вул. Зигіна, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21
E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/
Код ЄДРПОУ 03500004
31.07.2025 Справа № 917/958/25
за позовною заявою Фізичної особи - підприємця Сіроклина Миколи Петровича АДРЕСА_1
до Мачухівської сільської ради Полтавського району Полтавської області вул. Лялі Убийвовк,1, Мачухи, Полтавський район, Полтавська область, 38754
про визнання права власності
Суддя Киричук О.А.
Секретар судового засідання Тертична О.О.
Представники сторін: згідно протоколу
Фізична особа - підприємець Сіроклин Микола Петрович звернулася до Господарського суду Полтавської області з позовом до Мачухівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в якому просить визнати право власності на магазин “А-1» загальною площею 97,3 м. кв., що знаходиться в с.Судіївка по вул. Соборності, 1-А Полтавського району Полтавської області.
Ухвалою від 26.05.2025р. суд прийняв позовну заяву до розгляду і відкрив провадження у справі, постановив справу розглядати в порядку загального позовного провадження, призначити підготовче засідання у справі на 17.07.2025, запропонувати, зокрема, відповідачу протягом 15 днів з дня вручення ухвали суду надати суду відзив на позов.
Ухвала від 26.05.2025р. надіслана сторонам в їх електронні кабінети та доставлена 27.05.2025 (довідки про доставку електронного листа в матеріалах справи).
Суд вважає, що ним було виконано умови Господарського процесуального кодексу України стосовно належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи.
Від відповідача відзив на позов не надходив. Встановлені строки для його подання закінчилися.
Інші заяви чи клопотання сторони не подавали.
У підготовчому засіданні, 17.07.2025р., судом здійснено дії та з'ясовані всі питання, передбачені ст.ст.177, 182 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою від 17.07.2025р. суд постановив закрити підготовче провадження у справі № 917/958/25, призначити справу до судового розгляду по суті в засіданні суду на 31.07.2025.
У судовому засіданні 31.07.2025 представник позивача пред'явлені вимоги підтримав.
Відповідач своїми процесуальними правами відповідач не скористався, явку представника не забезпечив, відзиву не подав.
Згідно ч. 2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Враховуючи вищенаведене, судом, згідно вимог ГПК України, надавалась в повному обсязі можливість учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів.
Судом враховано, що згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
У судовому засіданні 31.07.2025 судом було з'ясовано обставини справи та досліджено докази.
У судовому засіданні 31.07.2025 суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення, оголошення перерви у судовому засіданні та час проголошення рішення в судовому засіданні 31.07.2025.
У судовому засіданні 31.07.2025 було проголошено вступну та резолютивну частини рішення та повідомлено, що повне рішення суду буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив наступне.
В обгрунтування позову позивач вказує на таке:
- Сіроклин Микола Петрович (надалі - позивач) 20.07.2004 р. отримав дозвіл на будівництво магазину по АДРЕСА_2 на підставі розпорядження № 475 голови районної державної адміністрації. Земельна ділянка для будівництва магазину була надана позивачу на підставі рішення Судіївської сільської ради Полтавського району № 16 від 20.02.2004 р. Згідно договору купівлі-продажу земельних ділянок від 25.03.2006 р. позивач придбав у власність земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг площею 0,0200 га в с. Судіївка по вул Радянська, 1А Полтавського району Полтавської області. На підставі відповідного договору позивач отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 04.08.2006 р. та зареєстрував її в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 5324085001:01:001:0124. Позивач оформив земельну ділянку у власність як фізична особа - підприємець.
- Проект реконструкції торгівельного павільйону з добудовою під магазин було складено на замовлення позивача у 2004 році. Але через те, що реконструкція фактично була здійснена у 2010 році і з деякими відхиленнями від проекту, позивач, маючи намір зареєструвати право власності на збудований магазин, звернувся до відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури, комунального майна та інвестицій Мачухівської сільської ради Полтавського району за містобудівними умовами, а по отриманню їх подав декларацію про готовність до експлуатації об'єкта будівництва для прийняття до експлуатації за спрощеним порядком. 24 березня 2025 року декларацію було повернуто із описом підстави відмови: цільове призначення земельної ділянки - для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, суперечить вимогам абз. 1 п. 9 розділу V Прикінцевих положень Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності», а саме, даним законом передбачено прийняття до експлуатації збудованих у період з 5 серпня 1992 року до 9 квітня 2015 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 500 квадратних метрів, а також господарських (присадибних) будівель і споруд загальною площею до 500 квадратних метрів. Об'єктів торгівлі там не передбачено. Отже, в даному випадку, лише в судовому порядку позивач може оформити право власності на реконструйований магазин з подальшою реєстрацією права в реєстрі речових прав на нерухоме майно.
- Позивач не має належної проектної документації на збудований магазин, але він здійснював будівництво будівлі на відведеній земельній ділянці відповідного цільового призначення без порушень прав третіх осіб, отримав дозвіл відповідної територіальної громади, зробив проект реконструкції торгового павільйону.
- За описом будівлі в технічному паспорті, складеному КП “Бюро технічної інвентаризації та містобудування Полтавського району» станом на 14 лютого 2025 року в с. Судіївка Полтавського району Полтавської області по вул. Соборності, 1-А знаходиться магазин “А-1» загальною площею 97,3 м. кв. Будівля реконструйована в 2010 році. Технічний паспорт внесений до реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації за № ТІ01:9844-4099-8382-9426
З огляду на викладене, позивач у позові прохає визнати за ним право власності на магазин “А-1» загальною площею 97,3 м. кв., що знаходиться в с.Судіївка по вул. Соборності, 1-А Полтавського району Полтавської області з огляду на те, що: (1) має право власності на земельну ділянку відповідного цільового призначення, (2) будівництво стосується будівлі, що належить позивачу на праві приватної власності, (3) при здійсненні будівництва відсутні заперечення третіх осіб щодо реконструкції, зокрема органом місцевого самоврядування було надано відповідні дозволи на будівництво.
Відповідач в ході розгляду спору відзиву на позов не надав, позовні вимоги не заперечив та не спростував.
Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення, та висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документів, який засвідчує його право власності.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (ст. 90 Земельного кодексу України), землекористувачі (ст. 95 Земельного кодексу України), особи, які набули право користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки, або з інших передбачених законом підстав. Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.
У частині 4 статті 373 ЦК України зазначено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
Стаття 103 Земельного кодексу України (далі ЗК України) передбачає, що власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив) Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок тощо. Нормативно регламентованим є право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина 3 статті 375 ЦК України).
Відповідно до змісту частини 4 статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Із змісту статті випливає, що для того, щоб будівництво не було самочинним, необхідною є наявність таких вимог: земельна ділянка повинна бути відведена для зведення житлового будинку, будівлі, споруди або іншого нерухомого майна; повинен бути належним чином оформлений дозвіл на забудову або належно затверджений проект; при забудові не були здійснені істотні порушення будівельних норм і правил.
Згідно з частиною 2 статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Відповідно до ч. 3 -5 ст. 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
З аналізу частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить. Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником. Ця умова є необхідною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.
У пункті 45 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду наголосила, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об'єкт самочинного будівництва (пункт 148).
Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це право не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України).
Відповідно до статті 392 ЦК України власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов'язані встановити усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та правил.
На підставі частини третьої статті 376 ЦК України суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, яка перебуває у власності особи, за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проєктною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК України).
Суд враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 18.02.2019 у справі № 308/5988/17 про те що положення ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України слід розуміти у системному зв'язку з положеннями ст. 182 Цивільного кодексу України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає жодних винятків. Як правило, усі об'єкти нерухомого майна в силу свої специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації.
Верховний Суд також зазначив, що при цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15 і підстав для відступлення від цього висновку немає.
Здійснене позивачем будівництво є самочинним, так як сам зазначає позивач нерухоме майно збудоване з відхиленням від проектної документації, він не має належної проектної документації на збудований магазин.
Відповідно до статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку визначеному Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Суд враховує, правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08.05.2024 у справі № 126/1663/23, що при вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи та передбачених статтями 27, 29-31 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34, 37 цього Закону). Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об'єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частини п'ятої стаття 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").
Частиною другою статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.
Частиною восьмою статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівельної діяльності" передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.
Аналогічна норма закріплена у пункті 12 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461.
За загальними правилами кожна особа має право на захист свого цивільного права лише у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина 1 статті 15 ЦК України).
У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.
Верховний Суд у постанові від 25.08.2020 по справі № 760/21223/17-ц зазначає, що вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов'язані встановити усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та істотних правил.
Щодо наявності спору суд зазначає, що позивач у позові повідомив суд про те, що маючи намір зареєструвати право власності на збудований магазин, він звернувся до відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури, комунального майна та інвестицій Мачухівської сільської ради Полтавського району за містобудівними умовами, а по отриманню їх подав декларацію про готовність до експлуатації об'єкта будівництва для прийняття до експлуатації за спрощеним порядком. 24 березня 2025 року декларацію було повернуто із описом підстави відмови: цільове призначення земельної ділянки - для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, суперечить вимогам абз. 1 п. 9 розділу V Прикінцевих положень Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності», а саме, даним законом передбачено прийняття до експлуатації збудованих у період з 5 серпня 1992 року до 9 квітня 2015 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 500 квадратних метрів, а також господарських (присадибних) будівель і споруд загальною площею до 500 квадратних метрів. Об'єктів торгівлі там не передбачено.
Відтак, з наведеного не вбачається не спір про визнання права власності за позивачем на магазин “А-1» загальною площею 97,3 м. кв., що знаходиться в с.Судіївка по вул. Соборності, 1-А Полтавського району Полтавської області.
Позовних вимог щодо незаконності відмови у прийнятті декларації позивачу суду не надано.
Суд не повинен заміняти органи, які зобов'язані видавати дозволи на будівництво й узгоджувати забудови; визнання права власності на самочинне будівництво в судовому порядку має залишатися винятковим способом захисту права. Тому судам необхідно з'ясовувати, чи звертався позивач до компетентних органів із питання узаконення самочинного будівництва, чи було відмовлено компетентними органами у вирішенні зазначеного питання.
Аналогічною є правова позиція Верховного Суду, зроблена ним у постанові від 25.08.2020 по справі № 760/21223/17-ц.
Таким чином, визнання судом права власності на самочинне будівництво можливе лише у тому разі, якщо в прийнятті такого об'єкта в експлуатацію було незаконно відмовлено та за умови дотримання визначених законом вимог, які необхідні для прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта.
Крім того, суд враховує, що позивач, звертаючись із позовом, відповідачем визначив Мачухівську сільську раду Полтавського району Полтавської області.
Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 08.05.2024 у справі № 126/1663/23 зазначено, що сільська рада могла б бути належним співвідповідачем у справі у разі належності їй на праві комунальної власності земельної ділянки, на якій позивач побудував спірне майно, однак ця земельна ділянка належить позивачу, що вказує на неналежний суб'єктний склад учасників справи.
Також матеріалами справи не доведено, що Мачухівська сільська рада будь-яким чином порушила права позивача на спірний об'єкт нерухомого майна, натомість позовні вимоги ґрунтуються на обставинах повернення документів.
Суд звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів у підтвердження протилежного та вищенаведених висновків суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З огляду на все викладене, суд відмовляє у позові повністю.
Відповідно до ч.1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається на позивача, оскільки у позові відмовлено повністю.
Керуючись статтями 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне рішення складено 04.08.2025
Суддя Киричук О.А.