05 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 672/1041/23
провадження № 61-9570св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
третя особа - приватний нотаріус Хмельницького районного нотаріального округу у Хмельницькій області Макаренко Тетяна Геннадіївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2024 року у складі судді Пономаренко Л. Е. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 травня 2024 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., П'єнти І. В., Ярмолюка О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Хмельницького районного нотаріального округу
у Хмельницькій області Макаренко Т. Г., про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_6 , після смерті якої відкрилася спадщина. Позивачу стало відомо, що мати за життя склала заповіт, згідно з яким заповіла своє майно відповідачам у справі, які після смерті матері оформили спадщину.
Оскільки в силу вимог статті 1241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач має право на обов'язкову частку у складі спадщини, то 23 серпня
2023 року він звернувся до приватного нотаріуса, в якого була відкрита спадкова справа після смерті матері, із заявою про прийняття спадщини та про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом. Проте отримав відмову з підстав пропуску ним строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Позивач зазначав, що у встановлений законом строк він не міг звернутися із заявою про прийняття спадщини після смерті матері, оскільки сам є особою
з інвалідністю, здійснює постійний догляд за хворою дружиною, котра не може самостійно пересуватися, він не мав можливості залишити її саму, оскільки вони проживають лише удвох. Вважав, що вказані обставини є поважними, тому просив суд визначити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_6 у шість місяців з дня набрання судовим рішенням законної сили. Крім того, вказував, що з 29 лютого 2022 року діяли нові зміни щодо строків оформлення спадщини під час воєнного стану, а тому вважав, що строк для прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті його матері, становить до ІНФОРМАЦІЯ_2 . До нотаріуса позивач звернувся 23 серпня
2023 року, тому вважав, що фактично строк для прийняття спадщини ним не пропущено. Звертав увагу суду, що без встановлення додаткового строку для прийняття спадщини він не може захистити своє право на обов'язкову частку
у складі спадщини.
Посилаючись на зазначене, позивач просив суд визначити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті матері, ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у шість місяців з дня набрання судовим рішенням законної сили.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 березня
2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 , а пропуск строку для прийняття спадщини без поважних причин, при відсутності будь-яких перешкод і труднощів для подання заяви, не свідчить про наявність у такого спадкоємця порушеного, невизнаного або оспорюваного права, яке підлягає захисту в судовому порядку.
Суд першої інстанції не взяв до уваги медичні документи, надані позивачем на підтвердження поважності неможливості своєчасного звернення до нотаріальної контори з підстав хвороби дружини, оскільки ці документи не стосуються періоду шестимісячного строку для прийняття спадщини після смерті матері позивача та підтверджують лише наявність діагнозів ОСОБА_7 . У матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що позивач здійснює постійний догляд за хворою дружиною та не має змоги виходити за межі будинку за місцем проживання. Суд вказав, що позивач проживає в населеному пункті, де на невеликій відстані знаходяться нотаріальні контори, куди він міг би вчасно звернутися із заявою про прийняття спадщини. Його посилання, що він постійно знаходився поруч зі своєю дружиною та не міг її залишити, сприймаються судом як такі, що не відповідають дійсності, оскільки протягом шести місяців людина не може забезпечити свої потреби, не виходячи з будинку (покупка продуктів харчування, ліків, тощо). Будь-яких інших доказів в підтвердження існування об'єктивних, непереборних та істотних труднощів, які відповідно до положень частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути визнані поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини, позивач чи його представник не надали.
Районний суд вважав безпідставним посилання позивача на продовження строку прийняття спадщини до 10 місяців згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 164 «Про деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» від 28 лютого
2022 року з огляду на правову позицію, висловлену Верховним Судом у постанові від 25 січня 2023 року у справі № 676/47/21.
Додатковим рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області
від 11 квітня 2024 року у складі судді Пономаренко Л. Е. стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
В решті вимог відмовлено.
Місцевий суд ухвалив додаткове рішення у справі, оскільки під час розгляду справи представник відповідачки ОСОБА_3 - адвокат Бейлик М. Б. до закінчення судових дебатів, в порядку частини першої статті 246 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), повідомив про неможливість подання доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу.
01 квітня 2024 року представник відповідачки Бейлик М. Б. подав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача на користь відповідачки 20 000,00 грн за надання правничої допомоги та подав докази на підтвердження вказаних судових витрат.
Ураховуючи складність цієї справи та обсяг виконаних адвокатом робіт, дотримуючись критерію розумності розміру понесених стороною витрат, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь відповідачки 15 000,00 грн на відшкодування судових витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач пропустив строк для прийняття спадщини після смерті матері без поважних причин, а тому підстави для задоволення позову відсутні; рішення районного суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги немає.
Додатковою постановою Хмельницького апеляційного суду від 27 червня
2024 року задоволено частково заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн.
Апеляційний суд постановив додаткове рішення у справі, посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_3 у відзиві на апеляційну скаргу просила суд стягнути із ОСОБА_1 витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката
в апеляційному суді, у розмірі 15 000,00 грн, разом з тим не знайшов підстав для задоволення заяви ОСОБА_3 у повному обсязі, оскільки стягнення повної вартості послуг, визначених у звіті про втрачений час на надання правничої допомоги в суді апеляційної інстанції, на загальну суму 15 000,00 грн не узгоджується з критеріями реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру і пропорційності, так як ці витрати не мають характеру необхідних та не обґрунтовують обсягу фактичних дій представника заявника, які достатньою мірою можуть бути співвіднесені з досягненням успішного результату. Тобто не є розумно обґрунтованим і, відповідно, такі витрати не можуть бути відшкодовані тільки лише через те, що вони дійсно понесені заявником (справедлива сатисфакція). Крім того, суд зазначив, що відшкодування їх повної вартості матиме надмірний фінансовий тягар для позивача, як фізичної особи. У вирішенні спірного питання, чи є розмір витрат ОСОБА_3 на правничу допомогу обґрунтованим та пропорційним до предмета спору у цій справі, апеляційний суд урахував конкретні обставини справи, зокрема: суб'єктний склад (з позовом у цьому спорі звернулися фізичні особи); характер спірних правовідносин (визначення додаткового строку для прийняття спадщини); правові дії та позиції сторін спору в суді першої та апеляційної інстанцій; критерії Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір).
Отже, за висновком апеляційного суду, за відсутності клопотання позивача про зменшення витрат ОСОБА_3 на професійну правничу допомогу, керуючись критеріями обґрунтованості, пропорційності та розумності, розмір таких витрат має становити 5 000,00 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду засобами поштового зв'язку з касаційною скаргою на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 березня 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 травня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог
у повному обсязі.
Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, заявник посилається на
пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 25 січня 2023 року у справі № 676/47/21, від 18 січня 2023 року у справі № 580/1300/22, від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19, від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 526/223/17, від 21 вересня 2020 року у справі № 130/2517/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на неналежне дослідження судами доказів, зібраних у справі та необґрунтоване відхилення судом клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також зазначає, що причиною пропуску строку на прийняття спадщини є те, що у нього хвора дружина, яка потребувала постійного догляду, він не мав можливості її залишити саму, оскільки вони проживали удвох, крім того, він є особою з інвалідністю, також у зв'язку з повномасштабним вторгненням росії в Україну, він був вимушений під час кожної повітряної тривоги переміщати дружину в безпечне місце, оскільки самостійно вона не могла пересуватися. 20 березня 2024 року його дружина, яка тривалий час хворіла і за якою він здійснював догляд і тому пропустив строк для прийняття спадщини, -померла. Його дружина, хоч і не весь 60-місячний строк для прийняття спадщини перебувала у медичному закладі, перебувала там час-від-часу, весь останній час вона перебувала на амбулаторному лікуванні, оскільки самостійно не могла пересуватися, тому в період часу з 28 жовтня 2022 року до 28 квітня 2023 року він не мав змоги звернутися до нотаріуса і заявою про прийняття спадщини. Заявник на підтвердження своєї позиції посилається також на принципи правової визначеності та «легітимних очікувань». Вказує, що судові рішення недостатньо вмотивовані, суди написали неправду щодо показань свідків та медичних документів про стан його здоров'я. Посилається на карантин, запроваджений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та введення Президентом України воєнного стану з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року.
У жовтні 2024 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 надійшов засобами поштового зв'язку відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому співвідповідачка, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги просить її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.
Інші відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги, зокрема для сплати судового збору.
У серпні 2024 року ОСОБА_1 усунув недоліки касаційної скарги, зокрема надав квитанцію про сплату судового збору за подання касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 672/1041/23 із Городоцького районного суду Хмельницької області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У вересні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 672/1041/23.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 - мати ОСОБА_1 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження та свідоцтва про смерть.
Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина.
За життя, 08 грудня 2018 року, ОСОБА_6 на випадок своєї смерті зробила заповітне розпорядження: земельну частку (пай) в розмірі 2,6281 га, посвідчену державним актом серії ЯЕ № 021978, заповіла ОСОБА_8 та ОСОБА_9 в рівних долях; земельну частку (пай) в розмірі 2,41 га, посвідчену державним актом серії ЯГ №137115, заповіла ОСОБА_3 ; жилий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_1 , заповіла ОСОБА_2 .
Із копій матеріалів зі спадкової справи, відкритої після смерті ОСОБА_6 , випливає, що ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 (прізвище до реєстрації шлюбу - ОСОБА_10 ), ОСОБА_2 як спадкоємці за заповітом прийняли спадщину. 21 серпня 2023 року. ОСОБА_5 та ОСОБА_4 видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/2 частки у праві власності на земельну ділянку площею 2,6281 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
21 серпня 2023 ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 2,4144 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 21 серпня 2023 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок
з господарськими будівлями і спорудами за АДРЕСА_1 .
ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстрували право власності на успадковане майно.
Позивач ОСОБА_1 є особою з ІІІ групою інвалідності, що підтверджується копією пенсійного посвідчення, та відповідно до статті 1241 ЦК України має право на обов'язкову частку у спадщині після смерті матері ОСОБА_6 .
ОСОБА_1 не звертався до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 , не був зареєстрований та не проживав зі спадкодавицею на день її смерті.
У матеріалах спадкової справи міститься заява ОСОБА_1 від 23 серпня
2023 року до нотаріуса, в якій просив надати інформацію про коло спадкоємців після смерті матері та видати свідоцтво про спадщину.
Згідно з повідомленням приватного нотаріуса Хмельницького районного нотаріального округу у Хмельницькій області Макаренко Т. Г. від 23 серпня
2023 року № 149/01-16, ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на обов?язкову частку, оскільки він не вчинив дій, які б свідчили про прийняття спадщини.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Частиною першою статті 1222 ЦК України визначено, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народженні живими після відкриття спадщини.
Відповідно до статей 1216-1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), яке може здійснюватися за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно зі статтями 1220-1221, 1223 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою, і саме з нього виникає право на спадкування, а місцем відкриття - є останнє місце проживання спадкодавця.
Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини
є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Саме спадкування може відбуватися за заповітом або за законом.
В обох випадках спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, і, крім того, юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.
Відповідно до статей 1268-1270 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
При цьому прийняття спадщини з умовою чи із застереженням не допускається.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має особисто подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини. У разі відсутності такої згоди, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (стаття 1272 ЦК України).
Відповідно до статей 1273-1275 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 названого Кодексу, подавши нотаріусу за місцем відкриття спадщини відповідну заяву.
Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною, проте вона може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Відповідно до статей 1296-1298 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, яке видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Виходячи з вище викладеного, можливо зробити висновок, що прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волі. Вчинення або не вчинення спадкоємцем дій,
з якими законодавець пов'язує прийняття спадщини, має визначальне значення для висновку про дотримання тим процедури входження у спадкування і, кінцево, дає відповідь на питання про прийняття спадщини.
Так, для прийняття спадщини спадкоємцем, який на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, необхідно особисто подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Це є обов'язковим для обох названих видів спадкування.
Виникнення у нього права на спадкування за законом, залежить виключно від дій спадкоємців попередньої черги та, лише у разі відмови тих від спадщини, неприйняття ними спадщини або позбавлення права на спадщину, робить названу особу учасником спадкових правовідносин, які, як правило, базуються на родинних стосункам спадкодавця і спадкоємця.
При цьому такі дії теж повинні бути вчинені у встановлений законом для прийняття спадщини строк.
Пропуск такого строку позбавляє спадкодавця можливості прийняти спадщину через нотаріальну контору і потребує пред'явлення ним позову про визначення додаткового строку, достатнього для подання заяви про прийняття спадщини.
Згідно з буквальним її сприйняттям, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.
Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
Спадкоємець прийняв спадщину, якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Спадкоємець за законом або за заповітом має право відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважається, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини.
Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волевиявлення.
Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.
Судами установлено, що позивач у встановлений законом строк не звертався до нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадкового майна після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 . Позивач у встановлений законом строк повинен був подати до нотаріальної контори заяву про таке бажання, проте він лише 23 серпня 2023 року звернувся до нотаріуса із заявою про надання інформації про коло спадкоємців після смерті матері та проханням видати свідоцтво про спадщину, пославшись у суді на те, що є особою з інвалідністю, мав здійснювати постійний догляд за хворою дружиною, а також у зв'язку
з військовими діями, що відбуваються на території України.
Статтею 1272 ЦК України встановлено, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі № 6-85цс12 та від 04 листопада 2015 року
у справі № 6-1486цс15.
Отже, судом можуть бути визнані поважними причинами тільки ті, які свідчать, що у спадкоємця були реальні перешкоди для подання такої заяви.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, надавши належну правову оцінку поданим сторонам доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували існування поважних причин пропуску строку для прийняття спадщини після смерті матері, зокрема те, що він здійснював постійний догляд за хворою дружиною та не мав змоги виходити за межі будинку за місцем проживання. Суди слушно зауважили, що позивач проживає
в населеному пункті, де на невеликій відстані знаходяться нотаріальні контори, куди він міг би вчасно звернутися із заявою про прийняття спадщини.
Доводи касаційної скарги заявника про неможливість протягом шестимісячного строку звернутися до нотаріуса та поважність пропуску строку зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду. Тому такі доводи відхиляються.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводам касаційної скарги щодо постанови Кабінету Міністрів України
від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» та пропуску строку заявником через воєнний стан суди надали належну правову оцінку, з якою колегія суддів погоджується.
Зокрема, пунктом 3 наведеної постанови Кабінету Міністрів України (у редакції, чинній для спірних правовідносин) установлено, що перебіг строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття зупиняється на час дії воєнного стану, але не більше ніж на чотири місяці. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини.
Разом з тим:
правила щодо строку на прийняття спадщини (початок перебігу, наслідки спливу) регулюються ЦК України, який прийнятий Верховною Радою України і є основним актом цивільного законодавства України;
строк на прийняття спадщини по своїй сутності є присічним (статті 1270, 1272 ЦК), оскільки його сплив призводить до того, що спадкоємець вважається таким, який не прийняв спадщину. Тобто сплив строку «присікає» право на прийняття спадщини. Проте в законі, вочевидь з урахуванням сутності права на прийняття спадщини як майнового, передбачена можливість: за згодою самих спадкоємців, що прийняли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (частина друга статті 1272 ЦК України); для спадкоємця звернутися з позовною вимогою та за наявності поважної причини суд визначає додатковий строк на прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України);
законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, не передбачає допустимості існування такої конструкції як «зупинення перебігу строку на прийняття спадщини» та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини;
пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суперечить статтям 1270, 1272 ЦК України,
а тому не підлягає застосуванню (аналогічний висновок містить постанова Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 676/47/21, провадження
№ 61-8014св22).
Окрім цього, на час звернення заявника до нотаріуса (серпень 2023 року),
пункт 3 цієї постанови вже був виключений на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 травня 2023 року № 469 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо нотаріату, державної реєстрації та функціонування державних електронних інформаційних ресурсів в умовах воєнного стану».
Посилання у касаційній скарзі на встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відхиляються, оскільки позивач не посилався на це
у позовній заяві та апеляційній скарзі, у свою чергу суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених
у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).
Аргументи касаційної скарги про недостатню вмотивованість судових рішень спростовуються їх змістом, тому не приймаються.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення
у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як
у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені
у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду
від 25 січня 2023 року у справі № 676/47/21, від 18 січня 2023 року у справі № 580/1300/22, від 22 грудня 2021 року у справі № 703/4978/19, від 26 червня
2019 року у справі № 565/1145/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 526/223/17, від 21 вересня 2020 року у справі № 130/2517/18 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваного рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин
у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведених справах суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних судових рішень. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та на законність оскаржених судових рішень не впливають.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням про відмову в задоволенні позову.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 20 березня
2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник