31 липня 2025 року
м. Київ
справа № 127/15317/22
провадження № 51-5102км24
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4
захисників
(у режимі відеоконференції) ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7
потерпілої
(у режимі відеоконференції) ОСОБА_8
прокурора ОСОБА_9
розглянула в судовому засіданні касаційні скарги захисників ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2024 року й ухвалу Вінницького апеляційного суду від 5 вересня 2024 року в кримінальному провадженні стосовно
ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Затишні Котовського району Одеської області, жителя АДРЕСА_1 ,
засудженого за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 4 ст. 187, п. 6 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК);
ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя АДРЕСА_2 ,
засудженого за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187 КК.
Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені фактичні обставини
За вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2024 року було засуджено: ОСОБА_10 за ч. 2 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років, за ч. 4 ст. 187 КК - позбавлення волі на строк 15 років із конфіскацією всього майна, за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК - довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а на підставі ч. 1 ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів остаточно визначено захід примусу - довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна; ОСОБА_11 за ч. 2 ст. 186 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років, за ч. 2 ст. 187 КК - позбавлення волі на строк 10 років із конфіскацією всього майна, відповідно до ч. 1 ст. 70 цього Кодексу остаточно визначено захід примусу - позбавлення волі на строк 10 років із конфіскацією всього майна.
Згідно з ч. 5 ст. 72 КК у строк покарання засудженим зараховано строк попереднього ув'язнення з 23 лютого 2022 року до дня набрання вироком законної сили
Вирішено питання щодо речових доказів та процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Цим вироком також було засуджено ОСОБА_12 , судові рішення щодо якого в касаційному порядку не переглядаються.
ОСОБА_10 та ОСОБА_11 визнано винуватими у вчиненні за викладених у вироку обставин кримінальних правопорушень проти власності, життя та здоров'я особи.
Як установив суд, 22 лютого 2022 року приблизно о 21:00 на пл. Привокзальній у м. Вінниці засуджені, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння й діючи за попередньою змовою, відкрито викрали майно ОСОБА_13 . Зокрема, ОСОБА_12 схопив потерпілого за руки, ОСОБА_11 застосував до нього перцевий газ, а ОСОБА_10 вилучив із рук ОСОБА_13 мобільний телефон та сумку. Унаслідок цього останньому було заподіяно легких тілесних ушкоджень у вигляді хімічного опіку кон'юктиви та рогівки обох очей і завдано матеріальної шкоди на загальну суму 1920 грн.
Крім того, 22 лютого 2022 року приблизно о 22:50 поблизу колій залізничного вокзалу в м. Вінниці ОСОБА_10 та ОСОБА_11 за попередньою змовою з ОСОБА_12 , перебуваючи в стані в стані алкогольного сп'яніння, напали на ОСОБА_14 . У ході нападу ОСОБА_11 застосував перцевий газ, ОСОБА_12 спостерігав за навколишньою обстановкою, а ОСОБА_10 ударив потерпілого кулаком в обличчя, чим спричинив легкі тілесні ушкодження - синець у лівій очній ділянці. Надалі, вийшовши за межі попередньої домовленості (ексцес виконавця), діючи з корисливих мотивів із метою позбавлення ОСОБА_14 життя ОСОБА_10 дістав свій ніж, яким завдав потерпілому численних ударів, заподіявши множинних колото-різаних ран грудей, живота, спини та лівої руки. Після цього засуджені заволоділи належним потерпілому майном на загальну суму 1318, 85 грн (мобільним телефоном, сім-карткою оператора мобільного зв'язку, карткою «Ощадбанк», затискачом для купюр із монетницею) і втекли з місця події. Від отриманих унаслідок завданих ОСОБА_10 ударів ножем тяжких небезпечних для життя поранень грудей та живота з ушкодженням внутрішніх органів, які ускладнилися гострою масивною крововтратою, ОСОБА_15 помер у лікарні ІНФОРМАЦІЯ_3.
Вінницький апеляційний суд ухвалою від 5 вересня 2024 року змінив вирок у частині вирішення питання про скасування арешту на майно, доповнив резолютивну частину вироку вказівкою про часткове скасування ухвали Вінницького міського суду від 17 березня 2022 року, окрім рішення про накладення арешту на кошти в сумі 485 грн до моменту виконання додаткового покарання у виді конфіскації майна ОСОБА_10 . У решті вирок залишено без змін.
Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 просить на підставі п. 3 ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) змінити вирок та ухвалу стосовно ОСОБА_10 і пом'якшити захід примусу. За твердженням скаржника, суд першої інстанції не додержав приписів статей 65, 66 КК, що зумовило несправедливість покарання, необґрунтоване призначення його в максимальних межах санкції закону України про кримінальну відповідальність. На думку захисника, при виборі покарання не було зважено на молодий вік засудженого, вперше притягнення до кримінальної відповідальності, повне визнання вини, щире каяття та вибачення перед потерпілою. Вважає, що апеляційний суд формально здійснив провадження, залишив поза увагою допущені порушення, не усунув їх, не дав відповідей на всі аргументи сторони захисту й постановив незаконну ухвалу.
У поданій в інтересах ОСОБА_11 касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на надмірну суворість покарання, теж порушує питання про його пом'якшення та зміну судових рішень стосовно вказаного засудженого. Суть доводів автора скарги зводиться до того, що суди попередніх інстанцій усупереч вимогам статей 50, 65 КК не врахували повного визнання засудженим своєї провини, щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочинів, відсутності матеріальних претензій з боку потерпілих, а також даних про особу ОСОБА_11 , його позитивної характеристики за місцем проживання, сімейного та матеріального становища. На переконання скаржника, вирок та ухвала в оспорюваній частині не відповідають ст. 370 КПК, а справедливим заходом примусу є менший за розміром, зокрема мінімальне покарання, передбачене законом.
Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення не надходило.
Позиції учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції захисники ОСОБА_5 та ОСОБА_6 підтримали свої касаційні скарги; захисник ОСОБА_7 уважав їх обґрунтованими; потерпіла та прокурор, заперечивши прийнятність касаційних вимог сторони захисту, наполягали на законності оспорюваних вироку й ухвали.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія суддів дійшла такого висновку.
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції (далі - Суд) перевіряє правильність застосування норм права, переглядаючи оспорювані рішення в межах касаційної скарги.
У поданих скаргах не заперечується доведеність винуватості ОСОБА_10 й ОСОБА_11 у вчиненні кримінальних правопорушень та правильність правової оцінки обставин. Тому в цій частині вирок і ухвалу стосовно вказаних засуджених Суд не ревізує.
Доводи захисників про несправедливість через суворість призначеного засудженим покарання не можна визнати прийнятними.
Згідно зі статтями 50, 65 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави й полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого; призначене покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення винного і запобігання вчиненню ним та іншими особами нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, захід примусу повинен бути адекватним характеру вчинених діянь, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання беруться до уваги обставини, які його пом'якшують та обтяжують.
Обираючи ОСОБА_10 та ОСОБА_11 захід примусу, суд додержав наведених законодавчих положень, урахувавши також орієнтири, відображені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».
Як убачається з матеріалів справи, вирішуючи питання про вид та розмір покарання суд, керуючись окресленими принципами реалізував свої дискреційні повноваження для забезпечення досягнення мети заходу примусу, його пропорційності характеру вчинених діянь та їх суспільній небезпечності.
Попри доводи в касаційних скаргах усі дані про особи ОСОБА_10 та ОСОБА_11 не залишились поза увагою суду, були предметом дослідження впродовж здійснення провадження та їх відображено у вироку. Разом із цим, виконуючи приписи ст. 65 КК суд насамперед урахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які за класифікацією (ст. 12 КК) належать до категорії тяжких та особливо тяжких, обсяг, характер (зміст) протиправних дій, їх наслідки та спосіб життя винуватців, поведінка котрих призвела до порушення основоположних прав інших людей. Суд зважив на те, що засуджені, будучи працездатними, не займалися суспільно корисною працею, замість цього вживали алкогольні напої, у короткий проміжок часу вчинили за попередньою змовою із застосуванням спеціальних знарядь грабіж, розбій, а ОСОБА_10 - також умисне вбивство. При цьому вони перебували в стані алкогольного сп'яніння, що визнано обтяжуючою покарання обставиною згідно з п. 13 ч. 1 ст. 67 КК. Натомість обставин протилежного змісту суд не встановив.
Висловлювання засуджених на стадії судових дебатів про свою винуватість і вибачення перед потерпілою ОСОБА_8 (матір'ю вбитого) суд критично оцінив, адже попередня їхня поведінка в ході судового розгляду, зокрема, неодноразова зміна показань щодо обставин вчиненого, ставить під сумнів щирість каяття. Тому суд обґрунтовано виснував про відсутність пом'якшуючої обставини, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 66 вказаного Кодексу.
Таке правозастосування відповідає усталеній практиці Верховного Суду, згідно з якою щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх відомих їй обставин скоєного, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди (наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 629/847/15-к).
Твердження захисника ОСОБА_6 про активне сприяння ОСОБА_11 розкриттю кримінальних правопорушень є голослівним, до того ж у провадженні не зафіксовано дій засудженого, спрямованих на надання органам досудового розслідування і суду допомоги у з'ясуванні дійсних обставин справи, які ще не були відомі цим органам. Як зазначає Суд у своїх рішеннях, саме лише визнання власної винуватості під тиском зібраних доказів і підтвердження інформації, вже встановленої компетентними органами з інших джерел, не є активним сприянням розкриттю злочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року в справі № 288/1158/16-к).
Щодо посилань авторів касаційних скарг на утримання ОСОБА_10 неповнолітньої дитини та позитивну характеристику ОСОБА_11 за місцем проживання, то ці обставини не мають підтвердження в матеріалах кримінального провадження й відповідних документів до касаційних скарг не додано. Указівка захисника ОСОБА_6 на сімейне та матеріальне становище засудженого ОСОБА_11 у поданій скарзі не аргументована й не спростовує правильності позиції суду щодо покарання.
Необхідно зазначити, що засуджені заволоділи чужим майном за попередньою змовою групою осіб, заподіюючи шкоду здоров'ю потерпілих шляхом застосування заздалегідь придбаного спеціально призначеного для ураження знаряддя з сильно діючою хімічною речовиною, а ОСОБА_10 , окрім того, для подолання опору ОСОБА_14 і позбавлення життя останнього використав ніж, який носив про собі, незадовго до нападу демонстрував у кафе згідно з показаннями свідка ОСОБА_16 . Перебуваючи на місці події під час завдання ОСОБА_10 ударів ножем, ОСОБА_11 не вжив заходів для припинення вбивства, навпаки після спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень скористався цим для вилучення разом з іншими засудженими належного ОСОБА_14 майна й утік, залишивши людину в безпорадному стані без допомоги.
Установлені в справі факти свідчать про підвищений ступінь небезпечності учинених грабежу та розбою. Тому за відсутності пом'якшуючих покарання обставин призначений засудженим за вказані злочини захід примусу, що полягає у передбаченому законом (у межах санкцій статей) обмеженні прав і свобод, відповідає принципу пропорційності. Підстав уважати обране за вказані злочини покарання явно несправедливим, як це передбачено ст. 414 КПК, немає.
Також є неспроможною вимога захисника ОСОБА_5 про пом'якшення призначеного ОСОБА_10 покарання за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.
Згідно зі ст. 64 КК довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Як установив суд і не заперечується стороною захисту, ОСОБА_10 у стані алкогольного сп'яніння вчинив поспіль тяжкий та два особливо тяжкі злочини, при цьому грабіж і розбій - із декількома кваліфікуючими ознаками. Водночас він, убивши з корисливих мотивів ОСОБА_14 , свідомо знехтував життям людини, що потягло за собою необоротні наслідки. Упродовж здійснення кримінального провадження засуджений не виявив щирого каяття, жалю з приводу скоєного та осуду своєї протиправної поведінки. Фактичних даних, які би доводили наявність у нього дійсного бажання стати на шлях виправлення, в матеріалах справи не міститься.
Характер і обсяг злочинних діянь ОСОБА_10 , непоправні наслідки - смерть людини, відсутність пом'якшуючих обставин доводять виключну небезпечність засудженого для суспільства. Тож, урахувавши все це, думку потерпілої ОСОБА_8 , котра наполягала на найбільш суворому покаранні, місцевий суд визнав неможливим досягти мети заходу примусу шляхом застосування позбавлення волі на певний строк. А тому обґрунтовано вирішив, що саме довічне позбавлення волі буде необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень як ОСОБА_10 , так і іншими особами. Вагомих аргументів на спростування такої позиції суду в касаційній скарзі захисника ОСОБА_5 не відображено.
Таким чином, обраний кожному з указаних засуджених захід примусу є справедливим, відповідає визначеній у ст. 50 КК меті та узгоджується з принципом індивідуалізації, а вирок суду першої інстанції відповідає статтям 370, 374 КПК.
Крім того, аналогічні за змістом доводи сторони захисту про надмірну суворість призначеного ОСОБА_10 та ОСОБА_11 покарання були предметом ревізії суду апеляційної інстанції. Цей суд ретельно у змагальній процедурі перевірив усі аргументи скаржників і вмотивовано з наведенням положень закону та практики Європейського суду з прав людини, якими він керувався, залишив апеляційні скарги захисників ОСОБА_5 та ОСОБА_6 без задоволення.
Ухвалу апеляційного суду постановлено з додержанням статей 370, 419 КПК.
Істотних порушень норм права, які зумовлюють обов'язкову зміну оспорюваних вироку й ухвали, пом'якшення призначеного ОСОБА_10 та ОСОБА_11 покарання, про що йдеться в касаційних скаргах, у ході касаційного розгляду справи не встановлено.
Тому подані касаційні скарги необхідно залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів
ухвалила:
Вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2024 року й ухвалу Вінницького апеляційного суду від 5 вересня 2024 року стосовно ОСОБА_10 та ОСОБА_11 залишити без зміни, а касаційні скарги захисників ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3