вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ,
e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 , вебсайт: ІНФОРМАЦІЯ_2
"29" липня 2025 р. м. Рівне Справа № 918/97/24
ІНФОРМАЦІЯ_3 у складі судді ОСОБА_1 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 , розглянувши матеріали справи
за позовом Керівника Здолбунівської окружної прокуратури в інтересах держави
до відповідача-1 Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
до відповідача-2 ІНФОРМАЦІЯ_4
про визнання недійсним договору та повернення майна
В засіданні приймали участь:
від органу прокуратури: ОСОБА_4 ;
від відповідача-1: ОСОБА_5 ;
від відповідача-2: не з'явився.
Керівник Здолбунівської окружної прокуратури звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_5 з позовом в інтересах держави до відповідача-1 Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , до відповідача ІНФОРМАЦІЯ_4 про визнання недійсним Договору оренди нерухомого майна від 16.07.2013, укладеного між відповідачами, яким у строкове платне користування передано котельню площею 147,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також про зобов'язання підприємця повернути територіальній громаді в особі ІНФОРМАЦІЯ_4 шляхом підписання акту приймання-передачі спірного приміщення котельні.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договір від 16.07.2013 укладено з порушенням ст. 638 ЦК України, ст. 6, 10, 12 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 6 - 8 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" в редакції від 21.10.2010.
Рішенням ІНФОРМАЦІЯ_5 від 30.04.2024, залишеним без змін постановою ІНФОРМАЦІЯ_6 від 05.09.2024, позовні вимоги прокурора задоволені, визнано недійсним договір оренди нерухомого майна від 16.07.2013, укладений між ІНФОРМАЦІЯ_7 та ФОП ОСОБА_3 , яким передбачена передача у строкове платне користування котельні площею 147,3 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов'язано ФОП ОСОБА_3 повернути територіальній громаді в особі ІНФОРМАЦІЯ_4 нерухоме майно шляхом підписання акту приймання-передачі.
Постановою ІНФОРМАЦІЯ_8 у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_9 від 14.01.2025 касаційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_4 задоволено частково, постанову ІНФОРМАЦІЯ_6 від 05.09.2024 та рішення ІНФОРМАЦІЯ_5 від 30.04.2024 у справі № 918/97/24 скасовано, справу передано на новий розгляд до ІНФОРМАЦІЯ_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_10 вказав, що з матеріалів справи не вбачається та прокурором не доведено того, що про порушення прав держави прокурор довідався чи міг довідатися раніше, ніж орган місцевого самоврядування - ІНФОРМАЦІЯ_11 , яка є стороною оспорюваного договору оренди, укладеного 16.07.2013.
3азначено, що, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою доводи відповідачів у справі та не з'ясовували питання стосовно того, чи з дати укладення спірного договору від 16.07.2013 прокурор з використанням повноважень, наданих йому Законом України "Про прокуратуру", мав можливість отримати повну та достовірну інформацію про укладення такого договору без проведення відповідного конкурсу. При цьому прокурором не наведено належного обґрунтування звернення до суду з вимогою про визнання недійсним спірного договору оренди (від 16.07.2013) 29.01.2024, у той час станом на час укладення спірного договору органи прокуратури не були позбавлені можливості систематично здійснювати моніторинг законності розпорядження комунальним майном та в разі виявлення порушень чинного законодавства звертатися до суду з відповідними позовами, спрямованими на захист інтересів держави (схожий висновок викладено в постанові ІНФОРМАЦІЯ_8 від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21).
Також, колегія суддів зазначила, що вважає передчасними висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цьому випадку прокурор не пропустив строк позовної давності, оскільки про відповідні порушення дізнався лише 05.03.2023, та визнає такі висновки такими, що зроблені без дослідження всіх обставин справи, а доводи касаційної скарги про порушення судами положень статті 261 Цивільного кодексу України знайшли своє підтвердження.
Протоколом автоматичного розподілу судової справи від 10.02.2025 справу № 918/97/24 передано судді ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 12.02.2025 справу № 918/97/24 прийнято до провадження, підготовче засідання призначено на 04.03.2025.
21.02.2025 через підсистему "Електронний суд" від Здолбунівської окружної прокуратури надійшло пояснення з врахуванням Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів ІНФОРМАЦІЯ_9 від 14.01.2025.
03.03.2025 через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача-1 надійшли додаткові пояснення, в яких просить застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову. До вказаних пояснень представником відповідача долучено три копії заяв свідків.
04.03.2025 на адресу суду від представника Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 надійшло клопотання про витребування доказів.
Ухвалою суду від 04.03.2025 (з врахуванням ухвали про виправлення описки від 10.03.2025) у справі № 918/97/24 підготовче засідання відкладено на 03.04.2025.
Ухвалою суду від 03.04.2025 продовжено строк підготовчого провадження у справі №918/97/24 на 30 днів до 13.05.2025 включно. Підготовче засідання призначено на 15.04.2025.
Ухвалою суд від 15.04.2025 підготовче засідання відкладено на 15.05.2025.
Ухвалою суд від 15.05.2025 підготовче засідання відкладено на 20.05.2025.
Ухвалою суд від 20.05.2025 закрито підготовче провадження у справі №918/97/24 та призначено справу до судового розгляду по суті на 12.06.2025. Відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача-1 Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про допит свідків та задоволено частково клопотання про витребування доказів. Витребувано у ІНФОРМАЦІЯ_12 ( АДРЕСА_2 ) підстави закриття кримінального провадження №42022184440000055 від 14.07.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України.
Ухвалою суду 12.06.2025 розгляд справи по суті відкладено на 15.07.2025.
20.06.2025 до суду від Рівненського районного управління поліції ГУ Національної поліції в Рівненській області надійшла копія постанови про закриття кримінального провадження № 42022184440000055 від 14.07.2022.
В судовому засіданні 15.07.2025 прокурор та представник відповідача надали пояснення по суті спору, ухвалою суду від 15.07.2025 розгляд справи по суті відкладено на 29.07.2025.
В судовому засіданні 29.07.2025 прокурор підтримала заявлені вимоги. просила суд позов задоволити повністю. Представник відповідача-1 в судовому засіданні заявлені вимоги не визнав та просив в задоволенні позову відмовити повністю.
Відповідач-2 не забезпечив явку уповноваженого представника, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановлений законом строк, про припини неявки суд не повідомляв.
Згідно частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частини 1 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Судом зазначається, що у даній справі судом не визнавалася необхідність обов'язкової участі учасників справи.
З огляду на належне повідомлення відповідача-2 про дату, час та місце проведення судового засідання, відповідно до статті 202 ГПК, відсутні підстави для відкладення судового засідання, а неявка уповноваженого представника не перешкоджає розгляду справи.
В судовому засіданні 29.07.2025 судом оголошено скорочене рішення (вступну та резолютивну частини).
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Рішенням ІНФОРМАЦІЯ_13 від 05.03.2010 № 768 "Про затвердження комісії та Положення про порядок проведення конкурсу на право оренди майна територіальної громади м. Острога" було затверджено Положення про порядок проведення конкурсу на право оренди майна територіальної громади м. Острог згідно додатку № 1 та затверджено комісію з проведення конкурсу на право оренди майна територіальної громади міста згідно додатку № 2.
25.03.2010 рішенням ІНФОРМАЦІЯ_13 №768 "Про затвердження комісії та Положення про порядок проведення конкурсу на право оренди майна територіальної громади м. Острога" було затверджено Положення про порядок проведення конкурсу на право оренди майна територіальної громади м. Острог згідно додатку №1 та затверджено комісію з проведення конкурсу на право оренди майна територіальної громади міста згідно додатку №2.
12.08.2010 Приватний підприємець ОСОБА_3 звернувся до міського голови із заявою про участь у конкурсі на право оренди об'єкта комунальної власності територіальної громади м. Острог: котельня в кількості 32-х об'єктів необоротних активів.
16.08.2010, згідно з протоколом засідання конкурсної комісії для проведення конкурсу на право оренди майна територіальної громади міста, переможцем конкурсу щодо передачі в оренду котельні площею 147,3 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , визначено ФОП ОСОБА_3 .
У подальшому, 16.08.2010 між ІНФОРМАЦІЯ_7 (орендодавець) та ФОП ОСОБА_3 (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, яким передбачена передача у строкове платне користування котельні площею 147,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 строком на 35 місяців та перебуває на балансі ОКП " ІНФОРМАЦІЯ_14 ".
01.09.2010 Приватний підприємець ОСОБА_3 передав (повернув) Острозькому комунальному підприємством " ІНФОРМАЦІЯ_14 " (балансоутримувач) демонтоване обладнання (майно) котельні на суму 468 322,00 грн (про що сторонами підписано Акту приймання-передачі від 01.09.2010).
Відтак, 01.09.2010 між орендодавцем та орендарем укладено додаткову угоду до договору оренди нерухомого майна від 16.08.2010 відповідно до якої було викладено в новій редакції пункти 3.1 та 3.5 Договору.
В подальшому, 16.07.2013 між ІНФОРМАЦІЯ_15 (надалі - орендодавець) та Приватним підприємцем ОСОБА_3 (надалі - орендар) укладено Договір оренди нерухомого майна (надалі - Договір оренди від 16.07.2013, спірний Договір).
Згідно з пунктом 1.1. вказаного Договору, орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування комунальне індивідуально визначене майно - котельню площею 147,3 кв.м., що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 , та перебуває на балансі ОКП " ІНФОРМАЦІЯ_14 " (надалі - балансоутримувач), вартість якого згідно висновку про вартість майна котельні за адресою АДРЕСА_1 рішення сесії ІНФОРМАЦІЯ_4 № 144 від 26 травня 2011 року становить 349 272,00 грн.
Майно передається в оренд з метою надання орендарем послуг по постачанню теплової енергії (пункт 1.2. Договору від 16.07.2013).
Пунктом 1.3. Договору від 16.07.2013 сторони погодили, що склад та стан майна на момент укладення договору визначається в акті приймання-передавання за узгодженим висновком балансоутримувача і орендаря.
Згідно пунктом 3.1. Договору від 16.07.2013 орендна плата визначається на підставі Положення про порядок передачі в оренду майна комунальної власності територіальної громади м. Острог та нарахування орендної плати, затвердженого рішенням ІНФОРМАЦІЯ_4 № 218 від 29 травня 2007 року становить 34 927,20 грн за рік.
Відповідно до пункту 10.1 Договору від 16.07.2013 його укладено строком на 35 місяців, що обраховується починаючи з дня його підписання сторонами.
У разі відсутності заяви однієї із сторін зі місяць д припинення Договору або зміну його умов, Договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором (пункт 10.4 Договору від 16.07.2013).
16.07.2013 між балансоутримувачем Острозьким комунальним підприємством " ІНФОРМАЦІЯ_14 " та орендарем Приватним підприємцем ОСОБА_3 підписано Акт приймання-передачі від 16.07.2013 до Договору оренди нерухомого майна від 16.07.2013, згідно з яким балансоутримувач передав, а орендар прийняв нерухоме майно згідно з переліком відповідно до договору.
Вказаний Договір від 16.07.2013 та Акт приймання - передачі від 16.07.2013 підписані представниками сторін та скріплений відтиском печатки орендодавця.
02.04.2018 між ІНФОРМАЦІЯ_7 та приватним підприємцем ОСОБА_3 укладено Додаткову угоду до Договору оренди нерухомого майна від 16.07.2013, яким п. 1.1., 1.3., 3.5., 4.1., 5.2. та 5.5. Договору викладено в новій редакції.
Вказана Додаткова угода підписана сторонами та скріплена відтиском печатки ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Суд враховує, що у вказаних вище документах наявні розбіжності в адресі майна, що передане в оренду відповідачу, а саме: в міститься адреса АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 .
При цьому, сторонами не заперечується, що спір стосується одного і того ж приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
Відтак, у відповідності до ст. частини 1 статті 75 ГПК України, вказані обставини не підлягають доказуванню.
Водночас, суд встановив, що в провадженні ІНФОРМАЦІЯ_5 перебувала справа № 918/707/22 за позовом керівника ІНФОРМАЦІЯ_16 в інтересах держави в особі ІНФОРМАЦІЯ_4 до відповідача ФОП ОСОБА_3 про повернення орендованого майна - приміщення котельні площею 147,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням ІНФОРМАЦІЯ_5 від 29.12.2022 у справі №918/707/22, залишеним без змін постановами ІНФОРМАЦІЯ_6 від 15.03.2023 і ІНФОРМАЦІЯ_8 від 30.05.2023, у задоволенні позову керівника ІНФОРМАЦІЯ_16 - відмовлено.
Так, у постанові ІНФОРМАЦІЯ_8 вказано, що з урахуванням положень частини 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-XII та додаткової угоди до договору оренди нерухомого майна від 02.04.2018 колегія суддів зазначає, що у цьому випадку договір оренди нерухомого майна двічі продовжувався на той самий строк та на тих самих умовах за мовчазної згоди сторін, а не внаслідок реалізації переважного права добросовісного орендаря.
Тобто, даними рішеннями досліджено обставини щодо пролонгації дії Договору від 16.07.2013 та встановлено той факт, що строк його дії закінчився 17.06.2016 та починаючи з вказаної дати строк його дії продовжувався на підставі пункту 10.4 Договору, а саме: до 16.05.2019 та до 16.04.2022.
Відтак, при зверненні з даним позовом прокурор зазначає, що Договір від 16.07.2013 є чинним на даний час.
Предметом позову у справі, яка розглядається є вимога прокурора до ФОП ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_4 про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 16.07.2013 та зобов'язання підприємця повернути територіальній громаді в особі ІНФОРМАЦІЯ_4 шляхом підписання акту приймання-передачі спірного приміщення котельні.
Щодо участі прокурора в інтересах держави в даній справі.
Статтею 131-1 Конституції України на прокуратуру покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно частини 2 статті 2 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка відповідно до статтей 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом частини 3 статті 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Статтею 53 ГПК України визначено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Передумовою участі органів та осіб, передбачених статтею 53 ГПК України, в господарському процесі у будь-якій із п'яти форм є набуття ними господарського процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, та наявність процесуальної правосуб'єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.
На відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та обов'язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень. Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені статтею 53 ГПК України, можуть звернутися до суду із позовною заявою або беруть участь в процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.
Так, відповідно до частин третьої - п'ятої статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 23 Закон України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Великою Палатою Верховного Суду викладено правову позицію, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (п. 78-82).
Тобто визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов (Постанова Великої Палати Верховного суду № 925/1133/18 від 11.06.2024).
Суд також враховує, що в Постанові № 925/1133/18 від 11.06.2024 ІНФОРМАЦІЯ_17 висловила правову позицію щодо комплексного застосування норм матеріального та процесуального права, а саме частин третьої, четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та частин четвертої, п'ятої статті 53 ГПК України, при вирішенні спорів про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування або органів державної виконавчої влади, визнання недійсними договорів купівлі-продажу або оренди, укладених на підставі цих рішень, та про повернення земельних ділянок цьому органу як одному з відповідачів.
В той же час, в даній справі уповноважений орган визначений прокурором як відповідач, оскільки він є учасником правовідносин, які оскаржуються.
Так, Велика Палата Верховного Суду вказала, що орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Відтак, беручи до уваги викладене, а також враховуючи, що прокуратурою оскаржуються дії саме відповідача ІНФОРМАЦІЯ_4 , суд приходить до висновку, що прокурор, звертаючись до суду з позовом про захист порушених інтересів держави, що на думку останнього, полягають в порушення порядку укладення спірного договору оренди, наявні підстави для представництва інтересів держави у суді.
Надаючи правову оцінку дослідженим обставинам справи, суд вважає за необхідне вказати наступне.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина 1 статті 170 ЦК України).
Згідно частини 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Статтею 11 ЦК України унормовано, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
За частиною 1 статті 1 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (в редакції від 21.10.2010, чинній на час виникнення спірних правовідносин), для цілей цього Закону термін "об'єкти централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення" вживається у такому значенні: цілісні майнові комплекси, системи цілісних майнових комплексів, які забезпечують (призначені) та достатні для самостійного здійснення господарської діяльності у сферах водопостачання, водовідведення та очищення стічних вод, надання послуг, пов'язаних з постачанням споживачам тепла, а також майнові комплекси структурних підрозділів підприємств, які є достатніми для самостійного здійснення господарської діяльності у зазначених сферах.
Згідно частини 1 статті 2 вказаного Закону України (в редакції, чинній на час підписання спірного Договору), дія цього Закону поширюється на відносини, пов'язані з: передачею в оренду чи концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності.
Таким чином, при передачі в оренду об'єкта централізованого теплопостачання - приміщення котельні, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , повинні були бути дотримані відповідні умови, передбачені положенням Закону.
Приписами частини 1 статті 5 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), передача об'єкта централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебуває у комунальній власності, в оренду чи концесію здійснюється за ініціативою фізичних та юридичних осіб, які можуть бути орендарями чи концесіонерами відповідно до цього Закону, або виконавчих органів сільських, селищних, міських рад чи місцевих органів виконавчої влади.
Згідно частини 4 статті 5 вказаного Закону України, у разі прийняття відповідною радою, визначеною статтею 3 цього Закону, рішення про пропозицію передачі в оренду чи концесію об'єкта централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебуває у комунальній власності, здійснюється організаційно-технічна підготовка цього об'єкта до передачі відповідно в оренду чи концесію. Після завершення такої підготовки оголошується конкурс на право отримання об'єкта в оренду чи концесію.
Статтею 7 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), унормовано, що відповідна рада своїм рішенням затверджує конкурсну документацію; утворює конкурсну комісію, затверджує її склад та порядок роботи; оголошує конкурс; визначає розмір реєстраційного внеску для участі в конкурсі. Заявки на участь у конкурсі подаються протягом шістдесяти днів з дня оголошення конкурсу. Особи, які подали такі заявки, вважаються претендентами на участь у конкурсі. Претенденти готують та подають конкурсній комісії пропозиції про виконання умов конкурсу (конкурсні пропозиції). Конкурсна комісія розглядає подані учасниками конкурсу конкурсні пропозиції, документи та матеріали з пропозиціями щодо умов оренди чи концесії, визначає їх відповідність умовам конкурсу, готує висновки щодо визначення найкращих умов здійснення оренди чи концесії, запропонованих учасниками конкурсу. Переможцем конкурсу визнається претендент, який запропонував найкращі умови здійснення оренди чи концесії відповідно до умов конкурсу. На підставі висновків конкурсної комісії відповідна рада приймає рішення про переможця конкурсу. З переможцем конкурсу після погодження всіх умов і схвалення остаточної редакції відповідною радою укладається договір оренди чи концесії.
Частиною 17 статті 7 вказаного Закону передбачено, що з переможцем конкурсу після погодження всіх умов і схвалення остаточної редакції відповідною радою укладається договір оренди чи концесії.
Погодження умов договору та його підписання покладається на орган або посадову особу місцевого самоврядування, уповноважену на це відповідною радою, визначеною у статті 3 цього Закону.
З наведеного можна зробити висновок, що після завершення підготовки об'єкта у сферах теплопостачання, що перебуває у комунальній власності, до передачі в оренду відповідна рада, своїм рішенням: затверджує конкурсну документацію; утворює конкурсну комісію, затверджує її склад та порядок роботи; оголошує конкурс; визначає розмір реєстраційного внеску для участі в конкурсі.
При цьому, приміщення котельні є об'єктом централізованого теплопостачання, оскільки має необхідне обладнання достатнє для здійснення діяльності по наданню послуг, пов'язаних з постачанням споживачем тепла, а відтак передача в оренду вказаного об'єкта повинна відбуватися на конкурсних засадах.
Як зазначено вище, між ІНФОРМАЦІЯ_7 та ФОП ОСОБА_3 укладено Договір оренди нерухомого майна від 16.07.2013, яким передбачена передача у строкове платне користування котельні площею 147,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Надані суду пояснення та докази свідчать про те, що ІНФОРМАЦІЯ_11 рішення щодо затвердження конкурсної документації, утворення конкурсної комісії, оголошення конкурсу та визначення розміру реєстраційного внеску для участі в конкурсі, не приймала.
Більше того, судом встановлено та не заперечується сторонами, що при укладенні Договору оренди нерухомого майна (приміщення котельні) від 16.07.2013 конкурс на право отримання об'єкта в оренду проведено не було.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що наведені обставини свідчать про те, що при укладені спірного договору відповідачами не було дотримано передбачений законодавством порядок передачі об'єкту теплопостачання, що перебуває в комунальній власності.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постанові ІНФОРМАЦІЯ_18 від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Тобто закон визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22).
Частиною 1 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанова Верховного Суду № 917/782/20 від 14.04.2021).
Заперечуючи проти позовних вимог відповідачі вказували, що Договір оренди нерухомого майна від 16.07.2013 не є новим договором, а є пролонгацією Договору оренди нерухомого майна від 16.07.2010, який був укладений згідно вимог законодавства та за результатами конкурсу.
Однак, з такими твердженнями відповідачів суд не погоджується, з огляду на наступне.
Згідно уставленої практики Верховного Суду, продовження договору оренди на новий строк та укладення договору є суттєво різними поняттями.
Так, продовження договору передбачає продовження договірних відносин після закінчення строку договору оренди, коли орендар користується майном територіальної громади та відсутні заперечення орендодавця протягом одного місяця. Цей договір поновлюється на той же строк і на тих самих умовах, що були у ньому передбачені. А укладення договору оренди на новий строк передбачає можливість установлення інших, відмінних від існуючих, умов за домовленістю сторін, тобто стосується укладення нового договору оренди землі на новий строк і з новими умовами.
В даному випадку між сторонами укладено новий Договір оренди нерухомого майна, який проведений з порушенням чинного, на момент його укладення, законодавства.
Згідно частини 1 статті 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Приписами статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 ГПК України встановлено, що господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006).
Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У справі, що розглядається, суд дійшов висновку, що учасникам справи було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у відзивах в цій частині не спростовують позовних вимог.
Отже, виходячи з вищенаведеного, спірний договір оренди укладений з порушенням вимог статей 5 - 7 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, як такий, що суперечить актам цивільного законодавства.
Щодо клопотання про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.
У поясненнях, поданих при новому розгляді справи прокурор вказує, що сам факт укладення 16.07.2013 договору оренди не свідчить, що початок спливу строку позовної давності повинен обчислюватися з дати його укладення, а саме з 16.07.2013.
Окрім того, прокурор зазначає, що не погоджується з твердженням, що вказані в постанові ІНФОРМАЦІЯ_9 у складі Верховного Суду, де вказано, що з дати укладення спірного договору від 16.07.2013 прокурор з використанням повноважень, наданих йому Законом України "Про прокуратуру", мав можливість отримати повну та достовірну інформацію про укладення такого договору.
Прокурор зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій під час судового розгляду встановлено, що у 2013 році конкурс щодо передачі зазначеного майна в оренду не проводився. Відповідно у відкритих джерелах не публікувались оголошення про передачу в оренду, рішення конкурсної комісії тощо. При цьому, у 2013 році загальнодоступного вебсайту ІНФОРМАЦІЯ_19 чи будь-якої іншої офіційної електронної платформи, на якій проводились електронні конкурси щодо передачі державного та комунального майна в оренду з подальшою публікацією укладених договорів, не існувало. Договір оренди від 16.07.2013 у відкритих джерелах відсутній.
Таким чином, прокурор вважає, що не мав можливості отримати повну та достовірну інформацію про укладення договору оренди від 16.07.2013 з дати його укладення, оскільки вказаний договір у відкритих джерелах не розміщено.
Прокурор зазначає, що прокуратура дізналась про факт передачі котельні в оренду ФОП ОСОБА_3 без проведення конкурсу саме під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 42022184440000055 від 14.07.2022. Зокрема, на підставі ухвали слідчого судді Острозького районного суду від 31.08.2023 у справі № 567/986/22 здійснено тимчасовий доступ до документів, володільцем яких є ІНФОРМАЦІЯ_11 та встановлено, що матеріали конкурсу щодо передачі у 2013 році в оренду котельні площею 147,3 м2, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , в ІНФОРМАЦІЯ_20 відсутні, що засвідчено протоколом від 05.09.2023 тимчасового доступу до речей і документів з описом речей і документів, які були вилучені на підставі ухвали слідчого судді.
Враховуючи викладене, прокурор вважає що строк позовної давності не пропущений.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно статті 257 ЦК, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Судом встановлено, що звернення прокурора з позовом у даній справі відбулося зі спливом майже 11 років з моменту виникнення спірних правовідносин, без наведення поважних причин такого значного пропуску позовної давності.
За загальним правилом частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Тобто, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об'єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ " ІНФОРМАЦІЯ_21 ").
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з'ясувати усі обставини, пов'язані з фактом обізнаності та об'єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.
За змістом норми частини 1 статті 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка у даних спірних правовідносинах, які стосуються визнання недійсним договору встановлюється тривалістю три роки.
Визначальним моментом для застосування наслідків пропуску строку позовної давності є визначення початку перебігу строку на звернення до суду.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
При цьому, і в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.04.2021 у справі № 911/2669/19).
У застосуванні наведених вище положень законодавства суд враховує також правову позицію, викладену у постанові ІНФОРМАЦІЯ_18 від 20.11.2018 у справі №907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Так прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин (постанова Верховного Суду від 05.02.2020 у справі № 911/2191/16, № 918/195/23 від 17.01.2024).
Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава (такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17).
Проте, констатуючи можливість обізнаності прокурора з фактом порушення інтересів держави тільки з дати реєстрації кримінального провадження, слід враховувати усталені правові висновки Верховного Суду про те, що позовна давність має обчислюватися з дня, коли про порушення права держави довідався або міг довідатися прокурор тільки у випадку, якщо прокурор довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися про порушення прав та інтересів держави раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, що не мало місце у спірних правовідносинах.
У застосуванні наведених положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові ІНФОРМАЦІЯ_18 від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Так прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (відповідна правова позиція наведена у постанові ІНФОРМАЦІЯ_18 від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц).
Як встановлено судом, в обґрунтування відсутності пропущеного пропуску позовної давності прокурор послався на те, що про порушення встановлених вимог для передачі майна в оренду прокуратурі стало відомо в межах кримінального провадження № 42022184440000055 від 14.07.2022.
За пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається, зокрема функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії (частина 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Тобто прокурор не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру" своєчасно отримати від відповідного суб'єкта владних повноважень (у цьому випадку ІНФОРМАЦІЯ_4 ) необхідну для подання позову інформацію.
Будь-яких доказів ухилення останнього від надання такої інформації прокурору матеріали справи не містять. Водночас прокурором не наведено жодного мотивування щодо того, які об'єктивні обставини перешкоджали направити відповідний запит раніше та раніше звернутися до суду з відповідними позовними вимогами.
Відтак у органів прокуратури, починаючи з липня 2013 року були усі правові підстави та можливості з'ясувати обставини та звернутися з відповідним позовом в межах позовної давності, чого прокурором зроблено не було (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21).
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України" Суд зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини" зазначено, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції") від 16.12.1992).
Верховний Суд у постанові від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19 зазначив, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому таке питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав, унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Водночас, до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим. Встановлення обставин, які свідчать про поважність причин пропуску позовної давності, здійснюється судом за загальними правилами доказування, визначеними процесуальним законом. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви з посиланням на докази на підтвердження цих висновків.
У свою чергу, прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування об'єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно статті 78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
У відповідності до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи все вищезазначене, беручи до уваги усталені правові висновки Верховного Суду про те, що позовна давність має обчислюватися з дня, коли про порушення права держави довідався або міг довідатися прокурор тільки у випадку, якщо прокурор довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися про порушення прав та інтересів держави раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, що не мало місце у спірних правовідносинах, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора є такими, що задоволенню не підлягають.
Згідно пункту 2 частини 1 статті 126 України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак, враховуючи, що суд відмовив в задоволенні позовних вимог, судові витрати відповідачів спід покласти на позивача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до ІНФОРМАЦІЯ_6 в порядку та строки, встановлені статтями 256 - 257 Господарського процесуального кодексу України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 06 серпня 2025 року
Суддя ОСОБА_1