05 серпня 2025 року м. Дніпросправа № 160/34336/23
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),
суддів: Суховарова А.В., Головко О.В.,
за участю секретаря судового засідання Личкатої Н.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Запорізькій області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року (суддя Захарчук-Борисенко Н.В.) в адміністративній справі за позовом Головного управління ДПС у Запорізькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТВИК», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ», третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛАЙФ РОСТ ГРУП» про визнання правочину недійсним,-
Головне управління ДПС у Запорізькій області звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТВИК», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ», третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛАЙФ РОСТ ГРУП», у якому з урахуванням зміни та збільшення позовних вимог просило:
- визнати договір поставки від 17.03.2023 №ЗП-17/03-23, укладений між ТОВ «АРТВИК» (код ЄДРПОУ 44484333) та ТОВ «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ» (код ЄДРПОУ 32851616), недійсним.
- застосувати наслідки недійсності правочинів, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України та стягнути з ТОВ «АРТВИК» (код ЄДРПОУ 44484333) на користь держави 9 950 702 ,56 гривень.
- застосувати наслідки недійсності правочинів, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК України та стягнути з ТОВ «АРТВИК» (код ЄДРПОУ 44484333) на користь ТОВ «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ» (код ЄДРПОУ 32851616) 9 950 702 ,56 гривень.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року позовну заяву залишено без задоволення.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій з підстав порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що у межах спірних правовідносин відповідачами проведено господарські операції на підставі спірних договорів поставки, які не підтверджується зібраними у матеріалах справи первинними бухгалтерськими документами.
Вказано на те, що суд першої інстанції, надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, не здійснив об'єктивної оцінки доказів, які маки юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, не з'ясував всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги всупереч правовим позиціям викладеним у постановах Верховного Суду від 26.03.2019 у справі №807/3996/13-а (К/990/32984/23), від 13.09.2023 у справі № 580/5634/22 (К/990/21133/23), а саме: не вжито передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення справи; не надали правової оцінки обставинам справи, що входять до предмета доказування у справі, що свідчить про недотримання судом вимог процесуального закону щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження усіх обставин справи; не наведено мотивів, з яких він виходив, та які б спростовували висновки податкового органу, здійснені за результатами оцінки встановлених у справі обставин, підтверджених належними і допустимими доказами; не здійснено дослідження сукупності наявних в матеріалах справи письмових доказів, що стосуються спірних операцій за Договором поставки від 17.03.2023; не надано правової оцінки змісту наданих позивачем (до податкового органу та до суду) первинних документів та господарських операцій, за якими вони були складені; залишено без уваги наявність досудового розслідування у кримінальному провадженні № 72024171200000015 відносно посадових осіб ТОВ «АРТВИК» по обставинам та доказам встановлених в межах даної адміністративної справи; всупереч нормам процесуального права безпідставно не досліджено та взагалі не враховано наданих позивачем доказів які підтверджують, що надані відповідачами засвідчені копії документів, які є письмовими доказами у справі № 160/34336/23, містять завідомо недостовірні дані з метою підтвердження безтоварних господарських операцій по спірному договору поставки; встановлено обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, що підтверджуються матеріалами справи; залишено без уваги незаконне використання особистих даних фізичних та юридичних осіб для здійснення і підтвердження безтоварних господарських операцій по спірному договорам поставки; залишено без уваги доводи та докази, які об'єктивно підтверджують, що всі первинні документи надані на підтвердження виконання спірного договору містять завідомо недостовірні дані та очевидні ознаки підробки.
Відповідачами подано відзиви на апеляційну скаргу у яких зазначено, що судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення про залишення без задоволення позовних вимог, так як у межах спірних правовідносин відсутні правові підстави для визнання нечинними укладених договорів поставки.
Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла таких висновків.
Судом встановлено, що 17.03.2023 між ТОВ «АРТВИК» (постачальник) та ТОВ «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ» (покупець) укладено Договір поставки №ЗП-17/03/23.
Відповідно до п. 1.1 Договору постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цим Договором передати у власність Покупця Товар, а Покупець зобов'язується своєчасно прийняти Товар і здійснити його оплату на умовах цього Договору.
За положеннями п. 2.2 Договору кількість, асортимент та номенклатура Товару, що передається за цим Договором, зазначається у Рахунках-фактурах Постачальника, які мають силу Специфікації і є невід'ємними частинами договору, та визначаються у видаткових накладних.
Загальна ціна цього договору складає загальну вартість переданого Товару, яка зазначена в усіх видаткових накладних (п. 3.1 Договору).
Вважаючи безпідставним документальне оформлення господарських операцій по взаємовідносинах ТОВ «АРТВИК» та ТОВ «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ» з підстав відсутності реальних правових наслідків здійснених господарських операцій та те, що вказані договори поставки суперечать інтересам держави і суспільства, ГУ ДПС у Запорізькій області звернулось до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Згідно з частиною 3 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на завдання адміністративного судочинства суб'єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.
За загальним правилом, суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 Кодексу адміністративного судочинства України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).
Стаття 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначає:
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини 1).
Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини 1).
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1).
Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
Велика Палата неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).
Проте, сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, про захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року (справа № 580/4531/23) дійшла висновку, що публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб'єкта цих правовідносин, який є обов'язковим для цього суб'єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб'єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб'єкта, який вступає з ним у правові відносини.
Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.
Зі змісту адміністративного позову та апеляційної скарги вбачається, що матеріально-правовою підставою позовних вимог контролюючим органом визначено норми статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, а фактичною - оспорюваний договори укладені відповідачами без наміру його виконання з метою заниження сум податкових зобов'язань.
Отже, у цій справі суб'єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочини (договори), укладений суб'єктами приватного права (господарюючими суб'єктами), з підстав його недійсності, визначених цивільним законом.
Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, згідно частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
При цьому, згідно частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Згідно частини 2 статті 228 Цивільного кодексу України, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Згідно частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Згідно частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визнання недійсним правочину (серед іншого договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.
Натомість, до визначених частиною 1 статті 5 та частиною 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить.
У пункті 4 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.
Отже, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, обраний податковим органом спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним правочину (господарського договору) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.
За змістом позову, основною вимогою контролюючого органу є визнання недійсним правочину (договору, укладеного суб'єктами господарювання), інші позовні вимоги - похідні відповідно до спеціальних наслідків недійсності правочину з підстав його невідповідності інтересам держави і суспільства за частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України.
Таким чином, основна позовна вимога направлена на припинення договірних (зобов'язальних) правовідносин суб'єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері. При цьому зміст похідної вимоги, можливість стягнення за якою на користь держави прямо передбачена Цивільного кодексу України у разі визнання правочину недійсним, не є визначальною для віднесення спору до юрисдикції адміністративних судів.
Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваного договору, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.
Керуючись висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 29 лютого 2024 року у справа № 580/4531/23, колегія суддів зазначає, що між сторонами зазначених у цій справі договорів (ТОВ «АРТВИК», ТОВ «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ»), а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов'язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності, позивач втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи договору.
Спір у цій справі до публічно-правових не належить, з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваного договору, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України та застосування наслідків його недійсності, передбачених частиною третьою статті 228 цього Кодексу.
За загальним правилом критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.
Відповідно до статті 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України визначено, що особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Оскільки правовідносини щодо укладання договорів на принципах вільного волевиявлення, свободі договору та вибору контрагентів, юридичній рівності, майновій самостійності їх учасників, а також визнання їх недійсними належать до сфери приватного права, що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі статтею 20 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи, що відповідачі діяли як самостійні господарюючі суб'єкти, спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку господарського судочинства і не відноситься до юрисдикції адміністративного суду.
Вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, згідно з частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України є завданням господарського судочинства та відповідно до статті 20 цього Кодексу підвідомчі господарським судам.
Отже, беручи до уваги наведене та суть спірних правовідносин, керуючись висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 29 лютого 2024 року у справа №580/4531/23, колегія суддів дійшла висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб'єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України.
Щодо посилання позивача на підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.
Так, самого по собі посилання позивача на наявність повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема, повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору, оскільки, вона, власне, визначає елемент загальної компетенції контролюючого органу, що може бути реалізована суб'єктом владних повноважень виключно у випадках визначених Конституцією та законами України (частина 4 статті 5 КАС України).
Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з'ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв.
Суд наголошує, що, вирішуючи питання предметної юрисдикції спору за позовом суб'єкта владних повноважень до суб'єктів приватного права щодо оспорення вчинених ними правочинів, слід враховувати, що статус позивача та/чи зазначені ним мотиви звернення до суду не є достатнім чи визначальним критерієм для віднесення такого спору до предметної юрисдикції адміністративних судів.
Відповідно до частини 3 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на вказане правове регулювання, суд першої інстанції вирішуючи питання про розгляд справи на час прийняття оскаржуваного рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року, повинен був керуватися практикою Верховного Суду актуальною на момент здійснення такої процесуальної дії.
Аналогічна правова позиція відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду в постанові від 29 лютого 2024 року в справі № 580/4531/23, та викладена в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2024 року справа № 2а-0770/195/12, від 04 квітня 2024 року справа № 320/10894/21, від 04 квітня 2024 року справа № 320/10755/21, від 22 травня 2024 року справа № 826/6465/17, від 22 жовтня 2024 року справа № 320/12314/24, від 24 вересня 2024 року справа №480/7238/21.
Щодо посилання на висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 08 травня 2025 року по справі № 420/12471/22, колегія суддів зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).
Відповідно до частини 6 статті 78 КАС України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 травня 2025 року по справі № 420/12471/22 зазначила, що спірні правовідносини у господарській справі № 580/4531/23, суттєво відрізняються за змістом від тих, що склались в адміністративній справі № 420/12471/22.
Звертаючись до суду із позовом у справі № 420/12471/22, податковий орган посилається на недійсність угод через фіктивність ТОВ «АГРОРАЙС», як суб'єкта господарювання і свої доводи підтверджує вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі № 752/18603/20, яким керівника цього товариства ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 205-1 КК України.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у справі № 420/12471/22, вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальній справі №752/18603/20 визнано винним керівника ТОВ «АГРОРАЙС» ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 205-1 КК України.
Отже у справі № 420/12471/22 податковий орган заперечує дійсність укладених між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» правочинів, посилаючись на відсутність господарської діяльності цього товариства, оскільки директор ТОВ «АГРОРАЙС», який підписував відповідні правочини від імені юридичної особи, заперечив свою участь в господарській діяльності ТОВ «АГРОРАЙС».
Натомість у справі № 580/4531/23 ГУ ДПС зверталося до адміністративного суду з позовом до товариств про визнання недійсним укладеного ними договору та застосування до сторін цього договору наслідків недійсності правочину, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, - стягнення коштів на користь держави за відсутності встановлених вироком суду обставин стосовно недійсності (фіктивності) господарської діяльності підприємств.
Податковий орган у справі № 580/4531/23 визначив правовою підставою вимог приписи статей 203, 215, 228 ЦК України та обґрунтував позов тим, що оспорюваний договір укладений відповідачами без наміру його виконання, а складені на підставі оспорюваного договору документи були використані виключно в податковому обліку з метою заниження сум податкових зобов'язань.
У зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду виснувала про підвідомчість судам господарської юрисдикції спору за позовом контролюючого органу до суб'єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) з огляду на те, що між сторонами спірного договору, а також між ними та позивачем [податковим органом] відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов'язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позов про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності, позивач - ГУ ДПС втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору.
Отже, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що обставини у справі № 420/12471/22 відмінні від справи № 580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства, що свідчить про неподібність правовідносин у порівнюваних ситуаціях та, як наслідок, відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року в справі № 580/4531/23.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 420/12471/22 висновувала, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов'язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10 липня 2025 року в справі № 420/12473/22.
Колегія суддів зазначає, що правовідносини у цій справі, суттєво відрізняються за змістом від тих, що склались в адміністративній справі № 420/12471/22. Так, у даному випадку відсутній вирок, який підтверджує не здійснення господарської діяльності підприємствами, які уклали правочин, який просить позивач визнати недійсним.
Щодо посилання скаржника на наявність кримінальних проваджень, колегія суддів зазначає, що зазначене у розумінні, як податкового, адміністративного, кримінального, цивільного кодексу, не є тотожнім вироку.
Також, податковий орган в позовній заяві обмежився формальним твердженням про порушення з боку позивачів податкового законодавства у вигляді необґрунтованого формування податкового кредиту, при цьому не вказав, які саме норми податкового законодавства було порушено відповідачами, та якими доказами, це підтверджено. Позивач не доводить, і не наводить розмір податкового кредиту сформованого ТОВ «Онур Конструкціон Інтернешнл».
Натомість обставини та підстави звернення до суду з позовом у цій справі відповідають обставинами та підставам у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 лютого 2024 року в справі № 580/4531/23, від висновків якої Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2025 у справі № 420/12471/22 не відступала.
З огляду на викладене, судом першої інстанції не надано належної правової оцінки вищевказаним обставинам, а як наслідок помилково розглянуто відповідний спір за правилами адміністративного судочинства.
Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів скарги.
Виходячи з наведеної норми та враховуючи суб'єктний склад учасників справи, спір щодо приватизації майна, як вже зазначалось, має вирішуватися за правилами господарського судочинства
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії» (Ashingdane v. the. UnitedKingdom). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France).
Згідно пунктом 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 319 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, встановлених статтею 19, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги.
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Відповідно до частини 1 статті 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалює судові рішення у формі постанов згідно з вимогами, встановленими статтею 34 та главою 9 розділу II цього Кодексу, з урахуванням особливостей, зазначених у цій главі.
На підставі викладеного, враховуючи, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, а саме правил юрисдикції адміністративних судів, які є підставою для обов'язкового скасування судового рішення, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду та закриття провадження у справі.
Керуючись статтями ст. ст. 139, 238, 308, 311, 315, 319, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Запорізькій області залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року скасувати.
Закрити провадження у справі за позовом Головного управління ДПС у Запорізькій області до Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТВИК» Товариства з обмеженою відповідальністю «ОНУР КОНСТРУКЦІОН ІНТЕРНЕШНЛ», третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛАЙФ РОСТ ГРУП» про визнання правочину недійсним.
Роз'яснити, що даний спір підвідомчий судам господарської юрисдикції, а також роз'яснити наслідки закриття провадження у справі, передбачені ч. 1 ст. 239 КАС України.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий - суддя Т.І. Ясенова
суддя А.В. Суховаров
суддя О.В. Головко