05 серпня 2025 р. Справа № 520/29704/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Русанової В.Б. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.01.2025, головуючий суддя І інстанції: Пасечнік О.В., м. Харків, повний текст складено 31.01.25 у справі № 520/29704/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом також - відповідач), у якому просив:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання відповіді та фактичної відмови у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного стороннього догляду за батьком ОСОБА_2 ;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного стороннього догляду за батьком ОСОБА_2 .
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 02.09.2024 про звільнення з військової служби.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 від 02.09.2024 про звільнення з військової служби та прийняти відповідне рішення за результатами розгляду рапорту.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення в цій частині прийняте з порушенням норм матеріального і процесуального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач, із посиланням на обставини справи та норми діючого законодавства, зазначає, що 02.09.2024 ним подано рапорт командиру роти забезпечення живучості Військової частини НОМЕР_1 про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». До рапорта про звільнення від 02.09.2024 додано пакет документів по переліку, серед яких містилися всі документи, належним чином завірені. Так як відповіді на рапорт не надійшло, було здійснено адвокатський запит від 25.09.2024, який відповідачем отримано 02.10.2024. Проте станом на день подачі позову відповідач ухилився від прийняття рішень та не надав відповіді, фактично позивачу протиправно відмовлено у розгляді його заяви. Отже, на думку позивача, предметом розгляду у цій справі є оцінка правомірності відмови відповідача у звільненні його з військової служби згідно із поданим рапортом від 02.09.2024, яка суперечить та порушує законні права та інтереси позивача, а відтак, є протиправною.
За результатами апеляційного розгляду просить скасувати оскаржуване рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 , на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного стороннього догляду за батьком ОСОБА_2 . В іншій частині рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач - механік-такелажник взводу забезпечення живучості роти забезпечення живучості солдат ОСОБА_3 подав рапорт від 02.09.2024 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив про звільнення з військової служби в запас відповідно до пп. г) п.2 ч.4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за батьком, який потребує надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, що підтверджується медичним висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я (а.с. 12).
Разом із рапортом надано додаткові документи: нотаріально завірену копію паспорту ОСОБА_1 ; нотаріально завірену копію довідки РНОКПП ОСОБА_1 ; нотаріально завірену копію паспорту ОСОБА_2 ; нотаріально завірену копію довідки РНОКПП ОСОБА_2 ; нотаріально завірену копію паспорту ОСОБА_4 ; нотаріально завірену копію довідки РНОКПП ОСОБА_4 ; нотаріально завірену копію висновку ЛКК №1864 від 01.08.2024; нотаріально завірену копію висновку №1863 від 01.08.2024; копію довідки про склад сім'ї; показники, за якими здійснюється комплексне визначення ступеня індивідуальних потреб особи, яка потребує надання соціальних послуг; нотаріально завірену копію висновку ЛКК №1978 від 12.08.2024; копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 ; копію свідоцтва про шлюб; копію виписки із медичної карти хворого № 20407 від 01.12.2023. Копії вказаних документів містяться в матеріалах справи (а.с. 13-29).
Вказаний вище рапорт з доданими до нього документами було направлено 02.09.2024 засобами поштового зв'язку на адресу Військової частини НОМЕР_1 та отримано уповноваженим представником 05.09.2024, що підтверджується підписом в повідомленні про вручення поштового відправлення.
Оскільки відповідь на рапорт не надійшла, представником позивача було направлено адвокатський запит від 25.09.2024, який відповідачем отримано 02.10.2024, що підтверджується роздруківкою з офіційного сайту Укрпошти в мережі Інтернет за відповідним трек-номером (а.с. 31-33).
Вважаючи протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання відповіді та фактичної відмови у звільненні з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не розгляду по суті рапорту про звільнення ОСОБА_1 з військової служби.
З огляду на встановлену бездіяльність суб'єкта владних повноважень та для ефективного захисту прав позивача, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та задовольнив позов шляхом визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 02.09.2024 про звільнення з військової служби та зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 від 02.09.2024 про звільнення з військової служби та прийняти відповідне рішення за результатами розгляду рапорту.
Разом із тим, ураховуючи те, що рішення відповідачем за результатом розгляду рапорту позивача не приймалося, питання звільнення ОСОБА_1 є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу, та адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги в частині зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звернені на майбутнє, відповідно не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Виходячи з положень вказаної норми законодавства, колегія суддів переглядає рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи у цій частині, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Поняття дискреційних повноважень наведене у п. 7 ч. 1 ст. 2 Закону України № 2073-ІХ 17.02.2022 «Про адміністративну процедуру» (вказаний Закон набрав чинності 15.12.2023) дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
Відповідно до ч. 3 ст. 6 цього Закону здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов:
1) дискреційне повноваження передбачено законом;
2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом;
3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом;
4) вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.
Окрім того, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980р. на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
При цьому згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13.02.2018 у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі № 461/2579/17, від 20.03.2018 у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 у справі № 569/16681/16-а, від 12.04.2018 у справі № 826/8803/15, від 21.06.2018 у справі № 274/1717/17, від 14.08.2018 у справі № 820/5134/17, від 17.10.2019 у справі № 826/521/16, від 30.03.2021 у справі № 400/1825/20, від 14.09.2021 у справі № 320/5007/20, від 27.09.2021 у справі № 380/8727/20 та від 22.09.2022 у справі № 380/12913/21 дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених ст.2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У будь-якому випадку рішення, що приймається суб'єктом владних повноважень у межах його дискреційних повноважень, є правомірним лише за умови, що воно відповідає всім критеріям, які визначені ч. 2 ст. 2 КАС України. Це, зокрема, означає, що такий суб'єкт може довести в адміністративному суді те, що його рішення прийнято обґрунтовано (з урахуванням усіх обставин, що мають значення), безсторонньо (неупереджено), добросовісно та розсудливо.
Суд також ураховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 806/965/17 та від 27.09.2021 у справі № 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Згідно з ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позиція Верховного Суду щодо застосування ч. 4 ст. 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 14.08.2018 у справі № 820/5134/17, від 28.02.2020 у справі № 806/3304/18, від 16.11.2020 у справі № 640/5615/19, від 04.09.2021 у справі № 320/5007/20, від 14.09.2021 у справі № 320/5007/20 та від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19.
Разом з цим адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Верховний Суд у постанові від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19 та від 08.02.2022 у справі № 160/6762/21 сформулював висновок, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
Колегія суддів також звертає увагу, що Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Засада ефективності захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві знайшла своє безпосереднє закріплення у положеннях КАС України.
Зокрема, вимога ефективності міститься у таких нормах КАС України: частинах першій та другій статті 2 (завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень; у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, розсудливо); частині другій статті 5 (захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень); абзаці 2 частини другої статті 9 (суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень); частині четвертій статті 242 (судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень); частині четвертій статті 245 (у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд).
Важливим є те, що КАС України орієнтує відповідачів (суб'єктів владних повноважень) забезпечувати ефективний захист прав і свобод до моменту ініціювання особою судового провадження, так відповідно до ч. 2 ст. 17 КАС України особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення позову.
З цього слідує, що ефективно працююча система суб'єктів владних повноважень (головним чином, органів виконавчої гілки влади та органів місцевого самоврядування) є тим механізмом, який ефективно захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, що мінімізує можливість виникнення спорів у публічно-правовій сфері та, відповідно, робить непотрібним звернення до адміністративного суду; частина друга статті 2 КАС України орієнтує відповідачів (суб'єктів владних повноважень) забезпечувати ефективний захист та зобов'язує, у разі порушення таких прав, свобод чи інтересів, поновити їх до моменту ініціювання особою судового провадження.
Водночас адміністративний суд, зберігаючи самостійність і незалежність, діє не відособлено, а разом із законодавчою та виконавчою гілкою влади, які приймають власні рішення (обов'язкові до виконання), а також володіють гарантованою Конституцією України власною незалежністю та компетентністю.
Окрім того, важливо, що завданням суду у спорах, що виникають із публічно-правових відносин, в яких індивідуальне право особи (можливість реалізації майнових прав, зокрема права на соціальний захист, свобода використання власності у незаборонений спосіб, право на безперешкодну підприємницьку діяльність тощо) конкурує із суспільними (публічними) інтересами, є забезпечення необхідного балансу між суспільними (публічними) та приватними інтересами; ефективним може вважатися такий спосіб захисту порушеного права, при обранні якого обов'язково враховується суспільний (публічний) інтерес.
Отже, аналіз положень КАС України дає підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб'єктів.
Таким чином ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Зазначені висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 18.10.2018 у справах № 822/584/18, № 806/1316/18, від 23.11.2018 у справі № 826/8844/16 та від 20.12.2018 у справі № 524/3878/16-а.
У постанові від 11.02.2020 у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював такий висновок: у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.
Суд зазначив, що такий підхід, установлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.
Як убачається з матеріалів справи, позивач подав рапорт від 02.09.2024 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив про звільнення з військової служби в запас відповідно до пп. г) п.2 ч.4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за батьком, який потребує надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, що підтверджується медичним висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я (а.с. 12).
До рапорта про звільнення від 02.09.2024 додано пакет документів за переліком.
Разом із тим порядок звільнення врегульований пунктами 233-243 Положення №1153/2008.
Відповідно до пункту 233 Положення «Про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорт та документи, які підтверджують підстави звільнення. За наявності передбачених законом підстав, звільнення з військової служби можливе на будь-якому етапі проходження військової служби.
Подання рапорту «по команді» означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті. Лише у разі неприйняття, нерозгляду чи незадоволення рапорту, він подається непрямому, старшому командиру із поясненням причин такої подачі. І так до посадової особи, яка наділена правом звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів.
Відповідно до пункту 14.10 Розділу XIV "Особливості проходження військової служби, служби в резерві та виконання військового обов'язку в запасі в особливий період" Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої Наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
Командири військових частин зобов'язані забезпечити своєчасне здавання посади, проведення усіх необхідних розрахунків з військовослужбовцями, стосовно яких видано наказ по особовому складу про звільнення з військової служби, у порядку, визначеному пунктом 242 Положення, та направлення їх на військовий облік до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки за місцем проживання.
Порядок розгляду, реєстрації, приймання, узагальнення та аналізу звернень військовослужбовців, членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України (далі - громадяни), у структурних підрозділах апарату Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України, інших органів військового управління, з'єднаннях, військових частинах, військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, установах та організаціях Збройних Сил України (далі - військові частини) визначає Інструкція про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України, затверджена Наказом Міністерства оборони України від 28.12.2016 № 735 (далі - Інструкція № 735).
Згідно з пунктом 5 розділу ІІІ Інструкції № 735 звернення розглядаються і вирішуються в термін не більше одного місяця від дня їх надходження, ураховуючи вихідні, святкові та неробочі дні, а ті, які не потребують додаткового вивчення та проведення перевірки за ними, - невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін розв'язати порушені у зверненні питання неможливо, то керівник відповідного органу військового управління, командир військової частини або особа, що тимчасово виконує його обов'язки, установлює термін, потрібний для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.
Відповідно до пункту 241 Положення №1153/2008 накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин.
Згідно з правовими нормами пункту 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.
З наведеного слідує, що наслідком розгляду рапорту військовослужбовця про його звільнення з військової служби посадові особи, які мають право на його звільнення з військової служби, зобов'язані видати наказ по особовому складу про звільнення такого військовослужбовця з військової служби чи надати обґрунтовану відмову у задоволенні рапорту. Розглянутим, на переконання суду, вважається рапорт, по якому прийнято рішення та це рішення чи відповідь доведена до військовослужбовця належним чином. Відповідь на рапорт має містити рішення з посиланням на акти законодавства та роз'ясненням порядку оскарження. Якщо в місячний термін розв'язати порушені у зверненні питання неможливо, то керівник відповідного органу військового управління, командир військової частини або особа, що тимчасово виконує його обов'язки, установлює термін, потрібний для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення.
Відтак наслідком написання рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту із зазначенням її підстави.
З дослідженої копії рапорту позивача судом установлено, що на рапорті юрисконсультом Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_5 проставлено відмітку "Не погоджую. Оскільки відповідно до чинного законодавства в батька в-с. має бути інвалідність першого або другого ступеня, в даному випадку документи, що могли б підтверджувати наявність інвалідності відсутні (надані не були)".
Разом із тим доказів належного результату розгляду цього рапорту позивача, у тому числі таких, як прийняття наказу про звільнення або відмови у прийнятті наказу, з посиланням на акти законодавства та з роз'ясненням порядку оскарження, матеріали справи не містять та сторонами під час судового розгляду справи до суду не надано.
За таких обставин відповідачем не вирішено питання про задоволення або відмову у задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби, та відповідного рішення за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби відповідачем не було прийнято, що свідчить про недотримання ним встановленого законодавством порядку реалізації своїх повноважень.
Зважаючи на встановлення судом порушеного права, застосовуючи механізм захисту порушеного права та його відновлення, оскільки відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не прийнято рішення по суті за результатом розгляду рапорту позивача, в даному випадку питання звільнення ОСОБА_1 є дискреційними повноваженнями та виключною компетенцією уповноваженого органу, і адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади, а тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позовні вимоги в частині зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звернені на майбутнє, відповідно не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги про те, що предметом розгляду у цій справі є оцінка правомірності відмови відповідача у звільненні позивача з військової служби згідно з поданим рапортом від 02.09.2024, колегія суддів уважає помилковими та наголошує, що відповідачем не було прийнято жодного рішення за результатами розгляду рапорту ОСОБА_1 (ані про звільнення з військової служби, ані про відмову у звільненні з військової служби).
Апеляційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки суду першої інстанції та щодо яких не наведено мотивів відхилення таких аргументів.
Судом апеляційної інстанції критично оцінюються доводи позивача, що стосуються обставин справи та містять посилання на загальні норми законодавства, які жодним чином не спростовують обґрунтування суду першої інстанції.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції, та не дають підстав вважати висновки суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог помилковими, а застосування судом норм матеріального права - неправильним.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в оскаржуваній частині правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Зважаючи на результати апеляційного розгляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.01.2025 у справі № 520/29704/24 - в частині відмови в задоволенні позовних вимог залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді В.Б. Русанова О.В. Присяжнюк