Справа № 347/2181/24
Провадження № 22-ц/4808/1025/25
Головуючий у 1 інстанції КРИЛЮК М. І.
Суддя-доповідач Пнівчук
28 липня 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої (судді-доповідача) Пнівчук О.В.,
суддів: Бойчука І.В., Томин О.О.,
з участю секретаря Струтинської Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Денега Давид Михайлович, на рішення Косівського районного суду від 07 травня 2025 року, у складі судді Крилюк М.І., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третіх осіб без самостійних вимог: служби у справах дітей Чортківської міської ради Тернопільської області, органу опіки і піклування (служби у справах дітей) виконавчого комітету Кутської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області про визначення місця проживання дитини,
У вересні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 , третіх осіб без самостійних вимог: служби у справах дітей Чортківської міської ради Тернопільської області, органу опіки і піклування (служби у справах дітей) виконавчого комітету Кутської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області про визначення місця проживання дитини.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 16 жовтня 2020 року шлюб між позивачем та ОСОБА_1 розірвано згідно з рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області. В шлюбі із відповідачкою народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу проживав із матір'ю в м. Чортків. Проте відповідачка постійно чинила перешкоди у спілкуванні з дитиною. Позивач сплачував аліменти та намагався бачити сина.
Зазначав, що у травні 2021 році ОСОБА_1 не повідомивши його, як батька дитини, переїхала по місцю проживання своєї матері в село Іспас, Вижницького району, Чернівецької області, залишила сина із бабусею та виїхала в Барселону. Позивач, щоб побачити дитину та забрати назад додому у місто Чортків, залучався підтримкою Служби у справах дітей Вижницької міської ради та місцевої поліції.
У серпні 2021 року між сторонами був конфлікт щодо перешкод у спілкуванні з дитиною, у січні 2022 року позивач забирав сина, який в той час був хворим та занедбаним.
У березні 2024 року, ОСОБА_1 залишила сина ОСОБА_4 на свого батька, людину у віці та зі шкідливими звичками, однак позивачу вдалося перевезти дитину до себе на постійне місце проживання в Іспанію.
Зазначав, що на даний час син сторін ОСОБА_3 , проживає в Іспанії з батьком та бабусею, матір'ю позивача. Позивач забезпечений житлом, ним подано документи на тимчасовий захист для переміщених осіб, що дає дитині додаткові гарантії та захист зі сторони держави. В Україні батько з сином також прописані по одній адресі у будинку матері: АДРЕСА_1 .
За місцем проживання батька створені усі умови для повноцінного проживання дитини, його розвитку та виховання.
В інтересах дитини просив визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Рішенням Косівського районного суду від 07 травня 2025 року позов задоволено.
Визначено місце проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , за місцем реєстрації в АДРЕСА_2 , з можливістю безперешкодного спілкування дитини із матір'ю ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , НОМЕР_2 , жителькою АДРЕСА_3 .
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Денега Д.М. подав апеляційну скаргу. Вважає рішення суду незаконним, необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Зазначає, що рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 16 жовтня 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, сина сторін - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 вирішено залишити на проживання з матір'ю. Таким чином на момент розгляду справи Косівським районним судом місце проживання ОСОБА_6 було визначено судовим рішенням, яке позивач не оскаржував.
Суд першої інстанції не належним чином дослідив обставини, на які посилається позивач, а саме, що в березні 2024 року відповідачка залишила малолітнього сина ОСОБА_4 на свого батька, який являється особою пенсійного віку. В результаті мати позивача за дорученням останнього та зі згоди відповідачки перевезла дитину на постійне місце проживання у іншу країну - Іспанію. Проте такі обставини є недоведені належними доказами.
Зазначає, що відповідачка не давала дозволу позивачу вивозити їх спільну дитину на постійне місце проживання до іншої країни та змінювати місце проживання. Зміна постійного місця проживання дитини відбулася без згоди іншого з батьків, що прямо порушує норму ч. 1 ст. 160 Сімейного кодексу України, оскільки на момент такої зміни, дитині ще не виповнилося 10 років.
Судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що батько зобов'язувався взяти дитину до себе лише на період літніх канікул, на відпочинок та повернути дитину матері після закінчення літніх канікул.
Коли відповідачці стало відомо, що позивач не збирається повертати дитину матері, вона спробувала самостійно приїхати по дитину в Іспанію, однак як позивач, так і його мама - ОСОБА_7 заборонили матері наближатися до дитини та повідомили, що вона може поспілкуватися з дитиною тільки у їх присутності та під їх наглядом, що явно суперечить правам відповідачки як матері дитини.
Зазначає, що розмови з позивачем по телефону щодо мирного врегулювання даного спору результатів не дали. Позивач категорично заперечував проти мирного врегулювання спору та повідомив що дитину ніхто повертати в Україну не буде.
Судом першої інстанції не взято до уваги та не застосовано статтю 11 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року. Так, стаття 11 Конвенції покладає на Держави зобов'язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і поверненням дітей з-за кордону.
Відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, адвокат Денега Д. М., який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до Міністерства юстиції України про сприяння поверненню дитини ОСОБА_6 з Королівства Іспанія в Україну. 22.10.2024 Міністерство юстиції Королівства Іспанія електронним повідомлення підтвердило отримання заяви та доданих до неї документів. Відповідачка вважає, що у даній ситуації має місце викрадення дитини та незаконна зміна місця її проживання позивачем без відома матері дитини та всупереч рішенню Чортківського районного суду Тернопільської області від 16.10.2020.
Судом також не встановлено і тих обставин, що змінивши постійне місце проживання дитини, він обмежив можливість матері спілкуватися з дитиною та брати участь у його вихованні і житті. Своїми діями позивач порушив нормальний навчальний процес дитини в Україні та обірвав його соціальні зв'язки з однолітками, друзями і найголовніше рідною мамою, що не було взято до уваги судом першої інстанції.
Відповідно до Акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї № 142/14-16/6 зазначено, що за адресою, де мешкає ОСОБА_1 разом з своїм сином, створені усі належні умови для виховання дитини. Матеріально-побутові умови проживання задовільні.
А згідно даних характеристики ОСОБА_6 учня Тюдівського ліцею Кутської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області мати ОСОБА_8 та дідусь ОСОБА_9 , приділяють належну увагу вихованню хлопчика, систематично відвідують школу, цікавляться успіхами і справами класу, стосунками сина з однокласниками, психоемоційним станом хлопчика, його самопочуттям.
Вважає, що доводи позову щодо неналежного виконання батьківських обов'язків ОСОБА_10 щодо її малолітнього сина ОСОБА_4 не знаходять свого підтвердження та є безпідставними.
Судом першої інстанції неправильно застосував ст. 161 Сімейного кодексу України. Відповідачка має на меті повернути дитину в Україну та вживає для цього усіх необхідних законних заходів, оскільки бажає і надалі належно виконувати свої батьківські обов'язки щодо малолітнього ОСОБА_4 , любить свою дитину, а дії позивача завдають їй психологічних страждань.
Наявність підстав для визначення місця проживання дитини з матір'ю пов'язується також із тим, що батько, хоча і належним чином займається вихованням та утриманням дитини, проте, змінивши місце проживання дитини без згоди матері та не повернувши дитину матері, з якою вона на той час проживала, позбавив її належної опіки і виховання з боку матері та порушив їхнє право на прямі контакти, що суперечить найкращим інтересам дитини.
Вважає, що спір між батьками щодо місця проживання дитини може бути вирішений лише після повернення дитини до держави постійного місця проживання, тобто в Україну.
Суд першої інстанції, всупереч усталеній позиції Верховного Суду висловленій у справах №607/7767/22, № 712/11527/17, №377/128/18, зробив висновок про те, що станом на сьогодні спір про визначення місця проживання дитини можна вирішувати без наявності дитини на території України, що є порушенням.
Суд першої інстанції, з'ясовував думку малолітнього ОСОБА_6 та допитував його щодо визначення місця його проживання, по відеоконференції через кабінет позивача в електронному суді ЄСІТС, в присутності позивача, який є зацікавленим у даній справі, що є порушенням ч.1 ст. 232 ЦПК України. На вказане наголошував представник відповідачки в судовому засіданні. Вважає, що у даній справі думка дитини була сформована на підставі прямого впливу позивача, батька малолітнього ОСОБА_6 , оскільки на час розгляду справи, відповідачка, яка є його мамою, не спілкувалася з дитиною більше десяти місяців.
Просить скасувати рішення суду та постановити нове рішення яким відмовити у задоволені позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу. Вважає, що рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, судом правильно застосовано норми процесуального права та матеріального права та враховано думку дитини та її інтереси.
Зазначає, що рішення суду щодо розірвання шлюбу не є судовим рішенням яке стосується визначення місця проживання дитини. Участь органів опіки та піклування обов'язкова при розгляді справ про визначення місця проживання дитини, інакше рішення суду, яким також вирішено питання місця проживання дитини, але без участі органів опіки та піклування, не може бути враховане як рішення про визначення місця проживання дитини.
Вважає, що відповідачка проявляла недбале ставлення до дитини, кульмінацією якого стали події березня 2024 року, коли ОСОБА_1 залишила сина ОСОБА_4 на свого батька, людину із шкідливими звичками. В результаті чого дитину було госпіталізовано у важкому стані, діагноз: інфекційний мононуклеоз, значне збільшення шийної лімфаденопатії, що потребувало термінового хірургічного втручання.
За результатами розгляду справи Іспанським судом, постановою суду першої інстанції №15 від 13 грудня 2024 року, встановлено проживання ОСОБА_4 з батьком.
Позов ОСОБА_2 відповідає нормам матеріального та процесуального права, служить належним способом захисту прав та законних інтересів дитини та її батька.
Станом на дату слухання справи дитині сторін виповниться 10 років і його думка є домінуючою у прийнятті рішення, а син хоче проживати з батьком.
Зазначає, що не має наміру чинити перешкоди у спілкуванні дитини з матір'ю, однак потрібно час для формування відносин між сином та матір'ю, щоб дитини мала бажання діалогу.
Просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
ОСОБА_1 та її представник адвокат Денега Д.М. в судовому засіданні апеляційного суду підтримали апеляційну скаргу з наведених в ній мотивів.
Позивач ОСОБА_2 та його представник адвокат Заводовська М.Л. в судовому засіданні в режимі відео конференції заперечили доводам апеляційної скарги, вважають рішення суду законним та обґрунтованим.
Представник органу опіки і піклування (служби у справах дітей) виконавчого комітету Кутської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області Андрусяк В.В. - підтримав доводи апеляційної скарги.
Представник служби у справах дітей Чортківської міської ради Тернопільської області, у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи у його відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції враховуючидокази в їх сукупності та думку самої дитини, виходячи з норм законодавства, з метою забезпечення найкращих інтересів малолітньої дитини, вважав, що проживання малолітнього сина з батьком відповідатиме інтересам дитини, позитивно сприятиме як психологічному, так і фізичному його розвитку.
З таким висновком колегія суддів погоджується з огляду на наступне.
Судом встановлено, що сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 виданого 13.05.2021.
Рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 16.10.2020 року у справі №608/1799/20, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишено на проживання з матір'ю.
Зареєстроване місце проживання позивача ОСОБА_2 та його сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою АДРЕСА_2 , відповідно до копії будинкової книги житлового будинку.
Згідно копії перекладу Індивідуальної виписки з реєстру мешканців №2024183158 від 29.04.2024 року та №2024183159 від 29.04.2024 року виданої Міською радою Мурсії, позивач ОСОБА_11 та його син ОСОБА_3 мешкають в кварталі/районі АДРЕСА_4 .
Також, згідно копії Доказу подання заяви про тимчасовий захист для переміщених осіб, таким в м. Мурсія/Іспанія - зареєстровано ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_3 зарахований до Приватного центру дошкільної початкової та середньої освіти «Ерма» у 4 клас, що підтверджується копією перекладу довідки про зарахування від 03.09.2024 року.
За змістом перекладу характеристики від 30.07.2024 року, виданої адміністратором ТОВ «Теплан Консруксьон і реабілітасьон» - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , працює на посаді кваліфікованого робітника другого розряду на вказаному підприємстві, по місцю праці характеризується позитивно.
Відповідно до висновку психолога за результатами психологічного дослідження проведеного на підставі запиту адвоката Марії Заводовської, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_2 , який є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 28 лютого 2025 року, за поточних умов, зважаючи на комфортність психосоціальних обставин, у яких перебуває ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою його збереження його психічного та ментального здоров'я та забезпечення права на свободу вибору форм та способів міжособистісної взаємодії з іншими людьми не рекомендовано на даний час порушувати звичний темпоритм життя дитини та нав'язувати примусове спілкування будь з ким, у тому числі й з біологічною матір'ю. Дитина хоче проживати виключно з батьком.
За змістом характеристики Тюдівського ліцею Кутської селищної ради щодо учня 4-го класу ОСОБА_6 , встановлено що ОСОБА_4 навчається у ліцеї з першого класу, з 01.09.2024 на сімейній формі навчання, зарекомендував себе як старанний, працелюбний та уважний учень. Має навчальні досягнення високого рівня. Мати ОСОБА_1 та дідусь ОСОБА_9 приділяють належну увагу вихованню хлопчика.
Згідно із психологічною характеристикою психоемоційного стану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виданою Центром психологічної допомоги дітям «Серденько» від 27.11.2024 актуальний психоемоційний стан та поведінка матері не визначають її як небезпечного дорослого для сина.
Згідно з актом обстеження умов проживання №5/02-15 від 17.01.2025 за адресою проживання ОСОБА_1 : АДРЕСА_3 , створено належні умови для проживання, навчання та розвитку дитини.
За змістом відповіді Головного управління національної соціальної сервісної служби у Тернопільській області №1-03/32 від 06.11.2024 про розгляд звернення зазначено про неможливість отримання письмового висновку органу опіки та піклування у зв'язку з перебуванням дитини за межами країни.
Відповідно до висновку служби у справах дітей Кутської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області від 27.01.2024 №17/-2-20 ОСОБА_2 рекомендовано повернути дитину за місцем проживання з матір'ю, яке визначено рішенням Чортківського районного суду від 16 жовтня 2020 року, та не чинити перешкод матері у спілкуванні з сином.
Відповідно до статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (стаття 160 СК України).
Відповідно до частин другої - четвертої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Виходячи зі змісту частини шостої статті 29 ЦК України фізична особа може мати кілька місць проживання.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).
У § 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зазначено, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2021 року у справі № 223/306/20 (провадження № 61-9005св21) зазначено, що «міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах».
Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.
Під час вирішення спору щодо місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки щодо дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: (а) погляди дитини; (б) індивідуальність дитини; (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин; (г) піклування; захист і безпека дитини; (ґ) вразливе положення; (д) право дитини на здоров'я; (е) право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19). Також підлягають врахуванню: (1) спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; (2) стосунки між дитиною і батьками в минулому; (3) бажання батьків бути опікунами; (4) збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; (5) бажання дитини.
За приписами ч.1,2 ст.12 ЦК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Відповідно до ч.3 ст. 12 та ч.ч.1,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред'явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред'явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У справі, яка переглядається, суд встановив і не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 разом з сином з 2021 року проживали разом. В лютому 2024 року відповідачка залишила сина ОСОБА_4 зі своїм батьком і виїхала закордон на роботу. У червні 2024 року мати відповідача за згодою позивача та відповідачки вивезла дитину на літні канікули за кордон. З червня 2024 року та на час звернення з позовом син сторін ОСОБА_4 проживає з батьком в Іспанії.
Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).
Тому безпідставними є доводи відповідачки про те, що визначення місця проживання дитини можна вирішувати без наявності дитини на території України
Також необґрунтованими є доводи апеляційної скарги що рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 16 жовтня 2020 року у справі №608/1799/20 визначено місце проживання дитини з матір'ю, оскільки в межах даної справи суд розглядав спір про розірвання шлюбу між сторонами та констатував, що після розірвання шлюбу дитина залишається проживати з матір'ю, спір між батьками щодо визначення місця проживання малолітньої дитини не розглядався, також до справи не було залучено орган опіки та піклування.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.07.2022 у справі № 405/4659/21.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що позивач і відповідачка, як батьки неповнолітнього ОСОБА_4 , спроможні піклуватися про дитину та забезпечувати йому достатній рівень життя.
Відповідачка ОСОБА_1 проживає за кордоном в Бельгії, працює там, отримує заробітну плату, що підтверджується довідкою Соціального секретаріату Постхофлей.
Звернення до Мін'юсту та отримання заяви про сприяння поверненню дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей Королівством Іспанії не є беззаперечним фактом визнання викрадення дитини, оскільки на час розгляду справи рішення суду про повернення дитини за позовом ОСОБА_1 або рішення уповноваженого органу про викрадення дитини матеріали справи не містять.
Натомість, згідно зі змістом перекладу на українську мову постанови №00276/20 суду першої інстанції №15 Мурсії,13 грудня 2024 року в інтересах неповнолітнього і в тимчасовій формі встановлюється проживання неповнолітнього з його батьком в Іспанії. Батьку присвоюється виконання батьківських прав виключно щодо питань освіти і лікування, такі міри діятимуть до того часу, поки центральним органом України не буде прийняте відповідне рішення про повернення неповнолітнього, або рішення про зміну прийнятих мір відповідним судом України, який розглядає сімейні справи. Крім того, для матері встановлено режим відвідин її неповнолітнього сина, а саме: одні вихідні на місяць за таким розкладом: субота з 10:00 до 13:00 і неділя в той самий час.
Отже зібрані докази свідчать про те, що дитина сторін адаптувалася до нових умов в Іспанії, навчається та перебуває під опікою батька, що відповідає її найкращим інтересам.
Суд звернув увагу, що згідно з повідомленням начальника служби у справах дітей Кутської селищної ради Косівського району від 27.01.2025 з метою забезпечення прав та інтересів дитини рекомендовано визначити місце проживання ОСОБА_6 з матір'ю ОСОБА_1 , проте цей висновок не є достатнім як доказ у справі, оскільки він не містить даних щодо намагання органу опіки та піклування провести опитування дитини, крім того, у ньому не наведено підстав та аргументів, які саме інтереси дитини враховано.
Разом з тим, повідомленням начальника головного управління національної соціальної сервісної служби у Тернопільській області підтверджується неможливість надання висновку в цій справі, про визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 оскільки, малолітнього на час складання висновків не було виявлено за місце його проживання.
Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Суд апеляційної інстанції, дослідивши та оцінивши вказані повідомлення у сукупності з іншими доказами у справі, зокрема і наданими позивачем довідками, дійшов висновку, що суд першої інстанції оцінив їх критично, з огляду на те, що за відсутності ризиків для здоров'я чи нормального розвитку та виховання дитини в разі проживання її з матір'ю визначення місця проживання дитини з батьком, без урахування бажання самої дитини, буде порушенням її прав.
Відповідно до висновку психолога від 28 лютого 2025 року у дитини на даному етапі фіксується відсутність психоемоційного зв'язку та потреби в регулярному спілкуванні з матір'ю.
Суд першої інстанції, детально вивчивши зміст вказаного висновку та інші матеріали справи, встановив, що малолітній ОСОБА_13 позитивно ставиться до батька і на час розгляду справи судом дитина висловлювала своє бажання проживати з батьком.
Документи зі школи в України та в Іспанії підтверджують, що обоє батьків брали участь у вихованні хлопчика.
Стороною позивача надано суду докази про те, що позивач займався лікуванням сина та піклувався про стан його здоров'я. Разом з тим, позивач не довів, що відповідачка не дбала про здоров'я хлопчика чи не брала участі у його вихованні. Доводи позивача про те, що за час, коли син проживав з ним, здоров'я дитини покращилось, також не вказують на те, що відповідачка не виконувала своїх батьківських обов'язків щодо лікування дитини в той період, коли хлопчик проживав з нею.
Однак, як встановлено судом, відповідно до копії перекладу форми 3065RO постанови про заборону на приближення ст. 13 І 544 BIS попередні судові процедури 0002724/2024 від 22 жовтня 2024 року підозрюваним ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та ОСОБА_16 заборонено наближатися ближче ніж на 300 метрів до ОСОБА_12 , ОСОБА_17 і ОСОБА_18 , а також до їх будинку, який знаходиться по АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , школи, місяця роботи та будь-яких інших місць, які часто відвідують постраждалі. Також підозрюваним заборонено спілкуватися з постраждалими будь-яким способом.
Також, неповнолітній ОСОБА_13 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснив, що він проживає з батьком в Іспанії, де про нього також піклується бабуся та хресна, сестра батька, і він хоче продовжувати проживати з батьком. Він не виявляє бажання повертатись в Україну та проживати з матір'ю.
Дитина є суб'єктом права, і незважаючи на малий вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя.
Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Разом з тим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати інтересам дитини (стаття 12 Конвенції про права дитини, стаття 171 СК України, стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).
З огляду на введення воєнного стану в Україні, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, першочерговим завданням держави є забезпечення її безпеки і права на життя.
Посилання у апеляційній скарзі, що суд першої інстанції під час з'ясування думки дитини не створив сприятливого оточення, не забезпечив залучення кваліфікованого фахівця (дитячого психолога), заслуховування думки дитини відбувалось в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду в присутності батька, є необґрунтованими з огляду на таке.
Верховний Суд у постанові від 09 лютого 2023 року у справі № 753/572/20 зазначав, що згідно з пунктом 64 розділу 6 Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, прийнятих Комітетом міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 року, під час опитування дитини суд залучає кваліфікованого фахівця, наскільки це можливо. Водночас відповідно до пункту 72 розділу 6 принципів Комітету передбачена можливість для суду дозволяти дитині не давати свідчення, з урахуванням найкращих інтересів і добробуту дітей.
Верховний Суд зауважував, що принципи Комітету є практичним інструментом для держав-членів у процесі адаптації їх судових і позасудових систем до конкретних прав, інтересів і потреб дітей і не мають пріорітету над Конвенцією про права дитини.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції створив усі умови для реалізації права дитини бути заслуханою у спосіб, який суд правильно визначив як можливий під час триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України.
На час ухвалення оскаржуваного рішення суд не встановив обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з матір'ю матиме більш позитивний вплив на дитину, ніж залишення її проживати разом із батьком, у звичному для нього середовищі. Також відповідачка в суді апеляційної інстанції не заперечила, що вона також проживає та працює за кордоном, проте не надала доказів створення умов для проживання сина сторін з нею за кордоном. ОСОБА_1 не надала суду переконливих доказів на підтвердження того, що проживання дитини з батьком суперечитиме найкращому забезпеченню інтересів дитини.
З огляду на зазначені норми закону та враховуючи фактичні обставини справи, суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що батько здійснює належний догляд за сином, турбується про нього та забезпечує належний розвиток і виховання сина.
Обставини, на які посилається ОСОБА_1 , що ОСОБА_2 чинить перешкоди у спілкуванні з сином, не можуть вплинути на визначення місця проживання дитини та не позбавляють відповідачку права на звернення до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, визначення способу участі матері у вихованні дитини.
Проживання дитини з батьком в оточенні інших рідних для нього людей у цьому випадку забезпечує його розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
На підставі вказаного у справі, що переглядається, колегія судів вважає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення, врахувавши інтереси малолітньої дитини, його психологічний стан та особливості фізичного розвитку, права та інтереси на гармонійний розвиток та належне виховання, а також дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в його інтересах, дійшов обґрунтованих висновків про визначення місця проживання дитини ОСОБА_6 з батьком ОСОБА_2 , оскільки це відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Визначення місця проживання дитини з батьком не впливатиме на його взаємовідносини з матір'ю, оскільки визначення місця проживання дитини з одним із батьків не позбавляє іншого батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов'язків. Матір дитини, яка відіграє важливу роль у його житті та розвитку, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан його розвитку, незалежно від того з ким дитина буде проживати.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Денега Давид Михайлович, залишити без задоволення, а рішення Косівського районного суду від 07 травня 2025 року - без зміни.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 01 серпня 2025 року.
Головуюча О.В. Пнівчук
Судді: І.В. Бойчук
О.О. Томин