Справа № 761/45854/21
Провадження № 2/761/656/2025
01 серпня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді: Осаулова А.А.
за участю секретаря судових засідань: Путрі Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в приміщенні суду в спрощеному позовному провадження в заочному порядку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Інституту післядипломної освіти Національного університету харчових технологій про визнання розпорядження незаконним та скасування, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, -
У грудні 2021 року позивач ОСОБА_1 (позивач) звернулась до суду з позовом до Інституту післядипломної освіти Національного університету харчових технологій про визнання розпорядження незаконним та скасування, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, в якому просила визнати незаконним та скасувати розпорядження від 08.11.2021 р. №47-р «Про відсторонення від роботи працівників інститут у зв'язку з Covid-19» в частині відсторонення ОСОБА_1 , стягнути 5233,92 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 50000,00 грн моральної шкоди та судові витрати.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач працює в Інституті післядипломної освіти Національного університету харчових технологій на посаді старшого викладача кафедри економіки, обліку та фінансів.
Розпорядженням від 08.11.2021 р. №47-р «Про відсторонення від роботи працівників інститут у зв'язку з Covid-19» ОСОБА_1 відсторонено від роботи та припинено виплату заробітної плати. З вказаним розпорядженням позивач ознайомилась 10.11.2021 р.
Підставою для відсторонення є відмова від вакцинації, яка пов'язана з наявністю хронічних захворювань.
На підставі висновку лікаря №1234 від 10.12.2021 р. щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби Covid-19 за наказом №81-к від 10.12.2021 р. позивача було допущено до роботи.
Між тим, розпорядження від 08.11.2021 р. №47-р скасовано не було.
Позивач зазначає, що вона роботу могла виконувати дистанційно, як було впродовж останніх двох років, але відповідач позбавив її такого права.
Вважає, що наказ МОЗ №2153 від 04.10.2021 р. не містить положень про обов'язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби Covid-19, а затверджено лише Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби Covid-19 не включені до календаря профілактичних щеплень в України.
Звертає увагу, що такої підстави відсторонення працівника від роботи,як відсутність вакцинації (відмова від вакцинації) не передбачає ст. 43 КЗпП України.
Оскільки відсторонення було здійснено неправомірно, позивач нарахувала середній заробіток за час вимушеного прогулу, який за період з 08.11.2021 р. по 09.12.2021 р. складає 5233,92 грн (218,08 Х 24 дні).
Крім цього, вказаними діями заподіяно позивачу моральної шкоди, яка полягає у позбавлені засобів для існування, втрати нормальних життєвих зв'язків, загострення хронічних хвороб, призвело до нервового напруження, тривожного стану, головному болю. Моральну шкоду, пов'язану з незаконним відстороненням, оцінює в 50000,00 грн.
Відповідно до пункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду було призначено повторний автоматичний розподіл справи.
Ухвалою судді від 28.04.2025 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання.
У судове засіданні представник позивача не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, до суду надав заяву, в якій просить розглянути справу за його відсутності, задовольнити позовні вимоги, не заперечує проти ухвалення заочного рішення.
Відповідач в судове засідання не з'явився, свого представника не направив, хоча про дату і час розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив, відзиву на позовну заяву не подав.
Розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів (ч.ч. 1, 3 ст. 211 ЦК України).
У відповідності до ч. 1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до вимог суд може ухвалити заочне рішення у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, та не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, не подав відзив, а позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Відповідно до ст. 280 ЦПК України, суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.
Суд, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала в Інституті післядипломної освіти Національного університету харчових технологій на посаді старшого викладача кафедри економіки, обліку та фінансів на підставі контракту №408 від 12.05.2021 р.
За наказом директора Інституту післядипломної освіти Національного університету харчових технологій №46 від 05.11.2021 р. «Про подання перелік працівників, які підлягають відстороненню від роботи (виконання робіт)» начальнику відділу кадрів ОСОБА_2 необхідно було сформувати та до 08.11.2021 р. надати директору подання з переліком працівникі, які підлягають відстороненню від роботи (виконання робіт) відповідно до ст. 46 КЗпП України, ч.2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», як таких, що відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень Covid-19.
Розпорядженням від 08.11.2021 р. №47-р «Про відсторонення від роботи працівників інститут у зв'язку з Covid-19» ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08.11.2021 р. Повторний допуск до роботи має відбуватись за її заяви та за наявності одного з документів, а саме: документу, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації, або документу, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини; міжнародного, внутрішнього або іноземного сертифікату, що підтверджує вакцинацію від Covid-19 або отримання отримання однієї дози дводозної вакцини; довідки/сертифікату про одужання - за умови,якщо особа вилікувалась від Covid-19 протягом 180 днів до пред'явлення документа; медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти Covid-19, виданого закладом охорони здоров'я. З вказаним розпорядженням позивач ознайомилась 10.11.2021 р.
Як вбачається з висновку лікаря №1234 від 10.12.2021 р. ОСОБА_1 протипоказана вакцинація проти Covid-19 вакциною Astra Zeneka, рекомендації: вакцинація проти Covid-19 вакциною Короновак. Відтермінування вакцинації на 1 місяць в зв'язку з тимчасовою відсутністю. Вакцини Короновак для першої дози.
За заявою ОСОБА_1 від 10.12.2021 р. наказом №81-к від 10.12.2021 р. ОСОБА_1 було допущено до роботи.
Згідно ст. 13 ч. 1, 3 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
В постановах Верховного Суду від 08.08.2019 р. у справі №450/1686/17 та від 15.07.2019 р. у справі №235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати розпорядження про відсторонення незаконним та скасувати його, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, відшкодувати моральну шкоди, оскільки вважає роботодавець не мав правових підстав для її відсторонення, в ст. 43 КЗпП України така підстава відсутня., профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби Covid-19 не включені до календаря профілактичних щеплень в України. Крім цього, не враховано можливість виконання дистанційної роботи.
Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов'язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі
№ 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Конституційний Суд України зазначив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров'я України» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов'язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Статтею 1 Закону № 1645-ІІІ визнано, що протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я
(частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об'єктах можуть проводитися обов'язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третястатті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Рішення про проведення обов'язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об'єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шостастатті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.
Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).
Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:
1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я;
3) взяття до відома, що:
- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22; від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21, провадження № 14-172цс23).
Щодо пропорційності втручання у право позивачки на повагу до приватного життя, легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.
11 березня 2020 року у зв'язку з масштабами поширення коронавірусом SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.
Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.
24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках». Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.
Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов'язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров'я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов'язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов'язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див. пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22).
Аналогічні висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21(провадження № 14-172цс23).
Щодо пропорційності втручання у приватне життя
У наведених постановах Велика Палата Верховного Суду, зазначивши
про законність проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти
COVID-19, правомірність відсторонення від роботи працівника, який не пройшов такого щеплення, вказала, що, розглядаючи цю категорію спорів, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.
Критерії оцінки пропорційності сформувала Велика Палата Верховного Суду. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням».
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.
Як було зазначено вище, та встановлено судом, ОСОБА_1 працювала в Інституті післядипломної освіти Національного університету харчових технологій на посаді старшого викладача кафедри економіки, обліку та фінансів.
За розпорядженням від 08.11.2021 р. №47-р. її було відсторонено з 08 листопада 2021 року.
10.11.2021 р. позивач ознайомилась з вказаним наказом, висловила свої заперечення щодо нього. Разом із цим, відповідних документів щодо протипоказань організму від проведення обов'язкових профілактичних щеплень позивач роботодавцю не надала
Вказані документи були надані лише 10.12.2021 р.
Отже, позивач фактично відмовилась надавати роботодавцю будь-яку інформацію щодо наявності у неї щеплення проти COVID-19 або протипоказань до вакцинації проти Covid-19.
Водночас саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження вакцинації проти COVID-19, або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Подібні висновки висловлено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 943/2356/21 (провадження №61-1531св23).
З огляду на викладене, є очевидним факт відмови позивача надати інформацію про проведення щеплення або наявність медичних протипоказань до проведення щеплення, що за логічно послідовним значенням вищенаведеного нормативного врегулювання фактично виявляє ухилення особи від такої процедури.
При вирішенні питання пропорційності втручання у приватне життя, судом враховано характер виконуваних обов'язків позивача, які пов'язані з об'єктивною необхідністю під час її виконання контактувати з іншими працівниками та студентами, остання підлягала обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але ухилилась від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань організму від такого щеплення роботодавцю не надала, у зв'язку із чим роботодавець обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив її від роботи.
Варто зазначити, що посада позивача передбачає участь у навчально-виховному процесі, контакт з педагогічними працівниками, студентами та з іншими особами впродовж робочого дня.
Позивач не довела, що її контакти мали характер, який не впливає на широке розповсюдження гострої респіраторної хвороби COVID-19, доказів запровадження дистанційної форми навчання також не надала.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 у позовній заяві виклала обставини, якими обґрунтовувала свої вимоги, зазначила докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляла клопотання про вжиття заходів забезпечення доказів та не зазначала про докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою із поважних причин, не подавала клопотання про їх витребування.
При цьому, у заяві представник позивача просив розглянути справу у його відсутність та клопотання про витребування додаткових доказів та інших документів не заявляв.
Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі №755/18920/18 (провадження № 61-17205ск19).
Необхідно зазначити, що держава, встановивши відсторонення працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб від виконання обов'язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учасників
цих виробництв та організацій. Втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися
від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників цього закладу, які провели щеплення з метою загального блага у формі права на охорону здоров'я, що, крім іншого, гарантується статтями 3, 27 та 49 Конституції України.
З огляду на викладене, роботодавець правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи.
Враховуючи, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після допуску до роботи (виконання робіт), що було фактично зроблено 10.12.2021 р., суд не встановив порушення права позивача на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.
У цій справі позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин,
які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача
від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя, оскаржуваний наказ про відсторонення прийнято повноважною особою в межах компетенції, на виконання вимог чинного законодавства, з урахуванням всіх пов'язаних аспектів в сфері забезпечення стану здоров'я як особи позивача, так і інших осіб.
Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 01 березня 2023 року у справі № 697/2349/21 (провадження № 61-6083св22), від 01 березня 2023 року у справі № 751/8696/21 (провадження № 61-7240св22), від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21 (провадження № 61-5525св22), від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21 (провадження № 61-4736св22), від 06 вересня 2023 року у справі № 377/137/22 (провадження № 61-4985св23), від 03 квітня 2024 року у справі № 462/8938/21 (провадження № 61-1237св24), від 05 червня 2024 року у справі № 757/66396/21-ц (провадження № 61-5026св24) та інших.
Судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Об'єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд у своїх правової позиціях вказував, що таке індивідуальне обмеження,а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров'я суспільства від серйозних загроз, пов'язаних із поширенням на території України COVID-19.
При цьому дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров'я особи,
які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи,
не є примусом, в умовах визначеного порядку обов'язкових щеплень на певній території України для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи і інтереси позивача і не є надмірним втручанням держави у особисте чи сімейне життя позивача.
Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) та від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23), відсторонення позивачки відбулося правомірно, у порядку, передбаченому законом, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає соціальні контакти на робочому місці, а відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих небезпечною для життя і здоров'я хворобою.
Оскільки заявлені позивачкою підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, відсутні і правові підстави для задоволення вимог позову в частині стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час відсторонення від роботи.
Щодо вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, крім іншого, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
У відповідності до п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України N 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної(немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості (п. 9 вказаної Постанови).
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (постанова Верховного Суду від 21.04.2021 р. у справі № 308/3695/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому, як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
З огляду на вищевикладене, закон пов'язує виникнення права на компенсацію моральної шкоди з випадками порушення прав особи, а права позивача, як було встановлено судом порушено не було.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Європейський суд з прав людини зауважив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи викладене вище, а також те, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ЦПК України обставин, на які вона посилається, підстав для задоволення позовних вимог про визнання розпорядження незаконним та скасування, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, суд не вбачає.
Керуючись ст. ст. 12,76,77,78,79,80,81, 211, 223, 263, 265 ЦПК України, ст.46 КЗпП України, суд -
Позов ОСОБА_1 до Інституту післядипломної освіти Національного університету харчових технологій про визнання розпорядження незаконним та скасування, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,- залишити без задоволення.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його отримання.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити сторін:
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .
Відповідач: Інститут післядипломної освіти Національного університету харчових технологій, код ЄДРПОУ 00389127, м. Київ, вул. Естонська, 8а.
Суддя: Андрій Осаулов