30 липня 2025 року
м. Київ
справа № 450/484/19
провадження № 61-13953св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач),
суддів:Гулька Б. І. Сакари Н. Ю.Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Солонківська сільська рада Львівського району Львівської області,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Олефір Роман Васильович, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради, «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Жиравецький Тарас Михайлович, на постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року у складі судді Мусієвського В. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області (далі - Солонківська сільська рада), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області, Державна архітектурно-будівельна інспекція України, приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Олефір Р. В. (далі - приватний нотаріус Олефір), Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»), про скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування свідоцтва про право власності, приведення у відповідність житлового будинку, знесення самовільної добудови та визнання права власності.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постановою Виконавчого комітету Винниківської районної Ради депутатів трудящих Львівської області від 30 вересня 1947 року № 510 ОСОБА_3 (рідний брат її свекра ОСОБА_4 ), як переселенцю з Польщі було передано в с. Зубра Львівської області садибу розміром 90 кв. м, на якій знаходився житловий будинок, стайня та стодола.
Надалі ОСОБА_3 подарував житловий будинок ОСОБА_4 , у якому останній почав проживати разом із сім'єю.
Рішенням Виконавчого комітету Зубрянської сільської Ради депутатів трудящих Пустомитівського району Львівської області від 08 травня 1974 року № 8 ОСОБА_4 було дозволено перебудову житлового будинку на ділянці старого присадибного користування в с. Зубра.
Рішенням Виконавчого комітету Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих Львівської області від 05 лютого 1976 року № 74 ОСОБА_4
було дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра,
на закріпленій за ним земельній ділянці площею 0,08 га за типовим
проектом Л-71-1-2.
У 1982 році ОСОБА_4 відповідно до проекту забудови земельної ділянки завершив будівництво будинку на земельній ділянці, яка була відведена рішенням органу місцевого самоврядування для його будівництва.
Того ж року ОСОБА_2 (дочка ОСОБА_4 ) збудувала будинок на земельній ділянці, яка була закріплена за ОСОБА_4 .
У зв'язку з чим ОСОБА_4 , а після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , його син ОСОБА_3 , який прийняв спадщину за заповітом після смерті батька, (чоловік позивачки) зверталися до відповідних органів, які встановили факт самочинного будівництва на чужій земельній ділянці, однак не здійснили належних дій щодо усунення таких порушень.
ОСОБА_3 намагався виготовити правовстановлюючі документи на належну йому земельну ділянку, однак сільська рада безпідставно відмовила йому у виготовленні відповідних документів.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 04 травня 2017 року спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_3 , а саме житлового будинку АДРЕСА_1 , є його дружина ОСОБА_1 .
Таким чином, позивачка є законною власницею зазначеного будинковолодіння з виділеною для його будівництва та обслуговування земельною ділянкою, розмір якої на момент надання ОСОБА_4 дозволу на будівництво складав 0,08 га. Надалі у зв'язку зі збільшенням земельної ділянки її загальний розмір становив
0,37 га, з яких: 0,22 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та 0,15 га - для ведення особистого підсобного господарства.
Виконавчий комітет Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (далі - Виконавчий комітет Зубрянської сільської ради), приймаючи рішення від 29 листопада 2011 року № 93 про надання дозволу ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, розташований за адресою: в АДРЕСА_1 , загальною площею 204,3 кв. м, житловою площею 88,6 кв. м, а також здійснення його державної реєстрації, керувався пунктом 10 статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», однак зазначена норма не наділяла виконавчий комітет правом узаконювати самовільно збудований будинок, без виділення для цього відповідної земельної ділянки, за відсутності технічної документації та з порушенням державних будівельних стандартів.
Відповідно до пункту 6 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 18 лютого 2002 року за № 157/6445, яким керувався Виконавчий комітет Зубрянської сільської ради при винесенні оскаржуваного рішення, оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна проводиться видачею свідоцтва про право власності: а) органами місцевого самоврядування - фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не має державного акта на землю; рішення про відведення їй земельної ділянки для будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не приймалося; житловий будинок побудований з порушенням державних будівельних норм, позивачка просила суд:
скасувати рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93 про надання дозволу ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на оформлення права власності та видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, за адресою:
АДРЕСА_1 , загальною
площею 204, 3 кв. м, житловою площею 88,6 кв. м; проведення державної реєстрації зазначеного будинку;
скасувати свідоцтво про право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , від 20 грудня 2011 року, видане Зубрянською сільською радою на підставі рішення Виконавчого комітету від 29 листопада 2011 року № 93, зареєстроване в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серія САЕ № 531692, та державну реєстрацію права власності на зазначений житловий будинок (реєстраційний номер 35585654);
привести у відповідність до будівельних норм, чинних станом на 1982 рік, житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
знести самовільну добудову до індивідуального житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , розміром
2,9 х 3,9 м за рахунок відповідачки ОСОБА_2 ;
визнати за нею право власності на колодязь, що знаходиться на території будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та позначений в інвентаризаційній справі літ. «К».
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що на момент вирішення справи ані ОСОБА_1 , ані ОСОБА_2 не є власницями земельних ділянок, на яких розташовані належні кожній з них житлові будинки, оскільки жодна з них не має правовстановлюючих документів про право власності на земельні ділянки під житловими будинками.
За таких обставин суд дійшов висновку про фактичне користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельними ділянками комунальної власності для обслуговування їхніх житлових будинків, що розташовані за адресою:
АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , відповідно до наявних у них і нескасованих правовстановлюючих документів про право власності на нерухоме майно.
Суд першої інстанції зазначив, що втручання у право власності відповідачки шляхом знесення самовільної добудови до індивідуального житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , розмір якої 2,9 х 3,9 м, за рахунок ОСОБА_2 не відповідає принципу пропорційності та не є співмірним із переслідуваною законною метою, оскільки позивачка не є власницею земельної ділянки, на якій розташований зазначений будинок.
Зважаючи на те, що позивачка не є власницею земельної ділянки, на якій розташовані житлові будинки під номером АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , вона не наділена правом вимагати знесення самочинного будівництва, оскільки це питання належить до виключної компетенції контролюючих органів та Солонківської сільської ради, яка є власницею відповідної земельної ділянки.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на колодязь, що знаходиться на території будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , позначений в інвентаризаційній справі літ. «К», суд першої інстанції виходив з того, що правовстановлюючі документи позивачки в частині включення до складової частини житлового будинку АДРЕСА_1 , який вона успадкувала, колодязя під літерою «К», визнано недійсними.
Вирішуючи позовні вимоги про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 та свідоцтва про право власності на житловий будинок від 20 грудня 2011 року, суд виходив з того, що ОСОБА_1 пропустила позовну давність.
Постановою Верховного Суду від 28 вересня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що звертаючись до суду з позовом про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93 та свідоцтва про право власності на житловий будинок від 20 грудня 2011 року, ОСОБА_1 пропустила позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК України, є передчасним, оскільки відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.
Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили обставин щодо підстав застосування позовної давності, водночас їх оцінка є необхідною для правильного вирішення спору по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскаржувані судові рішення у підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховний Суд звернув увагу на те, що позовні вимоги про приведення у відповідність до будівельних норм, чинних станом на 1982 рік, спірного житлового будинку та знесення самовільної добудови слід розглядати після вирішення позовних вимог про скасування рішення органу місцевого самоврядування та свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Щодо позовної вимоги про визнання права власності на колодязь, то колегія суддів зазначила, що аналіз положень статей 186, 380, 381 ЦК України дає підстави для висновку, що господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані із житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами. У зв'язку із чим висновки суду про доведеність/недоведеність цих позовних вимог повинні досліджуватися з огляду на зазначені норми права. Натомість суди виходили з інших підстав.
Рішенням Пустомитівського районного суду від 18 жовтня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що земля під житловими будинками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебуває у комунальній власності територіальної громади Солонківської сільської ради. Тобто і позивачка, і відповідачка фактично користуються земельною ділянкою комунальної власності для обслуговування їхніх житлових будинків.
Рішенням Виконавчого комітету Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих Львівської області від 05 лютого 1976 року № 74 ОСОБА_4 дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра за типовим проектом, здійснити перебудову, а після закінчення будівництва нової хати - стару слід знести.
На підставі вказаних вище документів ОСОБА_4 видано проект забудови на земельну ділянку площею 0,08 га в с. Зубра Пустомитівського району Львівської області, який у 1982 році завершив будівництво будинку на відповідній земельній ділянці.
На плані земельної ділянки, відведеної ОСОБА_4 вказано площу земельної ділянки - 0,08 га, а також розміщення житлового будинку на цій земельній ділянці.
Відповідно до плану земельної ділянки площею 0,08 га, згідно з будівельним паспортом ОСОБА_1 , будинок відповідачки розміщений на незначній відстані до житлового будинку позивачки, з порушенням державних будівельних норм.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що право ОСОБА_1 на земельну ділянку не є порушеним, проте порушений її охоронюваний законом інтерес, тобто її прагнення (не юридична можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним благом, а отже, рішенням Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 порушено законний інтерес позивачки.
Водночас про прийняття рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 93 від 29 листопада 2011 року, позивачці стало відомо ІНФОРМАЦІЯ_2 року, зокрема, з часу прийняття спадщини після смерті чоловіка. На той час ОСОБА_1 проживала по сусідству з ОСОБА_2 і їй мав бути відомим той факт, що житловий будинок є самочинним будівництвом. Крім того, після отримання свідоцтва
про право власності на житловий будинок, розташований за адресою:
АДРЕСА_1 , відповідачка змінила своє місце реєстрації на АДРЕСА_1 , а отже, позивачка могла дізнатися про реєстрацію права власності і отримання свідоцтва на житловий будинок у 2011 році.
Зважаючи на наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що
ОСОБА_1 мала можливість та обов'язок знати про стан своїх майнових прав, оскільки житловий будинок розташований на спірній земельній ділянці з 1982 року. ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав та інтересів набагато раніше, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 року, а до суду з позовом звернулася лише 14 лютого 2019 року, тобто з пропуском трирічного строку, передбаченого частиною першою статті 257 ЦК України, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 та свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок від 20 грудня 2011 року.
Вирішуючи позовні вимоги про приведення житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, та знесення самовільної добудови до цього будинку, суд першої інстанції виходив з того, позивачка не є власницею земельної ділянки, на якій відповідачка здійснила будівництво, а тому такі вимоги задоволенню не підлягають.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на колодязь, який знаходиться на території будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , суд виходив з того, що наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані із житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами.
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення органу місцевого самоврядування та свідоцтва про право власності скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Скасовано рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради
від 29 листопада 2011 року № 93 про надання дозволу ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, розташований за адресою: в АДРЕСА_1 , загальною площею 204,3 кв. м, житловою площею 88,6 кв. м, а також здійснення його державної реєстрації.
Скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, розташований за адресою: в АДРЕСА_1 , від 20 грудня 2011 року, видане Зубрянською сільською радою на підставі рішення Виконавчого комітету від 29 вересня 2011 року № 93, зареєстроване у реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серія САЕ № 531692, та державну реєстрацію права власності на зазначений житловий будинок за реєстраційним номером 35585654.
У решті рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 є спадкоємцем майна після смерті чоловіка, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який зазначене нерухоме майно успадкував після смерті батька ОСОБА_4 .
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що на час вирішення цієї справи ані ОСОБА_1 , ані ОСОБА_2 не є власницями земельної ділянки, на якій розміщені їхні житлові будинки.
Водночас першому власнику житлового будинку - ОСОБА_4 , було видано проект забудови на земельній ділянці площею 0,08 га в с. Зубра Пустомитівського району Львівської області, тобто йому було відведено земельну ділянку, на якій він побудував житловий будинок. ОСОБА_2 збудувала житловий будинок на тій же земельній ділянці, на незначній відстані від житлового будинку, побудованого ОСОБА_4 , який на цей час належить ОСОБА_1 .
Вирішуючи питання про наявність підстав для застосування позовної давності, апеляційний суд виходив з того, що ані на час реєстрації ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , ані на час прийняття останньою спадщини після смерті ОСОБА_3 , відповідачка не була власницею житлового будинку, оскільки рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 та свідоцтва про право власності на житловий будинок від 20 грудня 2011 року ще не існувало, державна реєстрація права власності проведена не була.
Зважаючи на наведене, апеляційний суд визнав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивачка могла довідатися і довідалася про порушення своїх прав та інтересів раніше ніж у 2017 році, зокрема ІНФОРМАЦІЯ_2 року, та, відповідно, про наявність правових підстав для застосування позовної давності.
Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що єдиним належним доказом у справі, який може свідчити про час, коли ОСОБА_1 могла дізнатися про факт реєстрації права власності ОСОБА_2 на будинок, є позовна заява у справі № 450/3246/18, де в обґрунтування поданого у жовтні 2018 року позову, ОСОБА_2 вказувала, що є власницею будинку, розташованого за адресою:
АДРЕСА_1 .
Таким чином, зважаючи на порушення суб'єктивного права ОСОБА_1 в частині вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 про надання дозволу ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на оформлення права власності і видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, а також проведення його державної реєстрації та похідної вимоги про скасування свідоцтва про право власності на зазначений житловий будинок від 20 грудня 2011 року, зареєстрованого в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно 21 грудня 2011 року, серія НОМЕР_1 , апеляційний суд дійшов висновку про те, що рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок, апеляційний суд, зважаючи на обґрунтованість позовних вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 та свідоцтва про право власності ОСОБА_2 від 20 грудня 2011 року, дійшов висновку про те, що з метою ефективного захисту прав позивачки необхідно скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 .
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про знесення самовільної добудови до індивідуального житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , розміром 2,9 x 3,9 м, як і похідна вимога про приведення у відповідність до будівельних норм, чинних станом на 1982 рік, житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , задоволенню не підлягають, оскільки пред'явлені не правосуб'єктною особою.
Зокрема, позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що ОСОБА_2 збудувала на її земельній ділянці житловий будинок, тобто посилалася на порушення її прав на землю, у той час як власником земельної ділянки вона не є.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У жовтні 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Жиравецький Т. М., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 та свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок від 20 грудня 2011 року скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 березня 2018 року у справі № 275/525/15-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 352/1305/20, від 12 грудня 2022 року у справі № 559/1466/15, від 12 червня 2019 року у справі № 464/10988/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов взаємовиключних висновків, оскільки встановив, що ОСОБА_1 успадкувала права та обов'язки ОСОБА_4 , якому рішенням Пустомитівської районної Ради трудящих Львівської області
від 05 лютого 1976 року № 74 було дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра за типовим проектом, видано проект забудови на земельній ділянці площею 0,08 га, водночас суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є власницями зазначеної земельної ділянки, на якій розміщені їхні житлові будинки.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що статтею 391 ЦК України визначено право власника вимагати усунення порушення його права власності від будь-яких осіб, будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлених перешкод у користуванні своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
За відсутності правовстановлюючих документів на землю, ОСОБА_1 не мала права на звернення до суду з негаторним позовом.
У силу вимог статті 22 Земельного кодексу Української РСР від 08 липня 1970 року (далі - ЗК Української РСР від 08 липня 1970 року) ОСОБА_1 , як спадкоємець, зобов'язана була оформити своє право тимчасового користування земельною ділянкою шляхом укладення договору з органом місцевого самоврядування, оскільки приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними організаціями меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється.
Позивачка не оформляла спадкових прав на земельну ділянку після смерті свого чоловіка, а також права користування земельною ділянкою під будинками, які належать їй та відповідачці. За життя ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_4 не отримували державного акта, на право користування земельною ділянкою.
Позивачка не надала доказів, які б підтверджували факт встановлення відповідними землевпорядними органами меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
За таких обставин ОСОБА_1 не могла успадкувати право користування земельною ділянкою площею 0,08 га після смерті її чоловіка ОСОБА_5 , а він - після смерті батька ОСОБА_4 .
З 01 січня 2002 року введено в дію новий Земельний кодекс України (далі -
ЗК України), нормами якого не передбачено право тимчасового користування.
За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про порушення рішенням Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 та виданим ОСОБА_2 свідоцтвом про право власності від 20 грудня 2011 року прав ОСОБА_1 є помилковим.
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про приведення у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та знесення самовільної добудови до зазначеного будинку, розміром 2,9 м х 3,9 м, за рахунок відповідачки ОСОБА_2 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення її позовних вимог.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 31 жовтня 2018 року та від 22 квітня 2020 року у справі № 725/5630/15-ц, від 29 січня 2022 року у справі № 822/2149/18, від 20 грудня 2023 року у справі № 761/33176/20, від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 445/297/17, від 20 січня 2021 року у справі № 318/1274/18, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 16 лютого 2021 року
у справі № 910/2861/18, від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22
(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про знесення самочинної добудови до житлового будинку відповідачки та приведення такого будинку до державних будівельних норм, оскільки такі вимоги пред'явлено неправосуб'єктною особою.
Суди не звернули уваги на те, що ОСОБА_2 на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, а була закріплена за житловим будинком позивачки, самочинно побудувала житловий будинок у 1982 році та у період з 2016 року до 2018 року здійснила самочинну добудову до нього, а тому така добудова підлягає знесенню за її рахунок.
Матеріали справи містять беззаперечні докази здійснення відповідачкою самочинної добудови до житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений факт визнає також і відповідачка.
На порушення норм процесуального права суди не надали оцінки висновку експерта від 12 серпня 2019 року № 3726, складеного за наслідками проведення судової будівельно-технічної експертизи, яким встановлено, що житловий будинок відповідачки та облаштована у 2016 році добудова до будинку, збудовані без відповідних дозвільних документів на земельній ділянці ОСОБА_4 з порушенням державних будівельних норм.
Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не врахували, що наявність самочинно збудованого житлового будинку з самочинною добудовою порушує право позивачки на забудову земельної ділянки; її право користування земельною ділянкою в тих розмірах та конфігурації, в яких вона виділялася попередньому власнику та була закріплена за ним відповідним рішенням органу місцевого самоврядування; право на приватизацію земельної ділянки на якій розташований належний їй житловий будинок.
Чинне земельне та цивільне законодавство передбачає, що права на земельну ділянку у разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка з урахуванням нормативів була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд.
Оскільки ОСОБА_1 успадкувала житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, то в останньої виникло право на одержання у власність земельної ділянки, на якій такі знаходяться та яка була закріплена саме за її житловим будинком.
У листопаді 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від ОСОБА_1 , у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суд 17 вересня 2024 року у оскаржуваній нею частині - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 жовтня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Коломієць Г. В., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Луспеник Д. Д.
24 жовтня 2024 року судді Верховного Суду Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д. заявили про самовідвід у справі, який ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2024 року було задоволено.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 жовтня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Лідовець Р. А.
04 листопада 2024 року суддя Верховного Суду Лідовець Р. А. заявив про самовідвід у справі, який ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2024 року було задоволено.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 жовтня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Шипович В. В.
Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Жиравецький Т. М., з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 450/484/19 із Пустомитівського районного суду Львівської області; надано учасникам справи строк на подання відзиву.
Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених
пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; надано учасникам справи строк на подання відзиву.
У грудні 2024 року матеріали справи № 450/484/19 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що постановою Виконавчого комітету Винниківської районної ради депутатів трудящих Львівської області від 30 вересня 1947 року № 510, ОСОБА_3 , як переселенцю з Польщі, передано в с. Зубра садибу розміром 90 кв. м, на якій знаходився житловий будинок, стайня та стодола.
Рішенням Виконавчого комітету Зубрянської сільської Ради депутатів трудящих Пустомитівського району Львівської області від 08 травня 1974 року за № 8 ОСОБА_4 дозволено перебудову житлового будинку на ділянці старого присадибного користування в с. Зубра.
Рішенням Виконавчого комітету Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих Львівської області від 05 лютого 1976 року № 74, прийнятим у зв'язку з розглядом рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської Ради депутатів трудящих Пустомитівського району Львівської області від 08 травня 1974 року, ОСОБА_4 дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра, Зубрянська сільська рада, на закріпленій за ним земельній ділянці площею 0,08 га за типовим проектом Л-71-1-2. Зазначено, що після перебудови нової хати стару слід знести.
Надалі, на підставі згаданого рішення Виконавчого комітету Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих від 05 лютого 1976 року № 74, ОСОБА_4 видано проект забудови на земельній ділянці площею 0,08 га в с. Зубра.
У 1982 році ОСОБА_4 , відповідно до проекту забудови земельної ділянки, завершив будівництво будинку на земельній ділянці площею 0,08 га в с. Зубра.
У тому ж році на зазначеній земельній ділянці відповідачка ОСОБА_2 збудувала трикімнатний житловий будинок.
18 жовтня 1990 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Дмитерко М. І., зареєстрований в реєстрі за № 3859, згідно з яким все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, а також все те, що на день смерті буде йому належати і на що він матиме право, заповів своєму сину ОСОБА_3 .
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в віці 70 років, що підтверджується, копію свідоцтва про смерть від 10 листопада 1990 року, серія НОМЕР_2 .
Згідно із реєстраційним посвідченням від 02 червня 1991 року № 143, домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , в цілому зареєстроване за ОСОБА_3 на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право на спадщину.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 у віці 48 років, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 29 листопада 2004 року серія НОМЕР_3 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 травня 2017 року спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його дружина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Спадщина, на яку видано зазначене свідоцтво, складається із житлового будинку АДРЕСА_1 .
Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 травня 2017 року № 86397255 житловий будинок, загальною площею 64,9 кв. м, розташований за адресою:
АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_1 .
Рішенням Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року «Про оформлення права власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 », надано дозвіл ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на оформлення права власності та видачу свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 204,3 кв. м, житловою площею 88,6 кв. м, та проведення державної реєстрації зазначеного об'єкта.
За наслідками перевірки дотримання суб'єктом містобудування ОСОБА_2 вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм стандартів
і правил під час виконання підготовчих і будівельних робіт на об'єкті
«Реконструкція добудови до індивідуального житлового будинку за адресою:
АДРЕСА_1 », департамент Державної архітектурно-будівельною інспекції України у Львівській склав акт від 08 травня 2018 року № 252/18-ПЗ про виявлені порушення у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм стандартів і правил під час виконання підготовчих і будівельних робіт на об'єкті: Реконструкція добудови до індивідуального житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі зазначеного акта від 08 травня 2018 року № 252/18-ПЗ департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції України у Львівській області склав протоколи від 08 травня 2018 року про вчинення ОСОБА_2 адміністративних правопорушень.
Крім того, департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції України у Львівській області виніс припис від 08 травня 2018 року № 252/18-пз про зупинення підготовчих та будівельних робіт до отримання права на їх виконання у встановленому законом порядку.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 жовтня 2019 року у справі № 450/3246/18, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року, позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом
від 04 травня 2017 року, видане ОСОБА_1 приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області
Олефіром Р. В. у спадковій справі № 54/2017, зареєстроване за № 1313, в частині включення до складової частини нерухомого майна - житлового будинку, розташованого за АДРЕСА_1 - колодязя під літ. «К».
Визнано частково недійсним витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 травня 2017 року № 86397255 в частині включення до складової частини нерухомого майна - житлового будинку АДРЕСА_1 - колодязя під літ. «К».
Постановою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 450/3246/18 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 30 жовтня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» про визнання частково недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Отже, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16.
Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 .
Звертаючись до суду з позовом, наявність правових підстав для скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 про надання дозволу ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» на оформлення права власності ОСОБА_2 на житловий будинок та видачу їй свідоцтва про право власності, ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що зазначене рішення органу місцевого самоврядування порушує її права як власника земельної ділянки на якій ОСОБА_2 самочинно побудувала житловий будинок (за відсутності державного акта на землю та рішення про відведення їй земельної ділянки для будівництва житлового будинку; житловий будинок побудований з порушенням державних будівельних норм), без її дозволу та погодження, а також без дозволу попередніх власників земельної ділянки, а отже, таке рішення органу місцевого самоврядування підлягає скасуванню на підставі статті 393 ЦК України.
Вирішуючи зазначені позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що земля під житловими будинками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебуває у комунальній власності територіальної громади Солонківської сільської ради; позивачка і відповідачка фактично користуються земельною ділянкою комунальної власності для обслуговування їхніх житлових будинків; будинок відповідачки розміщений на незначній відстані до житлового будинку позивачки з порушенням державних будівельних норм; право ОСОБА_1 на земельну ділянку не є порушеним, проте порушений її охоронюваний законом інтерес, тобто її прагнення до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним благом, а отже, рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 порушує законний інтерес позивачки.
Водночас, звертаючись до суду з позовом у лютому 2019 року, ОСОБА_1 пропустила трирічний строк, передбачений частиною першою статті 257 ЦК України, що є підставою для відмови у задоволенні зазначених позовних вимог.
Погодившись з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , з огляду на факт розташування будинку відповідачки на земельній ділянці, яка була виділена не її спадкодавцю, апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про пропуск позивачкою позовної давності.
Такий висновок апеляційний суд мотивував тим, що ані на час реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , ані на час прийняття нею спадщини відповідачка не була власницею житлового будинку, оскільки рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93 та свідоцтва про право власності на житловий будинок від 20 грудня 2011 року ще не існувало, державна реєстрація права власності проведена не була, а тому висновок суду першої інстанції про те, що позивачка могла довідатися і довідалася про порушення своїх прав та інтересів раніше ніж у 2017 році, зокрема ІНФОРМАЦІЯ_2 року, та, відповідно, наявність правових підстав для застосування позовної давності є помилковим.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Жиравецький Т. М., посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов взаємовиключних висновків, оскільки суд встановив, що ОСОБА_1 успадкувала права та обов'язки ОСОБА_4 , якому рішенням Пустомитівської районної Ради трудящих Львівської області від 05 лютого 1976 року № 74 було дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра за типовим проектом, видано проект забудови на земельній ділянці площею 0,08 га, водночас суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є власницями зазначеної земельної ділянки, на якій розміщені їхні житлові будинки.
За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про порушення рішенням Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93 та виданим ОСОБА_2 свідоцтвом про право власності від 20 грудня 2011 року прав ОСОБА_1 є помилковим.
Перевіряючи зазначені доводи ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Жиравецький Т. М., Верховний Суд виходить з такого
Суди встановили, що рішенням Виконавчого комітету Зубрянської сільської Ради депутатів трудящих Пустомитівського району Львівської області від 08 травня 1974 року за № 8 ОСОБА_4 дозволено перебудову житлового будинку на ділянці старого присадибного користування в с. Зубра.
Рішенням Виконавчого комітету Пустомитівської районної Ради депутатів трудящих Львівської області від 05 лютого 1976 року № 74, прийнятим у зв'язку з розглядом рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської Ради депутатів трудящих Пустомитівського району Львівської області від 08 травня 1974 року, ОСОБА_4 дозволено будівництво індивідуального житлового будинку в с. Зубра, Зубрянська сільська рада, на закріпленій за ним земельній ділянці площею 0,08 га за типовим проектом Л-71-1-2. Зазначено, що після перебудови нової хати стару слід знести.
Відповідно до статті 3 Земельного кодексу Української РСР від 08 липня 1970 року земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються.
За змістом статті 20 Земельного кодексу Української РСР від 08 липня 1970 року відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.
Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчується рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування.
Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчується актами, форма яких встановлюється Радою Міністрів Української РСР.
Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок в натурі.
Право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад депутатів трудящих.
Згідно зі статтею 22 ЗК Української РСР від 08 липня 1970 року приступати до користування наданою земельною ділянкою до встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, який засвідчує право користування землею, забороняється.
Згідно з абзацом третім пункту 5 постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування.
Відповідно до статті 22 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року право володіння або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Приступати до використання наданої земельної ділянки (в тому числі і на умовах оренди) до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право володіння або право користування землею, забороняється.
Згідно зі статтею 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року право володіння або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, районними, міськими Радами народних депутатів.
Форми державних актів встановлюються Верховною Радою Української РСР.
Відповідно до статті 24 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, право тимчасового користування землею (в тому числі і на умовах оренди) оформляється договором.
Форма договору і порядок його реєстрації встановлюється Радою Міністрів Української РСР.
Відповідно до статті 30 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.
При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.
При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.
Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог
статті 23 цього Кодексу.
Зазначене дає підстави для висновку про те, що у зв'язку з набранням чинності з 15 березня 1991 року ЗК Української РСР ОСОБА_3 , як спадкоємець ОСОБА_4 , зобов'язаний був оформити своє право тимчасового користування земельною ділянкою шляхом укладення договору з органом місцевого самоврядування, оскільки приступати до користування земельною ділянкою без складення правовстановлюючого документа заборонялося.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 464/10988/14-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі.
Із матеріалів справи відомо, що 04 червня 1991 року ОСОБА_3 після смерті батька ОСОБА_4 успадкував житловий будинок АДРЕСА_1 . Зазначений будинок був зареєстрований на праві власності за ОСОБА_3 12 червня 1991 року Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації та записаний у реєстрову книгу № 1 за реєстровим № 2, згідно з реєстраційним посвідченням № 143.
Право власності чи право постійного користування на земельну ділянку
площею 0,08 га ОСОБА_3 не оформив.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 травня 2017 року ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3 успадкувала житловий будинок АДРЕСА_1 .
Право власності на зазначений житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами ОСОБА_1 зареєструвала 04 травня 2017 року.
Відповідно до статті 1218 ЦК України, у редакції чинній станом на 04 травня 2017 року, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку (постанова Верховного Суду
від 20 червня 2018 року у справі № 713/1291/17).
Згідно з пунктом «г» частини першої статті 81 ЗК України у редакції, чинній станом на 04 травня 2017 року, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини.
Відповідно до частини другої статті 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
Набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю, укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами; реєстрація права власності на земельну ділянку (постанова Верховного Суду
від 20 червня 2018 року у справі № 713/1291/17).
Згідно з частиною першої статті 377 ЦК України у редакції, чинній станом на 04 травня 2017 року, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Відповідно до частин першої, другої статті 120 ЗК України у редакції, чинній станом на 04 травня 2017 року, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній (див. пункти 8.16 і 8.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).
Заперечуючи щодо позовних вимог ОСОБА_1 , Солонківська сільська рада як орган місцевого самоврядування, який обліковує будинковолодіння на території сільської ради, яка є правонаступником Зубрянської сільської ради, посилалася на те, що рада розмежовує наявність двох земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, оскільки на спірній території наявні два окремих житлових будинки. Питання узгодження меж між земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є завершеним, рішення про затвердження відповідних технічних документацій із землеустрою для надання земельних ділянок у власність не приймалося.
Аналізуючи наведене у сукупності, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що спірна земельна ділянка до цього часу перебуває у комунальній власності Солонківської сільської ради. ОСОБА_1 не набула право власності на земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , як спадкоємець за заповітом після смерті ОСОБА_3 , зокрема з тих підстав, що він за життя свого права на зазначену земельну ділянку у встановленому законом порядку не оформив.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування права позивачки не порушено, однак порушено її законний інтерес, однак вона пропустила встановлений статтею 257 ЦК України строк для звернення до суду з позовом за захистом такого інтересу.
Натомість апеляційний суд, погодившись з висновком суду першої інстанції про порушення прав ОСОБА_1 оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування, висновок суду про попуск позивачкою позовної давності визнав помилковим, з огляду на що задовольнив її позовні вимоги про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради від 29 листопада 2011 року № 93, свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок від 20 грудня 2011 року та, відповідно, державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок.
Верховний Суд вважає висновок судів щодо порушеного права позивачки помилковим, оскільки ОСОБА_1 , як власниця нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, до вирішення в установленому законом порядку питання про надання їй у власність цієї земельної ділянки площею 0,08 га, має право на користування лише частиною цієї земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування її житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами.
Відповідно до частин першої, другої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.
За обставинами цієї справи, позивачка не довела, а суди не встановили, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування її житлового будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної, яка необхідна їй для обслуговування будинку; чи використовує відповідач відповідну частину земельної ділянки.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як власниця житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , необхідність скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93, свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок від 20 грудня 2011 року та, відповідно, державної реєстрації права власності ОСОБА_2 наявністю перешкод у користуванні належним їй житловим будинком не обґрунтовувала.
Зважаючи на наведене, постанова апеляційного суду в частині вирішення зазначених позовних вимог ОСОБА_1 підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 .
Звертаючись до суду з позовом, наявність правових підстав для зобов'язання ОСОБА_2 привести у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а також знесення самовільної добудови до цього житлового будинку, розміром 2,9 х 3,9 м, за рахунок відповідачки ОСОБА_2 , ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що відповідачка самочинно збудувала житловий будинок та добудову до нього на належній їй земельній ділянці, чим порушила її право на користування та розпорядження зазначеною земельною ділянкою, яке підлягає захисту відповідно до вимог статті 391 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні зазначених позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний, виходив з того, що позивачка не є власницею земельної ділянки, на якій відповідачка здійснила будівництво, а тому такі вимоги задоволенню не підлягають.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували, що наявність самочинно збудованого житлового будинку з самочинною добудовою порушує право позивачки на забудову земельної ділянки; її право користування земельною ділянкою в тих розмірах та конфігурації, в яких вона виділялася попередньому власнику та була закріплена за ним відповідним рішенням органу місцевого самоврядування; право на приватизацію земельної ділянки, на якій розташований належний їй житловий будинок.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка, з урахуванням нормативів, була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд.
Оскільки ОСОБА_1 успадкувала житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, у неї виникло право на одержання у власність земельної ділянки, на якій такі об'єкти нерухомого майна знаходяться та яка була закріплена саме за її житловим будинком.
Перевіряючи такі доводи заявниці, Верховний Суд виходить з того, що спірна земельна ділянка до цього часу перебуває у комунальній власності Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області; ОСОБА_1 не набула права власності на земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , як спадкоємець за заповітом після смерті ОСОБА_3 , зокрема з тих підстав, що він за життя свого права на зазначену земельну ділянку у встановленому законом порядку не оформив.
ОСОБА_1 як власник нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, до вирішення в установленому законом порядку питання про надання їй у власність земельної ділянки, має право на користування частиною цієї земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування належного їй житлового будинку.
Як зазначено вище, позивачка не довела, а суди не встановили, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування житлового будинку позивачки, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної, яка необхідна їй для обслуговування будинку; чи використовує відповідач відповідну частину земельної ділянки.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника вимагати будь-яких усунень порушень його права власності від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23) звернула увагу на те, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.
Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18).
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду виснувала, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.
Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування певних стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає відповідний розподіл та покладання тягаря доказування на сторони певним чином. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Підставою для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні власністю є встановлення сукупності певних обставини, а саме: наявність у позивача права власності на майно та наявність перешкод у можливості користування ним своєю власністю. Таким чином, відповідачем за негаторним позовом є лише та особа, яка перешкоджає позивачу у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю, а підставою мають слугувати посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Отже, право власності як абсолютне право має захищатися лише у разі доведення самого факту порушення.
Такий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 701/638/22 (провадження № 61-9185св23).
Зважаючи на те, що у позовній заяві наявність правових підстав для зобов'язання ОСОБА_2 привести у відповідність до будівельних норм, що діяли станом на 1982 рік, належний їй житловий будинок та знесення самовільної добудови до цього будинку, ОСОБА_1 обґрунтовувала посиланням на те, що вона, як власник земельної ділянки, заперечує щодо узаконення такого будинку, та в силу вимог статті 391 ЦК України наділена правом вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своєю земельною ділянкою, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що вона не наділена правом звертатися до суду з такими вимогами, оскільки не є власницею земельної ділянки.
Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що незаконне будівництво здійснене з порушенням протипожежних норм, а також спричиняє затінення житлового будинку позивачки, оскільки звертаючись до суду з позовом, на наявність зазначених обставин, у контексті порушення її права на користування належним їй на праві власності будинком, ОСОБА_1 не посилалася.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди ОСОБА_1 з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про приведення у відповідність до будівельних норм, чинних станом на 1982 рік, житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та знесення самовільної добудови до зазначеного будинку, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Оскільки у справі не вимагається збирання та додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме
статті 393 ЦК України, постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення органу місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності та державної реєстрації права власності підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За частиною першою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зважаючи на результат вирішення касаційної скарги ОСОБА_2 на її користь підлягають відшкодуванню судові витрати у виді судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, у розмірі 2 458,88 грн.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Жиравецький Тарас Михайлович, та касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93, проведення державної реєстрації будинку, скасування свідоцтва про право власності від 20 грудня 2011 року та державної реєстрації права власності скасувати.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення Виконавчого комітету Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2011 року № 93, проведення державної реєстрації будинку, скасування свідоцтва про право власності від 20 грудня 2011 року та державної реєстрації права власності змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 жовтня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року залишити без змін.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування судових витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги 2 458,88 грн.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Н. Ю. Сакара
Є. В. Синельников
В. В. Шипович