноцивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України.
Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.
Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Згідно з частинами першою, третьою статті 244 цього Кодексу представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.
За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).
Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що договір доручення може посвідчуватися довіреністю та є різновидом представництва інтересів особи-довірителя, що виникає на підставі договору.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19). Згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є (постанова Верховного Суду від 19 травня 2021 року, справа № 642/7417/18).
Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам з собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу, інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. По суті, положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника (постанова Верховного Суду від 01 грудня 2021 року, справа № 908/3467/19)
Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України).
Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
Тобто для визнання недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості, необхідно встановити факт зловмисної домовленості представника з іншою особою (свідоме вчинення правочину всупереч інтересам довірителя), наявність збитків та причинний зв'язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками.
Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя з волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.
У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц зроблено висновок щодо застосування статті 232 ЦК України та вказано, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_3 заявила вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного автомобіля, посилаючись на те, що оспорюваний правочин був вчинений від її імені представником відповідачем ОСОБА_5 на підставі довіреності від 05 липня 2021 року в спільних інтересах з її ж довіреною особою відповідачем ОСОБА_4 , який є його онуком та її бувшим чоловіком. Остання вказувала на зловмисну домовленість між зазначеними особами, недотримання її інтересів як довірителя під час вчинення вказаного правочину, оскільки спірний автомобіль було відчужено за значно заниженою ціною, а виручені грошові кошти від продажу автомобіля їй передані не були.
Враховуючи вищевикладені обставини справи, практику Верховного Суду та вимоги чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, встановивши те, що відповідачі, укладаючи між собою договір купівлі-продажу спірного автомобіля, діяли в особистих цілях, які не відповідали інтересам їх довірителя, що свідчить про зловживання правами, наданими їм останньою нотаріально посвідченою довіреністю, дійшов вірного висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного позивачем правочину.
Апеляційний суд вважає за потрібне зазначити, що наявність належно оформленої довіреності не надає представнику права діяти проти інтересів довірителя. У разі вчинення правочину, що суперечить інтересам довірителя, такий правочин може бути визнаний недійсним на підставі презумпції, передбаченої частиною 3 статті 238 Цивільного кодексу України.
Таким чином, розглядаючи цей спір, на думку колегії суддів, місцевий суд правильно визначилися з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та дослідивши наявні у справі докази щодо доведеності позивачем існування при укладенні спірного правочину недобросовісності дій відповідачів і виникнення через це несприятливих для неї як довірителя наслідків, цілком підставно та обґрунтовано визнав недійсним договір купівлі-продажу спірного транспортного засобу та стягнув з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_3 частки вартості автомобіля, що є їх спільною сумісною власністю як подружжя.
Крім того, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 в частині заявлених вимог до відповідача ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, оскільки у даній справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору ОСОБА_4 , і це відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 664/1893/17, провадження № 61-329св19.
Також апеляційний суд вважає, що під час розгляду цієї справи не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги, поданої представником позивача, про незаконність ухваленого судом першої інстанції додаткового рішення про часткове відшкодування позивачу, понесених останньою та документально підтверджених судових витрат, пов'язаних з проведенням експертизи, в розмірі 3500 грн та витрат на професійну правничу допомогу в сумі 20 000 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, факт понесення вищевказаних судових витрат позивачем ОСОБА_3 підтверджується письмовими доказами, а саме: квитанцією про сплату позивачем за проведення експертизи; договором про надання правничої допомоги; детальним описом, наданих адвокатом Напрієнко М. В. послуг з правової допомоги за дорученням позивача, та актом прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг), а їх грошова сума цілком відповідає складності справи, ціні позову, значенню справи для сторін спору та принципу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення та додаткове рішення суду першої інстанції відповідають вимогам закону, а тому підстав для їх зміни чи скасування не вбачає.
Доводи апеляційних скарг не спростовують вірних висновків суду першої інстанції і являються суб'єктивним тлумаченням норм матеріального та процесуального права апелянтами та не впливають на законність і обґрунтованість оскаржуваних ними рішень.
Також слід зазначити, що у зв'язку із залишенням апеляційних скарг без задоволення судові витрати, понесені апелянтами у зв'язку із розглядом справи, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 13 березня 2025 року та додаткове рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 26 березня 2025 року в цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді