Справа № 629/4119/25
Номер провадження 2/629/1208/25
РIШЕННЯ
07.08.2025 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області у складі головуючого судді Цендри Н.В., за участю секретаря Андрієнко С.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення індексу інфляції та три проценти річних за невиконання грошового зобов'язання, суд -
Позивач через свого представника звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на ті обставини, що 28 грудня 2022 рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська Песиголовцю А.Г. було частково задоволено позовні вимоги про поділ майна подружжя. 18 вересня 2024 року Постановою Дніпровського апеляційного суду було частково задоволено апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року - скасовано в частині вирішення позовних вимог щодо поділу тимчасових торговельних споруд та автомобіля між подружжям, та ухвалено нове рішення в цій частині. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя дев'яти тимчасових торговельних споруд - блокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , та автомобіля марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_1 - задоволено частково. Поділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 дев'ять тимчасових торговельних споруд - блокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , та автомобіль марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_2 , що є спільною сумісною власністю подружжя, у наступний спосіб: визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_1 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку автомобіля марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_1 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на дев'ять тимчасових торговельних споруд - зблокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1/2 частку ринкової вартості дев'яти тимчасових торговельних споруд - зблокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , у розмірі 544 500 грн. 22 січня 2025 року Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ОСОБА_1 , залишено без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року в частині вирішення позову про поділ тимчасових торговельних споруд залишено без змін. 10 лютого 2025 року Амур - Нижньодніпровським районним судом Дніпропетровської області було видано виконавчий лист №629/3710/20 щодо примусового стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1/2 частку ринкової вартості дев'яти тимчасових торгівельних споруд - блокованих торгівельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , у розмірі 544 500 грн, на підставі постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року. 01 квітня 2025 року Головним державним виконавцем Лозівського відділу державної виконавчої служби у Лозівському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Рогачем Максимом Миколайовичем, було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №77663262 з виконання виконавчого листа. Згідно листа №52504/26.12-30/8 від 06 червня 2025 року наданого Лозівським відділом державної виконавчої служби у Лозівському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Теслюк Ю.О. як боржником 12.05.2025 року було перераховано 1675,43 грн., згідно платіжного доручення № 7013, та 30.05.2025 року було перераховано 12727,27 грн., згідно платіжного доручення N?7938. Залишок заборгованості станом на 05.06.2025 року складає 530097,30 грн. Таким чином, оскільки відповідач не виконує рішення суду, грошові кошти, які стягнуті з нього, частково знецінилися з огляду на інфляційні процеси. Крім того, оскільки відповідач фактично користується вказаними грошовими коштами, вона зобов'язана сплатити 3% річних за таке користування за період з 18.09.2024 року по 11.06.2025 року. В зв'язку з цим позивач просить стягнути з відповідача за період з 18 вересня 2024 року по 11 червня 2025 року інфляційні втрати у сумі 52665,02 грн., та 3% річних у розмірі 11918,46 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання, а всього разом 64583,48 грн., а також судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн. та надання послуг правової допомоги у розмірі 15000,00 грн.
Ухвалою суду від 16 червня 2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження без повідомленням (виклику) сторін. Клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження залишено без задоволення. Відповідач відзив на позовну заяву не надав.
Копію ухвали суду про відкриття провадження у справі разом з позовом та доданими до нього матеріалами, судом було надіслано за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання відповідача. Однак конверт з судовими документами повернувся до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно з п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
В Постанові від 24.04.2024 справа № 552/2497/22 Верховний Суд зазначив, що повернення судової повістки з відміткою поштового оператора про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси, вважається підтвердженням належного повідомлення учасника справи, а днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки.
Відповідно до правил ч. 8 ст. 178 Цивільного процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Крім того, за місцем фактичного місця проживання, зазначеного в позовній заяві, відповідачу направлялися повідомлення про розгляд справи разом з копією ухвали про відкриття провадження, однак вказані конверти повернулись до суду з відміткою «за закінченням строку зберігання».
Із офіційного веб-сайту Укрпошти в мережі Інтернет https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html судом встановлено, що поштові відправлення за трек-номерами 6460200137801; 6460200118947 повернулися за зворотньою адресою та є неврученими із причин "Невдала спроба вручення".
Відтак суд вчинив усі можливі дії про повідомлення відповідача щодо розгляду справи № 629/4119/25, а неотримання ухвали від 16.06.2025 є наслідком бездіяльності самої сторони відповідача щодо її належного отримання.
Відповідно до ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої сторони про інше.
Беручи до уваги, що справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Суд, дослідивши надані докази, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.
28.12.2022 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська ОСОБА_1 частково задоволено позовні вимоги про поділ майна подружжя. Поділено спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а саме: визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок АДРЕСА_5 загальною площею 40,2 кв.м, житловою площею 18,2 кв.м; визнано за ОСОБА_1 право власності на автомобіль TOYOTA COROLLA номер VIN № НОМЕР_3 , 2013 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_6 загальною площею 49,2 кв.м., житловою площею 28,0 кв.м. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 23975,50 грн. різниці вартості вказаного майна при поділі. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості дев'яти тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в розмірі 529249,50 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11.04.2023 року апеляційну скаргу адвоката Івченка Дмитра Юрійовича в інтересах ОСОБА_3 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності по частині за кожним на житловий будинок житловий будинок АДРЕСА_5 загальною площею 40,2 кв.м, житловою площею 18,2 кв.м; Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності по частині за кожним на квартиру АДРЕСА_6 загальною площею 49,2 кв.м., житловою площею 28,0 кв.м. Визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль TOYOTA COROLLA номер VIN № НОМЕР_3 , 2013 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частину ринкової вартості автомобіля TOYOTA COROLLA номер VIN № НОМЕР_3 , 2013 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 у розмірі 23975,50 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частину коштів витрачених на будівництво дев'яти тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності у розмірі 264094,50 грн.
Постановою Верховного суду від 17 січня 2024 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 11квітня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про поділ між подружжям дев'яти торговельних споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , та автомобіля марки Toyota Corolla, 2013 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 грудня 2022 року - скасовано в частині вирішення позовних вимог щодо поділу тимчасових торговельних споруд та автомобіля між подружжям, та ухвалено нове рішення в цій частині. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя дев'яти тимчасових торговельних споруд - блокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , та автомобіля марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_1 - задоволено частково. Поділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 дев'ять тимчасових торговельних споруд - блокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , 2-Г, та автомобіль марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_2 , що є спільною сумісною власністю подружжя, у наступний спосіб: визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_1 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку автомобіля марки "Toyota Corola", 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_1 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на дев'ять тимчасових торговельних споруд - зблокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1/2 частку ринкової вартості дев'яти тимчасових торговельних споруд - зблокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , у розмірі 544 500 грн.
22 січня 2025 року Постановою Верховного суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
01 квітня 2025 року головним державним виконавцем Лозівського відділу державної виконавчої служби у Лозівському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрито виконавче провадження №77663262 про виконання виконавчого листа №629/3710/20 виданого 10.02.2025 року Амур-Нижньодніпровським районним судом м.Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частки ринкової вартості дев'яти тимчасових торговельних споруд - зблокованих торговельних павільйонів з реалізації промислових та продовольчих товарів, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , у розмірі 544 500 грн.
Згідно листа №52504/26.12-30/8 від 06 червня 2025 року наданого Лозівським відділом державної виконавчої служби у Лозівському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Теслюк Ю.О. як боржником було перераховано 1675,43 грн. та 12727,27 грн. Залишок заборгованості станом на 05.06.2025 року складає 530097,30 грн.
Станом на день розгляду справи у суді доказів повного виконання грошового зобов'язання відповідач суду не надала.
Згідно ст.18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід'ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій ідеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу («Бурдов проти Росії», «Горнсбі проти Греції»).
В рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20.07.2004 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін.
За загальним правилом для примусового виконання судового рішення необхідно, щоб воно набуло законної сили, і щоб особа, на користь якої щось присуджено судом («стягувач»), попросила суд посприяти у примусовому виконанні присудженого. Для цього вона повинна звернутися до суду, який постановив рішення, із заявою (клопотанням) про видачу так званого «виконавчого документа» (виконавчого листа, наказу, ордеру тощо). Далі з цим виконавчим документом стягувач має звернутися до конкретного виконавця (судового пристава, бейліфа, маршала, державного, присяжного, приватного виконавця тощо), який є носієм державної влади і який безпосередньо звертає рішення до виконання, застосовує до боржника або до належного йому майна заходи, що дозволяють виконати за боржника його зобов'язання перед стягувачем.
Порядок примусового виконання за боржника його зобов'язань перед стягувачем (або примусового виконання судового рішення) отримав назву «виконавче провадження».
В Україні статтею 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад: верховенства права; обов'язковості виконання рішень; диспозитивності тощо (ст. 2 Закону № 1404-VIII), які кореспондуються з статтею 4 Закону №1403-VIII«Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № № 1403-VIII), а також з основними засадами (принципами) здійснення судочинства судами загальної юрисдикції, що передбачені у відповідних процесуальних законах.
Так, відповідно до статті 5 вказаного Закону «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Відповідно до статті 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Абзацом другим частини першої статті 19 Закону «Про виконавче провадження» передбачено, що право вибору пред'явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 цього Закону віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців, належить стягувачу.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: за заявою стягувача про примусове виконання рішення і в силу приписів статті 18 цього Закону зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору. Згідно з вимогами ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання чи виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до вимог ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.
Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі.
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).
У постанові Верховного Суду від 18 лютого 2019 року у справі № 910/21449/17 зазначено, що «4.11. У пункті 6.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 зауважено, що термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Відповідальність за прострочення виконання грошового зобов'язання визначена законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17, від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12). Отже, зміст правової позиції Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України у кредитному договорі може бути передбачено сплату процентів за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Такі проценти може бути стягнуто кредитодавцем і після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 5017/1987/2012). Аналогічну правову позицію викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12. 4.12. Як убачається зі змісту пункту 1.3 договору кредиту плата за користування одержаним кредитом встановлюється у розмірі 9 % річних. Пунктом 7.5 договору передбачено, що за несвоєчасне погашення кредиту позичальник сплачує банку подвійну процентну ставку від встановленої у пункті 1.3 цього договору. Крім того, за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом позичальник сплачує на вимогу банку пеню за кожен день прострочення у розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості за процентами на рахунок банку за курсом Національного банку України на день сплати. Пеня нараховується на суму несплачених своєчасно процентів із розрахунку фактичної кількості прострочених днів, починаючи із дати виникнення простроченої заборгованості і до дати повного її погашення (пункт 8.1 договору) Уповноважена особа Фонду звернулася до суду з вимогою про стягнення заборгованості з прострочених процентів та пені посилаючись на положення статей 526, 1048, 1049, 1054 Цивільного кодексу України і пунктів 1.3, 7.1, 7.5, 8.1 договору кредиту внаслідок порушення відповідачем зобов'язань за цим договором. 4.13. Суди попередніх інстанцій, посилаючись на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, дійшли висновку, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, а права та інтереси кредитодавця у вказаних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Згідно зі статтями 627, 628 та 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до статей 525, 526 зазначеного Кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 4.14. Проте суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині стягнення заборгованості за простроченими процентами і пені та посилаючись лише на постанову Великої палати від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, не врахували законодавчо встановлену можливість нарахування процентів за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов'язання, не з'ясували питання, виходячи з положень чинного законодавства та умов договору (пункти 7.5, 8.1 і 9.1) щодо наявності/відсутності у позивача права на нарахування процентів і пені процентів у зв'язку із неправомірним, незаконним користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов'язання, не встановили період нарахування таких процентів в межах позовної давності».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зазначено, що «статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19) зазначено, що «відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. […] Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). […] Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову».
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення трьох відсотків річних за частиною другою статті 625 ЦК України.
Подібні правові висновки були викладені Верховним Судом у постанові від 08 червня 2022 року по справі №688/2332/20 (провадження №61-6400св21) та суд першої інстанції при вирішенні даного спору, керуючись вимогами ч. 4 ст. 263 ЦК України, їх враховує. Саме у зазначеній постанові Верховний Суд, визначаючи порядок обчислення трьох відсотків річних за відповідною формулою, враховував за базу нарахування стягнуту за судовим наказом суму боргу, що включала тіло кредиту та відсотки за його користування.
У відповідності до ст.411 ЦПК України правові позиції Верховного Суду є обов'язковими для суду першої інстанції. Частина 4 ст. 263 ЦПК України передбачає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналогічне твердження закріплене і в ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".
За змістом статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Судом також враховано, що відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Однак, визначене вказаним пунктом звільнення від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, стосується лише грошових зобов'язань, що виникли з договору кредиту (позики).
Грошове зобов'язання в даній справі виникло у зв'язку з поділ майна подружжя, тобто є позадоговірним, а не позикою (кредитом), тому до спірних правовідносин не підлягає застосуванню пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Згідно вимог ст. ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно з ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд погоджується із наданим позивачем розрахунком трьох процентів річних та інфляційних втрат.
Зобов'язання відповідача виконати рішення суду, яким стягнуто з неї на користь позивача грошові кошти, є грошовим зобов'язанням, а тому з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_1 підлягають стягненню грошові кошти за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 18.09.2024 року (день набрання рішенням законної сили) по 11.06.2025 року у розмірі 64583,48 грн, згідно наданого позивачем розрахунку, правильність якого перевірена судом, з яких: 52665,02 грн - сума інфляційних втрат та 11918,46 грн - 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання.
Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що обставини, на які посилається позивач знайшли своє підтвердження під час судового розгляду, і не спростовано стороною відповідача, а тому позов слід задовольнити.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача судові витрати по сплаті судового збору за подачу позову.
Щодо вимог про стягнення витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження витрат на правову допомогу адвоката під час розгляду даної справи, представником позивача до суду надано: договір про надання правової допомоги № 11 від 05.06.2025 року, відповідно до умов якого сторони погодились, що за надання правової допомоги клієнт сплачує адвокату гонорар, що визначається на основі фіксованої суми в розмірі 15000 грн.; опис виконаних робіт від 11.06.2025 року до договору про надання правової допомоги № 11 від 05.06.2025 року; ордер про надання правничої допомоги Песиголовцю А.Г.; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю; квитанцію до платіжної інструкції №50466571 про оплату за надання правової допомоги за договором №11 від 05.06.2025 року у розмірі 15000,00грн.
Статтею 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
Разом з тим, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 23 травня 2022 року у справі № 724/318/21 (провадження № 61-19599св21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі№ 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
З опису виконаних робіт до договору про надання правової допомоги № 11 від 05.06.2025 вбачається, що до виконаних робіт, за які замовник повинен сплатити гонорар у розмірі 15000 грн., входить повне представництво інтересів позивача щодо розгляду позовної заяви по суті у Лозівському міськрайонному суді Харківської області, Харківському апеляційному суді, Верховному суді касаційного цивільного суду. Разом з тим, ухвалою від 16.06.2025 було постановлено розгляд даної справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
З урахуванням викладеного, складності та категорії справи, обсягу доказів, а також те, що справа розглядається у спрощеному провадженні без повідомлення (виклику) сторін, сторони у судове засідання не з'являлися, а обсяг наданих адвокатом послуг фактично складається лише зі складення позовної заяви, підготовки та друку необхідних документів, суд приходить до висновку, що розмір витрат на оплату послуг адвоката є неспівмірним зі складністю справи. Тож, керуючись принципами співмірності, справедливості та верховенства права, заявлена позивачем вартість таких витрат підлягає частковому задоволенню, а саме у розмірі 5000 грн., саме така сума, на думку суду, буде обґрунтованою та відповідатиме принципу розумності, є співмірною зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді та витраченим часом.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 76, 78, 81, 141, 259, 263-265, 355 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення індексу інфляції та три проценти річних за невиконання грошового зобов'язання - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати за період з 18 вересня 2024 року по 11 червня 2025 року у сумі 52665,02 грн., та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 11918,46 грн., що разом становить 64583 (шістдесят чотири тисячі п'ятсот вісімдесят три) гривень 48 копійок.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн. та надання послуг правової допомоги у розмірі 5000,00 грн., що разом становить 66211 (шість тисяч двісті одинадцять) гривень 20 копійок.
В іншій частині позову відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_7 , адреса мешкання: АДРЕСА_8 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 .
Відповідач: ОСОБА_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_9 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 .
Суддя Наталія ЦЕНДРА