308/13267/17
15.04.2025 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в особі:
головуючого - судді Придачук О.А.
за участю секретаря судового засідання - Бомбушкар В.П.
прокурора - Ніроди М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород цивільну справу за позовною заявою керівника Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про скасування рішення Ужгородської міської ради та витребування земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради,-
Керівник Ужгородської місцевої прокуратури звернувся до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішення Ужгородської міської ради, скасування державної реєстрації та скасування свідоцтва про право власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га.
Згідно з ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 03.02.2022 року замінено позивача на керівника Ужгородської окружної прокуратури.
Позов обґрунтовує тим, що Ужгородською місцевою прокуратурою в порядку ч. 1 ст. 222 КПК України отримано дозвіл слідчого у кримінальному провадженні за № 42015070030000163 від 25.11.2015 на розголошення таємниці досудового розслідування.
Досудовим розслідуванням в рамках даного кримінального провадження встановлено, що 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради 09.11.2015 відбулася в порушення вимог Конституції та законодавства, а тому на думку позивача рішення, прийняті на цій сесії підлягають скасуванню.
Так, позивач вказує, що Ужгородська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, яка виконує повноваження, передбачені ст. ст. 140-143 Конституції України та вирішує інші питання, віднесені законом до її компетенції.
Пунктом 14 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що порядом скликання сесії ради, підготовки і розгляду нею питань, а також порядок роботи сесії визначається регламентом ради.
Так пунктом 12 ст. 46 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.
Вказана норма зокрема закріплена у ст. 17 Регламенту Ужгородської міської ради 6 скликання, затвердженого рішенням 5 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання від 08.04.20211 року № 149, згідно якої сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради. А відповідно до ст. 159 Регламенту, такий є обов'язковим до виконання всіма посадовими особами місцевого самоврядування та депутатами Ужгородської міської ради.
На інформаційному Інтернет порталі «Місцеві вибори» розміщено інформацію про те, що в 2010 році до Ужгородської міської ради обрано 60 депутатів.
З позовної заяви слідує, що перед початком сесії 09.11.2015 року о 10 год. 06 хв. у відповідності до ст. 34 Регламенту згідно роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів, а в подальшому 09.11.2015 року о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію 33 депутатів Ужгородської міської ради.
Всупереч вказаним вище даним щодо реєстрації депутатів, депутат Беляков Ю.В. (пульт для голосування № 57), ОСОБА_3 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_5 (пульт для голосування № 49) не були присутні на сесії міської ради 09.11.2015 року та персональну участь у голосуванні не приймали.
Вказану обставину позивач доводить: листом № 394 від 13.04.2016 року командира військової частини НОМЕР_1 полковника м/с ОСОБА_6 , про те, що з 05.11.2015 року по 08.12.2015 року ОСОБА_7 перебував на стаціонарному лікуванні в травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_1 (військовий госпіталь АДРЕСА_1 ); інформацією Державної прикордонної служби, викладеної в листі № 5/13-93 від 07.04.2016 року ІНФОРМАЦІЯ_1 про те, що ОСОБА_4 з 08.11. 2015 року по 12.11.2015 рік перебував за межами Державного кордону України; розмовою ОСОБА_5 з журналістом телеканалу «Тиса» про його відсутність на вказаній сесії; допитом в режимі телефонної розмови ОСОБА_3 , про що складено відповідний рапорт.
Крім того позивач вказує, що відсутність вказаних вище депутатів підтверджується і відеозаписом пленарного засідання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року, який міститься в матеріалах кримінального провадження.
Таким чином позивач стверджує, що участь у 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року прийняло 29 депутатів, що складає менше половини депутатів від загального складу ради, а тому вказана сесія не була повноважною у зв'язку з відсутністю кворуму, а тому зміни до порядку денного і всі прийняті на цій сесії рішення є незаконними.
В подальшому без відповідного кворуму відбулося голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11.2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проект № 1626), відповідно до якого оспорювану земельну ділянку по АДРЕСА_2 передано у власність ОСОБА_8 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Позивач вказує на те, що згідно роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток Віче щодо прийняття проекту рішення № 1626 за основу проголосувало 32 депутати Ужгородської міської ради, в тому числі і депутати ОСОБА_7 , Лях Є.Й., ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які насправді були відсутні в сесійній залі.
