04 серпня 2025 року
м. Київ
справа № 759/15362/18
провадження № 61-9057ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Шиповича В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 27 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний нотаріус Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори Щербина Яніна Олександрівна, про визнання заповіту недійсним,
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний нотаріус Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори Щербина Я. О., про визнання заповіту недійсним.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 30 січня 2025 року позов ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним залишено без розгляду.
07 лютого 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про стягнення судових витрат (витрати на проведення експертизи та витрати на правничу допомогу) у сумі 27 953 грн.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 27 лютого 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати за проведення судово-психіатричної експертизи у розмірі 12 953,00 грн.В іншій частині заяви відмовлено.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 27 лютого 2025 року, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 27 лютого 2025 року залишено без змін.
12 липня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 27 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2025 року в частині задоволених вимог, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права та не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правничу допомогу.
Відповідно до частини першої статті 394 ЦПК України питання про відкриття касаційного провадження (відмову у відкритті касаційного провадження) вирішується колегією у складі трьох суддів.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Згідно з частиною шостою статті 142 ЦПК України у випадках, встановлених частинами третьою-п'ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв'язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини дев'ятої статті 141 цього Кодексу.
Відповідно до частини дев'ятої статті 141 ЦПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Для задоволення вимог про стягнення компенсації здійснених судових витрат відповідачу згідно з процесуальним обов'язком доказування необхідно довести, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені у ході розгляду справи, та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті недобросовісну мету; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 148/312/16-ц (провадження № 61-24189св18), від 14 січня 2021 року у справі № 521/3011/18 (провадження № 61-10254св20).
У постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 741/1681/17 Верховний Суд зазначив, що законодавець, гарантуючи особам право на звернення до суду за захистом та право на позов, передбачив компенсацію здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, лише у випадку необґрунтованих дій позивача (частина п'ята статті 142 ЦПК України). Звернення до суду з позовом є суб'єктивним правом позивача, гарантованим статтями 55, 124 Конституції України, та є безумовним доступом до правосуддя незалежно від обґрунтованості позову, а добросовісні дії позивача спрямовані на захист його порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів не можна вважати необґрунтованими, оскільки вони вчинені при здійсненні конституційного права на судовий захист. Таким чином, саме по собі звернення з позовом до суду не свідчить про необґрунтованість дій позивачів, оскільки зазначене є диспозитивним правом позивачів, передбаченим процесуальним законодавством, а тому для задоволення вимог про компенсацію здійснених судових витрат відповідачеві необхідно довести, а суду встановити, які саме дії позивача при зверненні до суду чи у ході розгляду справи по суті є необґрунтованими та у чому вони виражені, зокрема: чи є недобросовісним звернення позивача з позовом до суду, чи були його дії умисними та чим це підтверджується.
Верховний Суд у постанові від 31 серпня 2021 року у справі № 570/5535/17 (провадження № 61-6076св21) зазначив, що на осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю потрібно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.
Як встановлено судами, ОСОБА_2 заявлено про понесення витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції на загальну суму 27 953,00 грн.
Заявниця оскаржує судові рішення у частині стягнення витрат на проведення судово-психіатричної експертизи у розмірі 12 953,00 грн.
Ухвалюючи додаткове судове рішення щодо стягнення з позивачки на користь відповідача витрат на проведення експертизи, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, взявши до уваги, що розгляд справи тривав понад 6 років (з вересня 2018 року по січень 2025 року), протягом розгляду справи позивачка вчиняла дії щодо витребування доказів, подавала клопотання про відкладення розгляду справи без надання відповідних доказів та клопотання про призначення експертизи, а після цього звернулася до суду із заявою про залишення позову без розгляду без зазначення обґрунтованих причин й обґрунтувань, дійшов цілком обґрунтованого висновку про наявність підстав для відшкодування витрат відповідача на проведення судової експертизи.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Посилання заявниці на її скрутне матеріальне становище та хворобу не можуть бути підставою для скасування правильного по суті і законного судового рішення.
Враховуючи вказані обставини, колегія суддів вважає, що правильне застосовування судами положень статей 137, 141, 142 ЦПК України не викликає розумних сумнівів.
Частиною четвертою статті 394 ЦПК України визначено, що у випадку оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 27 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2025 року є необґрунтованою.
Керуючись частинами першою, четвертою та шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 27 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний нотаріус Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори Щербина Яніна Олександрівна, про визнання заповіту недійсним- відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Синельников
О. М. Осіян
В. В. Шипович