30 липня 2025 року
м. Київ
справа № 204/6338/24
провадження № 61-4159св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - Державне підприємство «Конструкторське бюро «Південне»
ім. М. К. Янгеля»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2024 року у складі судді Токар Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» імені М. К. Янгеля» (далі -
ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М. К. Янгеля») про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, компенсації за невикористані дні відпустки та відшкодування моральної шкоди.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що вона працювала з 14 березня 2005 року (наказ від 11 березня 2005 року № 507к) на ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М. К. Янгеля на посаді фахівця І категорії (наказ від 11 вересня 2020 року № 2375-к). Загальний стаж роботи позивачки складає 19 років 2,5 місяців.
Наказом від 27 травня 2024 року № 857-к позивачку звільнено з роботи
з 01 червня 2024 року у зв'язку із скороченням чисельності, за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Підставою її звільнення в наказі зазначено наказ КБ «Південне» від 22 лютого
2024 року № 322, попередження від 21 березня 2024 року. 07 червня 2024 року позивачка особисто під підпис ознайомилася із наказом про припинення трудових відносин у відділі кадрів.
Позивачка зауважувала, що це вже друге її скорочення на підприємстві, перше було у 2022 році. Звернувшись до суду із позовною заявою про поновлення на роботі, позивачку було поновлено рішенням суду. Таким чином, позивачка вважала, що керівництво відповідача свідомо налаштовано проти неї та здійснює над нею психологічне та моральне знущання, адже тільки 17 жовтня 2023 року її остаточно поновили на роботі, а вже протягом 5 місяців, а саме 21 березня
2024 року, позивачка отримала попередження про наступне вивільнення.
Своє звільнення позивачка вважала незаконним з огляду на те, що вона
є одинокою матір'ю, яка сама виховує дитину до 14 років (дочка - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ), а відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3-х років, одиноких матерів при наявності дитини віком до 14-ти років або дитини з інвалідністю не допускається; також позивачка зазначала, що жодної пропозиції про наявність вакантних посад вона не отримувала, хоча і зверталася до керівництва відповідача з проханням надати їй роботу на підприємстві. Проте її прохання про переведення на вільну вакантну посаду було проігноровано.
Таким чином, позивачка вважала, що звільнення позивачки здійснено
з порушенням норм статті 492 КЗпП України, оскільки відповідач повинен був здійснити переведення позивачки згідно з поданою нею заявою на посаду, яка була вакантною. Крім того, вважала, що вказаними діями відповідач завдав позивачці моральної шкоди, проігнорувавши позивачку, як небажаного працівника, що принизило честь та гідність позивачки; вона з дитиною залишилася без джерел на існування; погіршився стан її здоров'я; також звільнення позивачки відбулось під час воєнного стану.
У зв'язку з викладеним позивачка звернулась до суду із цим позовом та просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ про припинення безстрокового трудового договору ОСОБА_1 із ДП «Конструкторське бюро «Південне»
ім. М. К. Янгеля» від 27 травня 2024 року № 857-к та внести відповідний запис до трудової книжки про помилкове звільнення, і продовжити трудовий стаж із
01 червня 2024 року;
- поновити позивачку на посаді фахівця І категорії ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М. К. Янгеля» в 923 відділі з 01 червня 2024 року на безстроковий договір;
- стягнути із відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення з 01 червня 2024 року до дня поновлення на роботі (середньоденна заробітна плата позивачки за останні два місці згідно
з розрахунковими листами становить: квітень 2024 року - 1 970,16 грн, травень 2024 року - 1 516,01 грн, що складає 387,35 грн). Тобто стягнути середній заробіток за офіційно робочі дні починаючи з 01 червня 2024 року до дня ухвалення рішення в сумі 387,35 грн - за 1 робочий день;
- стягнути з відповідача на користь позивачки компенсацію за дві невикористані соціальні відпустки за 2023 рік та 2024 рік, які повинні були надаватись, тривалістю 20 днів у розмірі 3 230,20 грн,
- стягнути з відповідача на користь позивачки 120 000,00 грн завданої позивачу моральної шкоди за незаконне звільнення та за ненадання соціальної відпустки.
Короткий зміст рішення судів попередніх інстанцій
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська
від 25 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову мотивовано тим, що в організації виробництва і праці ДП «Конструкторське бюро «Південне»
ім. М. К. Янгеля» сталися зміни, внаслідок яких відбулося скорочення штату працівників, і така обставина сторонами не оспорюється, тому згідно з частиною першою статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є встановленою. До моменту персонального попередження ОСОБА_1 (до
21 березня 2024 року) та до моменту ліквідації усіх 11 вакантних посад на підприємстві, позивачці 08 березня 2024 року було запропоновано усі вакантні посади, які існували на цю дату, що зазначено у переліку вакантних посад станом на 08 березня 2024 року. Проте ОСОБА_1 відмовилася від усіх пропозицій вакантних посад, що підтверджується актом про відмову від запропонованих вакантних посад на підприємстві ДП «КБ «Південне» станом на 08 березня
2024 року, який складено 08 березня 2024 року у присутності начальника відділу кадрів ОСОБА_7, начальника бюро відділу кадрів ОСОБА_8 та начальника бюро відділу кадрів ОСОБА_9 Крім того, у відповіді на відзив
від 15 листопада 2024 року позивачка підтвердила той факт, що їй було запропоновані вільні посади до моменту скорочення, проте вона відмовилася від таких, оскільки їй не підходив графік роботи за такими посадами. Зазначені обставини визнаються учасниками справи та не підлягають доказуванню, що відповідає положенням частини першої статті 82 ЦПК України.
Відповідач як роботодавець у встановлений частиною першою статті 492 КЗпП України строк персонально попередив позивачку про її наступне вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Також ДП «КБ «Південне» виконало інші обов'язки, передбачені статтею 492 КЗпП України, запропонувавши позивачці усі вакансії, що відповідають професії чи спеціальності позивачки, іншу роботу, які існували на підприємстві. Своєї згоди на переведення на запропоновані посади позивачка не надала.
Враховуючи, що батько малолітньої дочки ОСОБА_3 бере участь в утриманні дитини, та позивачка отримує від батька дитини аліменти, це виключає наявність
у ОСОБА_1 статусу одинокої матері. Тому вона не мала право на соціальні відпустки, що надаються одинокім матерям, відповідно не має право й на грошову компенсацію за невикористані соціальні відпустки.
Отже, враховуючи те, що відповідач як роботодавець у встановлений частиною першою статті 492 КЗпП України строк попередив позивачку про її наступне вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, запропонував позивачці усі вакансії, що відповідали професії чи спеціальності позивачки, іншу роботу, які існували на підприємстві, проте своєї згоди на переведення позивачка не надала, у зв'язку із чим відповідач мав усі підстави для розірвання із позивачкою трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, районний суд дійшов висновку про відмову в задоволені позову ОСОБА_1 .
Ураховуючи, що вимоги про стягнення середнього заробітку, компенсації за дві невикористані соціальні відпустки, відшкодування моральної шкоди є похідними від позовних вимог про поновлення на роботі, тому суд першої інстанції дійшов висновку, що вони також не підлягають задоволенню.
Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із рішенням суду.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У березні 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою (у квітні - з уточненою касаційною скаргою на виконання ухвали Верховного Суду від 14 квітня 2025 року) на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада
2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині визнання наказу від 27 травня 2024 року № 857-к незаконним та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та встановленої судом обставини, «що в організації виробництва та праці…сталися зміни…, і така обставина сторонами не оспорюється, тому згідно ч. 1 ст. 82 УПК України є встановленою» і передати справу повністю на новий розгляд до апеляційного суду.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 442/4475/22, від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21, від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 та постанові Верховного Суду України
від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, вказує на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а також статті 2411 КЗпП України у подібних правовідносинах
(пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Вказує, що наявні передбачені пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підстави для скасування оскаржених судових рішень (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявниця також вказує, що суди попередніх інстанцій у своїх рішеннях зазначили про пропозиції відповідача щодо вакантних посад станом на 08 березня 2024 року, але належний період для пропозицій є з 21 березня
2024 року до 31 травня 2024 року з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору. Роботодавець не запропонував працівникові всі інші вакантні посади (іншу роботу), які з'явилися у період з 21 березня 2024 року до 31 травня 2024 року і існували на день звільнення - 31 травня 2024 року. Відповідно, ОСОБА_1 на день звільнення - 31 травня 2024 року не отримала від роботодавця пропозиції щодо всіх інших вакантних посад (іншої роботи), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду, і існували на день звільнення. Апеляційний суд застосував поняття «зміни в організації виробництва і праці» при вивільненні працівників без належного з'ясування, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва та праці та які є докази щодо змін
в організації виробництва і праці, незважаючи на те, що наказ від 22 лютого
2024 року № 322 зазначає саме про наявність «змін в організації виробництва
і праці». Нові докази, надані разом з апеляційною скаргою, апеляційний суд не розглянув та у прийнятій постанові мотивованого висновку стосовно нових доказів не зазначив, чим порушив положення частини четвертої статті 263 ЦПК України, зокрема наказ від 23 квітня 2024 року № 726 як наданий доказ не розглянув та у прийнятій постанові ніякого мотивованого висновку щодо цього наказу не зазначив; наказ від 17 червня № 1062 як наданий доказ, з урахуванням статті 2411 КЗпП України, не дослідив, у прийнятій постанові ніякого мотивованого висновку щодо цього наказу не зазначив.
У червні 2025 року від ДП «Конструкторське бюро «Південне»ім. М. К. Янгеля» до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків, зокрема, уточнення підстав касаційного оскарження.
У визначений судом строк заявниця усунула недоліки касаційної скарги, подала уточнену редакцію касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2025 року відкрито касаційне оскарження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 204/6338/24 із Чечелівського районного суду міста Дніпра та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 204/6338/24.
Ухвалою від 22 липня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 липня 2025 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
В організації виробництва і праці ДП «Конструкторське бюро «Південне»
ім. М. К. Янгеля» сталися зміни, внаслідок яких відбулося скорочення штату працівників, і така обставина сторонами не оспорюється, тому згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України є встановленою.
З копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого Бабушкінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області 04 липня 2012 року, актовий запис № 874, випливає, що батьком дитини зазначений ОСОБА_4 ,
а матір'ю - ОСОБА_5 .
Копією рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 серпня 2013 року у справі № 200/8600/2013-ц, яке набрало законної сили 10 вересня
2013 року, підтверджено розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яка після розірвання шлюбу повернула дошлюбне прізвище « ОСОБА_6 ».
Згідно з постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року, яка набрала законної сили, судом встановлено, що позивачка отримує аліменти і не довела, що дитина перебуває лише на її утриманні, тому районний суд дійшов висновку, що при звільненні позивачки з роботи відповідачем не були порушені гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України.
Тобто дитина позивачки була народжена у шлюбі, батько дитини бере участь у її утриманні, а тому позивачка не є одинокою матір'ю.
Із 14 березня 2005 року позивачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , працювала у ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М. К. Янгеля», з 11 вересня 2020 року - на посаді фахівця 1 категорії відділу 923, сектор 1, група 1.1.
Із наказу ДП «Конструкторське бюро «Південне» імені М. К. Янгеля» від 30 березня 2022 року № 360 та витягу з додатку № 3 до цього наказу випливає, що підприємством затверджено перелік працівників, яким оголошено простій із
01 квітня 2022 року, зокрема ОСОБА_1 (посада - фахівець 1-ї категорії).
У наказі ДП «КБ «Південне» від 22 лютого 2024 року № 322 зазначено про те, що відбулися зміни в організації виробництва і праці, а саме: «У зв'язку з військовою агресією проти України та введенням по всій території держави воєнного стану було спричинено значне падіння економічної активності та призупинення виконання підприємством широкого кола комерційних замовлень. Призупинено укладання нових контрактів з іноземними замовниками. Скорочення частини напрямків діяльності призвело до неповного завантаження роботою працівників підприємства та оголошення простою незадіяного в роботах персоналу. З огляду на поточний стан підприємства, було проведено аналіз за попередній рік
і визначено посади, які не були затребуваними на протязі зазначеного періоду,
і можуть бути скороченими. Скасування режиму простою для визначених посад не є можливим у зв'язку з повною відсутністю відповідних робіт. Зазначені посади протягом останніх дванадцяти місяців взагалі не долучалися до виконання робіт».