Також вказує, що З 1 січня 2015 року набрали чинності частини 3 та 4 статті 24 даного Закону, відповідно до яких передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території.
Отже оскільки, ні плану зонування ні детального плану території за рахунок якої відведено земельну ділянку станом на прийняття рішення про їх відведення не було (такі прийняті лише на тій же сесії, без відповідного кворуму і не набрали законної сили) передача земельних ділянок відбулась також з порушенням ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Позивач обґрунтовує своє представництво у даній справі положеннями ст. 131-1 Конституції України та ст. 56 ЦПК України. Крім того позивач вказує, що відповідно до ст. 5 ЗУ «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та Постанови КМУ за № 15 від 14.01.2015 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якої належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, однак вказаний контролюючий орган не наділений повноваженнями звертатись до суду про скасування незаконних рішень ради.
Таким чином позивач вважає, що право власності на земельну ділянку набуте всупереч суспільним інтересам на підставі незаконного рішення, а тому суперечить інтересам держави і суспільства в цілому, зокрема мешканців м. Ужгорода, які виборами у 2010 році обрали своїх представників до органу місцевого самоврядування, що позивач вважає достатньою підставою для пропорціонального втручання в інтереси однієї особи. З цих підстав вважає звернення прокурора до суду в інтересах держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі спрямованим на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо порядку та правомірності розпорядження земельної ділянки.
На підставі викладеного вище позивач просить суд ухвалити рішення, яким: 1. Визнати незаконним та скасувати пункт 1.17 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882. 2. Скасувати державну реєстрацію та свідоцтво за номером 47510174 від 12.11.2015 на право власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га.
Також прокурором подано до суду клопотання про дослідження нових доказів, а саме: постанови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.04.2017 у справі 308/12880/16-ц, постанови Апеляційного суду Закарпатської області від 11.07.2017 у справі 308/12880/16-ц та ухвали від 05.06.2023 у справі № 308/7623/23 Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області .
Так, встановлено, що ОСОБА_9 будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього у встановленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання та взяв участь у голосуванні за рішення № 1882 від 09.11. 2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок». Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_9 порушення вимог ст. 28, ч. 2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено у постанові Ужгородського міськрайонного суду від 12.04.2017 року у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_9 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172 -7 КУпАП.
В подальшому за клопотанням прокурора, яке мотивоване тим, що спірну земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487, площею 0,08 га, на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2018, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О.І. відчужено ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), судом до участі у справі залучено у якості співвідповідача: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), та прийнято до розгляду нові позовну вимогу, а саме: витребувати від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924).
З урахуванням змінених позовних вимог прокурор просить суд:
визнати незаконним та скасувати пункт 1.17 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882;
витребувати від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924)
Представником відповідача Ужгородської міської ради подано відзив на позовну заяву у якому зазначає, що кримінальне провадження № 42015070030000163 від 25.11.2015 не завершено, вирок суду відсутній. У дозволі слідчого від 23.11.2015 №36687/106/25/1-27 відсутня інформація про те, в якому обсязі та щодо яких документів ним надано дозвіл на розголошення, у межах вказаного провадження, тому неможливо встановити чи надано слідчим дозвіл на розголошення і використання всіх документів, отриманих в ході слідства, які додані до позовної заяви. Ужгородська міська рада вважає вимоги позову безпідставними, а прийняте міською радою рішення, яке є предметом позову прийнятим відповідно до наданих їй повноважень, згідно вимог чинного законодавства, зокрема земельного, та законодавства у сфері містобудівної діяльності. Вказує, що прокурор звертаючись до суду з позовом не надав належних документів, які підтверджують відсутність депутатів на сесії.. Крім того, рішення органу місцевого самоврядування є актом індивідуальної дії, який вичерпав свою дію, шляхом виконання. Також зазначає про право особи мирно володіти своїм майном. Таким чином, відповідач просить суд в позові відмовити в повному обсязі.
Представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Бойко Б.Б. надано клопотання про долучення доказів, з яких вбачається, що на спірній земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , збудовано житловий будинок загальною площею 130 кв.м. (речове право відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зареєстровано 13.12.2018 на підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації ЗК 141182960408 від 23.10.2018).
У судовому засіданні прокурор Нірода М.В. позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив задовольнити позов з наведених у ньому підстав.
Представники відповідачів в судове засідання не з'явились, будучи належним чином повідомленими про дату час і місце розгляду справи, причини неявки суду не відомі.
Окрім того слід зазначити, що інформація про дату і час розгляду справи наявна на сайті Судова влада.
Заслухавши позивача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить наступного.
Так, судом встановлено, що у 2010 році до Ужгородської міської ради Закарпатської області обрано 60 депутатів, що підтверджується відомостями з офіційного веб-сайту Ужгородської міської ради.
Враховуючи вимоги ст. 100 ЦПК України, беручи до уваги висновки Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, зважаючи на відсутність у відповідачів та їх представників заперечень щодо кількості депутатів міської ради, обраних на сесію, у межах якої приймалося оспорюване рішення, суд виходить з того, що кількість депутатів ради, обраних на відповідну сесію становить 60 осіб.
Пунктом 1.17 рішення XXVII сесії VI скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 № 1882 гр. ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,0800 га. для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 та передано таку їй у власність.
В подальшому, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що спірну земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487, площею 0,08 га, на підставі договору купівлі-продажу від 03.04.2018, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Сабов О.І. відчужено ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ).
Разом з тим, судом встановлено, що старшим слідчим слідчого відділу Ужгородського відділу поліції ГУНП в Закарпатській області Пекарем В.І. здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015070030000163 від 25.11.2015 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 366 КК України.
Як зазначалось, 09.11.2015 відбулось голосування за рішення Ужгородської міської ради №1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проект №1626), відповідно до якого оспорювану земельну ділянку передано у власність ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 .
Перед початком 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради, 09.11.2015 о 10 год. 06 хв., у відповідності до ст. 34 Регламенту, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів. В подальшому, 09.11.2015 о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 33 депутати Ужгородської міської ради.
Відповідно до роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» щодо прийняття проекту рішення №1626 за основу проголосувало 32 депутати Ужгородської міської ради.
Так, серед присутніх депутатів значаться, зокрема, депутати ОСОБА_7 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_3 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_5 (пульт для голосування № 49).
З оглянутого у судовому засіданні листа № 1441 від 04.12.2017 року командира військової частини НОМЕР_1 полковника м/с ОСОБА_10 встановлено, що з 05.11.2015 року по 08.12.2015 року полковник ОСОБА_7 перебував на стаціонарному обстеженні у травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Також згідно з інформацією Державної прикордонної служби, викладеної в листі №5/13-93 від 07.04.2016 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 з 08.11.2015 по 12.11.2015 та ОСОБА_5 з 08.11.2015 по 20.11.2015 перебували за межами Державного кордону України.
Відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.
Стаття 34 Регламенту Ужгородської міської ради VI скликання передбачає, що кожен депутат перед засіданням зобов'язаний особисто (персональною карткою « ІНФОРМАЦІЯ_3 ») зареєструватись на сесії.
Згідно з ч. 2 ст. 59 вказаного Закону рішення ради приймається на і пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні Ради, і враховується його голос.
Водночас, згідно даних програмно-технічного комплексу «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» у сесійній залі на засіданні сесії Ужгородської міської ради VI скликання, що розпочалось 09 листопада 2015 року о 10.07 год., зареєструвалось 32 депутати та міський голова ОСОБА_11 , у тому числі фактично відсутні у сесійній залі депутати ОСОБА_7 (пульт для голосування № 57). ОСОБА_3 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_12 (пульт для голосування № 49).
Таким чином, на сесії Ужгородської міської ради на момент її початку було практично присутні менше половини депутатів від загального складу ради, який становив 60 депутатів, тобто кворум був відсутній, що виключало проведення сесії та прийняття нею рішень.
Крім того, згідно даних програмно-технічного комплексу «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» за прийняття проекту рішення № 1626 за основу та в цілому проголосували 31 депутат та міський голова ОСОБА_11 , у тому числі фактично відсутні у сесійній залі депутати ОСОБА_7 (пульт для голосування № 57). ОСОБА_3 (пульт для голосування № 33). ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_13 (пульт для голосування № 49).
Таким чином, за прийняття вказаного рішення фактично проголосувало 28 депутатів Ужгородської міської ради VI скликання, що складає менше половини депутатів від загального складу ради.
По вказаному факту. ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 05.06.2023 ОСОБА_14 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження № 42015070030000163 від 25.11.2015 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, закрито на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України.
Окрім того судом встановлено, що ОСОБА_9 , будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього в установленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання (4 пленарне засідання) взяв участь у голосуванні і голосував за рішення № 1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок».
Згідно з Роздруківкою результатів голосування із зазначенням прізвищ депутатів Ужгородської міської ради на четвертому пленарному засіданні XXVII сесії Ужгородської міської ради VI скликання 09 листопада 2015 року за проект № 1626 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» в цілому, депутат ОСОБА_9 проголосував «ЗА». З даної Роздруківки також встановлено, що всього проголосувало 33 депутати, з них: «ЗА» - 32; «ПРОТИ» - 0; «УТРИМАЛОСЬ» - 0; «НЕ ГОЛОСУВАЛО» - 1. РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО.
Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_9 порушення вимог ст. 28, ч.2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено в постанові Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.04.2017 у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_9 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172-7 КУпАП. Вказана постанова Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області в цій частині залишена без змін постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 11.07.2017.
Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» (в редакції статті, яка діяла на час вчинення правопорушення) близькі особи - особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов'язки яких із суб'єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб'єкта.
Статтею 35 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що правила врегулювання конфлікту інтересів в діяльності Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, суддів, суддів Конституційного Суду України, голів, заступників голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів.
Разом з тим, у частині другій статті 35 Закону України «Про запобігання корупції» зазначено, що у разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом.
Відповідно до пункту 1.1.2 Методичних рекомендацій щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 29.09.2017 № 839 (далі - Методичні рекомендації) «... депутат сільської ради в силу приписів статті 59-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якщо розгляд, підготовка чи прийняття рішення радою з певного питання утворює конфлікт інтересів у такого депутата, зобов'язаний самостійно публічно оголосити про це під час засідання ради, на якому розглядається відповідне питання. Контроль за дотриманням цих вимог, надання консультацій та роз'яснень покладається на постійну комісію, визначену відповідною радою».
За частиною другою статті 35 Закону член колегіального органу, у разі виникнення у нього реального чи потенційного конфлікту інтересів, не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом, а його заява про конфлікт інтересів заноситься в протокол засідання колегіального органу.
Згідно з частиною першою статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об'єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2019 у справі № 442/730/17 назвала помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для скасування прийнятого рішення, де голос особи, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, не був вирішальним та не вплинув на правомірність прийняття цього рішення, а також, що чинним законодавством не передбачено необхідності безумовного скасування рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого за наявності конфлікту інтересів.
Отже, для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення з урахуванням наявності кваліфікованої більшості, необхідної для прийняття позитивного рішення колегіальним органом.
Прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення, та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 459/2673/16 у подібних правовідносинах, оскільки у ньому міститься помилковий висновок, що наявність потенційного або реального конфлікту інтересів не тягне за собою автоматичної недійсності прийнятих рішень колегіального органу, а лише у визначених законом випадках може вплинути на втрату правомочності органу.
Аналогічна позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 16.10.2019 у справі 445/2346/16-ц.
Крім того, Верховний Суд у постанові суду від 31.10.2018 у справі №810/2500/16 звертає увагу на помилковість висновку, що стаття 67 Закону України «Про запобігання корупції» не містить імперативного припису про обов'язковість визнання незаконним та скасування такого рішення, оскільки, альтернатива у вказаній статті зазначена, виключно, щодо вибору способу оскарження рішення прийнятого за наявності конфлікту інтересів (скасування органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, чи визнання незаконними рішень в судовому порядку), і не передбачає іншої компетенції суду, ніж визнання такого рішення незаконним, у порядку, встановленому процесуальним законом.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 21.09.2018 у справах № 237/2574/17, № 237/2242/17.
Оскільки, п. 1.17 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882 прийнято в тому числі за участі депутата Ужгородської міської ради Булини Михайла Михайловича в результаті корупційних адміністративних правопорушень, приймаючи до уваги той факт, що у голосуванні прийняло участі менше половини депутатів від загального складу ради, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для визнання незаконним та скасування пункту 1.18 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882.
Аналізуючи доводи прокурора про недотримання міськрадою вимог містобудівного законодавства, суд вказує на наступне.
Рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність прийняте Ужгородською міською радою 09.11.2015. У зв'язку з цим правова оцінка спірним правовідносинам у відповідній частині повинна надаватися з урахуванням положень Земельного кодексу України в редакції від 01.07.2015 та положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону №3038-VI у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.
З огляду на вказане, суд погоджується із аргументами прокурора про те, що відсутність затвердженого детального плану територій або зонування унеможливлювало передачу спірної земельної ділянки.
При цьому рішення про затвердження детального плану територій та зонування станом на момент прийняття оскаржуваного рішення не набрали чинності з огляду на відсутність кворуму у міської ради при їх прийнятті.
Що стосується позовних вимог в частині витребування від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924), суд виходить з наступного.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Також у п. п. 50, 51 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020, справа № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19), зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 Велика Палата знову підтвердила, що власник може витребувати належну йому земельну ділянку від особи, яка є останнім його набувачем незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані та вичерпали свою дію, та оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна від власника. Такі обставини не обов'язково мають встановлюватись в іншій судовій справі. Тобто не потрібно перед зверненням із позовом про витребування майна звертатися з позовом про визнання незаконними рішень, на підставі яких в осіб чи компаній виникло право на земельну ділянку. Позовні вимоги про визнання незаконними розпоряджень, згідно з позиціями Великої Палати, не є ефективним способом захисту. Річ у тім, що їхнє задоволення не призводить до відновлення володіння земельною ділянкою.
Верховний Суд України в постанові від 23 грудня 2015 року в справі № 6-327цс15 висловив правову позицію, згідно з якою нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову. Виходячи з положень зазначених статей право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.
Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.
Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).
Таку правову позицію сформував Верховний Суд у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 674/31/15-ц.
У даному випадку відповідач ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га та протилежне судом не встановлено.
Крім того, зазначена земельна ділянка вибула з володіння її першого власника з волі останнього шляхом прийняття Ужгородською міською радою рішення XXVII сесії VI скликання від 09.11.2015 року №1882 «Про затвердження та відмову у затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», протиправність якого на час придбання земельної ділянки відповідачем ОСОБА_2 не була встановлена судовими рішеннями.
Також вбачається, що на спірній земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , збудовано житловий будинок загальною площею 130 кв.м. (речове право відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зареєстровано 13.12.2018 на підставі декларації про готовність об'єкта до експлуатації ЗК 141182960408 від 23.10.2018)
З огляду на це, суд вважає, що витребування від ОСОБА_15 земельної ділянкуи за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га на користь територіальної громади м. Ужгорода призведе до порушення «справедливого балансу» між необхідністю забезпечення загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основоположних прав вказаного відповідача, який у встановленому законом порядку набув у власність земельну ділянку т збудував на ній житловий будинок, задоволення судом цієї вимоги матиме наслідком виключно непропорційне втручання у права ОСОБА_15 на мирне володіння майном, та покладе на відповідача надмірний індивідуальний тягар у вигляді необхідності повторного проходження процедури набуття у власність відповідної земельної ділянки не з вини відповідача, а внаслідок недбальства органу місцевого самоврядування.
Ці істотні в конкретній фактичній і правовій ситуації обставини свідчать, що позбавлення відповідача ОСОБА_15 права власності на земельну ділянку фактично не переслідує державного чи суспільного інтересу, оскільки з фактичного володіння відповідача вона не вибуває.
Подібна за змістом позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 11.11.2020 року справі № 587/1464/17.
Окрім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) у контексті спору щодо права володіння земельною ділянкою, користування нею та захисту цих прав аналізуючи дії держави та органів місцевого самоврядування, які приймали відповідні рішення, зазначив, що:
особливо важливим є принцип «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (п. 70);
принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам; з іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (п. 71).
У справі «Федоренко проти України» (Заява 25921/02), яка стосувалася дій держави у цивільних відносинах та захисту права власності, Європейський суд з прав людини у рішенні від 01.06.2006 вказав, що:
втручання має підтримувати «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи; намагання забезпечити цей баланс відображено у структурі статті 1 в цілому, включаючи другий пункт; тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями (п. 28).
02.11.2014 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Трегубенко проти України» (Заява № 61333/00), яка стосувалася права особи на грошові кошти та дій держави, що спричинили порушення цього права, сформулював висновки, відповідно до яких:
позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом»; більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності; як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини; пошук такого справедливого балансу пролягає через всю Конвенцію; далі Суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар» (Розділ «Стосовно права» ІІ «С» 2 «Оцінка Суду»);
Суд робить висновок, що хоча правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес», але, виходячи із обставин цієї справи, цей інтерес мав на меті порушення основних принципів правової певності… (п. 54).
23.01.2014 Європейський суд з прав людини розглянув справу ««East/West Alliance Limited» проти України» (Заява № 19336/04) і оцінюючи дії держави, що призвели до позбавлення власника майна та до порушення інших майнових прав, констатував, що:
згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах; друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (п. 166);
перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним; вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (п. 167);
будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи; необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу; необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар; іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (п. 168).
Аналогічні висновки Європейський суд з прав людини робив і в інших своїх рішеннях. Таким чином, втручання у право власності з боку держави повинно бути законним, повинно переслідувати дійсний суспільний, публічний інтерес і повинно бути пропорційним. Ці критерії є оціночними і залежать від фактів і обставин конкретної справи. Втручання повинно переслідувати реальну мету щодо захисту відповідного права, а також передбачати реальну можливість виконання відповідного рішення.
За встановлених у справі обставин ОСОБА_2 , який діяв у правовідносинах із набуття права власності на земельну ділянку добросовісно і не вчиняв у цьому контексті протиправних дій, не може за відсутності будь-якої його вини зазнавати негативних наслідків, нести майнову відповідальність у вигляді позбавлення права власності на земельні ділянки, про що, власне, пред'явлений позов, за дії, вчинені органом місцевого самоврядування. Такі дії органу, знаходяться поза волею і контролем відповідачів.
З огляду на викладене суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог в частині витребування від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:42:001:0487 площею 0,08 га на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924), а відтак в цій частині позовних вимог слід відмовити.
Щодо повноважень прокурора на звернення до суду з даним позовом, суд зазначає наступне.
Так, керівник Ужгородської місцевої прокуратури (правонаступником є Ужгородська окружна прокуратура) звернувся до суду з позовом самостійно в інтересах держави виступаючи позивачем у даній справі.
Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до вимог ч. ч. 3, 4 статті 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 ЦПК України.
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005 року, заява 61517/00, пункт 27).
Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 ч. 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 цього Закону, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Аналіз ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.
Встановлено та прокурором обґрунтовано належними та достатніми доказами в чому на його думку полягає порушення оспорюваними рішеннями про надання земельних ділянок та державна реєстрація прав власності на підставі вказаних рішень інтересам держави, а також в чому полягає таке порушення, необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також обґрунтовано підстави звернення до суду, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Прокурором встановлено, що Ужгородська міськрада неналежним чином здійснює захист інтересів територіальної громади м. Ужгорода, вважає, що така сама порушила вимоги закону, крім цього, в системі органів державної влади відсутній орган, уповноважений на оскарження рішень органів місцевого самоврядування. Тому прокурор відповідно до ст. 121 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 56 ЦПК України є самостійним позивачем в інтересах держави у справі.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги ст. 81 ЦПК України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, виходячи із принципів розумності та справедливості, зважаючи на те, що аналіз досліджених у справі доказів свідчить, що прокурором було надано належні докази на підтвердження своїх тверджень та такі його доводи не були спростовані належними та допустимими доказами відповідачів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Як вказав Європейський суд з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У відповідності до ч.1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
А тому враховуючи, що судом задоволено одну вимогу немайнового характеру з відповідача - Ужгородської міської ради підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1600,00 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп.
На підставі викладеного та керуючись, ст.ст. 15, 16, 321, 391 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 19, 76-82, 89, 95, 258, 259, 263-265, 274, 275, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати незаконним та скасувати п. 1.17 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року за № 1882 «Про затвердження та відмову у затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок».
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Ужгородської міської ради, код ЄДРПОУ: 33868924, місцезнаходження: 88000, м.Ужгород, пл.. Поштова, 3, на користь Закарпатської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ: 02909967, місцезнаходження: 88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2-а) сплачений судовий збір у 1600,00 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Закарпатського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду О.А. Придачук