30 липня 2025 року
м. Київ
справа № 539/3103/22
провадження № 61-1473св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , виконавчий комітет Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області,
третя особа - Комунальне підприємство «Лубенське МБТІ»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Лубенського районного суду Полтавської області від 13 червня 2023 року у складі судді Бєссонова Т. Д. та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Обідіної О. І., Бутенко С. Б., Прядкіної О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, третя особа - КП «Лубенське МБТІ», про визнання незаконним і скасування пункту рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради, визнання недійсним та скасування свідоцтво про право власності на нерухоме майно, усунення перешкод в користуванні майном.
Позов мотивований тим, що йому та членам його сім'ї на праві спільної власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , а відповідачу належить квартира АДРЕСА_2 в зазначеному будинку. Під їхніми з відповідачем квартирами знаходиться нежиле приміщення напівпідвалу, де проходять комунікації, зокрема, каналізаційні труби, доступ до яких має бути вільним в разі виникнення потреби. Крім того, йому необхідно перевіряти стан підлоги у своїй квартирі зі сторони напівпідвалу, проводити ремонтні роботи, щоб підтримувати квартиру в належному санітарному стані, оскільки будинок знаходиться в аварійному стані.
Раніше вказаним нежитловим приміщенням він з ОСОБА_2 користувалися спільно, проте згодом відповідач зачинила напівпідвал на замок, що повністю перешкоджає доступу до цього приміщення, надати йому ключ від напівпідвалу відмовила.
З отриманих на адвокатський запит документів йому стало відомо, що ОСОБА_2 є власницею сусідської квартири АДРЕСА_2 , в тому числі і напівпідвалу, який раніше перебував у їх спільному користуванні. На підставі договору дарування від 22 червня 2005 року вона володіла квартирою, площа якої становила 37,7 кв.м, а 08 жовтня 2009 року отримала свідоцтво про право власності на майно, видане на підставі рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради від 26 листопада 2008 року, відповідно до якого площа належної їй квартири збільшилась і становить вже 77,01 кв.м.
Згідно з архівного витягу у рішенні виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 липня 2005 року № 196 «Про зняття з балансу Лубенського КЖЕУ житлових будинків», зокрема пункту № 3, зазначено: «Керуючись п. 41 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15.09.1992 р. з метою збереження підвального приміщення площею 40 кв. м. по АДРЕСА_3 , передати його у власність безкоштовно ОСОБА_2 , яка проживає у квартирі над цим підвальним приміщенням». Згідно із заявою ОСОБА_2 до виконавчого комітету Лубенської міської ради, яка датована червнем 2005 р., де зазначено: «Враховуючи, те, що підвальне приміщення під моєю квартирою потребує капітального ремонту і може привести до руйнування будинку з метою його збереження прошу передати це підвальне приміщення мені у власність». Інші документи, на підставі яких було прийняте вказане рішення, не значаться. Таким чином, такі документи відсутні та виконавчому комітету не надавалися, а підставою для прийняття рішення про передачу відповідачу у власність нежитлового приміщення була лише одна заява ОСОБА_2 .
Вважає, що пункт 3 рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради від 27 липня 2005 року № 196 про передачу безкоштовно у власність ОСОБА_2 підвального приміщення площею 40 кв. м. на АДРЕСА_3 є незаконним та таким, що грубо порушує як його житлові права, так і права власника квартири. При цьому, він та інші власники квартир житлового будинку згоду на приватизацію не давали.
З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд:
визнати незаконним і скасувати пункт 3 рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради від 27 липня 2005 року № 196 про передачу безкоштовно у власність відповідачу ОСОБА_2 підвального приміщення площею 40 кв. м на АДРЕСА_3 ;
визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія НОМЕР_1 , квартиру АДРЕСА_4 , виданого ОСОБА_2 08 жовтня 2009 року виконавчим комітетом Лубенської міської ради, рішення № 369 від 26 листопада 2008 року;
усунути перешкоди в користуванні напівпідвалом, розташованим під квартирами АДРЕСА_5 і АДРЕСА_4 , шляхом зобов'язання ОСОБА_2 не чинити йому перешкоди в спільному користуванні цим нежилим приміщенням, наданням постійного безперешкодного доступу до нього.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Лубенського районного суду Полтавської області від 13 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року, позов задоволено.
Визнано незаконним і скасовано пункт 3 рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради від 27 липня 2005 року № 196 про передачу безкоштовно у власність ОСОБА_2 підвального приміщення площею 40 кв. м на АДРЕСА_3 .
Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія НОМЕР_1 , на квартиру АДРЕСА_4 , видане ОСОБА_2 8 жовтня 2009 року виконавчим комітетом Лубенської міської ради, рішення № 369 від 26 листопада 2008 року (взамін договору дарування від 22 червня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Галич Н. М., Лубенського міського нотаріального округу. Зареєстровано в реєстрі за № 2155). Право власності зареєстроване КП «Лубенське МБТІ» 08 жовтня 2009 року, номер запису 8887 в книзі 68, реєстраційний номер нерухомого майна 2447206.
Усунуто перешкоди в користуванні напівпідвалом, розташованим під квартирами АДРЕСА_5 (власник ОСОБА_1 ) і НОМЕР_2 (власник ОСОБА_2 ) в будинку АДРЕСА_3 , шляхом зобов'язання ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в спільному користуванні цим нежилим приміщенням, наданням постійного безперешкодного доступу до нього.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюване позивачем рішення виконавчого комітенту про передачу у власність ОСОБА_2 підвального приміщення суперечить як положенням статті 382 ЦК України, так і вимогам статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», оскільки допоміжні технічні приміщення в багатоквартирних будинках мають передаватись у власність безоплатно всім квартиронаймачам і окремими об'єктами приватизації бути не можуть.
Виконавчий комітет Лубенської міської ради обґрунтував своє рішення Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15 вересня 1992 року (чинне на час прийняття рішення) (далі - Положення), пунктом 41 якого було передбачено, що не підлягають приватизації допоміжні приміщення жилих будинків, які призначені для забезпечення експлуатації та обслуговування будинку (приміщення теплопунктів, котельних, сміттєзбірників, колясочних, приміщення, через які прокладені мережі комунікації, а також приміщення, які використовуються для розміщення обслуговуючого будинок персоналу та складські приміщення). Власником перелічених приміщень після приватизації квартир будинку є товариство власників квартир.
Крім того, при прийнятті вказаного рішення грубо порушено процедуру його прийняття, зокрема, у порушення пункту 16 Положення свідоцтво про право власності на підвал не видавалося, відповідно, не могло реєструватися. Також інвентаризаційні документи до заяви ОСОБА_2 не додавалися, тому не зрозуміло, чому ОСОБА_2 передано приміщення підвалу площею 39,0 кв.м, тоді як площа її квартири складала 37,7 кв.м, які межі та розміри в натурі цього приміщення тощо.
Суд бере до уваги те, що представник виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області Євтушевський М. О. позов визнав та вказав, що пункт 3 рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 липня 2005 року № 196 «Про зняття з балансу Лубенського КЖЕУ житлових будинків», яким передано у власність ОСОБА_2 підвальне приміщення, суперечить Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
У судовому засіданні дослідженими матеріалами справи, а також поясненнями представника третьої особи Кисляка Д. С. та свідка ОСОБА_5 підтверджено, що частина приватизованого ОСОБА_2 напівпідвалу, близько 1 метра, знаходиться під квартирою АДРЕСА_5 , що належить ОСОБА_1 . Свідок також підтвердила, що у позивача маються перешкоди в користуванні напівпідвалом.
Хоча представник відповідача і посилався на сплив позовної давності, однак ні від відповідача, ні від її представника суду заява ні усна, ні письмова не надходили. Отже підстави для застосування позовної давності відсутні.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку про незаконність рішення виконавчого комітету, який вийшовши за межі своїх повноважень, в порушення положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» безпідставно в багатоквартирному будинку передав у власність відповідача технічне приміщення напівпідвалу, яке призначене для забезпечення експлуатації та обслуговування будинку, а відтак правомірно скасував видане на підставі такого рішення свідоцтво про право власності. При цьому суд правильно зазначив, що право відповідача на належну їй квартиру є незмінним на підставі договору дарування від 22 червня 2005 року, за яким вона набула квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 37,7 кв.м та житловою площею 32,0 кв.м.
Відхилено твердження заявника про те, що суд дійшов хибного висновку про розташування приміщення напівпідвалу як під її квартирою, так і під квартирою позивача. Заперечуючи вказаний факт ОСОБА_2 стверджує, що спірне приміщення розташовано виключно під її квартирою, а відтак в ньому не розташовані комунікації, які необхідно обстежувати та ремонтувати позивачу як власнику квартири АДРЕСА_5 . Між тим, в даному випадку не має вирішального правового значення те, під якою саме з квартир знаходиться спірне підвальне приміщення, оскільки останнє за своїм функціональним призначенням є технічним приміщенням, яке має забезпечувати обслуговування будинку, в тому числі і прокладені мережі каналізаційних комунікацій, що виключає можливість приватизувати таке приміщення. Оскільки спірне нежитлове приміщення (напівпідвал площею 40 кв.м) входить до переліку допоміжних приміщень будинку, які призначені для обслуговування будинку його мешканцями, останнє за своїм статусом є об'єктом праві спільної сумісної власності та належить всім співвласникам житлового будинку.
Аргументи учасників справи
22 січня 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, а також стягнути на її користь сплачений судовий збір.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції фактично відмовив у застосуванні позовної давності, що є неправомірним. У судовому засіданні її представник в усній формі заявляв про застосування позовної давності, оскільки з моменту виникнення спірних правовідносин (2005-2009 роки), впродовж якого позивач не виявляв зацікавленості у нібито порушенні своїх прав і законних інтересів. Поза будь-яким сумнівом, що позивач з липня 2005 року мав можливість дізнатися про порушення своїх прав, однак цього не зробив. Посилання на обставини, що позивач ніби то дізнався про порушення своїх прав у 2022 році не підтверджується достовірними доказами у справі. За будь-яких умов позивач не був позбавлений можливості дізнатися про нібито порушені права, однак чомусь скористався цією можливість лише через 17 років. Навіть за умови існування обставин, які надавали безумовні підстави для задоволення позову, суд зобов'язаний був застосувати позовну давність. Судами порушено права та законні інтереси відповідача внаслідок свавільного ігнорування принципу правової визначеності при вирішенні питання щодо права власності. Більше того, захист права упродовж визначеного законом строку є одним з найважливіших аспектів правової визначеності. Застосування позовної давності має забезпечувати правову визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості.
Застосовуючи статтю 391 ЦК України, за якою власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майно, суд не звернув увагу, що позивач не був власником спірного майном і не існувало порушень, не пов'язаних із правом володіння, в розумінні зазначеної норми права.
Суд не обґрунтував застосування норм статей 203, 215 ЦК України, а лише формально на них послався, тому за будь-яких умов мало місце неправомірне застосування зазначених норм. Суд не навів належні і достатні мотиви на підтвердження позиції про застосування правил недійсності правочинів.
Оскаржувана постанова підлягає скасуванню через неправильне застосування норм матеріального права, передбачених Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», оскільки норми цього закону не підлягали застосуванню, так як він набрав чинності з 01 липня 2015 року, а спірні правовідносини виникли у 2005-2009 роках.
Суд апеляційної інстанції, посилаючись на Тимчасові положення про порядок державної реєстрації прав власності та інших речових прав на нерухоме майно, на підставі якого виконавчий комітет Лубенської міської ради був наділений правом приймати рішення про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, фактично зазначив про правомірність дій виконавчого комітету Лубенської міської ради для прийняття рішення про оформлення права власності.
Апеляційний суд взагалі не дослідив та не здійснив оцінку доказів, що містяться у показаннях осіб, допитаних в якості свідків, що повністю спростовують доводи позовної заяви.
Суд ухвалив рішення на підставі недопустимих доказів, які надані стороною позивача, оскільки документи належним чином не засвідчені, тобто не відповідають Правилам організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5, а відтак є недопустимими.
Визнання виконавчим комітетом Лубенської міської ради позову жодним чином не підтверджує незаконність набуття нею права власності на спірне майно, а свідчить про наявність в його діях корупційної складової на користь позивача, адже орган місцевого самоврядування не може визнавати позовні вимоги через 17 років щодо свого рішення.
29 лютого 2024 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Відзив мотивовано тим, що наведені ОСОБА_2 в касаційній скарзі обставини є неправдивими, спростовуються поясненнями, які вона надавала в ході судових засідань в суді першої інстанції, а також іншими об'єктивними доказами. У судовому засіданні 17 травня 2023 року ОСОБА_2 підтвердила обставини, на які посилається позивач та пояснила, що позивач не має доступу до напівпідвалу, замок на вхідні двері до напівпідвалу повісила вона, у позивача ключ від дверей відсутній. Відповідач також визнала, що частина приватизованого нею напівпідвалу близько 0,5 метра знаходиться під квартирою позивача, а відтак вона визнала, що чинить перешкоди у користуванні нежитловим приміщенням. Крім того, вона пояснила, що не пам'ятає чи отримувала згоду на приватизацію напівпідвалу від позивача та інших сусідів власників квартир.
Начальник КП «Лубенське МБТІ» Кисляк Д. С. підтвердив те, що частина приватизованого ОСОБА_2 напівпідвалу (близько 1 метра) знаходиться під квартирою, що належить йому, обґрунтовуючи свої пояснення дослідженою архівною справою МБТІ і технічними паспортами квартир АДРЕСА_6 . Доданий до відзиву-пояснення відповідачем технічний паспорт від 30 січня 2023 року на квартиру, що належить відповідачу, також підтверджує, що частина незаконно приватизованого ОСОБА_2 підвального приміщення знаходиться під його квартирою.
В суді першої інстанції відповідач чи її представник ні письмово, ні усно не подавали до суду заяв про застосування позовної давності, а лише в апеляційній скарзі відповідач зазначила про позовну давність, яка насправді не була пропущеною.
21 березня 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заперечення-пояснення на відзив до касаційної скарги.
Пояснення мотивовано тим, що у відзиві ОСОБА_1 відсутні обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги. Також не спростовано її обґрунтування щодо заяви про застосування позовної давності. При цьому позивач не звертався з заявою про поновлення строку звернення до суду. У матеріалах справи є підтвердження того, що позивач тривалий час проживав у будинку та володів інформацією, що спірне приміщення є житловим, а тому будь-які комунікаційні споруди, які були б пов'язані з його квартирою відсутні. У 2017 та 2018 роках були неодноразово подані колективні звернення на адресу голови міської ради для створення комісії з огляду будинку на предмет аварійності, його придатності для житла, які були підписані також родиною позивача. Позивач приховав від суду інформацію щодо відсутності спільного користування напівпідвалом, свою обізнаність про його аварійність, заходів, які вона вживала щодо належного їй квартирного приміщення та іншими мешканцями будинку квартирних приміщень, що знаходяться в підвальній частині. Саме тому позивач зазначає, що про належність приміщення їй він дізнався начебто лише у липні 2022 року, маніпулюючи правовстановлюючими документами. Позивач за своєю адресою проживає тривалий час і достовірно знав, що напівпідвальне приміщення, яке належить їй, є житловим, в ньому проживав громадянин ОСОБА_6 , в інших частинах напівпідвального приміщення знаходяться квартири інших громадян, що мешкають в цьому будинку, а тому будь - які комунікаційні споруди, які б були пов'язані з квартирою позивача не могло і не може існувати.
Суди взагалі не перевірили чи є спірне приміщення допоміжним, нежилим, чи належить воно до житлового фонду, не навели будь-яких доказів на підтвердження своїх висновків, хоча вказані обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2024 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права - пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Також заявник вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2024 року клопотання ОСОБА_2 , подане 30 січня 2024 року засобами електронного зв'язку (вх. № 3573/0/220-24), повернуто без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2024 року клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання судових рішень задоволено частково. Зупинено виконання рішення Лубенського районного суду Полтавської області від 13 червня 2023 року в частині усунення перешкод в користуванні напівпідвалом шляхом зобов'язання відповідача ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в спільному користуванні цим нежилим приміщенням та наданням постійного безперешкодного доступу до нього, до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року відзив виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, поданий 22 лютого 2024 року засобами електронного зв'язку, повернуто без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2024 року заперечення-пояснення ГО «Всеукраїнська організація «Національний Координаційний Центр сприяння протидії корупції» в інтересах ОСОБА_2 на відзив виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області до касаційної скарги повернуто заявнику без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2024 року відзив виконавчого комітету Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, поданий 15 березня 2024 року засобами електронного зв'язку, повернуто без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2025 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про розгляд справи за участі сторін у судовому засіданні відмовлено. Справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_2 від 30 січня 2003 року належить квартира АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору дарування квартири від 22 червня 2005 року ОСОБА_7 передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_4 , загальна площа 37,7 кв.м, житлова площа 32,0 кв.м.
08 жовтня 2009 року ОСОБА_2 отримала свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 , видане виконавчим комітетом Лубенської міської ради на квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 77,1 кв.м, житлова площа 32,0 кв.м, квартира «А-1» 38,1 кв.м, підвал 39,0 кв.м. Підстава: рішення (взамін договору дарування від 22 червня 2005 року виданого приватним нотаріусом Галич Н.М. Лубенського міського нотаріального округу. Зареєстровано в реєстрі №2155). Дата 26 листопада 2008 рік. Номер: 369.
Відповідно до архівного витягу із рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 липня 2005 року № 196 «Про зняття з балансу Лубенського КЖЕУ житлових будинків», виконкомом міської ради вирішено, керуючись п. 41 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15 вересня 1992 року, з метою збереження підвального приміщення площею 40 кв.м на АДРЕСА_3 , передати його у власність безкоштовно ОСОБА_2 , яка проживає у квартирі над цим підвальним приміщенням.
Підставою для прийняття вказаного рішення стала заява ОСОБА_2 , у якій зазначено, що підвальне приміщення під її квартирою потребує капітального ремонту і може призвести до руйнування будинку, з метою збереження прохає передати їй це підвальне приміщення у власність.
08 жовтня 2009 року КП «Лубенське МБТІ» зареєструвало право власності ОСОБА_2 , номер запису 8887 в книзі 68, реєстраційний номер нерухомого майна 2447206.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом (частина перша статті 328 ЦК України).
Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі в редакції, чинній на момент приватизації спірного нежитлового приміщення) приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Згідно з частиною другою статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Конституційний Суд України у рішенні від 02 березня 2004 року у справі
НОМЕР_2-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_11 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку».
У рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19) вказано, що «нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин. На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Суди не встановили, чи є спірне приміщення нежитловим, бо зі стадії проектування житлового будинку призначалося для торговельних потреб непромислового характеру, чи використовувалося воно як самостійний об'єкт нерухомості, а відтак чи є допоміжним».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі № 760/34774/19 зазначено, що «суди не з'ясували належним чином чи є спірне приміщення за своїми технічними та юридичними характеристиками допоміжним, та що у ньому знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно для обслуговування будинку; чи навпаки є нежитловим».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 червня 2022 року в справі № 922/1406/21 зазначено, що «допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 у справі № 906/1169/17)».
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зроблено висновок, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше».
У постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16 Верховний Суд України зазначив, що відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення. За змістом загальних приписів заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. Закон не встановив вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам процесуального законодавства.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваним рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 липня 2005 року № 196 про передачу безкоштовно у власність ОСОБА_2 підвального приміщення площею 40 кв. м на АДРЕСА_3 порушені її права, оскільки у вказаному приміщенні проходять комунікації, зокрема, каналізаційні труби, доступ до яких має бути вільним в разі виникнення потреби. Крім того, йому необхідно перевіряти стан підлоги у своїй квартирі зі сторони напівпідвалу, проводити ремонтні роботи, щоб підтримувати квартиру в належному санітарному стані, оскільки будинок знаходиться в аварійному стані;
задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що рішення виконавчого комітету міської ради, на підставі якого у власність ОСОБА_2 перейшов напівпідвал, прийнято з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», оскільки не може бути передано у власність технічне приміщення - підвал, - яке призначене для забезпечення експлуатації та обслуговування будинку. Суд першої інстанції вказав, що згідно з наданими матеріалами вбачається, що частина квартири позивача ОСОБА_1 розташована над підвальним приміщенням; поясненнями представника третьої особи Кисляка Д. С. та свідка ОСОБА_5 підтверджено, що частина приватизованого ОСОБА_2 напівпідвалу, близько 1 метра, знаходиться під квартирою АДРЕСА_5 , що належить позивачу ОСОБА_1 . Апеляційний суд вказав, що не має жодного правового значення для вирішення цієї справи, під якою саме з квартир знаходиться спірне приміщення, оскільки останнє за своїм функціональним призначенням є технічним приміщенням, яке має забезпечувати обслуговування будинку;
суди не звернули уваги, що під час вирішення цього спору ключовим є визначення правового режиму спірного приміщення, а саме, чи належить спірне приміщення до допоміжних приміщень у структурі житлового будинку; для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та інших приміщень, зокрема нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики, сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання;
суди не з'ясували: чи спірне приміщення напівпідвалу за своїм функціональним призначенням за обставин цієї справи є допоміжним приміщенням; чи було у ньому розташоване технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації тощо), без доступу до яких експлуатація житлового будинку є неможливою. Самі лише показання свідків не можуть підтверджувати чи спростовувати вказану обставину. Крім того, суд не надав оцінки наявній у матеріалах справи відповіді КП «Лубни-Водоканал» Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області від 22 лютого 2023 року №01-20/146, згідно з якою у підвальномі приміщенні квартири АДРЕСА_4 комунікації, що належать громадянину ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_7 , не проходять (т. 1, а. с. 193);
колегія суддів вважає слушними доводи касаційної скарги й щодо помилкового застосування до спірних правовідносин Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності цим Законом, тобто до 01 липня 2015 року;
крім того, аналіз матеріалів справи свідчить, що у клопотанні про відновлення підготовчого провадження ОСОБА_2 вказувала, що «позивач застосовує положення позовної давності, начебто, він тільки дізнався про стан обставин будинку 1915 року забудови, маніпулюючи тільки правовстановлюючими документами […] його права жодним чином не порушені, у зв'язку з чим і не було раніше звернень до суду, а тому, в даному випадку, є всі підстави застосування позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог» (т. 1, а. с. 172, 173). Також про звернення позивача до суду з пропуском строків, визначених статтею 257 ЦК України, ОСОБА_2 наголошувала у відзиві-поясненні (т. 1, а. с. 186);
суд першої інстанції помилково вказав, що незважаючи на те, що відповідач та її представник посилався на пропуск позовної давності, однак відповідної заяви ані усно, ані письмово заявлено не було. Суд касаційної інстанції наголошує, що закон не встановив вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, таку заяву може бути викладено у відзиві на позов, іншій заяві по суті або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного, що відповідає вимогам процесуального законодавства;
в апеляційній скарзі ОСОБА_2 також звертала увагу на те, що вона заявляла в суді про сплив позовної давності та необхідність ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, вказувала, що заяву про поновлення такого строку позивач не подавав;
залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд жодних висновків щодо доводів ОСОБА_2 про необхідність застосування наслідків пропуску позовної давності не навів, аргументам апеляційної скарги оцінки не надав.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
За таких обставин суди зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим оскаржені судові рішення належить скасувати та передати справу на новий розгляд.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Лубенського районного суду Полтавської області від 13 червня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Лубенського районного суду Полтавської області від 13 червня 2023 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко