03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/4657/2025
24 червня 2025 року м. Київ
Справа № 760/15241/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Державного науково-контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів, яка подана представником Тимошенком Андрієм Володимировичем , на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 вересня 2024 року, ухвалене у складі судді Коробенка С.В.,
у справі за позовом ОСОБА_2 до Державного науково-контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на посаді,
встановив:
У червні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до відповідача Державного науково-контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів (далі - Інститут) про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на посаді.
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона з 2014 року працювала на різних посадах в Інституті, зокрема, завідувача відділу наукового супроводу з питань безпеки та біоризиків, заступника директора з наукової роботи за контрактом та строковими трудовими договорами. 11.10.2021 року наказом керівника Інституту № 269/к/тр її переведено на основне місце роботи заступником директора з наукової роботи.
24.02.2022 року у зв'язку з нападом російської федерації на Україну та початком повномасштабної війни її колеги - німецьки вчені з метою підтримки українського вченого професора, у зв'язку з тим, що відновлення наукової роботи в Україні найближчим часом було очевидно неможливим, звернулись до Тюбінгенського університету Еберхарда Карла (Німеччина) з проханням надати їй можливість безпечно продовжити вірусологічно-імунологічні дослідження в Інституті медичної вірусології при університеті. Це звернення знайшло підтримку в адміністрації університету і їй надано можливість продовжити наукові дослідження в Інституті медичної вірусології та епідеміології вірусних захворювань під керівництвом проф. Д. Стаутера протягом 6 місяців, починаючи з 01.04.2022 року на підставі укладеної угоди про наукові стипендії в рамках Стратегії досконалості в Університеті Еберхарда Карла в Тюбінгені. У подальшому вона звернулась до керівника Інституту із заявою від 02.05.2022 року про надання щорічної відпустки, а після її закінчення - із заявою від 24.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати на час воєнного стану в Україні терміном на 90 днів з 26.05.2022 року до 23.08.2022 року, попередньо погодивши це з керівництвом.
Однак, як стало відомо пізніше, наказом від 25.05.2022 року № 94/к/тр відпустку без збереження заробітної плати було надано лише на 6 днів, з 26.05.2022 року по 31.05.2022 року, про що її не було повідомлено у встановленому законом порядку та спосіб.
31.05.2022 року їй було повідомлено про необхідність з'явитись на роботі з 01.06.2022 року, однак виконати ці вимоги вона не могла з об'єктивних причин, оскільки на той час перебувала в Німеччині і була пов'язана з Університетом Еберхарда Карла в Тюбінгені угодою про проведення наукових досліджень.
Пізніше зі слів працівників Інституту їй стало відомо про її звільнення за прогул без поважних причин. Водночас, ані копії наказу про звільнення, ані трудової книжки вона при звільненні не отримувала, а копію наказу та трудову книжку отримала 06 червня 2024 року, коли повернулась до України.
Зі змісту відповіді на запит її представника - Надточиєвої А.П. від 11.06.2024 року відповідач вказав, що розрахунок після звільнення з ОСОБА_2 не проводився, навпаки з неї утримали компенсацію, однак цю інформацію до неї також не було доведено. Ніяких коштів вона не повертала, оскільки про заборгованість їй взагалі відомо не було.
Із урахуванням наведених обставин, позивач просила суд: визнати незаконним та скасувати наказ Інституту від 08.06.2022 року № 120/к/тр про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника директора з наукової роботи за прогул без поважних причин; поновити на посаді заступника директора з наукової роботи Державного науково-контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 вересня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ Інституту від 08.06.2022 року № 120/к/тр про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника директора з наукової роботи, за прогул без поважних причин.
Поновлено ОСОБА_2 на посаді заступника директора з наукової роботи Інституту. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Не погоджуючись з рішенням, представник Інституту - Тимошенко А.В. звернувсяз апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Вважає, що суд незважаючи на подання представником відповідача клопотання про відкладення розгляду справи та надання документів на підтвердження поважності причин першої та другої неявки в судове засідання, питання відкладення розгляду не вирішив, відповідну ухвалу не постановив, чим позбавив відповідача права брати участь у судових засіданнях, чим порушив вимоги ст. 43 ЦПК України.
Викладений у оскаржуваному рішенні висновок суду першої інстанції про обізнаність відповідача про місце перебування ОСОБА_2 та мету такого перебування не відповідає дійсності та свідчить про неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, оскільки у заявах від 02.05.2022 року про надання щорічної відпустки, від 24.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати на час воєнного стану в Україні терміном на 90 днів, у заяві від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати з 01.06.2022 року до кінця офіційного періоду дії воєнного стану, ОСОБА_2 не повідомляла про місце свого перебування та мету такого перебування. Також, позивачем не заперечується обізнаність про необхідність з'явитись на роботі з 01 червня 2022 року, але вона не вжила жодних заходів пересвідчитись, що її заява від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати з 01.06.2022 року до кінця періоду дії воєнного стану задоволена та така відпустка надана.
З огляду на викладене, суд у порушення приписів ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України визнав не підтверджені жодними доказами доводи позивача про те, що відпустка була погоджена з особою, яка на той час виконувала обов'язки директора Інституту та визнав факт усного погодження з керівником Інституту заяви від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати на період воєнного стану при відсутності будь-яких доказів зі сторони позивача про існування такого усного погодження та без допиту відповідного свідка (особи, яка на той час виконувала обов'язки директора).
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Вказує, що 13.09.2024 року представник відповідача у судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений завчасно, а його неявка не перешкоджала розгляду справи, тому відсутні підстави вважати, що суд розглянув справу без участі відповідача, чим порушив загальні принципи цивільного судочинства, зокрема і принцип диспозитивності.
Доводи відповідача про розгляд справи без їх участі - необґрунтовані, оскільки представник відповідача не використав своє право взяти участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, а відповідач не довів неможливість направити для участі в судовому засіданні іншого представника, якщо вважав таку участь необхідною.
Звертає увагу, що ОСОБА_2 не відмовлялась надавати пояснення, оскільки їх від неї ніхто не витребував, перебування її за межами країни було спричинено війною та запрошенням університету (Німеччина), про що було достовірно відомо відповідачу (Державному науково-контрольному інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів). Можлива необізнаність про це особи, яка підписала апеляційну скаргу, пояснюється тим, що на час подій в.о. директора Тимошенко А.В. не працював в Інституті, отже необізнаність теперішнього керівника Інституту не може ототожнюватись з необізнаністю відповідача.
Зазначає, що заява ОСОБА_2 від 24.05.2022 року про надання відпустки беззбереження заробітної плати була розглянута на 8-й день після її подання і про її результати повідомлено наприкінці останнього дня, на який надано відпустку (31.05.2022 року). Позивачем відразу було повідомлено керівника про об'єктивну неможливість стати до роботи наступного дня. В усній розмові тодішній керівник погодився надати відпустку, про яку просила позивач, за умови написання нею заяви про надання відпустки не на три місяці, а до закінчення воєнного стану, що нею і було зроблено. Відсутність будь-якої інформації та доказів про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати з 01.06.2022 року до кінця періоду дії воєнного стану на підставі Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» підтверджує вказані обставини.
У судовому засіданні представник відповідача Державного науково-контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів - Корольова С.В. підтримала доводи апеляційної скарги, просила суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_8 заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем порушено процедуру звільнення позивача з роботи.
Так, ОСОБА_2 , за підтримки іноземних вчених, будучи заступником директора Інституту і відомим у світі вченим-вірусологом, у зв'язку з початком загарбницької війни проти України 24.02.2022 року була запрошена з метою продовження своїх вірусологічних та імунологічних досліджень до Інституту медичної вірусології та епідеміології вірусних захворювань Тюбінгенського університету в Німеччині на підставі відповідної угоди з 01.04.2022 року. Відповідачу було відомо як про місце перебування позивача за межами України, так і про підстави та мету такого перебування.
У матеріалах справи міститься завірена відповідачем копія заяви позивача від 31.05.2022 року про неможливість приступити до роботи 01.06.2022 року та прохання надати відпустку без збереження заробітної плати на період воєнного стану відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Доказів того, що ця заява не була задоволена, про що було повідомлено позивача, відповідачем не надано, доводів ОСОБА_2 , що така відпустка була погоджена з особою, яка на той час виконувала обов'язки директора Інституту, відповідачем не спростовано.