Згідно з витягом з додатку до наказу від 22 лютого 2024 року № 322, підприємством затверджено перелік посад, які скорочуються за наказом
від 22 лютого 2024 року № 322, зокрема, ВС-10 відділ 923 сектор 1 група 1.1 фахівець 1-ї категорії.
21 березня 2024 року ОСОБА_1 ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення, в якому зазначено, що з метою забезпечення виконання вимог наказу ДП «КБ «Південне» від 22 лютого 2024 року № 322 та відповідно до
статті 492 КЗпП України попереджено ОСОБА_1 , яка займає посаду фахівця
1 категорії групи 1.1 сектору 1 відділу 923 ВС-10, про скорочення посади, у зв'язку
з чим вона підлягає вивільненню 31 травня 2024 року згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У вказаному попередженні про наступне вивільнення також зазначено, що станом на 21 березня 2024 року на підприємстві відсутня будь-яка вакантна посада або інша робота, у разі відкриття вакансії
ОСОБА_1 буде повідомлено додатково
Наказом ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М. К. Янгеля» від 27 травня 2024 року № 857-к «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 , табельний № 23757, фахівця 1 категорії групи 1.1 сектору 1 відділу 923, звільнено з роботи
31 травня 2024 року за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням чисельності працівників. Відповідно до статті 44 КЗпП України наказано виплатити вихідну допомогу в розмірі середньомісячного заробітку.
ОСОБА_1 ознайомлена з вказаним наказом від 27 травня 2024 року № 857-к під розпис 07 червня 2024 року.
До моменту персонального попередження ОСОБА_1 (до 21 березня 2024 року) та до моменту ліквідації усіх 11 вакантних посад на підприємстві, позивачці
08 березня 2024 року було запропоновано усі вакантні посади, які існували на цю дату, що зазначено у переліку вакантних посад станом на 08 березня 2024 року. Проте ОСОБА_1 відмовилася від усіх пропозицій вакантних посад, що підтверджується актом про відмову від запропонованих вакантних посад на підприємстві ДП «КБ «Південне» станом на 08 березня 2024 року, який складено
08 березня 2024 року у присутності начальника відділу кадрів ОСОБА_7, начальника бюро відділу кадрів ОСОБА_8 та начальника бюро відділу кадрів ОСОБА_9
У відповіді на відзив від 15 листопада 2024 року позивачка підтвердила той факт, що їй було запропоновані вільні посади до моменту скорочення, проте вона відмовилася від таких, оскільки їй не підходив графік роботи за такими посадами. Суд першої інстанції вказав, що зазначені обставини визнаються учасниками справи та не підлягають доказуванню, що відповідає положенням частини першої статті 82 ЦПК України.
Відповідач як роботодавець у встановлений частиною першою статті 492 КЗпП України строк персонально попередив позивачку про її наступне вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Також ДП «КБ «Південне» виконало інші обов'язки, передбачені статтею 492 КЗпП України, запропонувавши позивачці усі вакансії, що відповідають професії чи спеціальності позивачки, іншу роботу, які існували на підприємстві. Своєї згоди на переведення на запропоновані посади позивачка не надала.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити
у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями
статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою,
з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).
Однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці,
в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частинами першою, третьою статті 492 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 (провадження № 61-13999св20), від 23 липня 2021 року
у справі № 766/12805/19 (провадження № 61-7098св21), від 27 серпня 2021 року
у справі № 712/10548/19 (провадження № 61-10299св21), від 09 грудня 2021 року
у справі № 646/2661/20 (провадження № 61-7496св21) та багатьох інших.
Указане свідчить про сталість судової практики з вирішення подібних спорів.
Якщо зміна істотних умов трудового договору проведена не у зв'язку зі зміною
в організації виробництва і праці на підприємстві, в установі, організації, то така зміна з урахуванням конкретних обставин може бути визнана судом неправомірною з покладенням на власника або уповноважений ним орган обов'язку поновити працівникові попередні умови праці.
Згідно з частиною другою статті 3 Закону України від 15 березня 2022 року
№ 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 КЗпП України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.
У постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 601/1513/18 (провадження № 61-2741св19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 752/346/18 (провадження № 61-13072св19) вказано, що при зміні істотних умов праці посада, яку обіймає працівник, залишається у штатному розписі, але змінюються умови трудового договору - система та розмір оплати праці, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад без зміни трудової функції, тощо, тобто зміни, які ведуть до звуження чи розширення трудової функції працівника за укладеним
з ним трудовим договором, дія якого продовжується. Зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці.
У постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 317/4223/16-ц (провадження № 61-24793св18) зазначено, що зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін
в організації виробництва і праці. Проведення заходів щодо зміни організації виробництва і праці - це виключне повноваження власника і суд не вправі обговорювати та вирішувати питання про доцільність змін в організації виробництва і праці.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що «за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов'язок із працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від цих висновків».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 345/1663/18 (провадження № 61-1072св20) зроблено висновок, що «за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення».
Згідно з частиною третьою статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок
і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи роботодавця не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки обставини, на які вона посилалася у позовній заяві, не підтвердилися, зокрема щодо того, що вона має статус одинокої матері та відповідні гарантії заборони звільнення, передбачені статтею 184 КЗпП України для жінок, які мають дітей. Також роботодавець у встановлений частиною першою статті 492 КЗпП України строк попередив позивачку про її наступне вивільнення на підставі
пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, запропонував їй усі вакансії, що відповідали професії чи спеціальності позивачки, іншу роботу, які існували на підприємстві, проте своєї згоди на переведення позивачка не надала, у зв'язку із чим відповідач мав всі підстави для розірвання із позивачкою трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Доводи касаційної скарги про те, що на підприємстві не відбулися зміни
в організації виробництва та праці (на що посилалися суди), внаслідок чого мало місце незаконне звільнення працівників, відхиляються, оскільки позивачка не посилалася на це як на підставу своїх позовних вимог. У позовній заяві ОСОБА_1 (а. с. 47-50) основними підставами, з яких вона не погоджується із своїм звільненням, вказано те, що вона є одинокою матір'ю і жодної пропозиції про наявні вакантні посади від відповідача не отримувала.
Доводи касаційної скарги про те, що ДП «Конструкторське бюро «Південне»
ім. М. К. Янгеля» не запропонувало їй всі інші вакансії, вакантні з 21 березня
2024 року до 31 травня 2024 року, спростовуються установленими судами обставинами справи, а також тим, що у відповіді на відзив від 15 листопада
2024 року позивачка підтвердила той факт, що їй було запропоновані вільні посади до моменту скорочення, проте вона відмовилася від таких, оскільки їй не підходив графік роботи за такими посадами.
Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (щодо застосування пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а також статті 2411 КЗпП України у подібних правовідносинах) не приймаються до уваги, оскільки у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Зі змісту заявлених позовних вимог, встановлених у цій справі обставин та досліджених доказів, вбачається, що суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що суди допустили неправильне тлумачення наведених норм або застосували закон, який не підлягав застосуванню чи не застосували закон, який підлягав застосуванню що б дало підстави для формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки новим доказам, доданим заявницею до її апеляційної скарги, не навів мотивів їх відхилення, відхиляються, оскільки не впливають на правильність висновків суду апеляційної інстанції по суті спору.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивачки та їх відображення
у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як
у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені
у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Непогодження ОСОБА_1 із ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2024 року про відмову в задоволенні заяви позивачки про повернення їй судового збору не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки наведена ухвала не була предметом перегляду апеляційного суду (апеляційна скарга позивачки: а. с. 168-175). Відповідно, вона не підлягає перегляду в касаційному порядку.
Інші доводи касаційної скарги переважно зводяться до переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 400 ЦПК України, не здійснює переоцінку доказів
у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо
в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані, тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання у касаційній скарзі на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 442/4475/22, від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21, від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 та постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин
у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази
з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних судових рішень та спростовуються їх змістом.
Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти російської федерації», «Нєлюбін проти російської федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Колегією суддів також враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів у частині висновків судів попередніх інстанцій щодо відшкодування позивачці моральної шкоди та стягнення на її користь компенсації за невикористану соціальну відпустку, тому судові рішення у цій частині у касаційному порядку не переглядаються.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте
в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,
а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська
від 25 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 04 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець