29 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 915/899/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Індустріальне Обладнання"
на рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Індустріальне Обладнання"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України"
про стягнення 2 436 766,39 грн.
У судовому засіданні взяли участь: представник позивача - Тамазликар Л. Й. та представники відповідача - Колток О. М. і Горбач А. М.
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У липні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Індустріальне Обладнання" (далі - позивач, ТОВ "Індустріальне Обладнання") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" (далі - відповідач, ТОВ "Оператор газотранспортної системи України") про стягнення 2 436 766,39 грн.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч взятим на себе зобов'язанням за договором про закупівлю товарів від 26.05.2023 № 4600007593 відповідач в обумовлений строк не здійснив повну та своєчасну оплату поставленого товару, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 2 343 414,00 грн, а також обов'язок щодо сплатити на користь позивача 23 049,97 грн 3 % річних та 70 302,42 грн інфляційних втрат.
1.3. У подальшому, а саме 15.11.2024 позивач подав до місцевого господарського суду заяву про зменшення розміру позовних вимог, яка прийнята судом та в якій позивач просив суд стягнути з відповідача 48 537,56 грн 3 % річних та 178 568,17 грн інфляційних втрат, вказуючи на те, що згідно з платіжною інструкцією від 12.11.2024 № 307379 відповідач сплатив суму основної заборгованості у розмірі 2 343 417,00 грн.
1.4. Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказував на те, що за видатковою накладною від 12.02.2024 № 12 мала місце поставка товарів неналежної якості, про що покупцем були складені та підписані акти невідповідності ТМЦ за кількістю та/або якістю з детальним описом наявних зауважень, які позивачем, попри неодноразові звернення відповідача, усунуті не були, у зв'язку з чим строк виконання покупцем взятого на себе грошового зобов'язання з оплати такого товару не настав. Погоджений сторонами строк виконання відповідачем взятого на себе обов'язку з оплати поставленого товару в розумінні пунктів 4.2, 5.8 договору має обраховуватися саме з дати складання та підписання акта приймання товарів за кількістю та якістю, а не видаткової накладної. Виходячи з наведеного, на думку відповідача, позовні вимоги є необґрунтованими та передчасними.
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, за результатами проведення тендерної закупівлі за № UA-2023-03-27-011252а "Інструменти для паяння м'яким і твердим припоєм та для зварювання, машина та устаткування для поверхневої термообробки і гарячого напилювання (Агрегати зварювальні)", код класифікатора ДК 021:2015:42660000-0, 26.05.2023 між ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" (Покупець) та ТОВ "Індустріальне Обладнання" (Постачальник) укладено договір № 4600007593 про закупівлю товарів (матеріально-технічних ресурсів) (далі - договір).
Згідно з пунктом 1.1 договору Постачальник зобов'язався у визначений договором строк передати у власність Покупця інструменти для паяння м'яким і твердим припоєм та для зварювання, машини та устаткування для поверхневої термообробки і гарячого напилювання (агрегати зварювальні) (далі - товари), зазначені в специфікації, яка наведена в додатку № 1 до договору (далі - специфікація), а Покупець зобов'язався прийняти і оплатити такі товари.
Найменування (номенклатура, асортимент), кількість товарів, одиниця виміру, ціна за одиницю, строк поставки, місце поставки, інші умови зазначаються у специфікації (пункт 1.2 договору).
У пункті 1.3 договору Постачальник гарантував, що товари: належали йому на праві власності; не перебували під забороною відчуження; не перебували під арештом; не були предметом застави та іншим засобом забезпечення виконання зобов'язань; країною походження (виробником) товару(-ів) не є Російська Федерація чи Республіка Білорусь.
За умовами специфікації, яка є додатком № 1 до договору, поставці підлягали:
агрегат зварювальний Shindaiwa DGW500DM/UKR на рамі та агрегат зварювальний Shindaiwa DGW500DM/UKR на рамі в кількості 4 (чотири) комплекти, за ціною 1 603 315,00 грн (без ПДВ) за комплект, загальною вартістю 6 413 260,00 грн (без ПДВ);
агрегат зварювальний Shindaiwa DGW500DM/UKR на рамі з причепом у кількості 13 (тринадцять) комплектів, за ціною 1 952 845,00 грн (без ПДВ) за комплект, загальною вартістю 25 386 985,00 грн (без ПДВ).
Строк поставки - 280 днів з дати укладення договору.
У пункті 3.1 договору сторони погодили ціну договору, яка визначалася загальною вартістю товарів, зазначених у специфікації, та становила 31 800 245,00 грн, крім того, ПДВ - 6 360 049,00 грн. Ціна договору, у тому числі ПДВ, становить 38 160 294,00 грн.
Згідно з пунктом 4.1 договору розрахунки здійснюються у безготівковій формі в національній валюті шляхом перерахування покупцем грошових коштів на поточний рахунок постачальника, зазначений у розділі 15 договору, на умовах, визначених договором.
Покупець зобов'язаний оплатити вартість переданих товарів не раніше 20 (двадцяти) та не пізніше 30 (тридцяти) календарних днів з дати поставки (пункт 4.2 договору).
Відповідно до пункту 5.8 договору датою поставки товарів за цим договором є дата підписання покупцем акта приймання товарів за кількістю та якістю відповідно до пункту 5.14 цього договору.
Звертаючись до господарського суду з позовом у цій справі, позивач зазначив, що на виконання умов договору згідно з видатковою накладною від 12.02.2024 № 12 він передав "Агрегат зварювальний Shindaiwa DGW500DM/UKR на рамі з причепом" на загальну суму 2 343 414,00 грн (у тому числі ПДВ). Утім взятий на себе обов'язок з оплати поставленого товару відповідач належним чином не виконав, сплативши суму основного боргу під час розгляду справи - 12.11.2024.
Враховуючи викладене, з врахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог позивач просив суд стягнути з відповідача 178 568,14 грн інфляційних втрат та 48 537,56 грн 3% річних.
3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.12.2024 у справі № 915/899/24 (суддя Ягічева Н. І.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 (Ткаченко Б. О. - головуючий, судді: Владимиренко С. В., Пономаренко Є. Ю.) у задоволенні позову відмовлено повністю.
3.2. Судові рішення аргументовані тим, що датою постановки товару за видатковою накладною від 12.02.2024 № 12 є 16.10.2024 (дата складання і підписання сторонами акта приймання № 10-006 вказаного товару за кількістю та якістю). Відтак, виходячи, зокрема, з умов укладеного між сторонами договору, останнім днем виконання відповідачем взятого на себе зобов'язання з оплати поставлених товарів було 15.11.2024. Згідно з платіжною інструкцією № 307379 товар оплачений 12.11.2024, тобто у строки, передбачені умовами договору. Отже, позовні вимоги про стягнення з відповідача 178 568,14 грн інфляційних втрат та 48 537,56 грн 3 % річних є необґрунтованими, оскільки відповідачем не пропущено строк оплати поставленого товару.
4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 18.12.2024 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у справі № 915/899/24, ТОВ "Індустріальне Обладнання" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить:
передати справу № 915/899/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики;
скасувати рішенням Господарського суду міста Києва від 18.12.2024 у справі № 915/899/24, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 в частині відмови у стягненні інфляційних нарахувань на суму боргу в розмірі 178 568,14 грн, 3% річних у розмірі 48 537,56 грн, а також судового збору в розмірі 3406,48 грн та витрат на професійну правову допомогу в сумі 75 000,00 грн;
ухвалити у справі № 911/2036/24 нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути з відповідача інфляційні нарахування на суму боргу в розмірі 178 568,14 грн, 3 % річних в розмірі 48 537,56 грн, а також судовий збір в розмірі 3406,48 та витрати на професійну правову допомогу в сумі 75 000,00 грн;
стягнути з відповідача судові витрати, понесені в суді апеляційної інстанції, а саме судовий збір у сумі 5109,72 грн та витрати на професійну правову допомогу в сумі 25 000,00 грн;
стягнути з відповідача судові витрати, понесені в суді касаційної інстанції, а саме судовий збір в сумі 6813,18 грн та витрати на професійну правову допомогу в сумі 20 000,00 грн.
4.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
4.3. Так, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 22.12.2022 у справі № 910/2730/21, від 11.02.2020 у справі № 922/2871/17, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 та від 07.03.2023 у справі № 913/864/21.
4.4. Водночас скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме положень статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі умисного, тривалого, безпідставного неприйняття товару покупцем та неоплати його вартості.
4.5. ТОВ "Оператор газотранспортної системи України" у відзиві просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, рішення та постанову - залишити без змін.
5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги.
5.2. Щодо клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, то колегія суддів звертає увагу на те, що згідно із частиною п'ятою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
З огляду на викладені критерії Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, повинен обґрунтувати її наявність за кількісним та якісним вимірами, зокрема: навести інші справи різних юрисдикцій, в яких мала місце зазначена правова проблема, наявність різної судової практики її вирішення тощо.
Обґрунтовуючи клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах , а саме положень статті 625 ЦК України у разі умисного, тривалого, безпідставного неприйняття товару Покупцем та неоплати його вартості. Зважаючи на відсутність усталеної судової практики, за твердженням скаржника, існують підстави для передання справи до Великої Палати Верховного Суду для формування правової позиції з цього питання.
Проте заявником, крім посилань на відсутність усталеної практики щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, не наведено наявність виключної правової проблеми із зазначеного заявником в його клопотанні питання з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, глибоких та довгострокових розходжень у відповідній судовій практиці або наявності загрози таких розходжень.
Отже, підстава для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, передбачена частиною п'ятою статті 302 ГПК України, не знайшла підтвердження.
5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то колегія суддів звертає увагу на таке.
Як зазначено вище, предметом спору є стягнення з відповідача 3 % річних у сумі 48 537,56 грн та 178 568,17 грн інфляційних втрат. При цьому позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч взятим на себе зобов'язанням за договором відповідач в обумовлений строк не здійснив повну та своєчасну оплату поставленого товару, що є підставою для нарахування інфляційних втрат та 3 % річних.
Судами попередніх інстанцій установлено те, що за своєю правовою природою укладений між сторонами у справі договір є договором поставки.
Згідно зі статтею 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У постанові від 18.08.2023 у справі № 927/211/22 Верховний Суд вказав, що двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець бере на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі.
В силу частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти, продавець має право вимагати від нього прийняти та оплатити товар або має право відмовитися від договору купівлі-продажу (частина четверта статті 690 ЦК України).
Положеннями статті 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією зі сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї зі сторін.
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.
В силу частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постанові від 31.01.2019 у справі № 903/1023/16 Верховний Суд зазначив, що для застосування частини другої статті 625 ЦК України, а саме нарахування інфляційних та 3% річних від простроченої суми, необхідно встановити не тільки факт прострочення та розмір простроченого боргу, але й чіткі дату початку та дату закінчення прострочення відповідної конкретної суми боргу, оскільки лише саме за цей період прострочення у кредитора є право на нарахування боржнику вищевказаних інфляційних та річних на цю суму боргу.
У постанові від 03.10.2018 у справі № 910/8875/17 Верховний Суд констатував, що господарюючий суб'єкт не може бути примушений до виконання господарського зобов'язання, якщо обов'язок з такого виконання у цього суб'єкта ще не виник. Пеня за невиконання грошового зобов'язання до виникнення обов'язку з його виконання також не може нараховуватись. Не застосовуються в цьому випадку і заходи фінансової відповідальності, передбачені статтею 625 ЦК України.
Разом з цим варто звернути увагу на те, що під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Верховний Суд також наголошує, що в ГПК України закріплені основні засади господарського судочинства, зокрема, у силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України) обов'язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.
Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 ГПК України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.
Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 зі справи № 910/4055/18, від 16.04.2019 зі справи № 925/2301/14.
Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність як змістовна характеристика та допустимість як характеристика форми є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.
Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що судам слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить про те, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Близький за змістом висновок щодо застосування норм процесуального права, який має загальний (універсальний) характер, викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18; та від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.07.2021 у справі 915/1889/19, від 15.07.2021 у справі № 916/2586/20, від 16.06.2022 у справі № 910/366/21.
При цьому варто звернути увагу на те, що відповідно до частин першої, другої, п'ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Верховний Суд також зазначає, що у пунктах 1- 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Близький за змістом висновок щодо застосування норм процесуального права, який має універсальний (загальний) характер, викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 910/7054/18 та від 22.12.2022 у справі № 910/2730/21, на який (висновок) посилається скаржник.
У справі "Руїс Торіха проти Іспанії" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування щодо своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Аналізуючи питання про обсяг дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суди мають також враховувати практику ЄСПЛ, викладену, зокрема, у справах "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), "Трофимчук проти України" (рішення від 28.10.2010), де Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 зазначеної Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Водночас Верховний Суд зазначає, що такий висновок ЄСПЛ звільняє суди від обов'язку надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржника, проте не свідчить про можливість взагалі ігнорувати доводи чи докази, на які посилаються сторони у справі. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.01.2019 у справі № 910/7054/18 та від 12.02.2019 у справі № 911/1694/18.
Однак оскаржувані рішення та постанова не відповідають зазначеним положенням чинного законодавства, зокрема, положенням статей 86, 236, 269, 282 ГПК України, оскільки ухвалені без дослідження всіх наявних у матеріалах справи доказів, а також без з'ясування усіх фактичних обставин справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень.
Зокрема, обмежившись посиланнями на те, що погоджений сторонами строк виконання відповідачем взятого на себе обов'язку з оплати поставленого товару у розумінні пунктів 4.2, 5.8 договору має обраховуватися саме з дати складання та підписання акта приймання товарів за кількістю та якістю, суди попередніх інстанцій безпідставно не надали належної комплексної правової оцінки всім умовам договору, у тому числі суди залишили поза увагою положення пунктів 5.8, 5.14 та підпунктів 5.14.1, 5.14.2 пункту 5.14 договору, на які посилався позивач як на підставу позову як у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі.
Колегія суддів звертає увагу на те, що дослідження вказаних умов договору в частині порядку прийняття товару, впливає на встановлення дати його поставки, яка у спірних правовідносинах є визначальною для встановлення чіткої дати початку та дати завершення прострочення виконання грошового зобов'язання, що, у свою чергу, є обов'язковим для застосування частини другої статті 625 ЦК України.
Крім того, суди залишили поза увагою та не спростували належним чином доводи позивача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин приписів Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю, затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 № П-6, та Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю, затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.1965 № П-7, із доповненнями та змінами, застосування яких щодо порядку приймання товарів та фіксації претензій щодо якості або кількості поставлених товарів сторони передбачили в підпунктах 5.14.1, 5.14.2 пункту 5.14 договору, яким, як зазначалося вище, суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв'язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні позовних вимог.
Оскільки зазначеного суди попередніх інстанцій не зробили, фактично не дослідили в повному обсязі докази, які наявні в матеріалах справи, Верховний Суд, зважаючи на приписи статті 300 ГПК України, позбавлений можливості самостійно надавати оцінку відповідним доказам. Враховуючи викладене, є підстави констатувати, що під час розгляду справи допущено порушення норм матеріального та процесуального права і такі порушення впливають на можливість повного та всебічного розгляду справи.
Зважаючи на підтвердження підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, колегія суддів вважає за доцільне скасувати рішення та постанову, а справу в цій частині передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.
5.4. Враховуючи висновки щодо направлення цієї справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд не вбачає наразі підстав для формулювання Верховним Судом свого висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного скаржником в касаційній скарзі (пункт 4.4 цієї постанови).
6. Висновки Верховного Суду
6.1. За змістом частин першої та другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
6.2. З огляду на викладене та зважаючи на наведені положення законодавства, колегія суддів вважає, що ухвалені у справі рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду судам необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням щодо прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже, і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення заявленого позову.
7. Розподіл судових витрат
7.1. У зв'язку з тим, що судом касаційної інстанції не змінюється рішення та не ухвалюється нове, відповідно до статті 129 ГПК України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Індустріальне Обладнання" задовольнити частково.
Рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у справі № 915/899/24 скасувати.
Справу № 915/899/24 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