05 серпня 2025 року м. Київ № 640/18602/20
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши адміністративну справу в порядку письмового провадження за позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання і протидії корупції про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 із позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ Національного агентства з питань запобігання корупції від 08 травня 2020 року № 436-ктр «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді заступника керівника Управління - керівника відділу кадрової роботи Управління персоналом, з 09 травня 2020 року; стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 09 травня 2020 року по момент винесення рішення по даній справі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний наказ про звільнення є протиправним з огляду на неналежне попередження відповідачем позивача про звільнення у зв'язку зі скороченням, не запропонування відповідачем всупереч чинному законодавству інших вакантних посад, кваліфікаційним вимогам на заняття яких відповідає позивач та які були вільними в Національному агентстві з питань запобігання корупції на момент звільнення позивача та прийняття відповідачем спірного наказу.
Відповідач надав суду відзив, в якому заперечує проти задоволення позову та зазначає, що спірний наказ про звільнення позивачки є таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки під час вирішення спорів щодо звільнення державних службовців пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірні відносини та у випадках, коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Відповідачем наголошено на закріпленні у Законі України «Про державну службу», яким врегульовано, зокрема відносини щодо припинення державної служби, права керівника державної служби (суб'єкта призначення), а не обов'язку, запропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду в тому самому органі (за наявності), відповідно, звільнення державного службовця допускається у випадку, якщо державному службовцю не було запропоновано іншої вакантної посади за умови, що про наступне звільнення його попереджено не пізніше ніж за 30 календарних днів. Також, відповідачем наголошено на належному попередженні позивача про його наступне звільнення. Відтак, за твердженням відповідача, звільнення позивача у зв'язку зі змінами в організації праці відбулось з дотриманням порядку, визначеного Законом України «Про державну службу», а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Позивач також надав до суду відповідь на відзив, у якому наголошено на обґрунтованості позовних вимог.
Відповідачем направлено до суду заперечення, в яких зауважено на безпідставності позовних вимог з мотивів їх недоведеності.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.11.2020 вказану позовну заяву прийнято до провадження та відкрито провадження у справі.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю, та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена судді Лисенко В.І.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 прийнято до провадження адміністративну справу №640/18602/20 та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Встановивши правові позиції сторін по справі та їх обґрунтування, розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, оглянувши письмові докази, які були надані до матеріалів справи, судом встановлено наступне.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 02.05.2018 № 196-к/тр ОСОБА_1 була переведена на посаду заступника керівника управління-керівника відділу кадрової роботи Управління персоналом, з 02.05.2020.
Наказом відповідача від 28.02.2020 №74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції ліквідовано Управління персоналом та утворено Управління по роботі з персоналом.
Листом від 02.03.2020 №100-18/7151/20 ОСОБА_1 повідомлено про ліквідацію Управління персоналом та попереджено про наступне звільнення у зв?язку із скороченням займаної нею посади.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 08.05.2020 №436-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » позивачку звільнено 08.05.2020 з посади заступника керівника управління-керівника відділу кадрової роботи Управління персоналом у зв?язку із скороченням посади на підставі п. 1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу).
У відповідності до вимог ч.4 ст. 87 Закону № 889-VIII ОСОБА_1 було виплачено вихідну допомогу в розмірі двох середньомісячних заробітних плат, що становить 139 516,02 грн, компенсацію за невикористану відпустку в загальному розмірі 4 774,78 грн та заробітну плату в розмірі 12 396,84 грн, всього 156 687,64 гривень.
Вважаючи неправомірним наказ про звільнення із займаної посади, позивачка звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.
Таким чином, у контексті спірних правовідносин суд повинен з'ясувати або спростувати наявність факту або обставин, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або наявність інших утисків прав та свобод позивача.
Разом з тим, суд враховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах, визначено частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, суд повинен з'ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця регулюються Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015, № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).
Частиною першою статті 4 Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 №1700-VII визначено, що Національне агентство з питань запобігання корупції є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.
За змістом абзацу 2 частини четвертої статті 4 Закону №1700-VII Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» та інші нормативно-правові акти, що регулюють діяльність органів виконавчої влади, а також Закон України «Про державну службу» застосовуються до Національного агентства, службовців та працівників його апарату, а також до його повноважень стосовно уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) з питань запобігання та виявлення корупції в частині, що не суперечить цьому Закону.
Пунктом 2 частини першої статті 7 Закону №1700-VII до повноважень Голови Національного агентства віднесено призначення на посади та звільнення з посад працівників Національного агентства.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону №1700-VII організаційне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Національного агентства здійснює його апарат. Положення про апарат Національного агентства і його структура, а також положення про самостійні структурні підрозділи апарату затверджуються Головою Національного агентства. Гранична чисельність працівників апарату Національного агентства затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Національного агентства.
Частиною другою статті 10 Закону №1700-VII визначено, що працівниками апарату Національного агентства та його територіальних органів є державні службовці, а також інші працівники, які виконують функції з обслуговування.
Спеціальним Законом, який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII (далі - Закон №889-VIII, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Згідно пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Міністерство праці та соціальної політики України у листі від 07.04.2011 №114/06/187-11 роз'яснило, що чисельність працівників - це списковий склад працівників, і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їх кількості. Штат працівників - це сукупність посад, установлених штатним розписом підприємства. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.
Враховуючи викладене суд вважає, що роботодавець має право самостійно визначати, змінювати чисельність працівників і штатний розпис. При цьому, дані обставини не потребують додаткового доведення, тому суд не може вимагати у відповідача обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.
Як встановлено судом, позивачку звільнено на підставі наказу від 28.02.2020 № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції», яким ліквідовано Управління персоналом, у якому позивачка обіймала посаду заступника керівника управління-керівника відділу кадрової роботи Управління персоналом, що як наслідок і становить скорочення посади позивача.
Надалі наказом Національного агентства від 05.05.2020 № 176/20 затверджено Положення про Управління по роботі з персоналом (далі - Положення № 176/20), відповідно до якого новоутворене Управління, на відміну від попереднього, безпосередньо підпорядковується Голові Національного агентства.
Порівнюючи положення двох Управлінь, вбачається, що зазнали змін права та функціональні обов?язки новоутвореного структурного підрозділу. У положенні про Управління по роботі з персоналом значно розширено його функціональні обов?язки.
Так, відповідно до розділу III Положення до функціональних обов?язків Управління належать такі нові функції, як:
- участь у проведенні оцінювання результатів службової діяльності державних службовців Національного агентства, складення разом із державним службовцем індивідуальної програми підвищення рівня професійної компетентності за результатами оцінювання його службової діяльності;
- розроблення з урахуванням пропозицій структурних підрозділів апарату Національного агентства спеціальні вимоги до осіб, які претендують на зайняття посад державної служби категорії «Б» і «В» та подання їх на розгляд Голові Національного агентства;
- здійснення контролю за станом управління персоналом у територіальних органах (у разі їх створення);
- перегляд нормативно-правових актів та інших документів, що належать до його компетенції, з метою приведення їх у відповідність із законодавством, інформування про результати такого перегляду Голову Національного агентства;
- розробка пропозиції щодо внесення змін до нормативно-правових актів; віднесених до його компетенції, та надання їх Голові Національного агентства:
- участь у погодженні проєктів нормативно-правових актів, розроблених іншими державними органами;
- участь у розробленні проєктів наказів Національного агентства, інформаційних та аналітичних матеріалів, у тому числі тих, розробниками яких є інші структурні підрозділи, для подання Голові Національного агентства;
- участь у підготовці проєкту національної доповіді щодо реалізації засад антикорупційної політики;
- робота з інформацією, документами, матеріалами, що містять або можуть містити інформацію з обмеженим доступом;
- забезпечення у межах своїх повноважень реалізації державної політики стосовно захисту інформації з обмеженим доступом;
- здійснення захисту персональних даних працівників Національного агентства інших осіб, персональні дані яких є в його розпорядженні;
- участь в інформаційному наповнені офіційного вебсайту Національного агентства.
Також у вищевказаному Положенні розширено й обсяг прав Управління по роботі з персоналом, а саме відповідне Управління після упорядкування структури має право:
- одержувати в установленому порядку від органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та їх посадових осіб інформацію, документи, матеріали та пояснення у тому числі письмові або з обмеженим доступом, необхідні для виконання покладених на нього завдань та функцій;
- залучати в установленому законом порядку до виконання окремих завдань та функцій працівників інших структурних підрозділів апарату Національного агентства, а також спеціалістів, фахівців, експертів (у тому числі на договірній основні), представників громадських об?єднань, працівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування (за згодою);
- вносити пропозиції щодо удосконалення роботи Національного агентства, вносити зміни до нормативно-правових актів з питань, які належать до його компетенції;
- ініціювати перед Головою Національного агентства та керівником апарату Національного агентства розгляд питань, що належать до його компетенції;
- скликати наради, проводити семінари, круглі столи та конференції з питань, що належать до його компетенції;
- брати участь у засіданнях робочих груп з питань запобігання та протидії корупції у Верховній Раді України, при Президентові України, у Кабінеті Міністрів України, інших державних органах місцевого самоврядування.
Структура Управління по роботі з персоналом складалася із: відділу організації добору та адаптації персоналу та відділу кадрового адміністрування та професійного розвитку.
В подальшому наказом Національного агентства від 02.07.2020 №287/20 було внесено зміни до Положення про Управління по роботі з персоналом, а саме «відділ кадрового адміністрування та професійного розвитку» перейменовано на «відділ кадрового адміністрування». Наказом Національного агентства від 02.07.2020 № 287/20 затверджено Положення про відділ кадрового адміністрування Управління по роботі з персоналом.
З порівняльного аналізу Положення про новоутворений відділ кадрового адміністрування та ліквідований відділ кадрової роботи, керівником якого була ОСОБА_1 , вбачається, що у новому Положенні значно розширено основні завдання відділу, до яких безпосередньо включено:
- участь у забезпеченні здійснення Головою Національного агентства своїх повноважень з питань управління персоналом;
- участь у забезпеченні організаційного розвитку Національного агентства;
- здійснення аналітичної та організаційної роботи з кадрового менеджменту.
Посадові обов?язки керівника відділу кадрового адміністрування, зазначені у розділі V Положення про вказаний відділ, також значно розширені в порівнянні з обов?язками керівника ліквідованого структурного підрозділу.
Враховуючи зазначене, суд відмічає, що у внутрішній структурі Національного агентства відбулась внутрішня реорганізація, внаслідок якої змінено перелік, права та функціональні обов'язки структурних підрозділів, скорочено посаду заступника керівника управління-керівника відділу кадрової роботи Управління персоналом, що підтверджується доводами відповідача та позивачем не заперечується, отже підстава для звільнення, що передбачена п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII та вказана у оскаржуваному наказі, відповідає обставинам справи.
Разом з тим, згідно з ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Відповідно до п. 1 Положення «Про Національне агентство України з питань державної служби», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 500 Національне агентство України з питань державної служби (НАДС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується i координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, здійснює функціональне управління державною службою в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті).
НАДС відповідно до покладених на нього завдань, згідно підпункту 8 пункту 4 оприлюднює на офіційному веб-сайті НАДС узагальнені роз'яснення з питань застосування Законів України «Про державну службу»; "Про службу в органах місцевого самоврядування" та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.
Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 13 Закону № 889-VIII центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби визначено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, окрім іншого, видає у випадках, встановлених законом, нормативно-правові акти з питань державної служби, надає роз'яснення з питань застосування цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби.
У роз'ясненні Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 № 86 р/з «Щодо процедури вивільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення» зазначено, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Роз'ясненням також передбачено, що при звільненні державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону, положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України не застосовуються.
У контексті наведеного суд вказує, що відповідно до ч. 2 ст. 40 Кодексу законів про працю України, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з ч. 2 та 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Разом з тим, згідно з приписами частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини другої статті 40 КЗпП України частини другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України "Про державну службу", якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".
Згідно з ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу) встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Частиною п'ятою статті 22 цього Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Щодо зазначених положень ст. 22 та 87 Закону № 889-VIII суд вказує, що порядку призначення звільненого державного службовця на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу Законом не регламентовано, як і не передбачено конкретного обов'язку запропонувати особі нові вакантні посади, водночас, з правового аналізу наведених норм випливає, що прийняття такого службовця на певну посаду здійснюється за ініціативою суб'єкта призначення та є його правом, що у даному контексті передбачає свободу розсуду.
Крім того, судом встановлено, що 04.05.2020 Національне агентство зверталося до профспілки працівників Державних установ міста Києва Київського міського комітету із поданням щодо надання згоди на звільнення із займаної посади за основним місцем роботи голови профспілкового комітету первинної профспілкової організації Національного агентства ОСОБА_1
07.05.2020 постановою президії Київського міського комітету профспілки працівників державних установ № Пр.-20.1.11 «Про розгляд подання Національного агентства з питань запобігання корупції щодо надання згоди на звільнення ОСОБА_1 » відповідачу надано згоду на звільнення позивачки з посади заступника керівника управління - керівника відділу кадрової роботи Управління персоналом за п. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Зі змісту вказаної постанови вбачається, що 05.05.2020 ОСОБА_1 подала заяву про розгляд подання Національного агентства без її участі та клопотання, в якому просила надати згоду на її звільнення.
Вказані обставини свідчать про наявність самостійного волевиявлення ОСОБА_1 щодо її звільнення із займаної посади. Належних доказів зворотного позивачем не надано.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Стосовно дискреційних повноважень, суд зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
Враховуючи викладене, суд приходить висновку, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої та третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України "Про державну службу", оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України "Про державну службу", що передбачає не обов'язок, а право суб'єкта призначення за рішенням суб'єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.
Отже, порушень в частині ненадання позивачу при звільненні пропозицій щодо зайняття іншої посади, з боку відповідача допущено не було. При цьому, суд вказує, що не виключалась можливість звернення суб'єкта призначення до позивача з відповідною пропозицією про призначення на рівнозначну або нижчу посаду державної служби протягом шести місяців з дня звільнення.
У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
З урахуванням наведеного, на думку суду, положення ст. 22 та 87 Закону № 889-VIII та їх окреслене тлумачення відповідають принципу «якості закону» і правової визначеності, не порушують принципів недискримінації та пропорційності.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, позивачка у позовній заяві вказала на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі № 6-40цс15 та від 11.07.2018 у справі № 816/1232/17, щодо покладення обов'язку працевлаштування працівника на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору.
Разом з тим, судом не приймаються до уваги вищевказані посилання позивачки на обґрунтування своїх вимог, оскільки правові висновки, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, стосувались оцінки іншим обставинам та за правового регулювання, що істотно відрізняється від того, що існувало на момент виникнення спірних правовідносин у даній справі з огляду на суттєві зміни, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX.
Стосовно доводів позивачки щодо проявів дискримінації, що полягає у вибірковому підході до поновлення працівників на роботі у Національному агентстві з питань запобігання корупції, суд вказує, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію.
Аналогічні правові висновки викладені у рішенні Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004.
Наявність правомірної, об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».
Враховуючи, що підстави та процедура звільнення державних службовців визначені Законом, а можливість прийняття особи на роботу після її звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) за рішенням суб'єкта призначення, на думку суду, є його правом, а не обов'язком, судом не встановлено наявність ситуації, за якої позивачка зазнає менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, а відтак доводи позивачки у цій частині є необґрунтованими та не свідчать про протиправність прийнятого наказу.
Суд також не приймає до уваги посилання позивачки на протиправність незастосування відповідачем стосовно неї положень п. 1 ч. 1 ст. 41 Закону № 889-VII а також доводи позивача про прийняті відповідачем на власний розсуд рішення щодо інших працівників НАЗК переведених на інші посади без проведення заходів щодо оцінювання їх професійної підготовки та професійної компетентності з наступних підстав.
Під час звільнення державного службовця на керівника державного органу не покладено обов'язок вирішувати питання щодо можливості його переведення на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду.
Стаття 41 Закону № 889-VIII визначає можливість переведення державного службовця на іншу посаду виключно за рішенням керівника державної служби або суб?єкта призначення. Відповідне переведення забезпечує певний ступінь мобільності персоналу для ефективного виконання ним своїх функцій. Тобто, порядок переведення державних службовців на інші рівнозначні посади в ході проходження ними державної служби без обов?язкового проведення конкурсу безпосередньо не стосується правовідносин пов?язаних із припиненням державної служби у зв?язку із скороченням посади.
Вказані правовідносини різняться за своїм змістом та не є похідними. Більше того, відповідне переведення також є правом керівника державної служби.
Отже, у правовідносинах, що виникли у Національного агентства відсутній процесуальний обов'язок доведення в межах даного спору факту встановлення керівником державного органу професійної підготовки та професійної компетентності ОСОБА_1 в порівнянні з іншими державними службовцями.
Щодо рекомендації не здійснювати звільнення державних службовців на період карантину, суд вказує, що Постановою Кабінету Міністрів України № 256 від 25.03.2020 "Деякі питання забезпечення трудових прав державних службовців, працівників державних органів, підприємств, установ та організацій на час встановлення карантину у зв'язку із загостренням ситуації, пов'язаної з поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (далі - Постанова КМУ № 256) вирішено:
1. Керівникам центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, головам місцевих державних адміністрацій:
1) забезпечити на час встановлення карантину дотримання трудових прав державних службовців та працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома;
2) узяти до відома, що: на час встановлення карантину за державними службовцями та працівниками, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, зберігаються займана посада, умови оплати праці та соціальні гарантії; виконання такої роботи не тягне за собою будь-яких обмежень трудових прав державних службовців та працівників.
Пунктом 2 Постанови КМУ № 256 рекомендовано:
1) державним органам, органам місцевого самоврядування дотримуватись вимог цієї постанови з метою забезпечення трудових прав працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома;
2) підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності на час встановлення карантину не звільняти працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України;
3) суб'єктам господарювання державного сектору економіки, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, і державним банкам з метою забезпечення безперебійної роботи в умовах встановленого карантину утримуватись від кадрових змін в органах управління, не допускати звільнення працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
В оскаржуваному наказі підставою звільнення позивачки зазначено п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII, в той час як в Постанові КМУ № 256 рекомендовано не звільняти працівників з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Відтак обставини звільнення позивачки не стосувалися положень, передбачених у п. 2 Постанови КМУ № 256, а отже Національним агентством з питань запобігання корупції рекомендації Постанови КМУ № 256 не порушено. При цьому варто відмітити, що Постанова КМУ № 256 носить лише рекомендаційний характер в частині заборони звільнення працівників з підстав, передбачених виключно пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Враховуючи вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку, що відповідачем доведено, а позивачкою не спростовано правомірність прийняття спірного наказу від 08 травня 2020 року № 436-ктр «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах відповідач діяв у межах вимог ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими органи державної влади та органи місцевого самоврядування, в тому числі, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також обґрунтовано.
Належних та достатніх доказів, які б доводили обґрунтованість заявленого позову, суду не надано.
Стосовно позовних вимог про поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за весь час вимушеного прогулу суд вказує про відсутність правових підстав для їх задоволення через похідний характер від основної позовної вимоги, підстав для задоволення якої судом не встановлено.
За визначенням ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Достатніми, у розумінні ч. 1 ст. 76 КАС України, є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За змістом ч. 2 вищезазначеної правової норми процесуального закону, питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Разом з тим частина перша статті 77 КАС України покладає на кожну сторону обов'язок довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов до висновку про залишення позовних вимог без задоволення.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Враховуючи висновки суду за наслідками вирішення справи, положення ст. ст. 139, 143 КАС України, у суду відсутні підстави для вирішення питання щодо розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 2, 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.