06 серпня 2025 р. Справа № 520/2906/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Русанової В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.04.2025, головуючий суддя І інстанції: Бабаєв А.І., м. Харків, повний текст складено 15.04.25 у справі № 520/2906/25
за позовом ОСОБА_1
до Височанської селищної ради , Секретаря Височанської селищної ради Мельник Тетяни Сергіївни , Заступника Височанського селищного голови з питань житлово-комунального господарства Тройна Олега Володимировича
про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Височанської селищної ради, Секретаря Височанської селищної ради Мельник Тетяни Сергіївни, Заступника Височанського селищного голови з питань житлово-комунального господарства Тройна Олега Володимировича (далі за текстом також - відповідачі), у якому просив:
- визнати голосування депутата Т.С. Мельник, яка обіймає одночасно посаду секретаря Височанської селищної ради на сесії ради 27.09.2024 року щодо внесення змін до Статуту КПТВСР голосування таким, що порушує вимоги ст. 35-1 Закону України «Про запобігання корупції»;
- визнати дії ОСОБА_2 заступника Височанського селищного голови з питань житлово- комунального господарства стосовно пропонування внесення на розгляд сесії ради питання про внесення змін у Статут КПТВСР такими, що вчинені при реальному конфлікту інтересів, що є порушенням Закону України «Про запобігання корупції»;
- визнати недійсним рішення Височанської селищної ради від 27.09.2024 року Про внесення змін в п. 7.4 Статуту КПТВСР, який стосується порядку призначення директора КП ТВСР, так як воно прийнято з порушенням Закону України «Про запобігання корупції».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення не відповідає вимогам КАС України, не містить мотивувальної частини щодо розгляду судом доводів та аргументів позивача, як то визначено судовою практикою, містить суперечливу за змістом інформацію та інформацію, яка не відповідає обставинам справи.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач, із посиланням на обставини справи, зазначає, що суд першої інстанції неправильно розглянув справу в порядку спрощеного провадження.
Окрім того, при розгляді справи суд не розглядав питання щодо дій посадових осіб Височанської селищної ради, а саме: права ОСОБА_3 вносити свої питання в порядок денний на сесії ради, і з чим пов'язана була така дія. Суд не розглядав питання голосування секретаря ради Т. Мельник за внесене ОСОБА_3 питання на сесії ради і те, що дія внесення змін в Статут КП ТВСР була пов'язана з тим, що перед цим позивач на постійній депутатській комісії заявив про підробку документів щодо призначення ОСОБА_4 т.в.о. директором КП ТВСР. Суд всю мотивацію прийнятого рішення звів до того, що позивач не довів неправомірність дій ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Хоча за нормою ч. 2 ст. 77 КАС України ОСОБА_3 та ОСОБА_5 повинні були доводити правомірність своїх дій.
За результатами апеляційного розгляду просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Відповідачі правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що Височанською селищною радою прийнято рішення від 27.09.2024 «Про внесення змін до Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради», збільшення його статутного капіталу та затвердження Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради» в новій редакції» щодо внесення змін у п. 7.4 Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради».
Так, указаним рішенням, зокрема, внесено зміни до п. 7.4. та викладено його у наступній редакції: «Поточне управління підприємством здійснює директор, який призначається та звільняється з посади розпорядженням селищного голови, і з яким укладається контракт».
Уважаючи зазначене рішення та дії відповідачів протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що у спірних правовідносинах відповідачами не порушено прав позивача, протилежного судовим розглядом не встановлено, а позивачем не доведено.
Надаючи оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 142 Конституції України визначено: матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Відповідно до ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Згідно з ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" представницький орган місцевого самоврядування - виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.
Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 4 ст. 63 Господарського кодексу України унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Згідно з ч. 1 ст. 78 Господарського кодексу України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно з ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Частинами 1, 2, 5, 12 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Відповідно до ч. 1 ст. 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
До органів місцевого самоврядування належать:
- представницькі органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські, районні та обласні ради);
- виконавчі органи ради (виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи).
Статтею 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування визнаються юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України.
З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналогічні положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.
Так, Височанською селищною радою прийнято рішення від 27.09.2024 «Про внесення змін до Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради», збільшення його статутного капіталу та затвердження Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради» в новій редакції» щодо внесення змін в п. 7.4 Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради».
В обґрунтування вимог про визнання недійсним указаного рішення селищної ради позивач зазначає, що 25.09.2024 він брав участь у засіданні постійної депутатської комісії Височанської селищної ради з питань комунальної власності, житлово - комунального господарства, благоустрою, цивільного захисту, де відбувався розгляд заяви позивача від 26.08.2024, у тому числі щодо незаконного перебування на посаді т.в.о. директора КП "Тепловодопостачання Височанської селищної ради" (надалі - КПТВСР) Є. Заславського. Вказує, що участь у засіданні цієї комісії брали ОСОБА_3 та Т. Мельник. Комісія в цей день не прийняла рішення із указаного питання на підставі того, що комісії необхідно було ретельніше вивчити обгрунтування позивача. Однак 27.09.2024 відбувалася сесія ради, на яку О. Тройно винесено питання щодо внесення змін у Статут КПТВСР.
Разом із тим, відповідно до регламенту Височанської селищної ради О. Тройно за своєю посадою не мав права вносити до порядку денного на розгляд сесії ради будь - яке питання. При цьому ОСОБА_3 раніше (19.05.2021 на вказаній комісії ради) ініціював призначення Є. Заславського директором КПТВСР і воно не набуло тоді позитивного результату. Потім відбулось призначення Є. Заславського т.в.о. директора КП ТВСР на підробленому ОСОБА_5 рішенню ради. На думку позивача, ОСОБА_3 у вирішенні питання зміни п. 7.4 Статуту КПТВСР мав свій приватний інтерес, такий приватний інтерес мала і Т. Мельник. Вказує, що інтерес стосувався приховування незаконного призначення Є. Заславського т.в.о. КПТВСР, яке відбулось у травні 2021 року. Отже, поставлення питання на голосування сесії ради зміни змісту п.7.4 Статуту КПТВСР і прийняття цього рішення, на думку позивача, вказує на наявний конфлікт інтересів в діях посадової особи Височанської селищної ради О. Тройно.
Щодо дій секретаря ради - депутата ради Т. Мельник, позивач посилається на те, що за нормою ст. 35-1 Закону України «Про запобігання корупції» Т. Мельник повинна була або не брати участь у голосуванні за цим рішенням, при тому що її голос не мав визначального значення у прийнятті цього рішення, але вона все ж взяла участь у голосуванні по цьому рішенню і проголосувала позитивно, що, на думку позивача, є порушенням Закону України «Про запобігання корупції».
Разом із тим колегія суддів зазначає, що Законом України “Про запобігання корупції» від 14.10.2014 за № 1700-VII (далі - Закон № 1700-VII) визначено правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.
Згідно зі статтею 1 Закону № 1700-VII потенційний конфлікт інтересів - наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об'єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень;
реальний конфлікт інтересів - суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об'єктивність або неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень;
приватний інтерес - будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, у тому числі зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, у тому числі ті, що виникають у зв'язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях.
За приписами статті 59-1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова, секретар, депутат сільської, селищної, міської ради, голова, заступник голови, депутат районної, обласної, районної у місті ради публічно повідомляє про конфлікт інтересів, який виник під час участі у засіданні ради, іншого колегіального органу (комісії, комітету, колегії тощо), відповідному колегіальному органу та не бере участі у розгляді, підготовці та прийнятті рішень відповідним колегіальним органом.
Якщо неучасть осіб, зазначених у частині першій цієї статті, у прийнятті рішення призведе до втрати повноважності відповідної ради, іншого колегіального органу, особи, у яких наявний конфлікт інтересів, беруть участь у прийнятті радою, іншим колегіальним органом рішення, за умови публічного самостійного повідомлення про конфлікт інтересів під час засідання колегіального органу.
Якщо повідомлення про конфлікт інтересів здійснено на засіданні ради, іншого колегіального органу, інформація про таке повідомлення обов'язково вноситься до протоколу засідання ради, іншого колегіального органу.
Відповідно до ст. 35-1 Закону № 1700-VII правила врегулювання конфлікту інтересів у діяльності Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, суддів, суддів Конституційного Суду України, голів, заступників голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів.
У разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом.
Про конфлікт інтересів такої особи може заявити будь-який інший член відповідного колегіального органу або учасник засідання, якого безпосередньо стосується питання, що розглядається. Заява про конфлікт інтересів члена колегіального органу заноситься в протокол засідання колегіального органу.
У разі якщо неучасть особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу, у прийнятті рішень цим органом призведе до втрати правомочності цього органу, участь такої особи у прийнятті рішень має здійснюватися під зовнішнім контролем. Рішення про здійснення зовнішнього контролю приймається відповідним колегіальним органом.
Відповідно до ст. 67 Закону № 1700-VII нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об'єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.
Орган або посадова особа надсилає до Національного агентства протягом трьох робочих днів копію прийнятого рішення про скасування або одержаного для виконання рішення суду про визнання незаконними відповідних актів або рішень.
Правочин, укладений внаслідок порушення вимог цього Закону, може бути визнаним недійсним.
Верховний Суд у постанові від 06.11.2024 у справі № 440/2150/23 зазначив, що прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення, та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.
Аналізуючи наведені нормативно-правові норми у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у цій справі конфлікт інтересів відсутній, оскільки та обставина, що позивачем подавалась заява щодо незаконного перебування на посаді т.в.о. директора КП "Тепловодопостачання Височанської селищної ради" Є.Заславського, а в подальшому внесення зміни до п. 7.4. Статуту КП «Тепловодопостачання Височанської селищної ради» та викладення його у наступній редакції: «Поточне управління підприємством здійснює директор, який призначається та звільняється з посади розпорядженням селищного голови, і з яким укладається контракт», не може слугувати підставою для наявності конфлікту інтересів або приватного інтересу у відповідачів.
Зазначаючи, що дії ОСОБА_2 - заступника Височанського селищного голови з питань житлово - комунального господарства стосовно пропонування внесення на розгляд сесії ради питання про внесення змін у Статут КПТВСР є такими, що вчинені при реальному конфлікту інтересів, що є порушенням Закону України «Про запобігання корупції», позивач не вказує, яку саме норму цього Закону відповідачем порушено.
Разом із тим, відповідно до ч. 13 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» пропозиції щодо питань на розгляд ради можуть вноситися сільським, селищним, міським головою, постійними комісіями, депутатами, виконавчим комітетом ради, головою місцевої державної адміністрації, головою районної у місті, районної, обласної ради, загальними зборами (конференцією) жителів, громадськими слуханнями, жителями у порядку місцевої ініціативи.
ОСОБА_2 , як заступник Височанського селищного голови з питань житлово - комунального господарства, входить до складу виконавчого комітету Височанської селищної ради, а тому має право вносити пропозиції щодо питань на розгляд ради.
Позивачем також не зазначено, яку саме норму Закону України «Про запобігання корупції» порушено секретарем Височанської селищної ради Т. С. Мельник, беручи участь у голосуванні при прийнятті рішення від 27.09.2024 «Про внесення змін до Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради».
Разом із тим, стаття 35-1 Закону України «Про запобігання корупції», на яку посилається позивач, містить загальні правила врегулювання конфлікту інтересів і вчинення відповідних дій особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняною до неї особою, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), у разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів.
Окрім того, позивачем зазначено, що голос ОСОБА_6 не мав визначального значення у прийнятті рішення від 27.09.2024 «Про внесення змін до Статуту комунального підприємства «Тепловодопостачання Височанської селищної ради».
Жодних доказів на підтвердження доводів про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у вирішенні питання зміни п. 7.4 Статуту КПТВСР мали приватний інтерес, що стосувався приховування незаконного призначення Є. Заславського т.в.о. КПТВСР, яке відбулось у травні 2021 року, позивачем до матеріалів справи не надано.
За правилами ст. 9, 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст. 90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Разом з цим варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та суб'єктивній думці останнього.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що в даному випадку позивачем не доведено конфлікту інтересів у відповідачів у спірних правовідносинах та порушення останніми прав позивача.
Крім того, колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що положеннями статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до частин 1 та 3 статті 124 Основного Закону України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ETSN005, ратифікованої Верховною Радою України 17.07.1997, проголошено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У Рішенні Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп суд зазначив, що частину 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
Водночас обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується в конкретних правовідносинах.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який:
а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;
б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;
в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;
д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;
є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
У пункті 9 частини 5 статті 160 КАС України передбачено, що у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваним рішенням прав, свобод або інтересів позивача.
Отже, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов'язковою умовою визнання протиправними рішень суб'єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів цим рішенням суб'єкта владних повноважень.
Крім того, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права у зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулося порушення її прав.
Разом з цим порушення вимог закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відсутність спору, у свою чергу, унеможливлює звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у наявності в особи, яка звернулася за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим способом, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Під час розгляду кожної справи суд повинен установити, чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.
Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.
Умовою звернення до суду з позовом є реальне порушення прав заінтересованої особи.
Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У даному випадку позивач звернувся з позовом, оскільки вважає, що спірне рішення Височанської селищної ради від 27.09.2024 про внесення змін в п. 7.4 Статуту КПТВСР, який стосується порядку призначення директора КП ТВСР, прийнято з порушенням Закону України «Про запобігання корупції», тому він має право вимагати усунення порушень законності і встановлення правового порядку, в тому числі і шляхом визнання такого рішення недійсним.
Разом із тим позивач не вказав реальні порушення, які зачіпають його індивідуально виражені права чи інтереси спірним рішенням Височанської селищної ради від 27.09.2024.
Окрім того, позивачем не доведено факту застосування оскаржуваного рішення до нього, як фізичної особи, або належність позивача до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано це рішення.
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту (висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 802/2474/17-а; провадження №11-1081апп18).
Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Щодо доводів апеляційної скарги про помилковий розгляд справи в порядку спрощеного провадження, колегія суддів зауважує на таке.
Відповідно до статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Справи, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, визначені у частині четвертій статті 257 КАС України, з якою кореспондується норма частини першої статті 263 цього Кодексу.
Положеннями частини четвертої статті 12 КАС України передбачено справи, спори у яких розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження.
З огляду на предмет даного спору ця справа не належить до тих, які повинні розглядатися виключно за правилами загального позовного провадження, а тому з урахуванням характеру правовідносин, складності справи суд першої інстанції у межах наданого йому законом розсуду вирішив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження і колегія суддів не вбачає у цій справі порушення вищенаведених норм процесуального законодавства, а тому відхиляє відповідні доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі.
Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Зважаючи на результати апеляційного розгляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.04.2025 у справі № 520/2906/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді О.В. Присяжнюк В.Б. Русанова