З огляду на те, що в наказах від 02.05.2022 року № 19/к/тм та від 25.05.2022 року № 94/к/тм про надання відпустки ОСОБА_2 , відсутній підпис позивача про ознайомлення з ними, вбачається, що на той час відповідачем не вживалось заходів щодо письмового повідомлення працівників про результати позитивного розгляду заяв, а їх погодження здійснювалось керівництвом в усному прядку, з урахуванням обставин воєнного стану. Тому, за усного погодження з керівником Інституту заяви від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати на період воєнного стану відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та відсутності будь-яких повідомлень про відмову у задоволенні цієї заяви, позивач мала правомірні очікування, що така відпустка була їй надана.
Колегія суддів не може погодитися із таким висновком суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 працювала в Інституті на посаді заступника директора з наукової роботи.
02.05.2022 року Інститут видав наказ № 19 к/тм «Про надання частини основної відпустки ОСОБА_4 », яким ОСОБА_2 , заступнику директора з наукової роботи, надано частину основної відпустки на 24 календарних дні з 02.05.2022 року по 25.05.2022 року, за період роботи з 17.03.2022 року по 16.03.2023 року (т. 1 а.с. 20).
24.05.2022 року ОСОБА_2 написала на ім'я в.о. директора Інституту Дишука А. заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати на час воєнного стану в Україні терміном на 90 календарних днів з 26.05.2022 року по 23.08.2022 року (т. 1 а.с. 18).
25.05.2022 року Інститут видав наказ № 94 к/тм «Про відпустки без збереження заробітної плати ОСОБА_4 », яким ОСОБА_2 , заступнику директора з наукової роботи, надано відпустку без збереження заробітної плати під час дії воєнного стану на 6 календарних днів з 26.05.2022 року по 31.05.2022 року (т. 1 а.с. 21).
31 травня 2022 року ОСОБА_2 написала на ім'я в.о. директора Інституту Дишука А. заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати з 01.06.2022 року до кінця офіційного періоду дії воєнного стану в Україні у зв'язку із знаходженням поза межами Києва і неможливістю приступити до роботи з 01 червня 2022 року (т. 1 а.с. 19).
Наказом Інституту від 08 червня 2022 року № 120/к/тр «Про звільнення ОСОБА_5 », у зв'язку з відсутністю на робочому місті заступника директора з наукової роботи ОСОБА_5 у період 01.06.2022 року, 02.06.2022 року, 03.06.2022 року, 06.06.2022 року та її відмовою надати письмове пояснення про причини відсутності, а також перебування її за межами території України, наказано вважати не виконання посадових обов'язків ОСОБА_5 без поважних причин як грубе порушення трудової дисципліни, та звільнено з 08 червня 2022 року за прогул без поважних причин (т. 1 а.с. 24, 25).
Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
У ст. 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення (ч. 1 ст. 147 КЗпП України).
Відповідно до ст. ст. 147-149 КЗпП України роботодавець має право застосовувати до працівника дисциплінарне стягнення за винне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов'язків.
Частинами 1 та 2 ст. 148 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Відповідно до ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Верховний Суд у постановах від 04 вересня 2024 року в справі № 206/3355/19, від 28 лютого 2024 року в справі № 758/5941/21, від 10 січня 2024 року в справі № 522/142/20, від 25 січня 2023 року в справі № 734/2607/20 дійшов висновку, що прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за п. п. 3, 4, 7, 8 ч. 1 ст. 40, п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені ст. ст. 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суди повинні керуватися тим, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Отже, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.
Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд повинен враховувати конкретні обставини і будь-які докази з числа передбачених ЦПК України.
Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають його вину.
Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з'ясування поважності причини такої відсутності.
Такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 20 червня 2024 року в справі № 643/1959/22, від 20 грудня 2023 року у справі № 757/45015/20-ц та інших.
У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 вказано, що «визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин. Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов'язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров'я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази».
Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Стаття 7 зазначеного Закону передбачає, що у період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів у районах активних бойових дій визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці; у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» ( в редакції, що діяла на час звільнення позивача з роботи), протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки»,
У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Принцип добросовісності у трудовому праві характеризується прагненням суб'єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов'язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.
Реалізуючи права і виконуючи обов'язки, суб'єкти трудових правовідносин зобов'язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі.
Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2021 року в справі № 387/326/20 звертав увагу, що принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб'єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов'язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов'язки, суб'єкти трудових правовідносин зобов'язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Під зловживанням правом для сторін трудових відносин, зокрема варто розуміти поведінку, пов'язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилалася на те, що вона була відсутня на роботі з поважних причин, оскільки у зв'язку з нападом російської федерації на Україну та початком повномасштабної війни вона за запрошенням своїх колег - німецьких вчених проводила наукові дослідження в Інституті медичної вірусології та епідеміологічних вірусних захворювань під керівництвом проф. Д.Стаутера з 01.04.2022 року на підставі укладеної угоди про наукові стипендії в рамках Стратегії досконалості в Університеті Еберхарда Карла в Тюбінгені. Невихід на роботу через перебування за кордоном внаслідок воєнних дій та пов'язаних з ними обставин не може мати наслідком звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України за підставою прогул, тому що це обумовлено необхідністю збереження життя та здоров'я працівників та їх сімей і вважається як відсутність на роботі з поважних причин, і у цьому випадку за працівниками зберігається робоче місце та посада.
Судом у цій справі встановлено, що позивачу була надана частина основної відпустки на 24 календарні дні з 02.05.2022 року по 25.05.2022 року.
Також встановлено, що позивач зверталася до відповідача із заявою від 24.05.2022 року про надання їй відпустки без збереження заробітної плати на час воєнного стану в України терміном на 90 календарних днів та із заявою від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати з 01.06.2022 року до кінця воєнного стану в Україні.
Наказом від 25.05.2022 року № 94 к/тм позивачу надано відпустку без збереження заробітної плати до 31.05.2022 року та наголошено про необхідність приступити до виконання посадових обов'язків 01.06.2022 року.
Із вказаним наказом від 25.05.2022 року № 94 к/тм про надання відпустки, а також повідомленням про ненадання відпустки у повному обсязі відповідач ознайомив позивача шляхом направлення цих документів за допомогою месенджера «Viber» на номер телефона позивача, який зафіксований у картці П-2 як номер для обміну інформацією. Наведене підтверджується наявним у матеріалах справи протоколами про ознайомлення з наказом по вайберу (т. 1 а. с. 22, 23).
Колегія суддів бере до уваги, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є спеціальним законом по відношенню до інших законів, які регулюють трудові правовідносини, тому має перевагу над загальними законами, надає роботодавцю право пересилати накази, повідомлення альтернативними способами електронної комунікації, які обрано за згодою між роботодавцем та працівником.
За таких обставин, колегія суддів вважає підтвердженими ті обставини, що позивач була ознайомлена із наказом від 25.05.2022 року № 94 к/тм про надання відпустки та її було достеменно відомо про необхідність приступити до виконання своїх посадових обов'язків з 01.06.2022 року.
В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_8 підтвердила, що все листування з позивачем відбувалось через месенджер Вайбер за номером телефону позивача НОМЕР_1 .
Про обізнаність позивача щодо необхідності приступити до роботи 01 червня 2022 року свідчить її заява від 31 травня 2022 року, в якій вона вказує, що у зв'язку з знаходженням поза межами Києва і неможливістю приступити до роботи з 01 червня 2022 року, просила надати їй відпустку без збереження заробітної плати з 01 червня 2022 року до кінця офіційного періоду дії воєнного стану в Україні.
Водночас 01 червня 2022 року позивач не вийшла на роботу.
У матеріалах справи містяться акти про відсутність на роботі ОСОБА_2 01, 02, 03, 06 червня 2022 року протягом всього робочого часу з 9.00 год до 17.30 год, складені представниками відповідача (т. 1 а. с. 28-31).
Вказані акти про відсутність на роботі були направленні відповідачем позивачу за допомогою месенджера «Viber» на номер телефона позивача, який зафіксований у картці П-2 як номер для обміну інформацією. Наведене підтверджується наявними у матеріалах справи протоколами про ознайомлення ОСОБА_5 з актами про відсутність на роботі (т. 1 а. с. 32, 34).
Також зазначені акти були направлені для ознайомлення на електронну адресу позивача та запропоновано написати їй пояснення про причини відсутності на роботі (т. 1 а. с. 33, 35).
У матеріалах справи відсутні пояснення позивача щодо відсутності її на робочому місці.
Крім того у матеріалах справи міститься доповідна записка, складена інспектором з кадрів ОСОБА_6 на ім'я в.о. директора Інституту Дишука А., у якій зазначено, що позивач через деякий час зв'язалася із ОСОБА_6 і в телефонній розмові повідомила, що пояснення писати не буде (т. 1 а. с. 36).
Наказом Інституту від 08 червня 2022 року № 120/к/тр «Про звільнення ОСОБА_5 » позивача звільнено з 08 червня 2022 року за прогул без поважних причин згідно з п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Вказаний наказ про звільнення був направлений відповідачем позивачу за допомогою месенджера «Viber» на номер телефону позивача, який зафіксований у картці П-2 як номер для обміну інформацією. Наведене підтверджується наявним у матеріалах справи протоколом про ознайомлення ОСОБА_5 про звільнення за прогул (т. 1 а. с. 26).
Також наказ про звільнення був направлений для ознайомлення на електронну адресу позивача (т. 1 а. с. 27).
Враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає, що відповідачем було дотримано процедуру звільнення позивача з роботи за прогул згідно з п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Колегія суддів враховує, що воєнний стан сам по собі не є поважною причиною для відсутності на роботі та звільнення від відповідальності за прогул. Хоча воєнний стан може створювати обставини, що ускладнюють виконання трудових обов'язків, працівник все одно зобов'язаний повідомити роботодавця про причини своєї відсутності та вжити заходів для збереження робочого місця.
Разом з цим після отримання повідомлення про необхідність приступити до виконання своїх посадових обов'язків з 01 червня 2022 року позивач не виявила бажання стати до роботи, а із цим позовом звернулася лише у червні 2024 року, тобто через два роки після свого звільнення.
Наведені вище обставини у своїй сукупності свідчать про те, що дії позивача вочевидь не узгоджуються із принципами добросовісності у трудовому праві, оскільки позивач, тривалий час перебуваючи за межами України, після отримання повідомлення про необхідність приступити до виконання своїх посадових обов'язків не висловила наміру приступити до роботи, не цікавилася робочим процесом, а після ознайомлення із наказом про своє звільнення (надіслане відповідачем альтернативними способами електронної комунікації) не вчиняла будь-яких дій щодо захисту своїх прав протягом тривалого часу.
Таким чином, колегія суддів, встановивши всі істотні обставини справи, дійшла висновку про те, позивач не навела причин, які можна було б вважати поважними щодо невиконання нею посадових обов'язків з 01 червня 2022 року.
Враховуючи те, що позивач повинна була приступити до виконання своїх посадових обов'язків з 01 червня 2022 року, наказ про звільнення видано 08 червня 2022 року, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази щодо неможливості прибуття позивача на роботу для виконання посадових обов'язків у вказаний період, колегія суддів вважає, що оскаржуваний наказ Інституту від 08.06.2022 року № 120/к/тр «Про звільнення ОСОБА_5 » в частині звільнення ОСОБА_2 виданий в межах повноважень, із дотриманням процедури його видання, а тому підстав для його скасування немає.
Посилання суду першої інстанції на те, що відповідачу було відомо про перебування позивача за кордоном, не мають правового значення для вирішення цього спору, оскільки відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача з роботи.
При цьому слід звернути увагу, що у заявах про надання відпустки від 24.05.2022 року на 90 календарних днів, від 31 травня 2022 року на весь період дії воєнного стану, позивач ОСОБА_2 не повідомляла про місце свого перебування та мету такого перебування, не повідомляла відповідачу обставин, про які вона зазначає у позовній заяві, а саме - про перебування за кордоном України, в Німеччині та про свою роботу в Університеті Еберхарда та Карла в Тюбінгені.
Крім того, висновки суду першої інстанції про те, що відповідачу було відомо місце перебування та мета перебування за кордоном, з посиланням на дані офіційного сайту Державного науково-контрольного інституту біотехнологій і штамів мікроорганізмів, де відображено про участь заступника директора ДНКІБШМ з наукової роботи професора ОСОБА_2 в різних міжнародних конференціях у Німеччині, США, Узбекистані, Бельгії в період з 2 квітня по 20 травня 2022 року, - також неможливо визнати обґрунтованими, адже ОСОБА_2 була звільнена у зв'язку із відсутністю на роботі без поважних причин у період 01.06.2022, 02.06.2022, 03.06.2022 та 06.06.2022 року.
Висновки місцевого суду про те, що відповідачем не надано доказів того, що заява позивача від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати до закінчення воєнного стану в Україні не була задоволена, про що було повідомлено позивача, спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, а саме: протоколом від 31 травня 2022 року о 16 год. 25 хв. «Про ознайомлення ОСОБА_5 про ненадання відпустки», в якому відображено, що заяву на відпустку з візою директора, наказ про надання відпустки, та повідомлення про ненадання відпустки надіслано ОСОБА_2 по вайберу на номер НОМЕР_1, НОМЕР_2 (т. 1 а. с. 22, 23).
В позовній заяві позивач підтверджує, що отримала вимогу 31 травня 2022 року наприкінці дня про необхідність з'явитись на роботі з 01 червня 2022 року та вказує, що виконати ці вимоги вона не змогла, оскільки на той час перебувала в Німеччині і була пов'язана з Університетом Еберхарда та Карла в Тюбінгені угодою про проведення наукових досліджень.
Однак, посилання позивача на те, що отримавши вимогу прибути на роботу 01 червня 2022 року, вона на змогла з'явитись, оскільки перебувала в Німеччині, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки звільнення позивача відбулось лише 08 червня 2022 року, тоді як після отримання листа про необхідність приступити до виконання своїх посадових обов'язків ОСОБА_7 не висловила наміру приступити до роботи та не вчиняла будь-яких дій для цього, а приїхала за отриманням наказу та трудової книжки через два роки - 06 червня 2024 року.
Разом з тим, у заяві від 31.05.2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати з 01.06.2022 року до кінця офіційного періоду дії воєнного стану ОСОБА_2 не повідомила ні про наявність зобов'язань перед Університетом Еберхарда та Карла в Тюбінгені внаслідок укладення угоди про надання стипендій на наукові дослідження в рамках Стратегії досконалості , ні про фактичне місце перебування, зазначивши причину «у зв'язку із знаходженням за межами Києва».
Відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» ( в редакції, що діяла на час звільнення позивача з роботи), протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».
З викладеної норми, що була чинною у період виникнення спірних правовідносин, вбачається, що надання відпустки працівнику без збереження заробітної плати без обмеження строку, є правом роботодавця, а не обов'язком.
При цьому ОСОБА_2 не надано суду об'єктивних даних щодо належного погодження з роботодавцем відпустки без збереження заробітної плати після 01.06.2022 року, наявності перешкод, які вплинули на процес погодження відпустки без збереження заробітної плати, в той час, як виходячи зі змісту положень статті 84 КЗпП України, статті 26 Закону України «Про відпустки» та частини третьої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відпустка без збереження заробітної плати надається за погодженням сторін (працівника і роботодавця).
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що звільнення позивача відбулося із порушенням вимог трудового законодавства України.
Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову у задоволені позовних вимог.
Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи, що позивач відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору, а відповідачем понесено судові витрати - сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги, то слід компенсувати Інституту за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судові витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в розмірі 1816,80 грн.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу Державного науково-контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів, яка подана представником Тимошенком Андрієм Володимировичем , - задовольнити.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 вересня 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Державного науково-контрольного інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на посаді - відмовити.
Компенсувати Державному науково-контрольному інституту біотехнології і штамів мікроорганізмів витрати по сплаті судового збору в сумі 1816 грн. 80 коп. за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 06 серпня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.