01 серпня 2025 рокуСправа №160/10670/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
29.03.2025р. через систему "Електронний суд" ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 та заявив 14 позовних вимог.
Разом з тим, ухвалою суду від 11.04.2025р. були роз'єднані в окремі провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення; зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення, присвоївши зазначеній справі новий номер, було виділено у провадження адміністративної справи №160/10670/25 та є предметом спору у даній справі.
Свої позовні вимоги у зазначеній частині позовних вимог позивач обґрунтовує тим, що з 16.05.2024р. по 30.12.2024р. він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , яка підпорядковується військовій частині НОМЕР_3 . На підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) №374 від 30.12.2024р. позивача було звільнено з військової служби у відставку за станом здоров'я, виключено зі списків особового складу частини з 30.12.2024р. та всіх видів забезпечення, з продовольчого забезпечення знято з 31.12.2024р. Як зазначає позивач, станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів із ним розрахунків щодо виплати, зокрема, компенсації за невикористанні додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2024 рік, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, так як при звільненні з військової служби у запас він мав право на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551-ХІІ. Додатково, у відповіді на відзив від 30.04.2025р. позивач зазначив, що в грудні 2024 року ним було подано рапорт до керівництва військової частини НОМЕР_1 про виплату компенсації за невикористані 14 днів додаткової відпустки за 2024 рік, як учаснику бойових дій, який було залишено без розгляду та реагування.
Ухвалою суду від 14.04.2025р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано, зокрема, відповідача надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України.
28.04.2025р. через систему «Електронний суд», на виконання вищенаведеної ухвали суду, від відповідача надійшов письмовий відзив на позовну заяву, в якому останній просив в задоволенні позовну позивача відмовити повністю посилаючись, зокрема, на те, що на момент зарахування позивача до військової частини НОМЕР_1 , у переданих облікових документах не містилося відомостей про наявність у нього статусу учасника бойових дій. Під час проходження служби в військовій частині НОМЕР_1 позивач копії посвідчення УБД чи інші підтверджуючі документи командуванню частини не надавав, з відповідними рапортами не звертався. Під час остаточного розрахунку на дату виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та станом на теперішній час позивач до військової частини з відповідними заявами, зверненнями про виплату відповідної компенсації не звертався, копії посвідчення УБД чи інші підтверджуючі документи командуванню частини не надавав. Позивачем не надано належних доказів фактичної втрати права на додаткову відпустку, передбачену законодавством, а отже - відсутні правові підстави для нарахування та виплати грошової компенсації з боку військової частини.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 01.08.2025р. було продовжено строк розгляду даної справи до 01.08.2025р.
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 01.08.2025р., тобто у межах строку визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до вимог ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
ОСОБА_1 з 16.05.2024р. по 30.12.2024р. проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , має статус учасника бойових дій з січня 2024 року, що підтверджується копіями військового квитка позивача та посвідчення від 25.01.2024р.
Згідно копії витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) №374 від 30.12.2024р. сержанта ОСОБА_1 було звільнено з військової служби у відставку за станом здоров'я, виключено зі списків особового складу частини з 30.12.2024р., знято з усіх видів забезпечення і продовольчого забезпечення з 31.12.2024р., що підтверджується копією відповідного витягу з наказу, наявною у справі.
Вказаний спір виник у зв'язку із незгодою позивача з бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення, у зв'язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання такої бездіяльності відповідача протиправною та зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Статтею 5 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551) визначено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551 учасникам бойових дій надаються такі пільги, зокрема, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України “Про відпустки» (далі - Закон №504) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст.16-2 Закону №504 визначено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно до п.8 ст.10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - №2011) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України “Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Пунктом 14 статті 10-1 Закону №2011 встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до п.17 ст.10-1 Закону №2011 в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно п.18 ст.10-1 Закону №2011 в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Пунктом 19 статті 10-1 Закону №2011 встановлено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543) та “Про оборону України» (далі - Закон №1932).
За визначенням ст.1 Закону №3543, особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Окрім того, стаття 1 Закону №1932 визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски, однак Законом №2011 не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011 у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551, п.8 ст.10-1 Закону №2011, ст.16-2 Закону №504.
Окрім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Аналізуючи вищевказані норми законодавства, можна дійти висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, на яку військовослужбовці мали право протягом календарного року, передбаченої ст.16-2 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551.
Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи, при звільненні позивача у відставку, відповідачем не було проведено усіх необхідних розрахунків з позивачем щодо нарахування та виплати грошової компенсації за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2024 рік відповідно до ст.12 Закону №3551, що підтверджується копією витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №374 від 30.12.2024р., наявною у справі
Таким чином, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини у їх сукупності, суд приходить до висновку, що при звільненні з військової служби у відставку ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2024 році додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551, у зв'язку з чим бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві такої компенсації є протиправною.
Зазначеної правової позиції дотримується Верховний Суд у своєму рішенні від 16.05.2019р. у зразковій справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19), що набрало законної сили 21.08.2019р.
Дана адміністративна справа у наведеній частині відповідає ознакам типової справи, що визначені у рішенні Верховного Суду у справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19).
Відповідно до ч.3 ст.291 Кодексу адміністративного судочинства України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення, з урахуванням вищенаведених норм законодавства, обставин справи, встановлених судом та вищенаведеної позиції Верховного Суду у зразковій справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19).
Є безпідставними та відхиляються судом посилання відповідача у відзиві на позов на те, що на момент зарахування позивача до військової частини НОМЕР_1 , у переданих облікових документах не містилося відомостей про наявність у нього статусу учасника бойових дій; під час проходження служби в військовій частині НОМЕР_1 позивач копії посвідчення УБД чи інші підтверджуючі документи командуванню частини не надавав, з відповідними рапортами не звертався, оскільки, по-перше, доказів на підтвердження наведеного матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано; по-друге, відсутність в облікових документах відомостей про наявність у позивача статусу учасника бойових дій, не є провиною позивача, так як такі дані заповнюються не військовослужбовцем, а відповідними посадовими особами, де вони проходять службу.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення, суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо ненарахування та невиплати позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення, відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, у зв'язку з чим позовні вимоги позивача у наведеній частині підлягають задоволенню.
Також підлягають і задоволенню похідні позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення, виходячи з того, що судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування і не виплати позивачеві такої грошової компенсації та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України» констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача про зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
За викладених обставин, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю.
При прийнятті даного рішення, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява №65518/01 від06.09.2005; п.89), "Проніна проти України" (заява №63566/00 від18.07.2006; п.23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04 від10. 02.2010; п.58), яка полягає у тому, що принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09.12.1994, п.29).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесення ним будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору за п.13 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262, 291 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_5 ) грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у кількості 14 календарних днів, як учаснику бойових дій, за 2024 рік, виходячи з місячного розміру грошового забезпечення на день звільнення.
Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва