Номер провадження 22-ц/821/1197/25Головуючий по 1 інстанції
Справа №711/271/25 Категорія: 310020000 Скляренко В.М.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
01 серпня 2025 рокум. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Новікова О.М., Сіренка Ю.В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_1 ;
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання матері,
13.01.2025 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання матері.
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що вона є частково непрацездатною особою, має незадовільний стан здоров'я (інвалідність ІІ групи) і єдиним джерелом її доходу є пенсія у розмірі 2361 грн. на місяць.
ОСОБА_1 зазначає, що має потребу у додатковій матеріальній допомозі, оскільки її дохід не забезпечує покриття витрат на базові потреби: придбання продуктів харчування; оплата комунальних послуг; купівля ліків. В той же час відповідач є здоровою і працездатною особою, займається підприємницькою діяльністю і має значні доходи, а тому має можливість надавати матеріальну допомогу своїй матері. Оскільки відповідач не виконує в добровільному порядку свого обов'язку з утримання непрацездатної матері, то вона звернулась до суду з зазначеним позовом.
З урахуванням зміни позовних вимог, позивачка просить суд стягнути з відповідача на свою користь аліменти в твердій грошовій сумі в розмірі 60 000 грн. щомісячно.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 квітня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що всупереч вимогам ст.ст. 12, 81 ЦПК України позивачкою не доведено наявності обставин, які зумовлюють виникнення в неї права на отримання утримання від відповідача, оскільки не доведено належними та допустимими доказами факт потреби у матеріальній допомозі, обумовленої непрацездатністю позивачки, що виключає можливість застосування ч. 1 ст. 202 СК України та покладання на відповідача обов'язку утримувати свою матір.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, стягнувши з ОСОБА_2 аліменти на її утримання в твердій грошовій сумі в розмірі 60 000 грн. щомісячно з моменту подання позову до суду.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, що призвело до неправомірного позбавлення позивачки гарантованого Конституцією України та СК України права на утримання.
Скаржник вказує, що є особою з інвалідністю II групи, що підтверджується відповідними медичним документами, а отже вона вважається непрацездатною, незалежно від того чи отримала пенсію за віком, чи має стаж необхідний для трудової пенсії.
Вважає, що суд першої інстанції неправомірно звів ознаку «непрацездатності» до обов'язкової втрати працездатності з об'єктивних причин та вказав, що позивачка могла працювати. Вказане суперечить законодавчому визначенню, де інвалідність II групи сама по собі є критерієм непрацездатності.
Висновок суду про те, що лікування має «рекомендаційний характер» та не є обов'язковим є некоректним, оскільки суд вийшов за межі своєї компетенції, оцінюючи медичну доцільність втручання без спеціальних знань чи експертного висновку.
Вказує, що суд безпідставно звинуватив позивачку у зловживанні правом лише на підставі того, що вона має двох інших дітей та чоловіка, не врахувавши, що чоловік є непрацездатним або не має відповідних доходів; інші діти не є рідними дітьми та не мають стабільного доходу або перебувають за кордоном.
Вважає, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, оскільки від відповідача 06.02.2025 року на адресу суду надійшла заява про визнання позову. Відтак, відмова у задоволенні позову порушує принцип диспозитивності та межі судового розгляду.
Відзив на апеляційну скаргу на адресу Черкаського апеляційного суду не надходив, що у відповідності до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суд першої інстанції.
Перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення відповідає вказаним вимогам.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
При розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_1 , 1970р.н., - є матір'ю відповідача - ОСОБА_2 , 1990 р.н., - що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження та свідоцтвом про одруження позивачки (а.с. 13,14,23).
Згідно свідоцтва про одруження ОСОБА_1 , з 05.11.1998 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 (а.с. 13).
Відповідно до записів у паспортному документі, окрім відповідача, позивачка є матір'ю двох доньок - ОСОБА_4 , 1993р.н., та ОСОБА_5 , 1996р.н. (а.с. 4-5).
З 13.05.2024 року ОСОБА_1 , встановлено ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням безтерміново, внаслідок чого з того часу вона є отримувачем державної соціальної допомоги особам з інвалідністю, які мають право на пенсію, розмір якої складає 2361 грн. на місяць (а.с. 6-8). Інших доходів позивачка не має, що підтверджується відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків (а.с. 26).
Станом на кінець березня 2025 року ОСОБА_1 має медичні показання для оперативного лікування в плановому порядку варикозної хвороби нижніх кінцівок, що зумовлює необхідність додаткових матеріальних витрат на придбання ліків та оплату медичних послуг (а.с. 93-98).
Згідно відомостей департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради позивачка з 14.11.2024 року проживає та зареєстрована в одному житловому помешканні з відповідачем, який проживає та зареєстрований у такому помешканні з 09.08.2013 року (а.с. 19).
Відповідач ОСОБА_2 працює фізичною особою-підприємцем і має задекларований дохід за 2024 рік від підприємницької діяльності в розмірі 2 462 458 грн. (а.с. 24-25). Реальність відповідного доходу частково підтверджується і відомостями про рух коштів по банківському рахунку відповідача у ПАТ КБ «ПриватБанк» за період з 01.01.2024 року по 30.09.2024 року (а.с. 16-18).
ОСОБА_1 звертаючись в суд з даним позовом, позовні вимоги мотивувала тим, що вона є особою з II групою інвалідності та безробітною, відповідач ОСОБА_2 не надає в добровільному порядку матеріальної допомоги на її утримання, внаслідок чого позивачка звернулась до суду.
Статтею 51 Конституції України передбачено, що повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Відповідно до частини першої статті 202 СК України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Тлумачення даної норми права свідчить про те, що необхідною умовою для виникнення обов'язку повнолітніх дітей утримувати своїх батьків є наявність двох обов'язкових підстав: непрацездатність батьків та потреба у матеріальній допомозі.
Положеннями статті 205 СК України передбачено, що суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі або у частці від заробітку з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз'яснено, що обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (стаття 202 СК України), не є абсолютним. У зв'язку з цим суд на вимогу дочки, сина, до яких пред'явлено позов про стягнення аліментів, зобов'язаний перевірити їхні доводи про ухилення батьків від виконання своїх обов'язків щодо них (стаття 204 СК України).
З указаного вбачається, що обов'язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов'язок повнолітніх дітей не пов'язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі
№ 212/1055/18-ц, провадження № 61-2386сво19.
У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, при встановленні, чи батьки потребують матеріальної допомоги, повинні враховуватися будь-які обставини, які свідчать про необхідність в матеріальній допомозі.
Зазначені обставини повною мірою були враховані судом першої інстанції.
Колегія суддів апеляційного суду враховує, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК) та, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму.
Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст.76 ЦПК України).
ОСОБА_1 на підтвердження позовних вимог щодо необхідності у стягненні аліментів з відповідача надала суду наступні докази, а саме: довідку МСЕК Серія 12ААГ згідно якої ОСОБА_1 має II групу інвалідності (а.с.8), довідку № 67241 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, з якої вбачається, що сторони зареєстровані за одною адресою (а.с.19), витяг з ПФУ (індивідуальні відомості про застраховану особу) форми ОК-5 за період 2005-2006 року, податкову декларацію ОСОБА_2 (а.с.24-26), консультативні висновки лікарів (а.с.93-98, 104-106).
Оцінюючи докази в їх сукупності та вирішуючи питання про стягнення аліментів на користь матері, суд першої інстанцій не встановив наявності обставин, які б свідчили про наявність у позивача потреби у матеріальній допомозі з чим і погоджується колегія суддів.
Не доведення належними та допустимими доказами факту потреби у матеріальній допомозі виключає можливість застосування частини 1 статті 202 СК України та покладення на відповідача обов'язку утримувати свою матір.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року у справі № 640/919/17, провадження № 61-30295св18, від 07 листопада 2018 року у справі № 400/1621/16-ц, провадження № 61-18661св18.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 на час звернення до суду з позовом отримує пенсію у розмірі, не нижчому за прожитковий мінімум для осіб, що втратили працездатність.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2025 рік» установлено з 1 січня 2025 року прожитковий мінімум на осіб, які втратили працездатність - 2361,00 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що вона є непрацездатною, особою з інвалідністю другої групи, має низку захворювань, та розмір отримуваної нею пенсії - 2361 грн. не дозволяє їй забезпечувати належний рівень життя та оплачувати лікування.
При вирішенні питання щодо стягнення аліментів з повнолітньої особи на утримання батьків необхідною умовою для задоволення вимог є саме потреба матері, батька в матеріальній допомозі, яка визначається в кожному конкретному випадку залежно від матеріального становища батьків, враховуючи отримання ними пенсії, державних пільг, субсидій, наявність у батьків майна, що може приносити дохід, тощо.
Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Будь-яких доказів щодо розміру своїх витрат на харчування, лікування, утримання житла тощо, та що отримувана нею пенсія позбавляє її можливості бути забезпеченою за рівнем життя не нижче від встановленого прожиткового мінімуму, виходячи з приписів статті 46 Конституції України, позивачкою не надано.
Посилання позивачки на незадовільний стан здоров'я та надання суду консультативних висновків лікарів не підтверджують обставин її щомісячних витрат на лікування, які перевищують дохід у вигляді пенсії.
ОСОБА_1 , посилаючись на потребу в допомозі від відповідача та недостатність коштів для задоволення своїх потреб в порушення вимог ст. 81 ЦПК України не надала суду доказів щодо розміру своїх витрат на забезпечення життєдіяльності, доказів щодо придбання ліків необхідних для власного лікування за рекомендаціями лікарів (медичних призначень).
Враховуючи, що сам по собі факт непрацездатності батьків не зумовлює виникнення у дітей обов'язку їх утримання та не свідчить про наявність потреби в отриманні матеріальної допомоги, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачкою не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності потреби у наданні матеріальної допомоги зі сторони сина.
При ухваленні рішення, суд першої інстанції врахував прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, який отримує позивачка, у сукупності з іншими доказами для вирішення спору, надав належну правову оцінку доводам позовної заяви та наданим позивачкою доказам, що відповідає висновкам, викладеним у постановах Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц (провадження № 61-2386сво19) та постанові Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 759/1315/17-ц (провадження № 61-10396св18).
Таким чином, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обгрунтованого висновку про необґрунтованість вимог ОСОБА_1 щодо стягнення аліментів на її користь та постановив рішення з додержанням вимог норм матеріального та процесуального права.
Доводи скаржника з приводу того, що судом першої інстанції не було враховано фактичні потреби у додатковій допомозі на продукти харчування, оплату комунальних послуг, ліки та лікування, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки останньою не надано доказів придбання ліків, платіжних квитанцій, які підтверджували сплату комунальних послуг саме позивачкою та відповідних витрат на продукти харчування, одяг тощо. Відсутність вказаних доказів позбавляє можливості суд встановити місячні витрати позивачки.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
Що стосується доводів апеляційної скарги з приводу того, що суд першої інстанції проігнорував визнання відповідачем позову, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
Згідно із ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Отже, визнання обставин, які не підлягають доказуванню, можливе, зокрема, за умов: визнання їх усіма учасниками справи та відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач визнав позовні вимоги.
Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.
Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку відсутні.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.06.2020 року у справі № 588/1311/17.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 квітня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України.
Судді