05 серпня 2025 року справа №320/19147/24
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу у місті Києві за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у місті Києві (код ЄДРПОУ: 42098368, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16), в якому просить:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови в поновленні виплати пенсії за віком ОСОБА_1 починаючи з моменту її припинення, а саме з 01.06.2019 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити виплату та виплатити пенсію ОСОБА_1 починаючи з моменту її припинення, а саме з 01.06.2019 року.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачка є пенсіонером та отримувала пенсію за віком з 01.09.1999. В 2019 році позивачка виїхала за межі України та тимчасово проживала за кордоном. Виплата пенсії позивачці була припинена. На адвокатський запит Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивачку, що після неотримання пенсії протягом шести місяців підряд, з 01.06.2019 виплату їй пенсії припинено з 01.12.2019 відповідно до пункту 4 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02 вересня 2024 року відкрите провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідач проти позову заперечував та пояснив, що позивачці не вистачає стажу, тому у призначенні їй пенсії відмовлено.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.
Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію за віком, призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (надалі також Закон №1058-IV) з 1999 року, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_2 .
В 2019 році позивачка виїхала за межі України та тимчасово проживала за кордоном. Виплата пенсії позивачці була припинена. На адвокатський запит Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивачку, що після неотримання пенсії протягом шести місяців підряд, з 01.06.2019 виплату їй пенсії припинено з 01.11.2022 відповідно до пункту 4 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV.
На підставі заяви ОСОБА_1 від 19.02.2024 за рішенням територіального органу Пенсійного фонду поновлено ОСОБА_1 виплату призначеної пенсії за минулий час за три роки до дня звернення за отримання пенсії, як визначено чинним законодавством.
Проте, позивачка вважає відповідні дії протиправними, оскільки здійснити поновлення виплати пенсії необхідно з дати припинення.
Вважаючи такі дії протиправними позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.
За приписами частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина 3 статті 46 Конституції України).
Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст.25 Конституції України).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)" від 14.09.2006, яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії, як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Передбачене Конституцією України право громадян на соціальний захист конкретизоване Законом України «Про пенсійне забезпечення» (надалі також Закон №1788-XII) та Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (надалі також Закон №1058-IV), якими встановлено порядок нарахування та виплати пенсії.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами, зокрема, рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Згідно з частинами 3, 4 статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами. У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами).
Статтею 1 Закону № 1058-ІV визначено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Згідно із статтею 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначалось, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Суд вказує, що ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-ІV не передбачає автоматичного припинення виплати пенсії. За наявності будь-якої з підстав, з якою Закон № 1058-ІV пов'язує припинення виплати пенсії, така виплата припиняється або за рішенням територіального органу Пенсійного фонду, або за рішенням суду.
Згідно зі статтею 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Однак, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Разом з тим Конституційний Суд України зазначив, що визнання оспорюваних положень Закону (1058-15) неконституційними має наслідки лише для пенсіонерів, які проживають (перебувають) у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, і не перешкоджає подальшому унормуванню питань соціального захисту пенсіонерів шляхом укладення міжнародних договорів з цими державами та виплаті пенсій у порядку, встановленому чинними міжнародними договорами.
Таким чином, з 07.10.2009, дня набрання чинності Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», вказанні правові норми та правові норми, прийняті із врахуванням положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону № 1058-ІV, застосуванню не підлягають.
Згідно з положеннями даного рішення оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Отже, за своїм змістом рішення Конституційного Суду України надає висновок щодо неконституційності положень Закону № 1058-ІV стосовно пенсіонерів, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Внаслідок його ухвалення у таких осіб відновилось право на отримання призначеної пенсії, а у органів Пенсійного фонду України відновився обов'язок поновити виплату такої пенсії та виплатити її на першу вимогу пенсіонера.
Відповідно до статті 1 Закону № 1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Судом встановлено, що у 2019 році позивачка виїхала на тимчасове місце проживання до Канади.
Міжнародні договори між Україною та Канадою стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.
З 01.12.2019 позивачці припинено виплату пенсії.
Пунктом 1 частини першої статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Отже, порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону № 1058-IV з урахуванням рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від місця проживання особи.
Так, положення Закону № 1058-IV регулюють питання припинення та поновлення виплати пенсії. Так, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється зокрема, у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд (пункт 4 частини першої статті 49 Закон № 1058-IV).
У свою чергу, відповідно до частини другої статті 49 Закону № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статті 46 цього Закону.
Статтею 46 Закон № 1058-IV визначено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.
Такий висновок суду також узгоджується з правовою позицією Верховного суду України, викладеною у постановах від 19.05.2015 у справі № 21-168а15, від 06.10.2015 у справі № 608/1189/14-а, позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20.09.2018 у справі № 754/3047/17.
Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав і, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами.
Водночас, відповідно до постанови Верховного Суду від 30.05.2018 в справі №174/658/16-а (провадження № К/9901/201/17) оцінюватися судом мають саме підстави відмови у призначенні (перерахунку/поновленні) пенсії, тобто, мотиви, з яких виходив відповідач, розглядаючи заяву про її призначення (перерахунок/поновлення).
З матеріалів справи вбачається, що відповідач в обґрунтування законності рішення про відмову у поновленні пенсії з дати припинення зазначив, що пенсія виплачується не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії, у зв'язку з виною саме пенсіонера, яка полягає у тому, що пенсіонер не звертався до пенсійних органів із заявою про припинення виплати пенсії у зв'язку з виїздом за кордон.
З приводу чого, суд зазначає наступне.
Процедуру прийому і розгляду заяв про оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне проживання, прийняття за ними рішень та виконання прийнятих рішень визначає Порядок провадження за заявами про оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне проживання затверджений наказом міністерства внутрішніх справ України від 16.08.2016 № 816, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.09.2016 за № 1241/29371 (далі - Порядок) та розроблений відповідно до Законів України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».
Положеннями пункту 4 розділу IV Порядку визначено, що у разі прийняття рішення про оформлення документів для виїзду за кордон на постійне проживання територіальний орган ДМС у строк не пізніше п'яти робочих днів інформує заявника про прийняте рішення та строк його дії, а також про те, що заявнику необхідно зняти з реєстрації своє місце проживання в Україні.
Пунктом 2.25 Розділу ІІ «Документи, необхідні для призначення, перерахунку пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший» Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (у редакції постанови чинній на момент виникнення спірних правовідносин), було передбачено, що до заяви про виплату пенсії у зв'язку з виїздом за кордон подається паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відповідним записом про виїзд на постійне місце проживання за кордон, паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, та довідка або інший документ про зняття з реєстрації місця проживання в Україні.
Однак, позивачка зазначає, що вона виїхала до іншої країни на тимчасове проживання.
Відповідно, вона не зобов'язана була подавати будь-які заяви до пенсійних органів.
Жодних доказів протилежного відповідачем до суду не надано.
Тому, судом не встановлена будь-яка протиправність у діях позивачки, що виключає застосування обмеження у виплаті пенсії не більше ніж за трьома роками до дня звернення за отриманням пенсії, визначеного частиною 1 ст. 46 Закону № 1058-IV, так як в даному випадку підлягає застосуванню частина 2 зазначеної статті, а саме нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Суд зауважує, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.
Позивач до виїзду за кордон перебував на обліку у відповідача та отримував пенсію за віком за Законом №1058-IV, громадянство не втрачав. Тому, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України отримувати пенсію в Україні, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Таким чином, відповідач протиправно не виплатив пенсію позивачці з 01.06.2019, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, обмежившись лише виплатою за три роки до дня звернення за отриманням пенсії , а саме згідно з заявою від 19.02.2024 року.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 20.05.2020 по справі № 815/1226/18, Верховного Суду, викладені в постанові від 20.08.2020 по справі № 560/1119/19, постанові від 20.01.2021 у справі № 607/6805/17-а, а також висновками Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Пічкур проти України".
Враховуючи викладене, суд зазначає, що існуючі норми матеріального права, не повинні тлумачитися Пенсійним фондом з надмірним формалізмом, позбавляючи громадян України гарантованого права на отримання пенсії з формальних підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, при дослідженні матеріалів справи, судом встановлено, що у позивачки наявні належним чином оформлені документи що засвідчують особу, підтверджують факт, що особа є пенсіонером, а тому рішення відповідача про відмову у поновленні пенсії позивачки є протиправним.
Перевіривши правомірність дій відповідача з урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення виплати пенсії позивачеві з 01.06.2019, тобто з дати припинення.
Належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії з урахуванням вимог ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії позивачеві з 01.06.2019. Застосування такого способу захисту порушеного права позивача на отримання пенсії є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Тобто, обов'язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На виконання цих вимог відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність вчинених дій.
Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були спростовані відповідачем.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За подання даного адміністративного позову до суду позивачем було сплачено за реквізитами Київського окружного адміністративного суду судовий збір в сумі 1211,20 грн згідно з квитанцією від 19.04.2024 року № 2557-2476-3801-4148, який в силу положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволених вимог.
Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ: 42098368, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16) щодо відмови в поновленні виплати пенсії за віком ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ), починаючи з моменту її припинення, а саме з 01.06.2019 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ: 42098368, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16) поновити виплату та виплатити пенсію ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ), починаючи з моменту її припинення, а саме з 01.06.2019 року, з урахуванням раніше виплачених сум.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ: 42098368, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 05.08.2025.
Суддя Панченко Н.Д.