ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
31.07.2025Справа № 910/1128/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Державного підприємства "Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро "Прогрес" імені академіка О.Г. Івченка вул. Іванова 2, м. Запоріжжя, 69068
до Товариства з обмеженою відповідальністю " НОВАТЕСТ" вул. Івана Мазепи, буд. 3 офіс 174, м. Київ, 01010
про стягнення 148 679, 54 грн.
представники сторін: без виклику.
Державне підприємство "Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро "Прогрес" імені академіка О.Г. Івченка звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "НОВАТЕСТ" про стягнення 148 679,54 грн., а саме 77 100,00 грн. основного боргу, 19 828,05 грн. пені, 7 710,91 грн. штрафу, 6 943,73 грн. процентів річних, 37 096,85 грн. втрат від інфляції та витрат по сплаті судового збору у розмірі 3028,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору № НТУ-ІП 880/449 постачання продукції від 12.12.2019 року в частині своєчасної поставки товару, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані пеня, штраф, проценти річних та втрати від інфляції.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.02.2024 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Судом встановлено, що на виконання вимог ухвали суду від 20.02.2024 року через канцелярію суду від позивача надійшла заява № 01.12/1166 від 26.02.2024 року про усунення недоліків позовної заяви, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/1128/24, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, враховуючи наявні в матеріалах справи докази та оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суд дійшов висновку про необхідність розгляду даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Поряд із цим, позивачем у прохальній частині позовної заяви заявлено клопотання щодо розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, яке вищезазначеною ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2024 року залишено без задоволення як необґрунтоване у зв'язку з не наведенням позивачем в обґрунтування поданого клопотання жодних обставин, які можуть бути підставами для розгляду справи № 910/1128/24 в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Окрім цього суд зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами" від 29.06.2023, який набрав чинності 21.07.2023 та введений в дію 18.10.2023, внесено зміни до ряду статей ГПК України.
Так, відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.
Якщо реєстрація електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суперечить релігійним переконанням особи, яка зобов'язана його зареєструвати відповідно до цієї частини, передбачені цим Кодексом процесуальні наслідки звернення до суду такою особою без реєстрації електронного кабінету у вигляді залишення її документа без руху, його повернення або залишення без розгляду не застосовуються за умови, що особа заявила про такі обставини одночасно із поданням відповідного документа шляхом подання окремої обґрунтованої письмової заяви.
Тобто, товариство з обмеженою відповідальністю як юридична особа, а також адвокат, в разі представлення інтересів цього товариства, згідно з наведеними приписами цього Кодексу, зобов'язані зареєструвати свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі) в обов'язковому порядку.
При цьому судом згідно бази даних "Діловодство спеціалізованого суду" встановлено відсутність у відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю " НОВАТЕСТ" на час відкриття провадження у справі № 910/1128/24, а також розгляду даної справи по суті зареєстрованого електронного кабінету, у зв'язку з чим з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала суду про відкриття провадження у справі № 910/1128/24 від 04.04.2024 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: вул. Івана Мазепи, 3, офіс 174, м. Київ, 01010, яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.
Так, про відкриття провадження у справі № 910/1128/24 відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення 23.04.2024 року поштового відправлення № 0690233149868.
Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статями 165, 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 04.03.2024 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.
Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.
Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.
В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "НОВАТЕСТ" не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзив на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем на час розгляду справи по суті суду не надано.
Згідно з частиною 4статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 12.12.2019 року між Державним підприємством "Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро "Прогрес" імені академіка О.Г. Івченка" (покупець за договором, позивач по справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "НОВАТЕСТ" (постачальник за договором, відповідач по справі) укладено Договір № НТУ-ІП 880/449 постачання продукції (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язується передати у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти та своєчасно розрахуватись на умовах даного договору за постачання акселерометра та кабелів (надалі продукція).
Розділами 2 - 12 Договору сторони узгодили порядок поставки і прийому продукції, ціну і порядок розрахунків між сторонами, відповідальність сторін, форс-мажор, вирішення спорів, строк дії та умови припинення дії даного договору, інші умови тощо.
Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.
Як визначено розділом 11 Договору останній вступає в силу з моменту підписання його сторонами і діє до 31 грудня 2020 року, а у разі якщо на момент закінчення терміну дії Договору або припинення Договору за іншими обставинами не виконанні будь-які взаємні зобов'язання, Договір продовжує діяти до виконання сторонами всіх зобов'язань і проведення остаточних розрахунків.
Відповідно до п. 12.5 Договору сторони визначили, що факсимільні копії договору та договірних документів, підписані обома сторонами є дійсними за умови подальшого підтвердження їх оригіналами.
Вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печатками сторін.
Судом встановлено, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.
Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Як визначено статтею 266 Господарського кодексу України предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.
Продукція, зазначена у п.1.1 цього Договору постачається згідно Специфікації. Специфікація узгоджується сторонами і є невід'ємною частиною цього Договору (п.п.1.2, 1.3 Договору).
Відповідно до п. 1.3 Договору сторонами погоджена Специфікація № 1, яка є невід'ємною частиною цього договору, копія якої наявна в матеріалах справи, та в якій визначене найменування та кількість продукції, її ціну, умови оплати, порядок та строк поставки тощо.
Так, відповідно до умов договору відповідач зобов'язався поставити позивачу продукцію, що визначена Специфікацією № 1, а саме Акселерометр з зарядним вихідним сигналом (357Е90) у кількості 1 шт. та 10-ти футовий кабель коаксіальний малошумний антивібраційний (003С10) у кількості 2 шт. на суму 110 155,82 грн.
Згідно п. 2.3 Договору постачальник за свій рахунок постачає продукцію на склад покупця: м. Запоріжжя, вулиця Іванова,2, якщо інші умови не вказані в специфікації, яка є невід'ємною частиною цього Договору.
Умови поставки продукції по даній специфікації: DDP, Україна, м. Запоріжжя, вулиця Іванова, 2, відповідно до правил "ІНКОТЕРМС 2010" (п. 4 Специфікації № 1 від 12.12.2019 року ).
Право власності на продукцію, яка постачається за цим Договором, переходить від постачальника до покупця з моменту оприбуткування на склад покупця (п.1.5 Договору).
Згідно з частиною 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Пунктом 4.3. Договору встановлено, що загальна сума Договору складає 110 155,82 грн. (сто десять тисяч сто п'ятдесят п'ять гривень 82 копійки), в тому числі ПДВ 18 359,30 грн. (вісімнадцять тисяч триста п'ятдесят дев'ять гривень 30 копійок).
Ціна за одиницю товару наведена у Специфікації № 1 від 12.12.2019 року.
За приписами частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
У відповідності до частини 1 статті 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
Згідно п. 4.1. Договору розрахунки проводяться покупцем за продукцію у гривнях в безготівковій формі шляхом банківського переказу грошових коштів на рахунок постачальника в такий спосіб: покупець здійснює оплату авансу у розмірі 70 % від вартості продукції після отримання від постачальника рахунку на оплату у 15-тиденний строк. Остаточний розрахунок у розмірі 30% вартості продукції здійснюється покупцем протягом 15-денного строку після отримання продукції на склад покупця, проходження вхідного контролю на території покупця та на підставі отриманого рахунку від постачальника.
В свою чергу, в силу частини 1 статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією зі сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання.
За загальним правилом, визначеним частиною 2 вказаної норми при зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.
Частиною 3 статті 538 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі невиконання однією із сторін у зобов'язані свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або не виконає його в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
Суд зазначає, що вказане правило має загальний характер та розповсюджується на будь - які зустрічні зобов'язання, до яких відносяться і зобов'язання, які випливають із договору поставки.
За приписами частини 4 статті 538 Цивільного кодексу України якщо зустрічне виконання обов'язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, друга сторона повинна виконати свій обов'язок.
Відповідно до п. 2.3 Специфікації розрахунки здійснюються таким чином: 70% - передоплата, протягом 15 календарних днів після надання постачальником покупцеві оригіналу гарантійного листа згідно п.6.1. здійснюється для передоплати; 30% - оплата протягом 15 календарних днів з моменту поставки продукції на склад покупця. Термін поставки продукції: 70 календарних днів з моменту підписання Специфікації.
В матеріалах справи наявний виставлений відповідачем позивачеві для оплати рахунок - фактура № СФ-0000016 від 02.12.2019 року на суму загальну суму 110 155,82 грн. з ПДВ за поставку акселерометру з зарядовим вихідним сигналом на суму 88 396,52 грн. без ПДВ та 10 футового кабелю коаксіального малошумного антивібраційного на суму 3400,00 грн. без ПДВ.
За матеріалами справи судом встановлено та зазначено позивачем, що на виконання умов вищевказаного Договору згідно рахунку-фактури № СФ-0000016 від 02.12.2019 року, покупцем було виконано зобов'язання щодо перерахування авансу у розмірі 70 % від вартості продукції за договором № НТУ-ІП 880/449 від 12.12.2019 року, що підтверджується платіжним дорученням № 229 від 10.01.2020 року на суму 77100,00 грн., копія якої наявна в матеріалах справи.
Поряд із цим, станом на час розгляду справи докази наявності претензій відповідача як продавця з питань здійснення оплати та/або наявного спору щодо стягнення заборгованості позивача з оплати товару (попередньої оплати) в матеріалах справи відсутні.
При цьому судом встановлено відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо виконання Державним підприємством "Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро "Прогрес" імені академіка О.Г. Івченка, як покупцем умов Договору та Специфікації №1 від 12.12.2019 року в частині внесення оплати у розмірі 77100,00 грн., в тому числі щодо строків та розміру такої оплати.
За таких обставин суд доходить висновку, що позивачем виконані зобов'язання щодо перерахування авансу у розмірі 70 % від вартості продукції, що в свою чергу становить 77100,00 грн., факт перерахування позивачем грошових коштів за Договором у вказаній сумі належним чином підтверджено матеріалами справи.
В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
Згідно положень п. 2.5 Договору постачальник здійснює поставку продукції не пізніше 70 днів з моменту перерахування авансу, якщо інше не узгоджено сторонами в Специфікації.
Відповідно до п. 2.4. Договору одночасно з передачею продукції постачальник передає покупцю наступні документи: оригінал рахунку-фактури на дану продукцію, товаротранспортну накладну, паспорт за кожну одиницю.
Право власності на продукцію, яка постачається за цим Договором, переходить від постачальника до покупця з моменту оприбуткування на склад покупця (п.1.5. Договору).
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
При цьому, за умовами Договору та Специфікації № 1 до нього дата поставки продукції постачальником ставиться у залежність від дати підписання Специфікації та не ставиться в залежність від дати внесення покупцем авансу, відтак з урахуванням дати підписання сторонами Специфікації № 1 - 12.12.20219 року, граничним строком поставки є 20.20.2020 року.
Заперечень щодо погоджених обсягів та строків поставки, зміст якої згідно наявних матеріалів справи визначається за даними Специфікації № 1 до Договору, сторонами суду не надано.
Докази того, що сторони узгодили інший термін поставки продукції за Договором, ніж передбачений в Специфікації № 1, в матеріалах справи відсутні.
Окрім цього суд звертає увагу на приписи Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», згідно статті 1 якого господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.
Відповідно до частини 1статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документом, який підтверджує факт виконання відповідачем зобов'язання з поставки продукції позивачу, є видаткова накладна.
Таким чином, враховуючи здійснену позивачем сплату авансу у розмірі 70 % від вартості продукції, у відповідача виникли зобов'язання з поставки продукції у відповідному обсязі та на суму здійсненої передплати, факт виконання яких має бути підтверджений належним чином оформленим первинним бухгалтерським документом, який засвідчує здійснення господарської операції і містить інформацію про вартість переданої продукції, зокрема, видатковою накладною.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, зазначено позивачем в позовній заяві та відповідачем не заперечувалось, в порушення умов Договору та Специфікації № 1 Товариством з обмеженою відповідальністю "НОВАТЕСТ" поставку продукції як в погодженому договором обсязі на суму 110 155,82 грн., так і в розмірі сплаченого авансу в сумі 77 100,00 грн. в порушення обумовлених строків здійснено не було.
При цьому доказів повідомлення позивача як покупця про неможливість здійснення поставки продукції, в тому числі на суму здійсненої оплати, згідно умов Договору та Специфікації №1 відповідачем також не надано.
Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Як передбачено частиною 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
Доказів поставки товару відповідно до здійсненої передплати в розмірі 70% від загальної вартості Договору в установлені в строки відповідачем під час розгляду справи не надано.
Відповідно до частини 3 статті 612 Цивільного кодексу України та частин 1, 2 статті 220 Господарського кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю, а у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.
Так, за результатами аналізу наявних у справі доказів судом визначено правову природу сплаченої суми коштів в розмірі 77 100,00 грн. як передоплата, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов'язань.
Постановою Верховного Суду від 08.02.2019 року у справі № 909/524/18 зазначено, що правова природа зазначених коштів внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов'язань за договором - не змінюється і залишається такою доти, поки сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.
Обумовлені законом підстави для зміни правової природи перерахованих покупцем (позивачем) коштів внаслідок непоставки продавцем (відповідачем) товару не настали, що тягне за собою правові наслідки, обумовлені часиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України.
При цьому, припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Тобто, наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.
В свою чергу суд зазначає, що волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.
Подібний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 27.08.2019 року у справі №911/1958/18.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах від 23.10.1991 року "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії", від 01.06.2006 року "Федоренко проти України" зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Отже, відсутність дій відповідача щодо поставки товару надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Неповернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії" (пункт 74), "Пономарьов проти України" (пункт 43), "Агрокомплекс проти України" (пункт 166).
Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, суперечити положенням частини другої статті 124 Конституції України та позиції Конституційного Суду України в рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), згідно з якою вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
В свою чергу, у зв'язку з нездійсненням поставки продукції за Договором та з метою досудового врегулювання спору позивач - Державне підприємство "Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро "Прогрес" імені академіка О.Г. Івченка звернувся до відповідача з претензію № 01.12/5056 від 03.09.2020 року, з вимогою повернути перераховані грошові кошти (аванс) за договором №НТУ-ІП 880/49 від 12.12.2019 року, копія якої наявна в матеріалах справи.
Факт надсилання претензії на адресу місцезнаходження відповідача підтверджується наданими позивачем копіями фіскального чеку від 04.09.2024 року, поштової накладної № 6906807730445 та опису вкладення в цінний лист від 04.02.2024 року.
Проте, вказана претензія була повернута позивачу неврученою адресату та залишена останнім без відповіді та задоволення.
Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, свої зобов'язання щодо поставки продукції відповідно до умов Договору, Специфікації № 1 та здійсненої 70% передплати у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю " НОВАТЕСТ" утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 77 100,00 грн. в розмірі передплати, яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином, обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання Договору в частині поставки товару/повернення позивачу суми попередньої оплати товару, відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.
Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору № НТУ-ІП 880/449 постачання продукції від 12.12.2019 року та/або окремих його положень суду не надано.
Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні.
В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначав розмір заборгованості за поставлений товар за Договором на підставі наданих позивачем доказів.
Отже, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів поставки продукції/повернення здійсненої передплати позивачу відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача 77 100,00 грн. грошових коштів, які були сплачені як попередня плата позивачем за поставку продукції, відповідно до вказаного Договору, підлягають задоволенню.
Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.
З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).
У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Суд зазначає, що згідно приписів частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Статтею 199 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватись передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).
За приписами частини 2 статті 231 Господарського кодексу України у разі, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вказаної вартості.
Отже, даною нормою, що належить застосуванню до правовідносин сторін, пов'язаних із виконанням зобов'язання, що фінансується за рахунок Державного бюджету України, чітко встановлено розмір штрафних санкцій за порушення господарського зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені, штрафу, передбачених абз. 3 частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.
Відтак, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, штрафу та пені, передбачених пунктом 7.3 Договору.
Так, за порушення термінів поставки продукції постачальник сплачує покупцю пеню в розмірі 0,1% вартості не поставленої в строк продукції за кожний день прострочення, а у разі прострочення поставки більше 30 днів, постачальник сплачує додатково штраф у розмірі 7% вартості не поставленої в строк продукції і повертає на вимогу покупця отриману передплату з урахуванням індексу інфляції. Сплата штрафних санкцій не звільняє постачальника від виконання зобов'язань за Договором (пункт 7.3 Договору).
При цьому, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені узгоджується з приписами чинного законодавства України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої пунктом 7.3 Договору пені та наявність правових підстав для нарахування відповідачеві відповідних штрафних санкцій за прострочення виконання договірних зобов'язань.
Суд також зазначає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 року у справі №911/2813/17, від 22.03.2018 року у справі №911/1351/17, від 25.05.2018 року у справі №922/1720/17, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18).
Правова позиція щодо можливості застосування пені та штрафу за порушення будь-яких господарських зобов'язань, а не тільки за невиконання грошового зобов'язання, викладена в постанові Верхового Суду від 19.09.2019 року у справі № 904/5770/18, від 17.09.2020 року у справі №922/3548/19.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо поставки продукції порушенням у рамках Договору, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення з відповідача на підставі статті 625 Цивільного кодексу України 37 096,85 грн. втрат від інфляції та проценти річних у сумі 6943,73 грн. з а період з 30.09.2020 року по 30.09.2023 року, а також на підставі п. 7.3 Договору пеню в сумі 19 828,05 грн. за період 21.02.2020 року - 18.08.2020 року та 7 % штраф в сумі 7710,91 грн., які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.
З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені, штрафу, процентів річних та інфляційних втрат суд зобов'язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.
У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.
При цьому перебіг часу, за який нараховуються пеня, проценти річних та інфляційні втрати, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Наразі, як встановлено судом, нарахування процентів річних та втрат від інфляції здійснене позивачем згідно приписів ч. 2 ст. 530 ЦК України з урахуванням дати повернення претензії № 01.12/5056 від 03.09.2020 року неврученою відповідачу 22.09.2020 року.
За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування заявлених до стягнення пені, штрафу, процентів річних та втрат від інфляції, судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та з урахуванням визначеного позивачем періоду прострочення, відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства, умовам Договору і є арифметично вірним, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 7% штрафу в розмірі 7710,91 грн., пені в розмірі 19 828,05 грн., процентів річних у сумі 6943,73 грн. та 37 096, 85 грн. втрат від інфляції підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції законів України та на засадах верховенства права (частина 1статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «ХіроБалані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та МесропМовсесян (MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238,
240, 241 Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "НОВАТЕСТ" (місцезнаходження: вул. Івана Мазепи, буд. 3 офіс 174, м. Київ, 01010; код ЄДРПОУ 36756223) на користь Державного підприємства "Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро "Прогрес" імені академіка О.Г. Івченка (місцезнаходження: вул. Іванова 2, м. Запоріжжя, 69068; код ЄДРПОУ 14312921) 77 100 (сімдесят сім тисяч сто) грн. 00 коп. боргу, 19 828 (дев'ятнадцять тисяч вісімсот двадцять вісім) грн. 05 коп. пені, 7710 ( сім тисяч сімсот десять) грн. 91 коп. штрафу, 6943 (шість тисяч дев'ятсот сорок три) грн. 73 коп. процентів річних, 37 096 (тридцять сім тисяч дев'яносто шість) грн. 85 коп. інфляційних втрат та 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн. 00 коп. судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 30 липня 2025 року.
Суддя А.М. Селівон