Справа № 352/515/25
Провадження № 22-ц/4808/1146/25
Головуючий у 1 інстанції ОЛІЙНИК М. Ю.
Суддя-доповідач Бойчук
25 липня 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів: Пнівчук О.В., Луганської В.М.,
секретаря Кузнєцова В.В.,
з участю представника ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвокатки Івасишин Зоряни Зорянівни на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 29 травня 2025 року під головуванням судді Олійника М. Ю. в м. Івано-Франківськ,
У березні 2025 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2024 року ОСОБА_4 звільнено на підставі ст.49 КК України від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.
ОСОБА_4 обвинувачувався у вбивстві 16 червня 2016 року сина позивачів ОСОБА_5 , вчиненого через необережність. Позивачі, посилались на те, що в результаті смерті сина їм було завдано моральної шкоди, що полягає в надмірній тривалості розгляду кримінального провадження та довготривалих душевних стражданнях.
На підставі викладеного ОСОБА_3 і ОСОБА_2 просили суд стягнути з ОСОБА_4 на свою користь моральну шкоду у сумі по 500 000 грн кожному, завдану смертю сина ОСОБА_5 .
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 29 травня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 250 000 грн моральної шкоди кожному. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір в розмірі 5 000 грн.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_4 вказала, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, а також постановлене з порушенням норм процесуального права, судом не забезпечено справедливий та неупереджений розгляд справи.
Зазначила, що кримінальне провадження закрито судом без встановлення обставин та дослідження доказів, тому зазначені в позовній заяві обставини не можуть вважатися такими, що звільнені від доказування. Тобто в суді слід було встановити: наявність моральної шкоди, протиправність поведінки особи, яка завдала моральну шкоду, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральну шкоду та її результатом - моральною шкодою, вину особи, яка завдала моральну шкоду.
Вказала, що наявність складу правопорушення в діях ОСОБА_4 повністю спростовується матеріалами справи №352/1738/19, оскільки мав місце нещасний випадок, внаслідок якого помер (втопився) ОСОБА_5 .
Зазначила що суд безпідставно відмовив представнику відповідачу у витребуванні та дослідженні матеріалів кримінальної справи №352/1738/19, що є порушенням принципу рівності та змагальності та ст.6 Європейської конвенції.
Просила витребувати з Тисменицького районного суду матеріали кримінальної справи №352/1738/19 і дослідити в судовому засіданні шляхом прослуховування технічних записів потерпілих та свідків, а також скасувати рішення Тисменицького районного суду від 29.05.2025.
Інші учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.
В засіданні апеляційного суду представник апелянта вимоги апеляційної скарги підтримала з наведених в ній мотивів.
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 направили до апеляційного суду заяви про розгляд справи без їхньої участі і з урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за їх відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, ураховуючи наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були батьками ОСОБА_5 (а.с. 10).
Син позивачів - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер у віці 29 років ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.12).
В ухвалі Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2024 року у справі №352/1738/19 вказано, що 16.06.2019 у період часу з 14.00 год до 16.00 год ОСОБА_4 , разом із компанією своїх рідних та знайомих, а саме: дружиною ОСОБА_6 , рідним братом дружини ОСОБА_7 та його дружиною ОСОБА_8 , а також знайомими ОСОБА_5 та його дівчиною ОСОБА_9 перебував в середині приміщення житлового будинку по місцю свого постійного проживання в АДРЕСА_1 , де спільно відпочивали та вживали алкогольні напої. Будь-яких конфліктних ситуацій між членами зазначеної компанії не виникало.
У подальшому, 16.06.2019 приблизно о 17.00 год ОСОБА_4 , перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, з метою продовження відпочинку на природі із компанією своїх рідних та знайомих, за попередньою домовленістю прибули на беріг ріки Дністер до урочища «Копанка», розташованому в с. Стриганці, Тисменицького району, Івано-Франківської області.
Цього ж дня, приблизно о 17 год 30 хв, перебуваючи на березі ріки Дністер в урочищі «Копанка», розташованому в с. Стриганці, Тисменицького району, Івано-Франківської області, ОСОБА_5 та його дівчина ОСОБА_9 зайшли у воду на глибину, при якій рівень води для ОСОБА_5 знаходився на рівні нижньої третини грудної клітки, а для ОСОБА_9 рівень води перебував на рівні верхньої третини грудної клітки. З метою підтримання рівноваги один одного та враховуючи те, що вони не вміють плавати, ОСОБА_5 та ОСОБА_9 підтримували один одного, тримаючись за руки.
В цей час, ОСОБА_4 вирішив підплисти до ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , які на той час перебували у воді, щоб пожартувати над ними, без мети позбавити життя останніх.
Підпливши до ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , ОСОБА_4 висловившись до них обох, що зараз навчить їх плавати, діючи з необережності, проявляючи злочинну самовпевненість, тобто, передбачаючи настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння, незважаючи на об'єктивні обставини у вигляді відсутності людей поблизу, швидкості течії, повноводності, глибини та заглиблень ріки Дністер, достовірно знаючи те, що потерпілий ОСОБА_5 та його дівчина ОСОБА_9 не володіють навиками плавання та перебувають в небезпечному для життя середовищі - воді, усвідомлюючи наявність такої небезпеки, реалізовуючи на його думку жарт над останніми, шляхом застосовування фізичного зусилля рук, раптово штовхнув ОСОБА_5 та ОСОБА_9 подальше від берега на глибину води, яка перевищувала рівень фізичного зросту останніх, не бажаючи при цьому настання їхньої смерті.
Разом з цим, ОСОБА_4 , враховуючи свій вік, фізичний стан, життєвий досвід, вміння та навички поводження у воді, легковажно розраховував на відвернення суспільно-небезпечних наслідків, а саме, що він сам зможе, при необхідності, надати допомогу ОСОБА_5 та його дівчині ОСОБА_9 .
Від поштовху ОСОБА_4 потерпілий ОСОБА_5 та його дівчина ОСОБА_9 , не очікуючи раптовості таких дій, не володіючи навиками плавання та перебуваючи в небезпечному для життя середовищі - воді, не маючи запасу повітря в дихальних шляхах та легенях, почали тонути та захлинатися від блокування дихальних шляхів водою.
Побачивши, що ОСОБА_9 тоне, ОСОБА_7 , який перебував неподалік, застосував свої навички плавання, кинувся у воду та допоміг останній виплисти та вийти з небезпечної глибини ріки Дністер на безпечну відстань і таким чином врятував її життя.
В той же час, ОСОБА_4 намагався надати допомогу ОСОБА_5 , однак внаслідок повноводності та глибини ріки Дністер йому не вдалося це зробити.
Злочинні дії ОСОБА_4 призвели до того, що ОСОБА_5 , не володіючи навиками плавання та перебуваючи в небезпечному для життя середовищі - воді, перебуваючи на глибині, почав тонути та захлинатися водою, що призвело до механічної асфіксії від закриття дихальних шляхів і отворів водою при утопленні, що у свою чергу спричинило смерть потерпілого ОСОБА_5 , а тому необережні дії ОСОБА_4 перебувають у прямому причинно-наслідковому зв'язку із смертю ОСОБА_5 . Дії ОСОБА_4 кваліфікуються за ч. 1 ст. 119 КК України, як вбивство вчинене через необережність.
Цією ж ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2024 року суд постановив звільнити ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 119 КК України у кримінальному провадженні внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12019090250000234 від 17.06.2019 року, на підставі ст.ст. 44, 49 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності; кримінальне провадження №12019090250000341 від 17.06.2019 року про обвинувачення ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КК України - закрити; цивільний позов - залишити без розгляду (а.с. 3-7).
Вказана ухвала не оскаржувалася в апеляційному порядку та набрала законної сили 17 грудня 2024 року (а.с. 7).
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини 2 статті 11 ЦК України).
Відшкодування шкоди - один з найважливіших інститутів сучасної правової науки. У законодавстві України передбачено два види шкоди, що підлягає відшкодуванню - шкоду матеріальну і шкоду моральну.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно зі ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до ч.1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частиною другою ст. 1168 ЦК України зазначено, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
Відповідно до ч.1,2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19).
Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц).
У постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі №372/2085/16-ц зазначено, що: «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що моральна шкода підлягає відшкодуванню за наявності у діях особи, яка заподіяла таку шкоду складу цивільного правопорушення, елементами якого є заподіяна шкода, встановлення факту протиправної поведінки такої особи, наявності причинного зв'язку між ними та вини заподіювача шкоди».
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20).
Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв'язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19).
Аналіз положень ст.11, 23 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
В спірному випадку, враховуючи наявність факту вчинення ОСОБА_4 кримінальнокараного діяння, що завдало батькам загиблого (позивачам у справі) моральних страждань - є підстави для відшкодування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 моральної шкоди у визначеному за принципами розумності та справедливості розмірі, а тому висновки суду першої інстанції є такими, що відповідають нормам закону та обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не забезпечив справедливий та неупереджений розгляд справи не підтверджені жодними доказами, а враховуючи, що в силу ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях - не приймаються колегією суддів до уваги.
Що стосується доводів представника апелянта про безпідставну відмову судом першої інстанції у витребуванні та дослідженні матеріалів кримінальної справи, внаслідок чого порушено принцип рівності сторін у процесі щодо подачі до суду доказів, слід вказати, що матеріали зібрані в кримінальному провадженні можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді і не можуть вважатись належними та допустимими доказами в цивільному судочинстві. З огляду на викладене, враховуючи також, що дотримання принципу рівності сторін неможливий без дотримання принципу верховенства права, суд першої інстанції правомірно відмовив у витребуванні та дослідженні матеріалів кримінальної справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що наявність складу правопорушення в діях ОСОБА_4 спростовується матеріалами справи, оскільки кримінальне провадження закрито судом без встановлення обставин та дослідження доказів, то такі відхиляються апеляційним судом, враховуючи таке.
Статтею 284 КПК України передбачено вичерпний перелік підстав для закриття кримінального провадження. Всі підстави закриття кримінального провадження поділяються на реабілітуючі та нереабілітуючі. До реабілітуючих належать лише три підстави: встановлено відсутність події кримінального правопорушення; встановлено відсутність у діянні складу кримінального правопорушення; не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати. Зокрема, до нереабілітуючих підстав закриття кримінального провадження належить звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 у справі №398/571/15ц зазначено, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, в контексті розглядуваного правового інституту, не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинуватою у вчиненні злочину. У такому випадку КК України виходить із встановлення факту вчинення особою кримінальнокараного діяння, а тому вказані підстави звільнення від кримінальної відповідальності є нереабілітуючими.
У постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 346/4425/18 (провадження № 61-7008св21) зроблено висновок про те, що звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності та закриття кримінального провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК України є нереабілітуючими обставинами, тому відповідач повинен відшкодувати позивачу заподіяну з його вини шкоду.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2023 року в справі № 367/6377/17 (провадження № 61-975св23).
Крім того, за частиною шостою статті 82 ЦПК України, не лише вирок, але і ухвала про закриття кримінального провадження із звільненням від кримінальної відповідальності, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду у цивільному провадженні виключно в питаннях, чи мало місце діяння (кримінальне правопорушення) та чи вчинене воно цією особою.
Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2024 року у справі №352/1738/19 кримінальне провадження щодо ОСОБА_4 закрито не з причин відсутності події або складу злочину, а саме у зв'язку із закінченням строків давності, які є нереабілітуючими обставинами, тому звільнення від кримінальної відповідальності за статтею 49 КК України і не звільняє особу від обов'язку відшкодувати заподіяну кримінальним правопорушенням шкоду.
Вказаним обставинам суд першої інстанції надав належну правову оцінку, що відображено в оскаржуваному рішенні. Доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги щодо визначення судом надмірного розміру моральної шкоди відхиляються колегією суддів, оскільки в оскаржуваному рішенні судом викладено обґрунтовані висновки як щодо розміру такої шкоди, так і підстав для її відшкодування, а доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з такими висновками суду без належного обґрунтування.
Щодо заявленого в апеляційній скарзі клопотання про витребування з Тисменицького районного суду матеріалів кримінальної справи №352/1738/19 і дослідження в судовому засіданні шляхом прослуховування технічних записів потерпілих та свідків, слід вказати таке.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно зі статтею 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.
Згідно з частиною першою статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Так, законом, який визначає порядок отримання показань під час досудового слідства та порядок їх фіксації у протоколі допиту є КПК України.
У частині першій статті 23 КПК України закріплено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
Частина друга цієї ж статті КПК України визначає, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.
Частиною четвертою статті 95 КПК України передбачено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного статтею 615 цього Кодексу.
Таким чином, протоколи допиту, отримані на стадії досудового слідства, можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді. Такий правовий висновок Верховного Суду, викладено в постанові від 18 вересня 2024 року у справі №344/2145/22.
Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Отже, до винесення вироку в межах кримінального провадження, протокол допиту досудового розслідування не може вважатись належним та допустимим доказом в цивільному судочинстві.
Оскільки, ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 09 грудня 2024 року у справі №352/1738/19 звільнено ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 119 КК України у кримінальному провадженні №12019090250000234 від 17.06.2019 року на підставі ст.ст. 44, 49 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а кримінальне провадження №12019090250000341 від 17.06.2019 року про обвинувачення ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КК України закрито, тому відсутні підстави для витребовування з Тисменицького районного суду матеріалів кримінальної справи №352/1738/19 і дослідження в суді апеляційної інстанції шляхом прослуховування технічних записів потерпілих та свідків і з вищенаведених підстав не можуть вважатись належними та допустимими доказами в цивільному судочинстві. Тому, заявлене в апеляційній скарзі клопотання задоволенню не підлягає.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до обставин, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з наведених у скарзі мотивів не встановлено.
Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвокатки Івасишин Зоряни Зорянівни залишити без задоволення.
Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 29 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Постанову складено 01 серпня 2025 року.
Суддя-доповідач: І.В. Бойчук
Судді: О.В. Пнівчук
В.М. Луганська