Номер справи 171/1358/25
Номер провадження 2/171/1208/25
25.07.25 м. Апостолове
Апостолівський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді Ліпчанського С.М.,
при секретарі Бахтіяровій Н.В.,
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Мар'їнської міської військової адміністрації Покровського району Донецької області про визнання права власності, -
До Апостолівського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Мар'їнської міської військової адміністрації Покровського району Донецької області про визнання права власності.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що згідно договору купівлі - продажу жилого будинку від 19 квітня 2013 року зареєстрованого за № 448 серія ВТС №870381, йомуналежить жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 будинок номер п'ять на земельній ділянці площею 0,0600 га, за кадастровим номером 1423310400:01:002:0289.
Відповідно до договору купівлі - продажу жилого будинку від 19 квітня 2013 року зареєстрованого за № 448 серія ВТС № 870381 на земельній ділянці площею 0,0600 га, за кадастровим номером 1423310400:01:002:0289, розташований належний позивачу самановий, обкладений цеглою жилий будинок жилої площі 19,2 кв.м., загальної площі 34,4 кв.м., з господарськими будівлями та спорудами: прибудова до жилого будинку, ганок, літня кухня, погріб, вбиральня, огорожа з калиткою. Земельна ділянка розташована на території АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою Управління Держземагенства у Мар'їнському районі Донецької області від 08.04.2013 № 876, власником земельної ділянки за кадастровим номером 1423310400:01:002:0289, є Територіальна громада м. Красногорівка, цільове призначення земельної ділянки: будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
На вказаній земельній ділянці, у період з 2013 року по 2014 рік, позивачем за власні кошти добудовано житловий будинок садибного типу, а саме: житловий будинок А-2, загальною площею 163,4кв.м., житлова площа 110,4 кв.м., допоміжна площа 53,0 кв.м., літня кухня - Б-1, льох- В-1, вбиральня - Г-1, огорожа - №1, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією технічного паспорту від 08.02.2024.
Під час проведення будівельних робіт були дотримані архітектурні, будівельні, санітарні та екологічні норми, а з початку будівництва жодних заяв, претензій та скарг відносно будівництва не надходило.
Однак здійснити державну реєстрацію добудованого житлового будинку садибного типу, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , позивачем не надалось можливим у зв'язку з проведенням на території м. Красногорівка антитерористичної операції із забезпечення захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.
За захистом майнових прав і законних інтересів ОСОБА_1 звертається до суду.
Позивач у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлена належним чином у встановлений законодавством строк та порядок.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином у встановлений законодавством строк та порядок, надав до суду заяву, в якій просив розглядати справу за відсутності представника Мар'їнської МВА Покровського району Донецької області.
Згідно вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з підстав, зазначених позивачем у позовній заяві.
Відповідно до ст. 16 ЦК України Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права.
Відповідно до ч.2 ст.5 ЦПК України у випадку, якщо законом або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулась до суду, суд відповідно до викладеної в позовній заяві вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Стаття 55 Конституції України про права і свободи людини і громадянина, які захищаються судом, передбачає, що кожен має право будь-якими, незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, ст.4 ЦПК України - кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення,невизнання або оспорювання.
Крім того, згідно частини першої статті 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Слід зазначити, що відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст.317 ЦК України власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном
Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 376 ЦК України, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Пунктом 2 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року за № 6 «Про практику застосування судами ст. 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва )" визначено, що відповідно до ст. 376 ЦК України суди розглядають справи щодо самочинного будівництва, зокрема, про визнання права власності на самочинно збудоване майно власником земельної ділянки; про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинно будівництво.
Відповідно до ч. 1 ст. 181 ЦК України суд зазначив, що однією з ознак нерухомої речі є те, що її будівництво має бути завершене.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності передбачає дотримання певної процедури, з якою закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, при застосуванні цієї норми суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Крім того, у постанові Верховного Суду України від 07.10.2015 у справі № 6-1622цс15 вказується, що відповідно до ч. 5ст. 11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Зазначені правові висновки Верховного Суду України суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин з огляду на положення ч. 4ст. 263 ЦПК України.
Предметом даного позову є право власності на об'єкт нерухомого майна. Тлумачення поняття права власності та майна відрізняються в українському законодавстві та практиці ЄСПЛ.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та практика ЄСПЛ застосовуються національними судами при ухваленні рішень - в силу вимог ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» ст.17 - «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права»; та норми ч.4 ст.10 ЦПК України, якою проголошено - «Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права».
З аналізу практики розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права власності вбачається, що поняття «майно» та «власність» мають досить широке тлумачення й охоплюють цілу низку економічних інтересів/активів як матеріальних, так і нематеріальних.
Гарантії щодо права власності закріплені в Першому протоколі до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 17.07.1997 року, а саме ст.1 - «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
В практиці застосування ЄСПЛ сформулював доктрину, по суті гарантованого ст.1 Протоколу, права власності неодноразово закріплюючи її в своїх рішеннях. Зокрема, у рішенні від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» п.38 зазначено - «Суд повторює, що ст. 1 Першого протоколу, по суті, гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні ч. 1 цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як «окремі», тобто не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а отже, мають тлумачитись у контексті загального принципу, проголошеного першою нормою (рішення у справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» від 8.07.1986 р., п. 106, серія А № 102)».
Норма статті 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує не лише право «мирно володіти», а й право власності в його традиційному розумінні (рішення від 13.06.1979 року у справі «Маркс проти Бельгії», п.63, Суд зазначив - «Визнаючи, що кожен має право мирно володіти своїм майном, ст.1 Першого протоколу, по суті, гарантує право власності»).
Як неодноразово повторював ЄСПЛ у своїх рішеннях, поняття «власність», що міститься в ч.1 ст.1 Першого протоколу, має автономне значення, що не обмежується власністю на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», а відтак - як «власність» для цілей вказаного положення. Майном може бути як існуюче майно, так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як рішення суду (рішення у справі «Копеський проти Словаччини»).
Виходячи з вищеозначеного, неспроможність провести державну реєстрацію добудованого житлового будинку садибного типу, у зв'язку з військовим станом в Україні і закриттям відповідного реєстру для населених пунктів, які знаходяться на територіях поблизу лінії зіткнення та тимчасово окупованих територіях, спровокувало порушення конвенційного право власності позивача.
Принцип мирного володіння майном для держави означає не лише обов'язок утримуватися від дій, що можуть призвести до втручання у право особи на мирне володіння майном, а і певних позитивних дій, які необхідні та є умовами мирного володіння майном, що випливає з того, що держава зобов'язана гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I Конвенції.
Європейський суд з прав людини зазначає, що виконання означеного загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що слідують з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого Протоколу слідує, що позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності.
У контексті практики ЄСПЛ, обов'язки держави із захисту права власності особи не можуть обмежуватися виключно процесуальними вимогами. Держава має забезпечити практичний та ефективний захист права власності особи.
Підписуючи Конвенцію Держава Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати дотримання та реалізацію прав, свобод громадян, проголошених в Конвенції. Для цього кожна держава-учасник взяла на себе позитивні та негативні зобов'язання.
Із Преамбули Конвенції вбачається, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями (зокрема, шляхом судового захисту прав за Конвенцією, втручання в які не йде безпосередньо від держави), так і утриманням від вчинення будь-яких дій (утриманням від втручання безпосередньо держави, її органів та представників в права людини). Така діяльність держави по гарантуванню прав людини визначається як зобов'язання з боку держав-учасниць Конвенції.
Позитивні зобов'язання полягають у тому, що держава повинна вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми Конвенційними правами. Це прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав. Часто коли мова йде про позитивні зобов'язання держави, йдеться також про те, що вона повинна певним чином відреагувати на стверджуванні втручання в права за Конвенцією, вчинені приватними сторонами. Згідно зі своєю практикою, Суд надає державам-учасницям Конвенції (її судовим органам) певну свободу розсуду при прийнятті рішення про те, чи потрібне втручання, та, якщо так, то до якого ступеню. Ця свобода розсуду йде пліч-о-пліч з європейським контролем та поширюється як на законодавство, так і на рішення, в яких воно застосовується.
Конвенцією такі обов'язки покладено на кожну Державу-учасницю. В свою чергу держава не може перекладати обов'язок забезпечити реальні умови для реалізації прав або ж виправлення помилок на громадянина чи групу громадян.
Також, згідно напрацьованої ЄСПЛ доктрини позитивної відповідальності держави в контексті застосування ст.1 Першого Протоколу, щоб порушити право на мирне володіння своїм майном, має бути не лише невтручання держави, а в певних випадках - і втручання, і створення певних умов, за яких заявник може реалізовувати своє право власності.
Тут є показовим рішення від 18.06.2002 року у справі «Онер'їлдіз проти Туреччини», в якому Європейський суд висловився наступним чином - «Справжнє, ефективне здійснення права, що охороняється цією нормою, не залежить від одного обов'язку держави не втручатися і може вимагати забезпечення позитивних заходів щодо захисту, особливо, якщо існує позитивний зв'язок між заходами, здійснення яких заявник вправі очікувати від державних органів, і ефективним користуванням його майном…».
Практика ЄСПЛ: Рішення від 20.10.2011 року у справі «Рисовський проти України» пункти 70-71 - «Аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб ( рішення у справах «Беєлер проти Італії» заява №33202/96, п.120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини», заява № 48939/99, п.128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», заява №21151/04, п.72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі», заява №10373/05, п.51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії», заява №55555/08, п.74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії», заява №36900/03, п.37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини», п.128, та «Беєлер проти Італії», п.119).
Позов про визнання права власності - це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно.
Право власності відповідно до ст.328 ЦК України набувається на підставах, що не заборонені законом.
Згідно з статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення суду, що набрало законної сили, є однією з підстав для реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що викладені обставини дають підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі та за позивачем необхідно визнати права власності.
На підставі викладеного, у відповідності зі ст.ст.4, 5, 15, 16, 12, 81, 259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 328,392 ЦК України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Мар'їнської міської військової адміністрації Покровського району Донецької області про визнання права власності - задовольнити.
Визнати заОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 право власності на житловий будинок садибного типу, а саме: житловий будинок А-2 (1959-2014 р.п.), загальною площею 163,4 кв.м., житлова площа 110,4 кв.м., допоміжна площа 53,0 кв.м., літня кухня - Б-1 (1960 р.п.), льох- В-1 (1960 р.п.), вбиральня - Г-1 (1960 р.п.), огорожа №1, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя С.М.Ліпчанський