м. Вінниця
04 серпня 2025 р. Справа № 120/1892/25
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю прийнятого органом Пенсійного фонду рішення про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Зокрема зауважує, що нею дотримано усіх законодавчих підстав для призначення їй цього виду пенсії.
Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.
Ознайомившись з наявними матеріалами справи, судом встановлено таке.
15.08.2024 року позивачка звернулася до головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Вказану заяву за принципом екстериторіальності було розглянуто головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області.
За результатами розгляду цієї заяви вказаним територіальним управлінням прийнято рішення від 22.08.2024 року № 025250006198 про відмову у призначенні пенсії, з огляду на відсутність необхідного стажу вислуги років.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивачка звернулася за захистом своїх прав до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд керується таким нормативно-правовим регулюванням.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1статті 92 Конституції України).
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-ХІІ від 05.11.1991 року (далі - Закон №1788-ХІІ) та Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV від 09.07.2003 року (далі - Закон № 1058-IV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Відповідно до ст.2 Закону № 1788-XII за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Пунктом "е" ст. 55 Закону № 1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Проте суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 N 1788-XIIзі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 N 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 N 911-VIII.
У Рішенні Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 зазначено, що на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом № 213-VIIIдо оспорюваних положень Закону №1788-ХІІ щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону № 1788-ХІІ, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону № 1788-ХІ поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54,55Закону № 1788. Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону № 1788-ХІІвипливає, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом "а" статті 54, пунктами "а", "б", "в", "г", "д", "е", "є", "ж" статті 55 Закону № 1788-ХІІ, через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом № 213-VIIIщодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Відповідно до п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019, положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 № 911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Тобто, зазначені положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" втратили чинність з 04.06.2019.
Таким чином, з 04.06.2019 при призначенні пенсії за вислугу років необхідно керуватися статтею 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції чинній до внесення до неї змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 № 911-VIII, які визнано неконституційними.
Отже, на день звернення позивачки із заявою про призначення пенсії за вислугу років, пунктом «е» статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Відповідно до оскаржуваного рішення позивачці відмовлено у призначенні пенсії, з огляду на відсутність необхідного стажу вислуги років.
Так, стаж роботи що дає право на призначення пенсії за вислугу років становить 14 років 8 місяців 9 днів станом на 10.10.2017 року.
Разом з тим, до стажу за вислугу років не зараховано періоди за записами трудової книжки від 11.04.1991 року НОМЕР_1 з 14.09.1999 року по 01.03.2004 року, з 02.03.2004 року по 11.06.2007 року, з 01.02.2009 року по 31.08.2011 року, оскільки основна посада "мед регістратор" не передбачена Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою КМУ від 04.11.1993 року № 909.
Водночас, з трудової книжки позивачки судом встановлено, що у період з 14.09.1999 року позивачка прийнята на 0,5 посади медреєстратора Бушанської лікарської амбулаторії, з 01.04.2002 року переведена на 0,5 посади медреєстратора та 0,5 посади дільничої медсестри по турбохворих Бушанської лікарської амбулаторії та з 01.03.2004 року звільнена із займаної посади по переводу.
Так, 02.03.2004 року прийнята на 0,5 ставок медреєстратора та 0,5 ставки дільничної медсестри по турбохворих Бушанської амбулаторії.
У період з 12.06.2007 року по 16.10.2007 року позивачка перебувала у відпустці по вагітності та пологам та з 16.10.2007 року - у відпустці по догляду за дитиною до 3-річного віку.
Також з 01.02.2009 року її поновлено на посаду медпрацівника з посадовим окладом 1 ставка та з 31.08.2011 року звільнено з займаної посади.
Суд зауважує, що Перелік № 909 містить вказівку на посади лікаря та середнього медичного персоналу (незалежно від найменування посад) як таких, що дають право на пенсію на вислугу років.
Разом з тим, дійсно, посада медичного реєстратора не входила до раніше чинної номенклатури спеціальностей середніх медичних працівників, затвердженої наказом МОЗ України № 146 від 23.10.1991 року.
Водночас, з Водночас, з 02.03.2004 року позивачка займала ще й посаду дільничної медсестри, яка відносить до посад середнього медичного персоналу та, відповідно, надає право на призначення пенсії за вислугу років. 02.03.2004 року позивачка займала ще й посаду дільничної медсестри, яка відносить до посад середнього медичного персоналу та, відповідно, надає право на призначення пенсії за вислугу років.
Принагідно суд зауважує, що законодавство не встановлено конкретних вимог щодо ставки та тривалості робочого дня.
Окрім того, судом враховано, що згідно відомостей про застраховану особу реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування містяться відомості за спеціальний стаж відповідно до коду обліку спеціальності.
Відтак, період працевлаштування позивачки з 01.04.2002 року по 01.03.2004 року (1 рік 11 місяців 2 дні), 02.03.2004 року по 11.06.2007 року (3 роки 3 місяці 10 днів), з 01.02.2009 року по 31.08.2011 року (2 роки 7 місяців) підлягає зарахуванню до стажу за вислугою років.
Окрім того, суд зауважує, що у період з 01.04.2002 року по 01.03.2004 року та з 02.03.2004 року по 11.06.2007 року позивачка працювала дільничною медсестрою осіб хворих на туберкульоз, що підтверджується довідкою КНП "Ямпільська територіальна лікарня" № 43 від 03.09.2024 року та довідкою Бушанського старостинського округу Ямпільської міської ради № 03-07.2/252 від 02.09.2024 року.
Відповідно до ст. 60 Закону України "Про пенсійне забезпечення" робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров'я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, в інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров'я, у патолого-анатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров'я, а також у психіатричних закладах охорони здоров'я зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі.
Суд зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" інфекційні хвороби - розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення.
Особливо небезпечні інфекційні хвороби - інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення.
За приписами ст. 7 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" лікування хворих на інфекційні хвороби може проводитися в акредитованих у встановленому законодавством порядку державних і комунальних спеціалізованих закладах (відділеннях) охорони здоров'я та клініках наукових установ, а також в акредитованих закладах охорони здоров'я, заснованих у встановленому законодавством порядку на приватній формі власності. У разі якщо перебіг інфекційної хвороби легкий, а епідемічна ситуація в осередку інфекційної хвороби благополучна, лікування такого хворого під систематичним медичним наглядом може здійснюватися амбулаторно, крім випадків, передбачених статтями 22, 27 і 31 цього Закону.
Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров'я України від 19.07.1995 року № 133 "Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб" до особливо небезпечних інфекційних хвороб відносить, зокрема туберкульоз.
Частиною 1 статті 22 Закону України від 05.07.2001 року № 2586-III "Про протидію захворюванню на туберкульоз" регламентовано, що працівникам протитуберкульозних закладів, які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз, працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, здійснюють догляд за хворими на туберкульоз та/або прибирання приміщень, у яких перебувають такі хворі, встановлюються підвищені посадові оклади у зв'язку із шкідливими і важкими умовами праці, надбавка за вислугу років та інші надбавки і доплати. Перелік робіт, професій і посад, зайняття яких дає право на підвищені посадові оклади, затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.
Працівники протитуберкульозних закладів, зазначені у частині першій статті 22 цього Закону, мають право, зокрема на пенсію за віком на пільгових умовах у порядку, встановленому пенсійним законодавством (ч. 1 ст. 23 Закону № 2586-III).
Відтак, оскільки, за правилами статті 60 Закону № 1788-ХІІ та в силу приписів пункту 16 Розділу XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV період роботи у інфекційному закладі охорони здоров'я як до, так і після 2004 року підлягає зарахуванню до стажу роботи на пільгових умовах у подвійному розмірі.
Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 04.12.2019 року у справі № 689/872/17, від 20.04.2022 року у справі № 214/3705/17, від 27.04.2023 року у справі № 160/14078/22, у яких суд дійшов висновку про зобов'язання пенсійного органу зарахувати до страхового стажу в подвійному розмірі відповідно до статті 60 Закону № 1788-ХІІ періоди роботи позивачів в інфекційних закладах і після дати набрання чинності Законом № 1058-IV.
Згідно положень ст. 56 Закону № 1788-ХІІ, при призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 55 цього Закону провадиться взаємне зарахування періодів роботи, передбачених цими статтями, за умови, що зазначені роботи дають право на пенсію на аналогічних або більш пільгових умовах.
Таким чином, періоди працевлаштування позивачки з 01.04.2002 року по 01.03.2004 року, з 02.03.2004 року по 11.06.2007 року підлягають зарахуванню до спеціального стажу роботи у подвійному розмірі, що у сукупності становить 10 років 4 місяці 22 дні.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача зарахувати до спеціального стажу період перебування позивачки у відпустці по вагітності і пологах і у відпустці по догляду за дитиною до 3-х років, суд зауважує таке. Відповідно до п. "ж" абз. 3 ст. 56 Закону № 1788-XII до стажу роботи зараховується час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку.
Крім того, ч.2 ст. 181 Кодексу законів про працю України визначено, що відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 цього Кодексу) зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю. Час відпусток, зазначених у цій статті, до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.
Таким чином, суд приходить висновку, що відповідачем безпідставно не враховано при підрахунку спеціального стажу роботи позивачки періоди її перебування у відпустках по вагітності та пологах з 12.06.2007 року по 16.10.2007 року, а також по догляду за дітьми до досягнення ними трирічного віку з 17.10.2007 року по 31.01.2009 року. Вказаний стаж у сукупності складає 1 рік 7 місяців 20 днів.
Відтак, з урахуванням вищезазначеного, суд дійшов до висновку про протиправність оскаржуваного позивачем рішення.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи.
Беручи до уваги викладене, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання головного управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити позивачці пенсію за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", шляхом зарахування до спеціального стажу таких періодів: працевлаштування з 01.04.2002 року по 01.03.2004 року, з 02.03.2004 року по 11.06.2007 року у подвійному розмірі, перебування у відпустках по вагітності й пологам та по догляду за дитиною до3-річного віку з 12.06.2007 року по 31.01.2009 року, працевлаштування з 01.02.2009 року по 31.08.2011 року.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог, тому позов слід задовольнити.
Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (вул. Саєнка Андрія, 10, м. Фастів, Київська обл., код ЄДРПОУ 22933548) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 22.08.2024 року № 025250006198 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років.
Зобов'язати головне управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", шляхом зарахування до спеціального стажу таких періодів: працевлаштування з 01.04.2002 року по 01.03.2004 року, з 02.03.2004 року по 11.06.2007 року у подвійному розмірі, перебування у відпустках по вагітності й пологам та по догляду за дитиною до3-річного віку з 12.06.2007 року по 31.01.2009 року, працевлаштування з 01.02.2009 року по 31.08.2011 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 968,96 грн за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Пенсійного фонду у Київській області.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович