ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
07 серпня 2025 року м. ОдесаСправа № 915/928/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Богацької Н.С.
суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024, ухвалене суддею Смородіновою О.Г., м. Миколаїв
у справі № 915/928/24
за позовом: Миколаївської міської ради
до відповідача: ОСОБА_1
про: стягнення 298530,92 грн,
У серпні 2024 року Миколаївська міська рада (далі Рада) звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 ), в якому просила суд стягнути з останнього 298530,92 грн як безпідставно збережених коштів за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності площею 934 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:18:029:0003 (далі земельна ділянка) за період з 01.02.2012 по 05.11.2020.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024 у справі № 915/928/24 позов Ради задоволено, стягнуто із ОСОБА_1 на її користь 298530,92 грн за безоплатне користування земельною ділянкою та вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Місцевий господарський суд виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі або закрити провадження у справі.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги відповідач посилається на наступне:
1) даний спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення та закриття провадження у справі. Скаржник зазначає, що розташоване на земельній ділянці нерухоме майно апелянта не використовувалось ним в підприємницьких цілях в спірний період. Позивачем не надано суду жодного доказу про використання земельної ділянки апелянтом в підприємницьких цілях, а судом зроблений безпідставний висновок про це. Використання ТОВ «Данк» земельної ділянки для обслуговування нерухомого майна на підставі договору оренди з Миколаївською міською радою з 09.09.2009 по 01.02.2012 не свідчить про використання цієї земельної ділянки в підприємницьких цілях апелянтом;
2) стягуваний період виходить за рамки трирічного строку позовної давності. Апелянт заявляє про застосування позовної давності щодо вимог позивача. При цьому, апелянт не міг заявити про застосування позовної давності в суді першої інстанції, оскільки не отримував копію позовної заяви з додатками та ухвали суду (виклики), зокрема про відкриття провадження у справі, через фактичне проживання у Львівській області в статусі внутрішньо-переміщної особи, та в силу свого похилого віку (76 років) не усвідомлював необхідність відслідковування поштової кореспонденції за зареєстрованим місцем проживання та відслідковування інформації щодо судових справ щодо себе;
3) судом не враховані положення Податкового кодексу України щодо звільнення платників єдиного податку від земельного податку (та інших платежів за землю). Апелянт з 01.01.2012 став платником єдиного податку на спрощеній системі оподаткування за ставкою 10%, а отже був звільнений від сплати земельного податку;
Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України за результатами автоматизованого розподілу справ між суддями, оформленого протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, для розгляду справи визначено судову колегію у складі головуючого судді Богацької Н.С., Діброви Г.І., Принцевської Н.М.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.04.2025 витребувано у Господарського суду Миколаївської області матеріали цієї справи, вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за вказаною апеляційною скаргою відкладено до надходження матеріалів до суду апеляційної інстанції.
05.05.2025 матеріали цієї справи надійшли до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.05.2025 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху на підставі ч. 3 ст. 260 ГПК України як таку, що не відповідає вимогам як ч. 1, так і ч. 2 ст. 256 ГПК України та встановлено скаржнику 10-ти денний строк з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом подання суду заяви про поновлення строку, в якій вказати інші підстави для поновлення строку.
Залишаючи апеляційну скаргу без руху на підставі ч. 3 ст. 260 ГПК України, колегія суддів виходила з того, що повний текст оскаржуваного рішення суду першої інстанції складено та підписано 18.11.2024, отже кінцевим строком для подання апеляційної скарги на вказане рішення є 09.12.2024, а з урахуванням приписів ч. 2 ст. 256 ГПК України - 25.12.2024.
Проте, апеляційна скарга була подана через систему «Електронний суд» лише 18.04.2025, тобто з пропуском строку, встановленого як ч. 1, так і ч. 2 ст. 256 ГПК України.
Разом з апеляційною скаргою скаржником було заявлено клопотання (вх. № 1668/25 від 18.04.2025) про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження, в обґрунтування якого відповідач посилався на те, що: 1) він є особою похилого віку, якій важко усвідомлювати та оперативно реагувати, зокрема, отримувати інформацію, складати запити, звертатись за правовою допомогою; 2) 08.04.2025 отримав інформацію про арешт рахунків в рамках виконавчих проваджень, за якими стягувачем є Миколаївська міська рада; 3) з 16.08.2022 скаржник має статус внутрішньо-переміщеної особи та фактично проживає в смт. Східниця Дрогобицького району Львівської області. Він не міг отримати копію позовної заяви з додатками, судові ухвали (виклики) та оскаржуване рішення по зареєстрованому місту проживання в місті Миколаєві. Крім того, з цієї ж причини він не мав можливості оперативно звернутися до відділу ДВС та отримати інформацію про підстави відкриття виконавчих проваджень; 4) 17.04.2025 відповідач звернувся за правовою допомогою до адвоката. Адвокатом були досліджені сайти Судової влади України та ЄДРСР та отримано інформацію про наявність рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024 у справі № 915/928/24. Одразу, в той же день адвокатом подано заяву про надання доступу до матеріалів електронної справи № 915/928/24. Лише 18.04.2025 адвокатом отримано доступ до матеріалів електронної справи, ознайомившись з якими, в той же день подав апеляційну скаргу на оскаржуване рішення.
Дослідивши обставини, викладені скаржником в обґрунтування клопотання, колегія суддів дійшла висновку, що вищенаведені причини пропуску строку, зазначені скаржником в обґрунтування клопотання про його поновлення, не являються поважними, оскільки ОСОБА_1 не навів об'єктивних обставин, що не залежали від його волевиявлення, та які могли б вплинути на пропуск встановленого процесуального строку на звернення із апеляційною скаргою. Колегія суддів дійшла висновку, що неотримання відповідачем відповідних процесуальних документів можливе виключно через недотримання ним вимог законодавства щодо забезпечення отримання поштових відправлень за своїм офіційним місцезнаходженням (поштовою адресою), що слід розцінювати як фактичну відмову від отримання адресованих йому судових рішень.
23.05.2025 від ОСОБА_1 надійшла заява (вх. № 2190/25) про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024 у справі № 915/928/24, в якій зазначені інші підстави для поновлення цього строку, а саме:
- 26.08.2024 між ОСОБА_1 та ТОВ «ОК Новий зір» укладений договір № 764063 з додатками (додано копію), відповідно до умов яких, у зв'язку із хворобою «дистрофія рогівки» проводиться операцію «Імплантація кератобіоімпланта з застосуванням фамтотехнології на FS200 OC» (встановлення штучного рогівкового імпланта за допомогою лазера);
- з моменту підписання вищезазначеного договору він був зобов'язаний безперервно знаходитись у місті Київ, оскільки за умови надходження штучного трансплантату (рогівки) необхідно було в найкоротший термін з'явитися до медичного закладу для проведення хірургічного втручання. При таких діагнозах ОСОБА_1 має серйозні порушення зору в обох очах, які можна описати як затуманений та нечіткий зір, сліпі плями, спотворення зображення, проблеми з фіксуванням, знижена контрастність і яскравість кольорів, а також ризик різкого погіршення зору, що відображається на повсякденному житті;
- лише 01.02.2025 була проведена операція, що вбачається з Інформативної добровільної згоди на операцію та знеболення від 01.02.2025. Після операції за допомогою прецизійного фемтолазера FS200 пацієнта чекав тривалий (від 3 до 12 місяців) та багатоетапний процес загоєння, який вимагає суворої дисципліни та регулярного лікарського контролю;
- ОСОБА_1 не знав та не міг знати про судовий процес та про винесене рішення через вади із зором, вікові обмеження, очікування та проведення операції, відповідно, не міг оперативно подати апеляційну скаргу.
На підтвердження вищевказаних доводів скаржником додано договір від 26.08.2024 № 764063, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ОК Новий зір», додатки № 1 та № 3 до цього договору, додаткову угоду на проведення операції у воєнний час до відповідного договору, консультаційний висновок спеціаліста від 29.01.2025, інформована добровільна згода на операцію та знеболення від 01.02.2025.
Розглянувши вказане клопотання, оцінивши доводи та аргументи скаржника, викладені в новому клопотанні про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження, а також докази, надані на їх підтвердження, з метою забезпечення права відповідача на апеляційний розгляд даної справи, ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.05.2025 ОСОБА_1 поновлено пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024 у справі № 915/928/24, за апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження, вирішено здійснювати її розгляд в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, встановлено позивачу строк до 13.06.2025 для подання відзиву на апеляційну скаргу (з належними доказами його направлення відповідачу), роз'яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до ст. 170 ГПК України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи, та зупинено дію рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024 у справі № 915/928/24.
12.06.2025 від Ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про її безпідставність та необґрунтованість, зокрема, що:
1) використання земельної ділянки, яка згідно договору оренди від 09.09.2009 № 6883 має цільове призначення: землі оптової торгівлі та складського господарства, та на якій не дозволяється діяльність, не пов'язана з цільовим призначенням земельної ділянки, можливо лише для здійснення комерційної діяльності. Крім того, як вбачається з відомостей державного реєстру відповідач має статус фізичної особи-підприємця, а належний йому на праві власності об'єкт нерухомості, розміщений на відповідній земельній ділянці також поза розумним сумнівом є комерційним;
2) заява про застосування позовної давності може бути розглянута апеляційним судом лише у випадку, у випадку коли суд першої інстанції не повідомив відповідача про розгляд справи. Зазначене підтверджується постановою Великою Палатю Верговного суду від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц. Отже твердження відповідача про наявність підстав застосування позовної давності є необґрунтованими та такими, не підлягають задоволенню;
3) відповідачем вже виконано рішення суду, а саме службовою запискою департаменту фінансів Миколаївської міської ради від 06.06.2025 № 31413/07.03-12/25-2 повідомлено, що 16.04.2025 до бюджету Миколаївської міської територіальної громади за кодом 24062200 «Кошти за шкоду, що заподіяна на земельних ділянках державної та комунальної власності, які не надані у користування та не передані у власність, внаслідок їх самовільного зайняття, використання не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу; відшкодування збитків за погіршення якості ґрунтового покриву тощо та за неодержання доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок» надійшли кошти від ОСОБА_1 в сумі 298530,92 грн з призначенням платежу «*;058;1804215656;;Сплата штрафу за справою №915/928/24».
Будь-яких інших заяв чи клопотань від учасників справи не надходило.
Дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів цієї справи та встановлено судом, Рада на підставі рішення №17/32 від 19.06.2009 надала в оренду ТОВ «Данк» земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:18:029:0003 для обслуговування нежитлової будівлі по вул. Сафронова (Казаріна), 39/1 в м. Миколаєві.
На підставі вказаного рішення між Радою з ТОВ «Данк» укладено Договір оренди землі від 09.09.2009 за № 6883, зареєстрований в управлінні Держгеокадастру у м. Миколаїв, про що свідчить запис у державному реєстрі земель №040900100787 від 09.09.2009.
У подальшому, рішенням Миколаївської міської ради №15/38 від 01.03.2012 припинено ТОВ «Данк» право користування земельною ділянкою площею 934 кв.м по вул. Сафронова, 39/1. Договір оренди землі, який зареєстровано в книзі записів договорів оренди за № 6883 від 09.09.2009, розірвано з 01.02.2012.
Надалі договір оренди вказаної земельної ділянки не укладався.
При цьому, відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 387055243 від 16.07.2024 право власності на нерухоме майно, а саме: Нежитловий об'єкт складається з складу за літ. А, загальною площею 152,0 кв.м., побутової будівлі за літ. В, загальною площею 15,3 кв.м., гаражу за літ. Г, загальною площею 50,2 кв.м., навісу за літ. Д, навісу за літ. Е, навісу за літ. Ж. за адресою АДРЕСА_1 в період з 16.03.2009 по 05.11.2020 на підставі договору купівлі-продажу від 16.03.2009 №718, посвідченого Захаренко І.В., приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу, належав Сліпченко В.А.
Таким чином, в період з 16.03.2009 по 05.11.2020 Сліпченко В.А. був власником нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 4810137200:18:029:0003 загальною площею 934 кв.м., який не сплачував кошти до міського бюджету за користування нею, про що також зазначено у листі Головного управління ДПС у Миколаївській області № 2959/5/14-29-24-02-02 від 15.03.2024.
Листом № 2183/02.02.01-22/11/3/24 від 26.03.2024 позивач просив відповідача добровільно сплатити кошти за фактичне використання земельної ділянки, але, за даними позивача, жодних дій щодо сплати відповідних коштів відповідачем не було здійснено.
Колегія суддів зазначає, що скаржником не заперечується те, що у спірний період він був власником вищевказаного об'єкту нерухомості, який розташований на земельній ділянці комунальної власності, як і не заперечується, що він не сплачував кошти до міського бюджету за користування нею.
Крім того, скаржником не заперечується ні факт наявності у нього заборгованості перед Радою за безпідставне користування землею, ні розмір цієї заборгованості (правильність здійсненого позивачем розрахунку).
Фактично, доводи скаржника зводяться до того, що: 1) даний спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства; 2) відповідач звільнений від сплати земельного податку; 3) у даному випадку позивачем пропущено строк позовної давності.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 269 ГПК України).
Враховуючи приписи вищевказаної норми, колегія суддів у даному випадку переглядає рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024 у справі № 915/928/24 лише в частині доводів скаржника - ОСОБА_1 .
Щодо юрисдикції.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
За змістом ч. 1, 2 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Частиною першою ст. 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Аналогічні за змістом висновки щодо критеріїв розмежування судової юрисдикції наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі №905/2260/17, від 21 серпня 2019 року у справі №922/4239/16, від 25 лютого 2020 року у справі №916/385/19.
Визначаючи співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу, необхідно зазначити наступне.
Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ч. 1 ст. 24 ЦК України).
За вимогами ст. 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті (частини друга та четверта зазначеної статті).
Відповідно до ст. 26 ЦК України всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). Це право закріплено й у ст. 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи-підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Такий підхід Великої Палати Верховного Суду щодо співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу є усталеним, що підтверджено, зокрема, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15-ц, від 24 квітня 2018 року у справі №303/5186/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі №904/10132/17, від 21 вересня 2019 року у справі №922/4239/16, від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18, від 09 жовтня 2019 року у справі №209/1721/14-ц.
Отже, з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах - як фізична особа, та як фізична особа-підприємець.
При цьому наявність статусу підприємця не свідчить про те, що така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах або ж що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно тощо (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі №2-7615/10, від 05 червня 2018 року у справі №522/7909/16-ц).
Відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила в постановах від 13.03.2018 у справі №306/2004/15-ц, від 15.05.2019 у справі №904/10132/17, від 02.10.2019 у справі №263/2359/19, від 25.02.2020 у справі №916/385/19 та інших.
Згідно із ч. 1, 2 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб'єктами господарювання є, зокрема, юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, а також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
У частині 1 ст. 58 ГК України передбачено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що в господарському законодавстві юридична особа та фізична особа-підприємець охоплюються спільним поняттям «суб'єкт господарювання».
У постанові від 25.02.2020 у справі №916/385/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вирішення питання про юрисдикційність спору за участю фізичної особи-підприємця залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб'єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими.
У справі, яка розглядається, слід виходити не лише із суб'єктного складу відповідних правовідносин, важливим у цьому випадку є також зміст самих правовідносин та чи є такі відносини господарськими. Необхідним є встановлення правового статусу фізичної особи у цих правовідносинах - чи діє вона у власних інтересах, чи як суб'єкт господарювання.
Колегія суддів зазначає, що у спірний період громадянин України Сліпченко В.А. був зареєстрований відповідно до закону як підприємець.
Суд звертає увагу, що сторонами не заперечується, що спірне приміщення є нежитловим.
Майно, яке належить Сліпченку В.А., розташоване на земельній ділянці, цільове призначення якої - землі комерційного використання.
Відтак, ані належне Сліпченку В.А. нерухоме майно, ані земельна ділянка під цією нерухомістю не можуть бути використані в особистих (побутових) цілях.
Отже, враховуючи наявність у відповідача в спірний період статусу ФОП, належність йому нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці комерційного використання, позов слід розглядати саме в порядку господарського судочинства.
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції не погоджується з доводами скаржника в цій частині та зазначає, що в даному випадку є усі підстави вважати, що Сліпченко В.А. діяв на земельній ділянці та користувався належною йому нерухомістю саме як суб'єкт господарської діяльності, у зв'язку з чим правовідносини слід вважати господарськими.
Щодо доводів відповідач про те, що він звільнений від сплати земельного податку.
Принцип платного використання землі передбачено ст. 206 ЗК України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п.п. 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 ПК України).
Отже, законодавець розмежовує поняття «земельний податок» та «орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності» залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.
Відповідач не є власником земельної ділянки або постійним землекористувачем земельної ділянки, у зв'язку із чим не є платником плати за землю у формі земельного податку, а єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього є орендна плата.
Як вже зазначалось, відповідачем не заперечується, а визнається факт знаходження на земельній ділянці комунальної власності належного йому на праві власності об'єкту нерухомого майна, а також, що ним використовується ця земельна ділянка без укладення відповідного договору оренди з Радою.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Отже, до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку (без укладеного договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів є за своїм змістом кондикційними.
Отже у спірний період відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, без достатньої правової підстави, за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, а відтак зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 922/3507/20.
Щодо строку позовної давності.
Відповідно до частин 2, 3 ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Оскільки рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (ст. 269 ГПК України), то заява про застосування позовної давності може бути розглянута апеляційним судом, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції (зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 367/2259/15-ц та від 27.03.2019 по справі № 727/5743/15-ц).
Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14ц дійшла висновку стосовно того, що той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін (близький за змістом висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19).
Отже, у контексті наявності повноважень у суду апеляційної інстанції для розгляду клопотання про застосування позовної давності, визначальними та вагомими є обставини належного/неналежного повідомлення судом відповідача про дату, час та місце розгляду справи.
Разом з тим, матеріли цієї справи свідчать про те, що місцевий господарський суд належним чином повідомляв відповідача про розгляд даної справи.
Уся судова кореспонденція направлялась скаржнику на його зареєстроване місце проживання, що скаржником не заперечується.
Судом першої інстанції вчинялись усі необхідні та достатні дії для належного повідомлення відповідача про дату, час і місце судових засідань у цій справі.
Отримання поштової кореспонденції адресатом перебуває поза межами контролю відправника, тобто суду.
Жодних порушень судом першої інстанції норм процесуального права скаржником не наведено, а колегією суддів не встановлено.
За таких обставин, саме наведені відповідачем у апеляційній скарзі причини, викладені в обґрунтування неподання відповідної заяви в суд першої інстанції (про те, що відповідач не отримував копію позовної заяви з додатками та ухвали суду (виклики), зокрема про відкриття провадження у справі, через фактичне проживання у Львівській області в статусі внутрішньо-переміщеної особи, та в силу свого похилого віку не усвідомлював необхідність відслідковування поштової кореспонденції за зареєстрованим місцем проживання та відслідковування інформації щодо судових справ щодо себе) не являються поважними.
Колегія суддів наголошує, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції будь-яких інших причин неподання відповідної заяви в суд першої інстанції скаржником наведено не було.
Враховуючи вищевикладене у сукупності, колегія суддів зазначає, що заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності підлягає залишенню без розгляду.
Доводи і вимоги апеляційної скарги не підтверджують наявність обставин, які згідно зі ст. 277 ГПК України визначені в якості підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати, пов'язані з апеляційним переглядом, підлягають віднесенню на скаржника.
Керуючись статтями 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.11.2024 у справі № 915/928/24 - без змін.
Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.
Головуючий суддя Н.С. Богацька
Судді Г.І. Діброва
Н.М. Принцевська