8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"06" серпня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/1257/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр", м. Київ
до Фізичної особи-підприємця Самойлова Миколи Федоровича, м. Харків
про стягнення 18 587,42 грн
без виклику учасників справи
Товариство з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" (надалі - Позивач) звернувся до Господарського суду Харківської області 09 квітня 2025 року із позовною заявою про стягнення з Фізичної особи-підприємця Самойлова Миколи Федоровича (надалі - Відповідач) суму заборгованості у розмірі 18 587,42 грн (де: 15606,74 грн гарантійний платіж; 2 345,72 грн інфляційні нарахування; 634,96 грн проценти за користування вказаними грошовими коштами), а також сплачений судовий збір у розмірі 2 422,40 грн.
Ухвалою від 11.04.2025 прийнято позов до розгляду, відкрито провадження у справі №922/1257/25, розгляд якої вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Згідно з вимогами ст. 120 ГПК України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно з абз.1 ч.6 ст.6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку.
Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Відповідно до вимог п.2 ч.6 ст.242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Відповідач - Фізична особа-підприємець Самойлов Микола Федорович належить до осіб, які в силу ст.6 ГПК України НЕ зобов'язані зареєструвати свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Водночас, як встановлено судом, Відповідач має зареєстрований електронний кабінет в системі «Електронний суд».
Відтак, для надання можливості Відповідачу скористатися своїми процесуальними правами відповідно до ст. 165 та ст. 251 - 252 ГПК України, суд направив в електронний кабінет Відповідача ухвалу суду про відкриття провадження по справі № 922/1257/25 від 11.04.2025, яка доставлена йому 12.04.2025 року о 13:14.
Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на позов.
Суд наголошує, що право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України і статтею 6 Конвенції. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду.
Такі принципи господарського судочинства, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі, реалізуються, зокрема, шляхом надання особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов'язків, до яких, зокрема, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі №909/595/21).
Згідно з ст. 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з тим, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Проте, Господарський суд Харківської області продовжує здійснювати правосуддя.
Згідно з ст. 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.
При цьому, відповідно до Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
Наказом Голови Верховного Суду від 04.03.2022 також визначено, що запровадження воєнного стану на певній території є поважною причиною для поновлення процесуальних строків.
Отже, виходячи з нормативних актів, які були прийняті, режим роботи кожного конкретного суду визначається окремо, з урахуванням ситуації, що склалась у регіоні, суд у випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів, оперативно приймає рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ при цьому уникаючи надмірного формалізму.
Також, суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.
Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, постійні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів міста Харкова та Харківської області (керованими боєприпасами, КАБ, С-300 та інш., що може повністю покривати місто Харків, будь-який район, навіть населені пункти Харківської області), відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів росії (майже знищено всі основні енергетичні об'єкти, які живлять місто), пошкодження будівлі, де розміщений суд, а отже призвело до певних перебоїв у роботі, таким чином суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.
В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Суд зазначає, що ним були здійснені заходи щодо належного повідомлення всіх учасників процесу стосовно розгляду справи та надання до суду відповідних доказів, заперечень (за наявності), щодо вказівки на незгоду з будь-якою із обставин викладених у вимогах сторони процесу.
Крім цього, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua) та знаходяться у вільному доступі.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
Згідно з частиною 3 зазначеної статті судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Згідно з ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка ратифікована Україною 17.07.1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Крім того, суд звертає увагу, що в свою чергу Відповідач своїм правом наданим відповідно до ст. 251, ст. 252 ГПК України не скористався, відзив на позов не надав, з клопотанням про розгляд справи в порядку загального позовного провадження до суду не звертався.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Згідно з ч.4 ст.13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При цьому, за висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
З'ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд установив такі обставини.
Між Товариством з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» та фізичною особою - підприємець Самойлов Микола Федорович 01.06.2023 року було укладено Договір суборенди нерухомого майна (далі - «Договір»).
Предметом вказаного договору відповідно до п. 1.2. Договору є платне користування нежитловим приміщенням розташованого за адресою: м. Харків, вул. Полтавський Шлях, 148/2. Строк дії вказаного Договору встановлено до 01.04.2026 року.
Відповідно до п. 7.2. Договору Орендар має право достроково припинити (розірвати) Договір з власної ініціативи, повідомивши про це Орендодавця у письмовій формі не менше ніж за 30 календарних днів до запланованої дати розірвання Договору. 17.10.2023 року за вих. № 1012 Товариством з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» на адресу ФОП Самойлов М.Ф. було надіслано листа в якому Товариство зазначає, що у відповідності до положення п.п. 7.2. Договору повідомляє про дострокове припинення дії договору з 17 листопада 2023 року. Відповідач не з'явився для підписання документів про розірвання договору та повернення приміщення Орендодавцю. Однак прийшла представник, яка отримала ключі від приміщення та оглянула його. Підписувати документи відмовилась.
Таким чином, на переконання позивача, Договір є припиненим з 17 листопада 2023 року.
12.02.2024 року за вих № 169 ТОВ «Споживчий центр» на адресу ФОП Самойлова М.Ф. було надіслано листа в якому Товариство зазначає, що ним з 18 листопада не здійснюється діяльність за вказаною адресою та Товариство не користується вказаним приміщенням. Оскільки Відповідач не з'явився для підписання документів про розірвання договору та повернення приміщення Орендодавцю. Товариством надіслано додаткову угоду про розірвання договору суборенди та акт приймання-передачі приміщення. Однак, відповіді надано не було.
Відповідно до п. 5.1. Договору Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату щомісячно виключно у національній валюті України - гривня в розмірі 63 933,50грн. Сторони домовились, що орендна плата за червень та липень 2023 року складає 30.000грн та за серпень 35 000грн. на місяць.
Відповідно до п. 5.4. Договору Сторони домовились, що відповідно до угоди сплачена орендна плата за останній місяць оренди (гарантійний платіж) за договором зараховується в рахунок орендної плати за останній місяць оренди за цим договором. На виконання умов Договору, Товариством було сплачено за перший місяць оренди 30 000грн. та гарантійний платіж в сумі 63933,50грн., який був сплачений за договором № 01/07/2020 від 01.07.2020 та зарахований на підставі ст. 601 ЦК України в рахунок гарантійного платежу за новим договором суборенди, що буде укладений, а саме Договір від 01.06.2023 року.
01.09.2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» та фізичною особою - підприємець Самойлов Микола Федорович було укладено додаткову угоду до Договору суборенди майна відповідно до якого сторони внесли зміни до Договору та встановили, що в період з 01.09.2023 по 31.12.2023 року включно, орендна плата встановлюється на рівні 47 400грн. без ПДВ за місяць. Орендна плата розраховується пропорційно від розміру орендної плати за повний календарний місяць до кількості днів у розрахунковому місяці. Частина суми гарантійного платежу у розмірі 63933,50грн., що знаходиться на момент підписання цієї Додаткової угоди у розпорядженні Орендодавця, зараховується Орендодавцем у якості часткової орендної плати за вересень 2023 року у розмірі 4133,38грн., часткової орендної плати за жовтень 2023 року у розмірі 4133,38грн., часткової орендної плати за листопад 2023 року у розмірі 4133,38грн., часткової орендної плати за грудень 2023 року у розмірі 4133,38грн. Залишок гарантійного платежу зараховується у якості орендної плати за останній місяць орендної плати з урахуванням встановленого Додатковою угодою розміру орендної плати за такий місяць. Крім того, відповідно до п. 5.7. Договору Сторони домовились, що Орендар має право розмістити на фасаді будинку, в якому знаходиться приміщення, що орендується, вивіску, рекламу Орендаря, місце розташування якої погоджено Сторонами та зображено в Додатку № 2 до Договору. За розміщення вказаної конструкції Орендар сплачує щомісячно 2200грн. на поточний рахунок Орендодавця. Таким чином, підлягає стягненню з Відповідача наступна сума (гарантійний платіж) 15 606,74грн, яка залишилась після наступних відрахувань та зарахувань і яка складається з наступних сум: Часткова орендна плата за вересень та жовтень 2023 рік, яка передбачена Додатковою угодою, що є частиною гарантійного платежу складає: 8 266,76грн. Орендна плата за листопад 2023 року, яка складається з суми 47 400грн/30 календарних днів листопада х 17 кількість днів у розрахунковому місяці = 26 860грн.
Плата за розміщення конструкції передбаченої п. 5.7. Договору за період з червня 2023 року по листопад 2023 року включно: 2200 грн х 6 місяців = 13 200 грн. 63 933,50грн.(гарантійний платіж) - 8266,76 грн.(частина гарантійного платежу, яка сплачена як часткова орендна плата) - 26 860грн.(орендна плата за листопад 2023) - 13 200(плата за розміщення конструкції) = 15 606,74грн
На підставі вищевикладеного, позивач просить стягнути з відповідача 18.587,42 грн (де: 15606,74 грн гарантійний платіж; 2 345,72 грн інфляційні нарахування; 634,96 грн проценти за користування вказаними грошовими коштами).
25 квітня 2025 року до суду від Відповідача надійшов відзив на позов (вх. № 10264). Відповідач позовних вимог не визнає і зазначає, що помилка даного розрахунку Позивача полягає в тому, що згідно з п. 5.4. Договору, гарантійний платіж зараховується в якості орендної плати за останній місяць оренди (навіть якщо розмір гарантійного платежу не співпадає з сумою орендної плати), при цьому останній місяць оренди в нашому випадку це не календарний місяць, а період з 18.10.2023 р. по 17.11.2023 р.
Тому правильний розрахунок, на думку Відповідача, виглядає наступним чином.
Відповідач погоджується, що з 63 933,50 грн. гарантійного платежу 8266,76 грн. було правомірне зараховано для часткової оплати оренди за вересень та жовтень 2023 року. Залишок гарантійного платежу в сумі 55 666,74 грн., як передбачено п. 5.4. Договору, повністю зараховується в якості орендної плати за останній місяць оренди, тобто за період з 18.10.2023 р. по 17.11.2023 р. В той же час за жовтень 2023 року Позивач сплатив повну орендну плату в сумі 47 400 грн. (43 266,62 грн. оплачено на рахунок + 4 133,38 грн. - зараховано частку орендної плати). Не покритий гарантійним платежем період жовтня 2023 року складає 17 днів - з 01.10.2023 р. по 17.10.2023 р. включно. Орендна плата за вказані 17 днів складає 25 993,55 грн. (47 400 / 31 х 17). Залишок сплачених за жовтень 2023 року коштів складає 17 273,07 грн. (43 266,62 - 25 993,55). Як також правильно вказав в позові Позивач, з цієї суми 13 200,0 грн. було спрямовано на оплату за розміщення конструкцій, тобто після цього залишок коштів, тобто переплата, формально складає 4 073,07 грн.
При цьому Відповідач не визнає дану переплату як свій борг, оскільки сторона Позивача при поверненні орендованих приміщень не виконала свій обов'язок, передбачений п. 2.1.8. Договору, повернути Орендодавцю приміщення в такому самому стані, як вони були на момент прийняття приміщень в оренду, а саме: Позивач не зняв свої рекламні написи «Швидкі гроші» на великій вивісці, фасаді, дверях, стінах та вікнах зазначених приміщень. Внаслідок чого Відповідач знімав зазначені написи за свій рахунок, витративши на ці роботи 4500,00 грн.
01 травня 2025 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. № 10715).
Позивач зазначає, що заперечення Відповідачем наявності заборгованості є безпідставним. Так, договір суборенди нерухомого майна між сторонами укладено 01.06.2023 року. Відповідно до п. 4.1. Договору договір набуває чинності з 01.06.2023 і діє до 01.04.2026 року. Отже сплата за оренду здійснюється за поточний місяць починаючи з першого числа. Відповідач безпідставно зазначає, що не покритий гарантійним платежем період жовтня 2023 року складає 17 днів - з 01.10.2023 р. по 17.10.2023 р. включно. Орендна плата за вказані 17 днів складає 25 993,55 грн. (47400 / 31 х 17).
Відповідач у своїй позовній заяві визнає той факт що за вересень та жовтень 2023 рік, було зараховано частину гарантійного платежу, які передбачені Додатковою угодою та складає: 8 266,76 грн.
Також, Відповідач визнає факт повної сплати за оренду приміщення в тому числі і за жовтень 2023 року. Відповідач визнає той факт, що правомірно було зараховано плату за розміщення конструкції передбаченої п. 5.7. Договору за період з червня 2023 року по листопад 2023 року включно в сумі 13 200грн. за рахунок гарантійного платежу.
Відповідач безпідставно зазначає, що не покритий гарантійним платежем період жовтня 2023 року складає 17 днів - з 01.10.2023 р. по 17.10.2023 р. включно. Орендна плата за вказані 17 днів складає 25 993,55 грн. (47 400 / 31 х 17), оскільки це суперечить його поясненням вказаних у відзиві на позовну заяву: «В той же час за жовтень 2023 року Позивач сплатив повну орендну плату в сумі 47 400 грн. (43 266,62 грн. оплачено на рахунок + 4 133,38 грн. - зараховано частку орендної плати).» Для підтвердження повної сплати за жовтень 2023 рік додатково надаємо копію квитанції.
Відповідно до листа ТОВ «Споживчий центр від 17.10.2023 за вих № 1012 про дострокове припинення договору оренди Товариство повідомила Відповідача про дострокове припинення Договору оренди з 17 листопада 2023 року. Тобто, орендна плата за листопад 2023 року, яка складається з суми 47 400грн/30 календарних днів листопада х 17 кількість днів у розрахунковому місяці = 26 860грн. також була покрита за рахунок суми гарантійного платежу і відповідно залишок гарантійного платежу складає 42466,74 грн - 26860грн. = 15606,74грн. Отже сума гарантійного платежу, яка безпідставно утримується Відповідачем складає 15606,74 грн.
Також, як зазначає позивач, Відповідач у своєму відзиві безпідставно зазначає, що ним було понесено додаткові витрати в сумі 4500 грн., а також те, що при поверненні орендованого приміщень Товариство не виконало свій обов'язок, передбачений п. 2.1.8. При цьому не надавши жодних доказів.
09 травня 2025 року до суду від відповідачем надано заперечення (вх. № 11390), у якому зазначає, що помилка розрахунків Позивача полягає в тому, що він чомусь вважає, що гарантійний платіж, який зараховується в якості оплати за останній місяць оренди, повинен дорівнювати розміру орендної плати.
Але ця думка не випливає з умов Договору оренди - Договір в жодному пункті не передбачає такого правила. Відповідно до п. 5.4. Договору, гарантійний платіж зараховується в якості орендної плати за останній місяць оренди.
Тобто, навіть якщо розмір гарантійного платежу не співпадає з сумою орендної плати (більше суми оренди, або менше), гарантійний платіж все одно зараховується в якості орендної плати за останній місяць. Сторони Договору по суті передбачили в п. 5.4. Договору, що Орендар сплатив оренду за останній місяць вже при підписанні Договору.
В нашому випадку залишок гарантійного платежу (55 666,74 грн.) перевищував розмір орендної плати за місяць оренди (47 400 грн.). Тому Відповідач правомірно, керуючись п. 5.4. Договору, зарахував в якості оренди за останній місяць оренди (з 18.10.2023 р. по 17.11.2023 р.) 55 666,74 грн. гарантійного платежу, а не 47 400 грн., як вважає Позивач.
Крім того, на підтвердження факту витрат 4500 грн. на роботи з демонтажу реклами, Відповідач надає копію договору про надання послуг між ФОП Самойловим М.Ф. та ФОП Лисичкіним О.О. та копію акту приймання-передачі виконаних робіт, згідно з якими, ФОП Лисичкін О.О. знімав вивіски, рекламні написи та наліпки «Швидкі гроші», залишені в орендованих приміщеннях Позивачем.
13 червня 2025 року до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів (вх. № 14110), а саме акт звіряння взаємних розрахунків за 01.01.2023 по 01.06.2025 між ТОВ «Споживчий центр» та ФОП Самойлов М.Ф., що направлений на адресу Відповідача.
Крім того, 16 червня 2025 року до суду від відповідача надійшли додаткові пояснення (вх. № 14216).
Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що позов підлягає задоволенню повністю, виходячи з наступного.
На підставі ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.
Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту. Загальні положення про договір визначені статям 626-637 ЦК України, а порядок укладення, зміна і розірвання договору статями 638-647, 649, 651-654 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтями 509, 510 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Приписами статей 526-527 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно із статтею 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною першою статті 193 ГК України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Зокрема, статями 525 - 526 ЦК України передбачається, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У відповідності до ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Згідно із ч. 1 ст. 762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Відповідно до ч. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Як встановлено судом, 01 червня 2023 року між Фізичною особою-підприємцем Самойловим Миколою Федоровичем (орендодавець за Договором, Відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Споживчий центр" (орендар за Договором, Позивач) укладено Договір суборенди нерухомого майна.
У відповідності до п. 1.1. Договору Орендодавець передає Орендарю для платного користування протягом строку, встановленого цим Договором, Приміщення, зазначене в пункті 1.2. цього Договору, а Орендар зобов'язується користуватися цим Приміщенням відповідно до умов цього Договору і оплачувати таке користування відповідно до умов та в порядку, встановлених статтею 4 цього Договору, а після закінчення строку користування, повернути його в тому ж стані, в якому він його отримав, з урахуванням нормального фізичного зносу. Згідно із п. 1.2. Договору приміщенням, яке є предметом цього Договору - є частина нежитлового приміщення, розташованого за адресою: Харківська обл., м. Харків, вулиця Полтавський Шлях, будинок 148/2.
Відповідно до п. 4.1. Договору він набуває чинності з 01.06.2023 року та діє по 01.04.2026 року.
У відповідності із п. 5.1. Договору Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату щомісячно виключно у національній валюті України - гривні - у розмірі 63 933,50 грн.. ПДВ не передбачений. Сторони домовились, що орендна плата за червень та липень 2023 року складає 90 000,00 грн на місяць, ПДВ не передбачено за об'єкт оренди в цілому, та за серпень 2023 року складає 65 000,00 грнна місяць, ПДВ не передбачено за об'єкт оренди в цілому.
Згідно із п. 5.2. Договору Орендар сплачує орендну плату у грошовій безготівковій формі шляхом перерахування суми орендної плати на поточний рахунок Орендодавця.
Відповідно до п. 5.3. Договору Орендар сплачує орендну плату авансом не пізніше 05 (п'ятого) числа місяця за поточний.
Згідно із п. 5.4. Договору Сторони домовились, що відповідно до угоди від 31.05.2023 року сплачена орендна плата за останній місяць оренди (гарантійний платіж) за договором № 01/07/20 від 01.07.2020 року зараховується в рахунок орендної плати за останній місяць оренди за даним договором.
Крім того, відповідно до п. 5.7. Договору Сторони домовились, що Орендар має право розмістити на фасаді будинку, в якому знаходиться приміщення , що орендується вивіску, рекламу Орендаря, місце розташування якої погоджено Сторонами та зображено в Додатку № 2 до Договору. За розміщення вказаної конструкції Орендар сплачує щомісячно 2200 грн. на поточний рахунок Орендодавця.
01 вересня 2023 року між сторонами підписано додаткову угоду до Договору у відповідності до п. 1.1 якої встановлено, що в період з 01.09.2023 по 31.12.2023 року включно, орендна плата встановлюється на рівні 47 400 грн. без ПДВ за місяць. Орендна плата розраховується пропорційно від розміру орендної плати за повний календарний місяць до кількості днів у розрахунковому місяці. У п. 1.2. цієї додаткової угоди зазначено, що частина суми гарантійного платежу у розмірі 63933,50 грн., що знаходиться на момент підписання цієї Додаткової угоди у розпорядженні Орендодавця, зараховується Орендодавцем у якості часткової орендної плати за вересень 2023 року у розмірі 4133,38 грн., часткової орендної плати за жовтень 2023 року у розмірі 4133,38 грн., часткової орендної плати за листопад 2023 року у розмірі 4133,38 грн., часткової орендної плати за грудень 2023 року у розмірі 4133,36 грн. Пунктом 1.3. цієї ж додаткової угоди передбачено, що залишок гарантійного платежу зараховується у якості орендної плати за останній місяць орендної плати з урахуванням встановленого Додатковою угодою розміру орендної плати за такий місяць.
Судом також встановлено, що 17 жовтня 2023 року Позивачем листом за вих. № 1012 повідомив Відповідача у відповідності до п. 7.2. Договору про його (Договору) розірвання.
Як вбачається із предмета позову, спірним є порядок зарахування гарантійного платежу в якості орендної плати за останній місяць
Сторонами визнаються наступні факти:
- на момент підписання Договору гарантійний платіж вважається сплаченим у розмірі 63933,50 грн;
- останній день оренди за Договором - 17 листопада 2023 року;
- орендна за жовтень 2023 року є повністю сплаченою;
- заборгованості позивача за розміщення вивіски у відповідності до п. 5.7. Договору становить 13 200,00 грн.
У відповідності до ч. 1 ст. 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом.
На підставі ч. 1 ст. 75 ГПК України сторони звільняються від доказування фактів, що описані вище, а під час ухвалення цього рішення суд виходить з достовірності цих фактів.
Як зазначено судом вище, 01 вересня 2023 року між сторонами підписано додаткову угоду до Договору у відповідності до п. 1.2. якої зазначено, що частина суми гарантійного платежу у розмірі 63933,50 грн., що знаходиться на момент підписання цієї Додаткової угоди у розпорядженні Орендодавця, зараховується Орендодавцем у якості часткової орендної плати за вересень 2023 року у розмірі 4133,38 грн., часткової орендної плати за жовтень 2023 року у розмірі 4133,38 грн., часткової орендної плати за листопад 2023 року у розмірі 4133,38 грн., часткової орендної плати за грудень 2023 року у розмірі 4133,36 грн.
Тобто, з 01 вересня 2023 року гарантійний платіж за договором становив 47 400,00 грн (63933,50 - 4133,38 - 4133,38 - 4133,38 - 4133,36), а кошти у розмірі 16 533,50 грн, що були гарантійним платежем, зараховані в якості орендної плати за період з вересня по грудень 2023 року.
Отже, як позивач, так і відповідач, помилково виходять з того, що розмір гарантійного платежу становив 63933,50 грн.
Як визнається сторонами до жовтня 2023 року включно орендна плата сплачена в повному обсязі. Тобто, станом на 01 листопада 2023 року стан розрахунків між сторонами за Договором, враховуючи надані до суду документи, були такими:
1) 47 400,00 грн - гарантійний платіж (на балансі Відповідача);
2) 4133,38 грн - передплата орендної плати за листопад 2023 року (на балансі Відповідача);
3) 4133,36 грн - передплата орендної плати за грудень 2023 року (на балансі Відповідача).
Сторонами визнається, що останній день користування приміщенням є 17 листопада 2023 року. Пунктом 1.1. Додаткової угоди від 01.09.2023 року Сторони погодили, що орендна плата розраховується пропорційно від розміру орендної плати за повний календарний місяць до кількості днів у розрахунковому місяці.
Враховуючи, що у розрахунковому періоді було 17 днів, то орендна плата за листопад 2023 року становить 26 860 грн (47 400грн/30 календарних днів листопада х 17 кількість днів у розрахунковому місяці). При цьому, Додатковою угодою від 01.09.2023 року сторони передбачили, що за листопад 2023 року вноситься передплата у розмірі 4133,38 грн.
За таких обставин, орендна плата за листопад 2023 року становить 22726,62 грн.
Пунктом 1.3. Додаткової угоди від 01 вересня 2023 року передбачено, що залишок гарантійного платежу зараховується у якості орендної плати за останній місяць орендної плати з урахуванням встановленого Додатковою угодою розміру орендної плати за такий місяць.
Суд категорично не погоджується із позицією Відповідача, що розмір гарантійного платежу в повному обсязі має бути зарахований в якості орендної плати, навіть якщо його розмір (гарантійного платежу) є більшим за орендну плату.
У відповідності до ч. 3 ст. 213 ЦК України при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
ВС зазначив, що сontra proferentem має застосовуватися у разі, якщо є два різні тлумачення умови (чи умов) договору, а не дві відмінні редакції певної умови (умов) договору з врахуванням того, що: contra proferentem має на меті поставити сторону, яка припустила двозначність, в невигідне становище, оскільки саме вона допустила таку двозначність; contra proferentem спрямований на охорону обґрунтованих очікувань сторони, яка не мала вибору при укладенні договору (у тому числі при виборі мови і формулювань); contra proferentem застосовується у тому випадку, коли очевидно, що лише одна сторона брала участь в процесі вибору відповідних формулювань чи формулюванні тих або інших умов в договорі, чи навіть складала проект усього договору, або навіть тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою; у разі неясності умов договору тлумачення таких умов договору повинно здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проект договору або запропонувала формулювання відповідної умови. Поки не доведено інше, презюмується, що такою стороною була особа, яка є професіоналом у відповідній сфері, що вимагає спеціальних знань.
У римському праві щодо тлумачення умов стипуляції сформувався принцип Cum quaeritur in stipulatione, quid acti sit, ambiguitas contra stipulatorem est» (формулювання Цельса), згідно з яким у разі їх неясності умови стипуляції повинні тлумачитися проти стипулятора (тобто кредитора, чиї питання боржнику при отриманні на них ствердної відповіді і становили, по суті, зміст зобов'язань, що випливають з усної стипуляції). У Дигестах зустрічаються вказівки на застосування, по суті, аналогічного підходу і до тлумачення інших типів договорів (купівлі-продажу, оренди). При цьому історики права (такі, наприклад, як Р. Ціммерманн) відзначають, що якщо судити по Corpus Juris Civilis, застосування принципу тлумачення проти того, хто відповідав за формулювання договірних умов, відбувалося тільки тоді, коли умова була дійсно неясною і визначення істинної волі сторін було ускладнене.
Пунктом 1.3. Додаткової угоди від 01 вересня 2023 року чітко передбачено, що гарантійний платіж зараховується В ЯКОСТІ ОРЕНДНОЇ ПЛАТИ з урахуванням встановленого Додатковою угодою розміру орендної плати за такий місяць. Пунктом 1.1. Додаткової угоди встановлено, що в період з 01.09.2023 по 31.12.2023 року включно, орендна плата встановлюється на рівні 47 400 грн. без ПДВ за місяць.
Тобто, розмір гарантійного платежу за останній місяць орендної плати може бути зарахований лише в обсязі орендної плати за листопад 2023 року, що визначається пропорційно від розміру орендної плати за повний календарний місяць до кількості днів у розрахунковому місяці.
Таким чином, з 47 400 грн гарантійного платежу в рахунок орендної плати зараховується 22 726,62 грн., що є орендною платою за 17 днів листопада.
Після зарахування частини гарантійного платежу в якості орендної плати за 17 днів листопада 2023 року, його розмір (гарантійного платежу) становить 24 673,38 грн.
Як зазначено у цьому рішенні, сторонами визнається факт наявності у Позивача заборгованості перед Відповідачем за розміщення вивіски за п. 5.7. Договору у розмірі 13 200,00 грн. Сторони також не заперечують про відрахування цієї заборгованості з гарантійного платежу.
Після відрахування з гарантійного платежу заборгованості за розміщення вивіски за п. 5.7. Договору, його розмір (гарантійного платежу) становить 11 473,38 грн.
Як зазначено вище, сторони помилилися в правовій природі коштів у розмірі 4133,36 грн, вважаючи їх гарантійним платежем, хоча ці кошти є передплатою орендної плати, що прямо зазначено сторонами у п. 1.2. Додаткової угоди від 01 вересня 2023 року.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Означене відображено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 904/5726/19.
За таких обставин, з урахуванням принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), Позивач має право на стягнення коштів з Відповідача у розмірі 15 606,74 грн, з яких 11 473,38 грн гарантійний платіж та 4133,36 грн орендна плата за грудень 2023 року.
Окремо суд зазначає, що погоджується з Позивачем про помилковість позиції Відповідача про те, що останній місяць оренди становить період з 18.10.2023 р. по 17.11.2023 р.
Так, у відповідності до п. 4.1. Договору, він набуває чинності з 01.06.2023 року.
У відповідності до п. 3.1. Договору сторони підтверджують, що передача Приміщення оформляється Актом приймання-передачі. Відповідний акт між сторонами був підписаний 01.06.2023 року.
Тобто, з 01.06.2023 року Позивач набув права користування відповідним приміщенням.
Відповідно до п. 5.3. Договору Орендар сплачує орендну плату авансом не пізніше п'ятого числа місяця за поточний.
Отже, з системного тлумачення положень Договору вбачається, що сплата за оренду здійснюється за поточний місяць починаючи з першого числа.
Як вже зазначено вище, відповідно до п. 7.2. Договору Орендар має право достроково припинити (розірвати) Договір з власної ініціативи, повідомивши про це Орендодавця у письмовій формі не менше ніж за 30 календарних днів до запланованої дати розірвання Договору.
З 18 жовтня 2023 року почав свій 30-тиденний строк до запланованої дати розірвання Договору за ініціативою. Однак, жовтень не є останнім календарним місяцем оренди, а саме листопад 2023 року, у даному випадку, є останнім місцем оренди. Враховуючи, що в останньому календарному місяці оренди - листопаді 2023 року, вичерпано 17 днів оренди (як це визнають сторони), то розрахунок орендної плати за листопад 2023 року здійснений пропорційно кількості днів фактичної оренди приміщення у цьому місяці - за 17 днів.
Відносно зазначення Відповідачем про понесення витрат у розмірі 4500,00 грн на демонтаж вивіски, суд зазначає наступне.
Предметом поданого позову є стягнення коштів, що є гарантійним платежем та похідних вимог. Відповідачем не було пред'явлено позов про стягнення з Позивача витрат на демонтаж вивіски. Так само, в матеріалах справи відсутні будь-які претензії від Відповідача на користь Позивача щодо означеної суми.
За таких обставин, стягнення з позивача 4500,00 грн не є предметом позову в межах цієї справи, а отже не може розглядати та досліджуватися судом.
Щодо нарахування 3% річних та інфляційних витрат, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 610 та п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема - сплата неустойки.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його в строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).
Початком відліку періоду прострочення зобов'язання (моментом прострочення) у відповідності до ст. 253 ЦК України, є день, наступний після визначеної (кінцевої) дати виконання цього зобов'язання.
Порядок нарахування 3% річних та інфляційних втрат регулюється ст. 625 ЦК України.
Частиною 1 ст. 625 ЦК визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, з аналізу ст. 625 ЦК України вбачається, що право на звернення з позовними вимогами про стягнення коштів на підставі ч. 2 зазначеної статті виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання.
За змістом ч. 3 ст. 11, ч. 1 ст. 13 ЦК України, цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Частиною 2 ст. 4 ЦК України передбачено, що цей Кодекс є основним актом цивільного законодавства України.
Відповідно до правового висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду, зокрема в постановах: від 09.02.2021 у справі № 520/17342/18, від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц та від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Матеріалами справи підтверджено порушення Відповідачем строків повернення коштів, тому, з огляду на приписи ст. 625 ЦК України, Позивач має право вимагати сплати Відповідачем 3% річних та інфляційних втрат за порушення строків виконання грошового зобов'язання.
На підставі викладеного, перевіривши надані Позивачем до позовної заяви розрахунки 3% річних та інфляційних втрат суд встановив, що вказані розрахунки виконані вірно, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з Відповідача 3% річних у сумі 634,96 грн. та інфляційних втрат у сумі 2345,72 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об'єктивну істину. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.
Згідно зі ст. 13 ЦК України, визначивши межі здійснення цивільних прав, закон встановлює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільне законодавство ґрунтується на вільному здійсненні цивільних прав, а також добросовісності учасників цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав і виконання обов'язків. Таким чином, особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки.
Звертаючись до категорії стандарту доказування, суд відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 09.08.2022 у справі № 902/1038/21, від 25.06.2020 у справі N 924/233/18, від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). При цьому, важливим стає те, не скільки доказів буде надано за кількістю, а їх змістовна вага, тобто домінування не у кількісному, а у якісному вимірі.
Суд ще раз звертає увагу, що всім учасникам справи було надано достатньо часу для здійснення свого процесуального обов'язку шляхом подання пояснень чи заперечень з посиланням на певні докази.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73-74, 76-80, 123, 126, 129, 232-233, 237-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Самойлова Миколи Федоровича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «СПОЖИВЧИЙ ЦЕНТР» (01032, місто Київ, вулиця Саксаганського, будинок 133-А; код ЄДРПОУ: 37356833) суму заборгованості у розмірі 18 587,42 грн (де: 15606,74 грн гарантійний платіж; 2 345,72 грн інфляційні нарахування; 634,96 грн проценти за користування вказаними грошовими коштами), а також судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 2 422,40 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Повне рішення складено "06" серпня 2025 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою.
Суддя І.П. Жигалкін