05 серпня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/7580/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н.М. - головуючий, Кондратова І.Д., Кролевець О.А.,
за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю.А.,
представників учасників справи:
позивача - Жук Ю.О.,
відповідача-1 - Ковтун Т.О.,
відповідача-2 - Котовський В.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Гумеги О.В.
від 25.11.2024 та
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Кропивна Л.В., Барсук М.А., Пономаренко Є.Ю.
від 23.04.2025
за позовом Міністерства юстиції України
до Комунального підприємства "Київський метрополітен", Київської міської державної адміністрації
про солідарне стягнення збитків, завданих Державному бюджету України, у сумі 5 752 732,40 грн.
Розпорядженням Заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду № 32.2-01/1723 від 30.07.2025 призначено проведення повторного автоматизованого розподілу справи № 910/7580/24 у зв'язку із запланованою відпусткою судді Вронської Г.О.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.07.2025 для розгляду справи № 910/7580/24 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у наступному складі: головуючий - Губенко Н.М., судді: Кондратова І.Д., Кролевець О.А.
1. Короткий зміст позовних вимог
Міністерство юстиції України звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення солідарно з Комунального підприємства "Київський метрополітен" та Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь Державного бюджету України збитків, завданих Державному бюджету України, у сумі 5 752 732,40 грн.
Позовні вимоги мотивовано тим, що Європейським судом з прав людини розглянуто справу "Жура проти України" за заявою ОСОБА_1 № 66191/10 від 05.11.2010 та 22.09.2022 прийнято рішення по суті (12.10.2023 прийнято рішення (справедлива сатисфакція)), яким встановлено порушення Державою Україна за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини постановив, що упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити ОСОБА_1 такі суми: 138 000,00 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди; 1 000,00 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; 3 000,00 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат.
На виконання вказаного рішення Міністерством юстиції України сплачено 5 752 732,40 грн (еквівалент 142 000,00 євро), що підтверджується платіжною інструкцією № 427 від 18.12.2023 (оплата проведена 20.12.2023).
Позивач зазначає, що визнання Європейським судом з прав людини порушення Державою Україна статті 1 Першого протоколу до Конвенції є наслідком протиправних, сукупних дій Комунального підприємства "Київський метрополітен", Київської міської державної адміністрації, які стали підставою для настання негативних наслідків у вигляді порушення законних прав ОСОБА_1 та, відповідно, її звернення до Європейського суду з прав людини, ухвалення рішення Європейським судом з прав людини, що призвело до збитків Державного бюджету України внаслідок виплати справедливої сатисфакції, що, в свою чергу, зумовило звернення Міністерства юстиції України з даним позовом.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
Європейським судом з прав людини (далі - Європейський суд / Суд / ЄСПЛ) розглянуто справу "Жура проти України" за заявою ОСОБА_2 № 66191/10 від 05.11.2010 (далі - заявниця) та 22.09.2022 прийнято рішення по суті (12.10.2023 прийнято рішення (справедлива сатисфакція)) (далі - Рішення), яким встановлено порушення Державою Україна за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). ЄСПЛ постановив, що упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми: 138 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди; 1 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; 3 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат.
На виконання вказаного рішення Міністерством юстиції України сплачено заявниці 5 752 732,40 грн (еквівалент 142 000 євро), що підтверджується платіжною інструкцією № 427 від 18.12.2023 (оплата проведена 20.12.2023).
Факти, встановлені рішенням Європейського суду у справі "Жура проти України":
"5. У 1999 році Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація вилучила земельну ділянку та будинок, які належали батьку заявниці, К., оскільки там мала бути побудована нова гілка метрополітену. В якості компенсації за вилучене майно органи місцевого самоврядування, inter alia, виділили йому земельну ділянку та зобов'язали підлеглі органи побудувати для нього новий будинок.
6. Земельна ділянка, яка раніше належала К., була виділена комунальному підприємству "Київський метрополітен" (далі - підприємство "КМ"), яке у свою чергу уклало контракт з відкритим акціонерним товариством "Київметробуд" (далі - товариство "КМБ") на будівництво нового будинку для К. за рахунок міського бюджету.
7. У січні 2001 року будинок був побудований. Місцеві органи влади офіційно прийняли будинок в експлуатацію та видали К. свідоцтво про право власності.
8. У листопаді 2001 року К. звернувся з цивільним позовом проти місцевих органів влади, підприємства "КМ" і товариства "КМБ". Посилаючись на декілька висновків спеціалістів, він стверджував, що новий будинок було збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і стандартів і той був непридатний для проживання. Він, inter alia, просив суд зобов'язати підприємство "КМ" "виконати обов'язок по будівництву жилого будинку, який відповідав би будівельним нормам і правилам", а також вимагав відшкодування моральної шкоди.
9. У травні 2002 року К. помер. Заявниця успадкувала його майно, у тому числі відповідний будинок, і їй було надано дозвіл вступити в провадження як його правонаступниці. Вона частково змінила позовні вимоги та вимагала відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої здійсненим з порушеннями будівництвом.
10. У лютому 2003 року підприємство "КМ" подало зустрічний позов до заявниці та двох інших членів її сім'ї, які були офіційно зареєстровані як мешканці у цьому будинку. Підприємство "КМ" стверджувало, що будинок був в аварійному стані, проживання в ньому було небезпечним і він мав бути відремонтований товариством "КМБ" відповідно до гарантійних положень "технічного паспорта" будинку, а заявниця та члени її родини відмовилися дозволити товариству "КМБ" відремонтувати будинок і не захотіли переїхати до тимчасового місця проживання, яке їм виділили місцеві органи влади в м. Києві - квартири площею близько 39 квадратних метрів. Підприємство "КМ" вимагало ухвалити рішення про їхнє тимчасово виселення з будинку на період, необхідний для виконання ремонтних робіт.
11. 01 червня 2004 року Святошинський районний суд міста Києва (далі - Святошинський суд) частково задовольнив позов заявниці та відмовив у задоволенні зустрічного позову підприємства "КМ". Суд присудив заявниці різні суми в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат. Суд встановив, що будинок був побудований із серйозними порушеннями і його технічний аварійний стан погіршувався. Суд постановив, що як підприємство "КМ", так і товариство "КМБ" були відповідальними за ці недоліки, і зобов'язав їх сплатити 30% та 70% присуджених сум відповідно. Суд посилався, зокрема, на статті 353-355, 440, 440-1, 441, 451 і 453 Цивільного кодексу України 1963 року та на статтю 48 Закону України "Про власність" 1991 року (див. пункти 29, 30 і 41).
12. 26 серпня 2004 року Апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) задовольнив апеляційні скарги підприємства "КМ" і товариства "КМБ", скасував зазначене рішення та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці та частково задовольнив зустрічний позов підприємства "КМ". Він встановив, що під час будівництва було допущено порушення та будинок мав бути відремонтований підприємством "КМ" і товариством "КМБ". Він також зазначив, що ці підприємства та місцеві органи влади пропонували тимчасове житло тим, хто проживав у будинку, для проведення необхідних ремонтних робіт, але останні відмовилися від цієї пропозиції. Таким чином, апеляційний суд зобов'язав заявницю усунути перешкоди у проведенні робіт, які підприємство "КМ" та товариство "КМБ" мали виконати для ремонту будинку. Він також зазначив, що на той момент у будинку ніхто не проживав.
13. 07 грудня 2005 року Верховний Суд України скасував обидва рішення судів нижчих інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Посилаючись, зокрема, на статтю 46 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43), він вважав, що суди нижчих інстанцій всебічно не з'ясували обставини справи, не визначили характер відповідних правовідносин, не встановили, ким була спричинена шкода заявниці та хто мав нести відповідальність за заподіяні збитки. Верховний Суд України також встановив, що апеляційний суд не взяв до уваги той факт, що заявниця вирішила отримати компенсацію за вартість необхідних ремонтних робіт, які вона хотіла виконати самостійно.
14. 18 травня 2007 року заявниця і підприємство "КМ" відмовилися від своїх позовних вимог один до одного, а тому Святошинський суд закрив провадження у цій частині.
15. 06 грудня 2007 року заявниця знову змінила свої позовні вимоги, головним чином, вимагаючи від суду зобов'язати Київську міську раду, Київську міську державну адміністрацію та товариство "КМБ" сплатити їй 1 266 636 українських гривень (далі - грн, еквівалентно приблизно 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та інші суми в якості відшкодування моральної шкоди та судових витрат.
16. Змінені вимоги заявниці ґрунтувалися, зокрема, на висновках Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (далі - КНДІ) від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, згідно з якими зазначена сума відповідала вартості необхідного ремонту будинку, який перебував в аварійному стані і "безпечне використання якого для постійного проживання" було неможливим. Згідно з твердженнями КНДІ причиною всіх дефектів було будівництво будинку з порушенням різних стандартів і норм. КНДІ також вказав, що з жовтня 2001 року технічний стан будинку погіршився, чого можна було б запобігти, якби необхідні ремонтні роботи були виконані вчасно.
17. 25 грудня 2007 року Святошинський суд, посилаючись, inter alia, на зазначені висновки експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, а також на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 (див. пункти 32 і 36), частково задовольнив позов заявниці та присудив їй суму, яка вимагалася, у розмірі 1 266 636 грн (еквівалентно близько 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та суму судових витрат, які мали бути стягнуті з товариства "КМБ", на яке була покладена вся відповідальність за спричинену їй шкоду. Позов заявниці про відшкодування моральної шкоди було залишено без задоволення як необґрунтований.
18. Суд зазначив, що підприємство "КМ" було комунальним підприємством, підпорядкованим Київській міській державній адміністрації, яке в 1999 році доручило першому побудувати новий будинок для батька заявниці, хоча його статутна діяльність не передбачала проєктування та будівництво житлових будинків. У 2000 році Київська міська державна адміністрація створила "міський штаб по координації дій із будівництва дільниць метрополітену". Згодом згаданий "штаб" вирішив, що новий будинок мусило будувати товариство "КМБ".
19. 27 серпня 2008 року апеляційний суд скасував рішення від 25 грудня 2007 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці. Зокрема, він погодився з аргументом товариства "КМБ", що суд першої інстанції помилково послався на статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року, які стосувалися позадоговірних зобов'язань, тоді як між товариством "КМБ" і підприємством "КМ" був укладений контракт про будівництво будинку. Таким чином, остаточна відповідальність за руйнування будинку, як було встановлено висновками експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, покладалася на останнього. Проте заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до підприємства "КМ". Апеляційний суд посилався на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43).
20. 04 березня 2009 року Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу заявниці, скасував рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року та залишив без змін рішення Святошинського суду від 25 грудня 2007 року. Верховний Суд України погодився з висновком останнього, що відповідно до статей 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року товариство "КМБ" мало відшкодувати матеріальну шкоду, завдану заявниці (див. пункт 32).
21. 15 квітня 2009 року виконавча служба відкрила виконавче провадження у зв'язку з цим.
22. 22 квітня 2009 року товариство "КМБ" звернулося до Верховного Суду України "зі скаргою у зв'язку з винятковими обставинами" відповідно до статті 354 Цивільного процесуального кодексу 2004 року (див. пункт 38) на його ухвалу від 04 березня 2009 року, зазначивши, що це призвело до різного застосування статті 5 Цивільного кодексу України 2003 року (див. пункт 31) щодо дії актів цивільного законодавства у часі.
23. 16 червня 2009 року Верховний Суд України ухвалив, що скарга товариства "КМБ" була прийнятною та зупинив виконавче провадження.
24. 24 червня 2009 року Верховний Суд України надіслав цю ухвалу разом з копіями касаційної скарги товариства "КМБ" сторонам, у тому числі заявниці.
25. Згідно з твердженнями заявниці вона не подала заперечення у відповідь, оскільки їй не було чітко вказано зробити це.
26. 06 травня 2010 року Верховний Суд України, засідаючи in camera без виклику сторін, задовольнив скаргу товариства "КМБ". Він скасував ухвалу від 04 березня 2009 року як помилкову та залишив у силі рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року. Він встановив, що Цивільний кодекс України 1963 року - зокрема, його стаття 440 про деліктну відповідальність - мав бути застосований до відповідного спору за принципом ratione temporis. У зв'язку з цим Верховний Суд України навів низку своїх рішень, ухвалених у період 2005-2008 років.
27. Верховний Суд України також зазначив, що стаття 1210 Цивільного кодексу України 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року, застосовувалася до договірних правовідносин, тоді як між заявницею і товариством "КМБ" таких правовідносин не було.
33. Стаття 50 Житлового кодексу України 1983 року передбачає, що жилі приміщення, які надаються громадянам для проживання, inter alia, державою, повинні відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.
36. Стаття 46 Земельного кодексу України 1990 року (втратив чинність із січня 2002 року) встановлювала такі умови, які мали бути виконані перед тим, як земельну ділянку, що належить громадянину, можна було вилучити (викупити) для громадських потреб: (i) місцева рада мала виділити йому або їй рівноцінну земельну ділянку; (ii) суб'єкт господарювання, яким відводилася вилучена земельна ділянка, мав побудувати новий будинок замість вилученого; та (iii) усі інші збитки мали бути відшкодовані у повному обсязі відповідно до розділу IV цього Кодексу.
41. Відповідно до статей 48 і 52 Закону України "Про власність" 1991 року (втратив чинність з червня 2007 року) право власності на будинок могло бути припинено у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій він розташований, лише у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України та з попереднім відшкодуванням збитків "у повному [обсязі] відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності".
43. У своїй постанові № 13 від 25 грудня 1996 року про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ (втратила чинності з квітня 2004 року) Пленум Верховного Суду України наголосив, що відповідно до статей 88 і 89 Земельного кодексу України 1990 року збитки, заподіяні власникам землі у зв'язку з вилученням у них земельних ділянок, мали бути відшкодовані в повному обсязі суб'єктами, яким були надані вилучені земельні ділянки.
44. Заявниця скаржилася на те, що органи державної влади не побудували будинок відповідно до застосовних норм і стандартів у межах домовленості про компенсацію за майно, яке було вилучене у її батька; внаслідок цього вона не мала можливості користуватися цим будинком; судові рішення про присудження їй відшкодування у зв'язку з цим були несправедливо та незаконно скасовані; а відповідне національне законодавство було нечітким і непередбачуваним. Вона посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
У п. 48 Рішення у справі "Жура проти України" Європейський суд дійшов висновку, що "скарги заявниці не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними".
По суті скарг заявниці Європейським судом зазначено таке:
"50. У цій справі згідно з відповідними положеннями національного законодавства батько заявниці мав право на отримання компенсації "у повному обсязі" за майно, яке було вилучене місцевими органами влади в громадських інтересах (див. пункти 5, 36, 41 та 43). У межах надання гарантованої компенсації на замовлення та за рахунок місцевих органів влади йому було збудовано новий будинок. Однак будинок був побудований з порушенням відповідних стандартів і норм усупереч вимогам відповідного законодавства (див. пункти 16 і 33), а тому батько заявниці подав позов про відшкодування шкоди. Після його смерті заявниця успадкувала його майно, у тому числі спірний будинок, і національні суди дозволили їй підтримати цей позов як "правонаступниці" свого батька (див. пункт 9).
51. Таким чином, вбачається, що національні суди вважали заявницю такою, яка набула матеріальні права та інтереси, що випливають із зазначеної домовленості про компенсацію тією мірою, якою вона стосувалася будівництва нового будинку, у тому числі права або принаймні законні очікування, що будівництво мало здійснюватися згідно з відповідними стандартами та нормами. Суд не вбачає підстав відходити від цієї позиції національних судів і вважає, що спір стосувався "майна" заявниці у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Копанкові проти Болгарії" (Kopankovi v. Bulgaria), заява № 48929/12, пункт 38, від 06 вересня 2018 року).
52. Суд також вказує на однозначне встановлення національними судами на всіх стадіях відповідного провадження, що відповідне право не було дотримано і здійснення будівництва з порушеннями призвело до заподіяння значної шкоди будинку (див. пункти 17, 19, 20 і 26). Однак позов заявниці, спрямований на отримання відшкодування за цю шкоду, був залишений без задоволення, головним чином, у зв'язку з тим, що він був спрямований до тих, хто не ніс відповідальності за це.
53. З огляду на свою усталену практику Суд вважає, що, таким чином, було втручання у мирне володіння заявницею своїм "майном", і необхідно перевірити, чи було це втручання обґрунтованим … Принципи, що регулюють питання обґрунтованості, за своєю суттю однакові, у тому числі необхідність, щоб втручання було законним і відповідало суспільним чи загальним інтересам, а також встановлювало справедливий баланс між вимогами суспільних чи загальних інтересів і правами заявниці (див., серед інших джерел, рішення у справі "Компанія "Юнспед Пакет Сервісі СаН Ве Тік. А.Ш. проти Болгарії" (), заява № 3503/08, пункт 40, від 13 жовтня 2015 року).
56. … Суд вважає за розумне виходити з припущення, що відповідне втручання ґрунтувалося на національному законодавстві.
57. Суд також готовий припустити, що відповідне втручання могло переслідувати законні цілі у суспільних або загальних інтересах, а саме: забезпечення узгодженого та послідовного застосування національного законодавства та/або належного функціонування відповідної системи компенсації у випадку вилучення приватної власності державою.
58. Водночас Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним будь-якій законній меті, яку воно могло переслідувати.
59. Зокрема, як уже зазначав Суд, під час провадження на національному рівні було чітко встановлено, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди, яка була чітко встановлена та кількісно визначена (див. пункти 17, 19, 20 і 26). Однак було вирішено, що відшкодування не могло бути надано, оскільки заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до комунального підприємства "KM", яке несло відповідальність за цю шкоду (див. пункти 19 і 26).
60. Це рішення вбачається надто формальним, оскільки, по суті, органи місцевого самоврядування, які залишалися співвідповідачами у провадженні та мали повний контроль над цим підприємством, мусили забезпечити належне виконання домовленостей про компенсацію (див. пункти 5, 6, 15, 36, 41 і 43). …
61. За цих обставин Суд вважає, що залишення без задоволення її позову на цій підставі після того, як позов розглядався у судах протягом приблизно восьми років, по суті, змусило заявницю нести індивідуальний і надмірний тягар, який випливає з неналежного виконання домовленості про компенсацію та невизначеності щодо того, хто із залучених суб'єктів мав усунути наслідки такого неналежного виконання.
63. З огляду на зазначене Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним і у зв'язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції".
3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.11.2024 у справі № 910/7580/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2025, позов задоволено частково. Присуджено до стягнення з Київської міської державної адміністрації на користь Державного бюджету України збитки, завдані Державному бюджету України у сумі 5 752 732,40 грн. Присуджено до стягнення з Київської міської державної адміністрації на користь Міністерства юстиції України 69 032,79 грн судового збору. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що:
- Європейським судом у рішення у справі "Жура проти України" чітко визначено, що органи місцевого самоврядування не виконали домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм, а тому заявниця (спадкоємиця свого батька, з яким укладались відповідні домовленості) зазнала матеріальної шкоди. Саме невиконання органами місцевого самоврядування домовленостей про компенсацію і призвело до порушення прав заявниці, тоді як стаття 46 Земельного кодексу України 1990 року, стаття 48 і 52 Закону України "Про власність" 1991 року встановлено умови, які мали бути виконані перед вилученням земельної ділянки для громадських потреб, а право власності на будинок могло бути припинено у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій він розташований, лише з попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності;
- тобто, рішенням ЄСПЛ у справі "Жура проти України" встановлено обставини щодо протиправних дій органів місцевого самоврядування (пункти 5, 7, 50, 52, 60);
- виплачені позивачем кошти на виконання Рішення ЄСПЛ є збитками Державного бюджету України, у зв'язку з чим у позивача наявні підстави для пред'явлення зворотної вимоги (регресу), передбаченої Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 1 статті 1191 Цивільного кодексу України;
- матеріалам даної справи встановлено, що саме органи місцевого самоврядування (Київська міська рада та її виконавчий орган - Київська міська державна адміністрація) вилучили для громадських потреб земельну ділянку та будинок, які належали батьку заявниці, оскільки там мала бути побудована нова гілка метрополітену. Однак, в якості компенсації за вилучене майно (для громадських потреб) органи місцевого самоврядування виділили батьку заявниці земельну ділянку та зобов'язали підлеглі органи побудувати для нього новий будинок. Земельна ділянка, яка раніше належала батьку заявниці, була виділена Комунальному підприємству "Київський метрополітен", яке відноситься до сфери управління Київської міської державної адміністрації. Будівництво нового будинку в якості компенсації за вилучене майно здійснювалось на замовлення Комунального підприємства "Київський метрополітен" та за рахунок міського бюджету. Оскільки Київська міська державна адміністрація, яка є виконавчим органом Київської міської ради, мала повний контроль над цим підприємством, вона повинна була забезпечити належне виконання домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм. Побудований будинок був офіційно прийнятий в експлуатацію без зауважень;
- як встановлено Європейським судом у рішенні "Жура проти України", під час провадження на національному рівні було чітко встановлено, що домовленість про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди;
- відповідна "домовленість про компенсацію" була між батьком заявниці (а відповідно заявницею, як спадкоємицею) та органами місцевого самоврядування. Київська міська державна адміністрація є виконавчим органом Київської міської ради. Відповідно саме Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган Київської міської ради не виконала таку домовленість, у зв'язку з чим заявниця зазнала матеріальної шкоди та була вимушена звернутись до Європейського суду, який ухвалив рішення "Жура проти України" про виплату справедливої сатисфакції, що призвело до понесення збитків Державного бюджету України внаслідок виплати заявниці справедливої сатисфакції з Державного бюджету України;
- водночас, жодних домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку між батьком заявниці (а відповідно заявницею, як спадкоємицею) та Комунальним підприємством "Київський метрополітен" не було і останнє діяло не спільно з органами місцевого самоврядування, а на виконання їх рішень та розпоряджень;
- отже, завдавачем шкоди у спірних правовідносинах є Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган Київської міської ради, діями (бездіяльністю) якої завдано матеріальну шкоду заявниці внаслідок неналежного виконання домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм. Саме внаслідок дій (бездіяльності) Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради держава понесла збитки, сплативши заявниці з Державного бюджету України грошові кошти за рішенням ЄСПЛ;
- у спірних правовідносинах всі елементи складу цивільного правопорушення наявні в діях Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради, що тягне за собою відповідальність Київської міської державної адміністрації у вигляді стягнення збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішення ЄСПЛ у справі "Жура проти України";
- позовна вимога про стягнення збитків, завданих Державному бюджету України, заявлена позивачем до двох відповідачів як до солідарних боржників. Водночас, позивачем не доведено, а судами не встановлено факту спричинення Державному бюджету України неподільної шкоди саме спільними діями відповідачів;
- таким чином вимога позивача про стягнення солідарно з відповідачів на користь Державного бюджету України 5 752 732,40 грн збитків, завданих Державному бюджету України, підлягає задоволенню частково, а саме, збитки в наведеній сумі підлягають стягненню з Київської міської державної адміністрації на користь Державного бюджету України, а у задоволенні вимог до Комунального підприємства "Київський метрополітен" належить відмовити з підстав недоведеності позову в цій частині.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2025 у даній справі та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження скаржником зазначено пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, суди застосували статті 1166, 1191 Цивільного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14.08.2019 у справі № 911/3840/17 та від 24.11.2020 у справі № 910/22855/17, у подібних правовідносинах.
Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Комунальне підприємство "Київський метрополітен" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмовлених позовних вимог залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині відмовлених позовних вимог залишити без змін.
Позивач подав заперечення на відзив Комунального підприємства "Київський метрополітен".
5. Позиція Верховного Суду
За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.
У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).
У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).
Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.
При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:
- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями (пункт 25 постанови);
- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).
Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди застосували статті 1166, 1191 Цивільного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14.08.2019 у справі № 911/3840/17 та від 24.11.2020 у справі № 910/22855/17, з огляду на таке.
У справі № 911/3840/17 предметом розгляду були вимоги Міністерства юстиції України до Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області, Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про солідарне стягнення з відповідачів 5 330 350,09 євро збитків. Підставою позову було те, що на підставі рішення Європейського суду з прав людини від 23.01.2014 (остаточне 02.06.2014) "East/West Alliance Limited" проти України" за заявою № 19336/04 Міністерством юстиції України сплачено 5 330 350,09 євро з Державного бюджету України, що є збитками, які спричинені порушенням відповідачами права власності заявника на належне йому майно, у зв'язку з чим наявні підстави для пред'явлення зворотної вимоги (регресу). Рішенням Господарського суду Київської області від 06.06.2018, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2019, в задоволенні позову відмовлено. Постановою від 14.08.2019 у справі № 911/3840/17 Верховний Суд залишив без змін постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2019 та рішення Господарського суду Київської області від 06.06.2018 у справі № 911/3840/17.
У вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що судами попередніх інстанцій досліджено обставини, у тому числі встановлені Європейським Судом у рішенні від 23.01.2014, за яких відбулось порушення прав компанії "East/West Alliance Limited", а саме, позбавлення її власного майна (шести літаків Ан-28 та восьми літаків Л-410), що стало причиною присудження відшкодування за рішенням ЄСПЛ, зокрема:
- компанія "East/West Alliance Limited" набула у власність повітряні судна Ан-28;
- постановою старшого слідчого СВ ПМ ДПА у м. Києві від 17.04.2002 приєднано до кримінальної справи № 50-2706 в якості речових доказів літаки Ан-28;
- 10.07.2002 Державною податковою інспекцією у м. Біла Церква затримано літаки у кількості 6 штук Ан-28, про що складено протокол. Відповідні активи затримано з посиланням на пп. 5.1 ст. 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами";
- 11.07.2002 заступником начальника ДПІ в Білоцерківському районі тимчасово заборонено відчуження відповідних літаків;
- виходячи з встановлених фактичних обставин справи, у пунктах 193 - 196 рішення ЄСПЛ зауважив, що арешт літаків податковими органами (Білоцерківською державною податковою інспекцією) 10 та 11 липня 2002 року ґрунтувався на пунктах 3.1 та 3.2 ст. 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", які передбачали такий арешт у разі порушення норм митного законодавства або законодавства з питань оподаткування акцизними зборами, або при здійсненні продажу з порушенням порядку, визначеного законодавством. Однак, податкові органи у протоколі накладення арешту не зазначили причин накладення, що суперечило відповідній вимозі законодавства, у зв'язку з чим діяли в порушення чинного національного фіскального законодавства, їх дії згідно із п. 1 статті 1 Першого протоколу були визнані незаконними. Суд вказав, що податкові органи вирішили ще раз накласти на ці літаки (шість Ан-28) арешт, будучи обізнаними про право власності підприємства -заявника на літаки, однак, все одно їх вилучили під тим приводом, що власник цих літаків був невідомий;
- у пункті 201 рішення ЄСПЛ суд зауважив, що, хоча податкова адміністрація визнала у листі від 15.03.2010 існування остаточних рішень, які скасовували як незаконні оголошення літаків безхазяйним майном та їх наступний продаж, вона продовжувала їх охороняти на тій підставі, що не було окремого рішення, яке б скасовувало цю охорону, тому, суд визнав, що утримання літаків продовжувалось без будь-яких законних підстав або логічних пояснень;
- суд також зазначив, що згодом 06.10.2010 слідчий Білоцерківського РВ РУ ГУ МВС України оголосив літаки речовими доказами в кримінальній справі, порушеній у лютому 2006 року, у зв'язку з привласненням майна шляхом зловживання службовим становищем підприємством "Україмпекс-2000". Літаки утримувались як речові докази до 17.06.2011, коли слідчий виніс постанову про їхнє повернення підприємству-заявнику (пункту 202 рішення ЄСПЛ). Проте, перебуваючи на зберіганні державних органів, літаки були пошкоджені та понівечені (пункт 203 рішення ЄСПЛ);
- у пункті 206 рішення ЄСПЛ визнав, що відповідальність за фізичне пошкодження літаків лежить на державі та ніщо не вказує на те, що пошкодження, яке фактично становило повне знищення майна, було неминучим;
- компанія "East/West Alliance Limited" набула у власність 8 літаків Л-410 УВП;
- 30.03.2001 старшим оперуповноваженим ОВС ЛУ УПМ ДПА в м. Києві під час проведення огляду місця події вилучені 8 літаків Л-410, які передані на відповідальне зберігання директору ДП "АТІ-Черкаси";
- у пункті 176 рішення ЄСПЛ суд дійшов висновку, що виїмка податковою міліцією документації підприємства-заявника у січні 2001 року суперечила вимогам ст. 1 Першого протоколу, а відповідно до пп. 178-179 такого рішення, суд зауважив, що вилучення літаків Л-410 не здійснювалося на підставі належного процесуального документа, і це було порушенням національного законодавства, що визнали самі національні органи;
- пунктом 208 рішення суд визначив, що після вилучення літаків Л-410 30.03.2001 податкові органи їх утримували навіть після того, як прокуратура м. Києва 21.03.2002 дійшла висновку, що таке вилучення є незаконним. Податкові органи продовжували утримувати літаки після того, як прокуратура, яка раніше оголосила їх речовими доказами, 25.05.2003 та 15.11.2004 наказала їх повернути підприємству-заявнику, тому суд дійшов висновку у пункті 210 рішення про утримання цих літаків без законних підстав;
- відповідно до пункту 213 рішення ЄСПЛ, суд зазначив, що до завершення провадження щодо оскарження, вісім літаків Л-410 оголошені активами КП "Аеропорт Черкаси" та передані у власність міста, а коли виконавча служба намагалась виконати ухвалу суду, опинилась перед лицем повного небажання співпрацювати з боку податкових органів та адміністрації аеропорту і 24.07.2008 Черкаська міська рада надала дозвіл на продаж літаків з відкритого аукціону. Відповідна обставина стала підставою для висновку суду, викладеного у пункті 214 рішення, про те, що поведінка державних органів була свавільною та становила собою зловживання, наслідком чого було позбавлення підприємства-заявника його майна у порушення усіх гарантій статті 1 Першого протоколу;
- як вказано у пунктах 181, 214, 215, 228, 229 рішення ЄСПЛ, вилучення літаків АН-28 та Л-410 підприємства-заявника 30.03.2001 не відповідало вимозі щодо законності, передбаченої статтею 1 Першого протоколу. Поведінка державних органів була свавільною та становила собою зловживання, наслідком чого було позбавлення підприємства-заявника його майна у порушення усіх гарантій статті 1 Першого протоколу. Суд не міг не дійти висновку, що підприємство-заявник було позбавлено належних йому шести літаків АН-28 та восьми Л-410 у надзвичайно свавільний спосіб, всупереч принципові верховенства права. Усі зусилля підприємства-заявника при зверненні до різних державних органів з метою повернення свого майна протягом дванадцяти років були безрезультатними і ніщо не вказує на те, що воно на практиці мало можливість звернутись до ефективних засобів юридичного захисту, які могли б запобігти вчиненню або продовженню порушень або могли б забезпечити заявнику належне відшкодування, що спричинило висновок суду про порушення ст. 13 Конвенції.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 14.08.2019 у справі № 911/3840/17 судами попередніх інстанцій констатовано, що під час розгляду справи "East/West Alliance Limited" проти України", ЄСПЛ встановлені численні порушення, що виразились у діях, зокрема, але не виключно, посадових та службових осіб органів досудового розслідування, а також діях та бездіяльності органів державної влади.
Враховуючи обставини встановлені судами у справі № 911/3840/17 та обставини, наведені у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.01.2014 (остаточне 02.06.2014) "East/West Alliance Limited" проти України", Верховний Суд, врахувавши положення законодавства, якими урегульовано підстави та порядок відшкодування збитків, а саме статті 22, 1174, 1176 (частина 6) Цивільного кодексу України, зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що держава (в особі органу представництва) відшкодувавши збитки потерпілій юридичній особі (за рішенням ЄСПЛ), має право на звернення в порядку регресу у відповідності до норм частин 3, 4 статті 1191 Цивільного кодексу України, до винної посадової особи, яка внаслідок незаконного прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності спричинила шкоду.
При цьому Верховний Суд виснував, що за змістом частини 6 статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана юридичній особі відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами. Шкода, завдана юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 Цивільного кодексу України. Тобто, обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.
Також Верховний Суд зазначив, що з аналізу частини 2 статті 2 та статті 170, частин 3, 4 статті 1191 Цивільного кодексу України вбачається, що виникнення права держави на регресний позов виникає у випадку, якщо шкоду заподіяно посадовими та службовими особами органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування та/або шкоду заподіяно посадовими та службовими особами внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, та, як вірно вказали суди попередніх інстанцій, право вимоги виникає саме до винних посадових та службових осіб, які спричинили шкоду, а не до органу, з яким такі особи перебувають у трудових відносинах.
Із наведеного вбачається, що у справі № 911/3840/17 та у цій справі № 910/7580/24: різний суб'єктний склад сторін (у справі № 911/3840/17 - органи досудового розслідування, органи державної влади; у справі № 910/7580/24 - орган місцевого самоврядування); різні встановлені обставини (у справі № 911/3840/17 - встановлені, як національними судами, так і Європейським Судом, численні порушення, що виразились у діях, зокрема, але не виключно, посадових та службових осіб органів досудового розслідування, а також діях та бездіяльності органів державної влади, та призвели до позбавлення підприємства-заявника (компанії "East/West Alliance Limited") його майна; у справі № 910/7580/24 - встановлені, як національними судами, так і Європейським Судом, обставини щодо протиправних дій органу місцевого самоврядування, а саме, органи місцевого самоврядування не виконали домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм, а тому заявниця (спадкоємиця свого батька, з яким укладались відповідні домовленості) зазнала матеріальної шкоди); різне правове регулювання спірних правовідносин (на відміну від справи № 911/3840/17, у справі № 910/7580/24 не застосовні приписи статті 170 Цивільного кодексу України, з огляду на те, що держава у цивільних відносинах не діє через органи місцевого самоврядування).
Тобто, правовідносини у справі № 911/3840/17 не є подібними в істотних аспектах зі справою, що розглядається № 910/7580/24.
Також є неподібними правовідносини у справі № 910/22855/17, на яку посилається скаржник, та у цій справі № 910/7580/24, що розглядається.
Так, у справі № 910/22855/17 предметом розгляду були вимоги Міністерства юстиції України до Акціонерного товариства ?К. Енерго? (далі - АТ ?К. Енерго?, Товариство, Боржник) про відшкодування 54 179 613,40 грн збитків. Обґрунтуванням позову було те, що: рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2009 у справі № 41/207 частково задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Золотой Мандарин Ойл" (далі - ТОВ "Золотой Мандарин Ойл", заявник, Стягувач), зобов'язано Акціонерну енергопостачальну компанію "Київенерго" (далі - АЕК "Київенерго"), правонаступником якої є АТ ?К. Енерго?, повернути зі зберігання на користь ТОВ "Золотой Мандарин Ойл" мазут марки М-100 загальною кількістю 24 627,097 тонн заставною вартістю 54 179 613,40 грн; 2) у подальшому ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2009 у справі № 41/207 змінено спосіб та порядок виконання зазначеного судового рішення шляхом стягнення з АЕК "Київенерго" на користь ТОВ "Золотой Мандарин Ойл" вартість мазуту в розмірі 54 179 613,40 грн; 3) у зв'язку з тривалим невиконанням АЕК "Київенерго" вказаних рішення та ухвали у справі № 41/207, 25.09.2013 ТОВ "Золотой Мандарин Ойл" звернулося до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яким 20.10.2015 у справі ТОВ "Золотой Мандарин Ойл" проти України" прийнято рішення на користь заявника і у лютому 2016 року на виконання цього рішення з Державного бюджету України Стягувачу перераховано грошові кошти у сумі 54 179 613,40 грн, які позивач вважає збитками та просить стягнути з відповідача на користь Державного бюджету України. Суди розглядали справу неодноразово. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 02.10.2019 у справі № 910/22855/17 у задоволенні позову відмовлено повністю. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2020 скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 02.10.2019 у справі № 910/22855/17 та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Постановою від 24.11.2020 у справі № 910/22855/17 Верховний Суд постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.02.2020 у справі № 910/22855/17 скасував, а справу № 910/22855/17 передав на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.
У зазначеній постанові Верховний Суд виснував, що: "За загальним правилом, передбаченим статтею 1166 та частиною 1 статті 1191 ЦК України, після виплати особі на виконання рішення Європейського суду з прав людини присуджених сум за рахунок коштів Державного бюджету України до Держави Україна переходить право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування у разі встановлення її вини, а також причинного зв'язку між її діями та шкодою, завданою таким порушенням. Натомість Держава Україна в особі Уряду України, який у ЄСПЛ представляє Урядовий уповноважений у справах ЄСПЛ, у кожній конкретній справі відповідає перед заявниками у Європейському суді як за дії (бездіяльність) того чи іншого державного органу, підприємства, установи, організації, їх посадових осіб, так і за дії (бездіяльність) підприємства приватної форми власності, яке у період тривалого невиконання судового рішення перебувало під контролем держави як володільця корпоративних прав у статутному капіталі такого підприємства. Водночас, Держава Україна не відповідає за відсутність коштів у господарського товариства та зумовлене цим невиконання таким товариством у добровільному порядку судового рішення, яке набрало законної сили".
Із постанови Верховного Суду від 24.11.2020 у справі № 910/22855/17 вбачається, що такий висновок зроблений на підставі обставин, встановлених судами у вказаній справі, зокрема:
- рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2009 у справі № 41/207 позовні вимоги ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" задоволено частково, зобов'язано АЕК "Київенерго", правонаступником якої є ПАТ "Київенерго", повернути зі зберігання на користь ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" мазут марки М-100 загальною кількістю 24627,097 тон заставною вартістю 54179613,40 грн, що знаходиться на зберіганні на "Теплоелектроцентраль № 5 Київенерго "АЕК "Київенерго";
- ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2009 змінено спосіб та порядок виконання цього рішення, зокрема, стягнуто з АЕК "Київенерго" на користь ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" 54 179 613,40 грн вартості мазуту;
- у зв'язку з тривалим невиконанням відповідачем рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2009 у справі № 41/207 ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" звернулося до ЄСПЛ із заявою, в якій скаржилося за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також статтею 1 Першого протоколу;
- рішенням ЄСПЛ від 20.10.2015 за заявою № 63403/13, поданою ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" проти України, суд дійшов висновку, що спір було вирішено в значенні підпункту "b" пункту 1 статті 37 Конвенції, та що повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї, не вимагає подальшого розгляду заяви за пунктом 1 статті 37;
- у відповідності до підпункту "b" пункту 1 статті 37 Конвенції суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку, що спір уже вирішено;
- у вказаному рішенні ЄСПЛ зазначається про те, що 22.07.2015 суд отримав лист Уряду (як одностороння декларація), в якому було зазначено, що заявник не бажає підтримувати свою заяву у зв'язку з підписанням 22.07.2015 Декларації про дружнє врегулювання між заявником та Урядом;
- зі змісту цієї Декларації про дружнє врегулювання вбачається, що Уряд України зобов'язується сплатити кошти, присуджені заявнику ухвалою господарського суду міста Києва від 12.05.2009, якою змінено спосіб виконання рішення від 21.04.2009, з метою забезпечення дружнього врегулювання вищезазначеної справи, що знаходилась на розгляді у ЄСПЛ. Уряд зобов'язується забезпечити виконання вищевказаного рішення протягом трьох місяців з дати повідомлення про ухвалення судом рішення відповідно до пункту 1 статті 37 Конвенції. Виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 12.05.2009, якою змінено спосіб виконання рішення того ж суду від 21.04.2009, становитиме остаточне вирішення цієї справи. Враховуючи викладені обставини, ЄСПЛ вирішив вилучити заяву з реєстру справ;
- у зв'язку з підписанням 22.07.2015 Декларації про дружнє врегулювання, з Державного бюджету України на рахунок отримувача - ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" сплачено присуджені ЄСПЛ кошти в сумі 54 179 613,40 грн, що підтверджується копіями платіжних доручень від 22.02.2016 № 810 на суму 9 182 823,64 грн та від 24.02.2016 № 918 на суму 44 996 789,76 грн.
До того ж направляючи справу № 910/22855/17 на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду Верховний Суд окрім іншого зазначив, що загалом держава не може вважатися відповідальною за відсутність коштів у приватного підприємства та її відповідальність поширюється тільки на дії державних органів у рамках виконавчого провадження (ухвала ЄСПЛ щодо прийнятності у справі "Шестаков проти Росії" (Shestakov v. Russia), заява № 48757/99, від 18.06.2002). Разом з тим, у порушення вимог статей 86, 269, 282, 316 Господарського процесуального кодексу України апеляційний суд не надав належної оцінки і не відхилив тверджень Міністерства про те, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ Держава Україна має відповідати за дії або бездіяльність не лише державного підприємства, а й підприємства приватної форми власності, яке хоча і було самостійною юридичною особою, але перебувало під контролем держави як володільця корпоративних прав у статутному капіталі такого підприємства.
Викладене свідчить про відмінність між справою № 910/22855/17 та справою № 910/7580/24, як суб'єктного складу сторін (у справі № 910/7580/24 - орган місцевого самоврядування; у справі № 910/22855/17 - юридична особа приватної форми власності), так і встановлених обставин (у справі № 910/22855/17 - у зв'язку з тривалим невиконанням відповідачем (юридичною особою приватної форми власності) рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2009 у справі № 41/207 звернення ТОВ "Золотий Мандарин Ойл" (заявник) до ЄСПЛ; підписання Декларації про дружнє врегулювання між заявником та Урядом, зі змісту якої вбачається, що Уряд України зобов'язується сплатити кошти, присуджені заявнику ухвалою господарського суду міста Києва від 12.05.2009, якою змінено спосіб виконання рішення від 21.04.2009, з метою забезпечення дружнього врегулювання вищезазначеної справи, що знаходилась на розгляді у ЄСПЛ; у справі № 910/7580/24 - ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити заявниці (фізичній особі) визначені суми, у зв'язку з встановленням обставини щодо протиправних дій органу місцевого самоврядування, а саме, органи місцевого самоврядування не виконали домовленостей про компенсацію у частині будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм, а тому заявниця (спадкоємиця свого батька, з яким укладались відповідні домовленості) зазнала матеріальної шкоди).
Тобто, правовідносини у справі № 910/22855/17 не є подібними в істотних аспектах зі справою, що розглядається № 910/7580/24.
Таким чином правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником постановах Верховного Суду, є істотно відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і в згаданих справах - з іншого) за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.
Суд також зазначає, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.
У справі, яка переглядається, судами надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.
Отже, Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/7580/24.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржником у касаційній скарзі не зазначено.
З огляду на наведене, Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/7580/24 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, Суд відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/7580/24 за касаційною скаргою Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2025.
Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Касаційне провадження у справі № 910/7580/24 за касаційною скаргою Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Господарського суду міста Києва від 25.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2025 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.
Головуючий Н.М. Губенко
Судді І.Д. Кондратова
О.А. Кролевець