Справа № 761/30588/25
Провадження № 2-з/761/257/2025
24 липня 2025 року суддя Шевченківського районного суду м. Києва Савчук Ю.Н., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно та забороною вчиняти певні дії , -
Заявником одночасно з поданням позову подано заяву, відповідно до якої вона просить забезпечити позов шляхом накладення арешту на нерухоме майно: квартиру загальною площею 48,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; забороною приватному виконавцю виконавчого округу міста Києва Іванюті І.М. та іншим виконавцям здійснювати будь-якій дії з відчуження вказаної квартири; забороною суб'єктам державної реєстрації проводити реєстраційні дії щодо квартири.
Заява обґрунтована тим, що нею подано позов до Шевченківського районного суду міста Києва до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Іванюта І.М., визнання права власності на спірну квартиру та зняття арещту.
Крім того, в провадженні Бородянського районного суду Київської області перебувала справа № 939/65/20 за первісним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя. Ухвалою Бородянського районного суду Київської області від 26.02.2020 року з урахуванням ухвали виправлення описки від 18.03.2020 року затверджено мирову угоду, якою визнано за ОСОБА_1 право особисто приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . На виконання вказаної ухвали суду ОСОБА_1 сплатила ОСОБА_4 вартості квартири в сумі 700 000 грн. На виконання вказаної ухвали суду за позивачем було зареєстровано право власності на нерухоме майно. Постановою Київського апеляційного суду від 18.06.2020 року вказану ухвалу суду першої інстанції скасовано та справу направлено на новий розгляд. При цьому поворот виконання рішення суду не застосовано. На початку травня 2025 року ОСОБА_1 стало відомо, що приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Іванюта І.М. прибув за адресою спірної квартири з метою вчинення виконавчих дій. На адвокатський запит щодо надання інформації про хід виконавчого провадження приватним виконавцем відповіді надано не було з посиланням на те, що ОСОБА_1 не є стороною виконавчого провадження, а відтак не вправі отримати таку інформацію. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 стало відомо, що право власності на спірну квартиру зареєстроване за ОСОБА_4 та що на квартиру накладено арешт в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, боржником у якому є ОСОБА_4 .
Таким чином, позивач зазначає, що приватним виконавцем ведуться активні дії з підготовки реалізації спірної квартири та вважає, що у разі реалізації приватним виконавцем вказаного нерухомого майна, для відновлення свого порушеного права вона змушена буде ініціювати додаткові судові провадження, а відтак вжиття заходів забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача.
Відповідно до ч.1 ст.153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
З врахуванням наведеного, сторони в судове засідання не викликались, оскільки суд прийшов до висновку про розгляд вказаної заяви за їх відсутності у відповідності до положень ч. 1 ст. 153 ЦПК України.
При цьому, фіксування судового засідання за допомогою технічних засобів не здійснювалось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Суд, дослідивши заяву про забезпечення позову та надані до неї документи, дійшов наступного висновку.
Згідно ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
У постанові ВП ВС від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 зазначено, що забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом. Тобто можливість забезпечення судом позову не пов'язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення суду, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Такої позиції притримується Верховний Суд у своїй Постанові 17 жовтня 2018 року, справа № 183/5864/17-ц (провадження № 61-38692св18).
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам (п.3-4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року N 9).
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має врахувати наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов'язаний з предметом позову і яким чином цей захід реалізує мету його вжиття.
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України).
Вказана норма імперативно встановлює, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позовними вимогами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Згідно ч. 1, 2 ст. 151 ЦПК України, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.
Таким чином, судом встановлено, що між сторонами дійсно виник спір з приводу нерухомого майна - квартири загальною площею 48,3 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з приписами ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Позивач у заяві зазначає, що існує висока ймовірність того, що приватний виконавець може в будь-який момент здійснити реалізацію спірного нерухомого майна на виконання рішення суду, що значно ускладнить або унеможливить виконання рішення суду.
Згідно з положеннями ч.1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Вказана правова позиція викладена і у постановах Верховного Суду України від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18).
Як вбачається зі змісту заяви, нерухоме майно зареєстровано на праві власності саме за ОСОБА_4 . Сам лише факт, що правовстановлюючі документи на майно оформлені лише на одного з подружжя, тобто ОСОБА_4 , не є беззаперечною підставою вважати, що на вказане майно поширюється правовий режим особистої приватної власності.
Однак відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 19.03.2025 року, право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_4 04.04.2019 року, в той час, коли шлюб між ним та позивачем ОСОБА_1 розірвано 21.02.2017 року. Крім того підставою для державної реєстрації права власності на квартиру слугував Договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 29.02.2016 року, в той час, коли шлюб було зареєстровано лише 30.08.2016 року. Таким, чином, Договір було укладено до шлюбу. При поділі нерухомого майна, право власності на яке набуто шляхом інвестування в житлове будівництво, визначальним є момент розрахунку за таке майно. Однією із підстав для державної реєстрації права власності згідно інформації з ДРРПНМ, була довідка про 100% оплату від 10.12.2018 року, що мало місце після розірвання шлюбу. Довідка про зарахування коштів № 29/1-17, яка також була однією із підстав для державної реєстрації права власності видана 20.01.2017 року, в той час, коли шлюб між подружжям розірвано 21.02.2017 року, тобто через місяць після видачі довідки, а відтак невідомо, чи проживало спільно подружжя станом на момент внесення цих коштів та чи вело спільний бюджет.
Крім того, згідно з п. 4.1. Договору загальна вартість майнових прав становить 744023,74 грн. Відповідно до п.4.2 Договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру № 29/02/120 від 29.02.2016 року покупець перераховує зазначену в п. 4.1 Договору наступним чином: перший платіж в розмірі 67 638,52 грн. сплачується до 29.02.2016 року включно, інші чергові платежі розраховані та сплачуються згідно положень п.п.4.1.2, 4.1.3 цього Договору. Як вбачається із Додатку № 1 до Договору чергові платежі повинні були здійснюватися з 29.02.2016 року по 29.11.2016 року на загальну суму 744023,74. Отже частина коштів за об'єкт інвестування була сплачена до шлюбу.
Згідно з п.п. 5.6.1 п. 5.6 Договору підписання та виконання цього Договору не призведе до порушень ст.65 Сімейного кодексу України, а п. 6.3 Договору передбачено можливість відступлення права вимоги Покупцем на користь другого з подружжя.
Вказане дає підстави припустити, що вказане нерухоме майно набуто за кошти, що належали інвестору в житлове будівництво особисто.
Твердження позивача про те, що нею на виконання ухвали Бородянського районного суду Київської області від 18.03.2020 року було сплачено на користь ОСОБА_4 700 000 грн. судом до уваги не береться з огляду на те, що вказану ухвалу скасовано Київським апеляційним судом. Крім того, факт сплати таких коштів позивачем на користь ОСОБА_4 є сумнівним та не може бути встановлений судом на цій стадії без перевірки та оцінки доказів під час розгляду справи по суті.
Незважаючи на те, що приватним виконавцем накладено арешт на спірне нерухоме майно, Акт опису та арешту майна станом на даний час не здійснено та не призначено, експерта для визначення вартості цього майна, також не призначено електронні торги з його реалізації. Ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 02.05.2025 у справі № 761/15605/25 про дозвіл на проникнення до квартири оскаржена в апеляційному порядку. Крім того, навіть у випадку вирішення спору на користь позивача, виконання рішення суду не буде утрудненим чи неможливим, оскільки матеріали позовної заяви містять докази інвестування в житлове будівництво саме ОСОБА_4 , мирова угода, за якою право власності на квартиру перейшло до ОСОБА_1 скасована, у позовній заяві ОСОБА_1 стверджує про сплату на користь ОСОБА_4 лише вартості вказаного нерухомого майна.
Отже, у разі вирішення судом спору на користь позивача, приватним виконавцем буде реалізована лише частка у квартирі, належна ОСОБА_4 , оскільки за таких обставин приватний виконавець відповідно до ст.443 ЦПК України повинен буде звертатися до суду із поданням про визначення частки майна боржника у майні, якими він володіє спільно з іншими особами.
Відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 15.07.2025 року у справі № 939/65/20, судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що до укладення шлюбу, а саме 24 червня 2016 року, між ОСОБА_4 (позичальник) та ОСОБА_3 (позикодавець) було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 позичив у позикодавця 7 464 000 грн 00 коп.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року, позов ОСОБА_3 задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в розмірі 7 464 000 грн 00 коп., 3% річних у розмірі 412 871 грн 67 коп., інфляційні витрати в розмірі 1 007 640 грн 14 коп.
На виконання вказаного рішення суду відкрито виконавче провадження за якими ОСОБА_4 є боржником, а стягувачем є ОСОБА_3 ; сума заборгованості становить 9 773 467 грн 49 коп.
З вказаного вбачається, що на даний час здійснюються виконавчі дії щодо виконання рішення суду, ухваленого на користь ОСОБА_3 , зокрема в межах вказаного виконавчого провадження накладено арешт на спірну квартиру.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є обов'язковість судового рішення (п.7 ч.3 ст.2 ЦПК України).
Згідно з ч.1 ст.18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).
Обраний позивачем вид забезпечення позову спрямований на запобігання здійсненню приватним виконавцем виконавчих дій щодо виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 05 червня 2024 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики.
Отже, забезпечення позову шляхом заборони приватному виконавцю виконавчого округу міста Києва Іванюті І.М. та іншим виконавцям здійснювати будь-якій дії з відчуження вказаної квартири; забороною суб'єктам державної реєстрації проводити реєстраційні дії щодо квартири унеможливить виконання рішення суду, яке набрало законної сили та яке виконується в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2.
Як вбачається зі змісту постанови Київського апеляційного суду від 18.06.2020 року у справі № 939/65/20, ухвалу Бородянського районного суду Київської області від 26.02.2020 про затвердження мирової угоди скасовано у зв'язку з тим, що мировою угодою порушено права третіх осіб, зокрема кредитора ОСОБА_3
21 листопада 2019 року у зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 взятих на себе зобов'язань за договором позики приватним нотаріусом Київського КМНО Апатенко М.А. було вчинено виконавчі написи, які зареєстровані в реєстрі за № 1559 та № 1560. На підставі цих виконавчих написів приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Бережним Я.В. було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 та виконавче провадження № 60701208, боржником за якими є ОСОБА_4 , а стягувачам є ОСОБА_3
21 листопада 2019 року в межах ВП № НОМЕР_2 на все майно ОСОБА_4 було накладено арешт, а 28 січня 2020 року в межах ВП № НОМЕР_2 винесено постанову про опис та арешт спірної квартири, що на праві приватної власності належить ОСОБА_4 .
Враховуючи вищевикладене, станом на момент затвердження мирової угоди та поділу майна між сторонами у даній справі, у тому числі й спірної квартири, щодо майна ОСОБА_4 в інтересах апелянта накладено арешт з метою забезпечення реального виконання зобов'язання ОСОБА_4 за договором позики.
Тобто на час затвердження мирової угоди оскаржуваною ухвалою, квартиру відповідно до постанови про опис та арешт майна боржника від 28 січня 2020 року було описано, як майно, за рахунок якого може бути погашена заборгованість за договором позики.
Зі змісту інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 06 березня 2020 року слідує, що на момент постановлення оскаржуваної ухвали спірна квартира перебувала під арештом, накладеним приватним виконавцем.
Враховуючи вищевикладене, станом на день подання позовів та на момент затвердження мирової угоди з метою поділу майна між сторонами у даній справі, зокрема, спірної квартири, щодо майна ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_3 було накладено арешт з метою забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_4 за договором позики.
Обставини, встановлені вказаними рішеннями судів апеляційної інстанції в силу приписів ст.82 ЦПК України є преюдиційними, тобто такими, що не потребують доведення.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно з ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду 29 січня 2020 року у справі № 711/10526/16-ц та у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813св18).
Подання безпідставної заяви про забезпечення позову суд розцінює як зловживанням своїми процесуальними правами з метою сприяння ОСОБА_5 в уникненні від виконання рішення суду, що набрало законної сили та, відповідно, порушення законних прав та інтересів стягувача у виконавчому провадженні.
Таким чином, суд, дійшов висновку про те, що заявником не подано доказів того, що невжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також унеможливити ефективний захист прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Доводи позивача про те, що існує реальна загроза того, що спірна квартира до того, як суд розгляне дану справу, уже може бути реалізована на електронному аукціоні приватним виконавцем на користь третьої особи, яка буде вважатися добросовісним набувачем, не заслуговують на увагу.
Враховуючи наведене, заява про забезпечення позову єнеобґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Згідно ч. 6 ст. 153 ЦПК України, про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.
Оскільки суд дійшов висновку про безпідставність заяви про забезпечення позову, то, в силу приписів ст.154 ЦПК України підстави у застосуванні зустрічного забезпечення також відсутні.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 149, 150, 151, 153, 353-354 ЦПК України, суд,
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно та забороною вчиняти певні дії - відмовити.
Ухвала суду може бути оскаржена протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку ст. 261 ЦПК України.
Суддя: