Справа № 157/2091/24 Головуючий у 1 інстанції: Ходачинський Р. О.
Провадження № 22-ц/802/830/25 Доповідач: Матвійчук Л. В.
22 липня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Матвійчук Л. В.,
суддів - Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,
з участю секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
представника відповідача (в режимі відеоконференції) - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 на рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 12 травня 2025 року та за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на додаткове рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 21 травня 2025 року
У грудні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що з 22 жовтня 2005 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 , який рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 27 квітня 2015 року між ними розірвано. У шлюбі народилися діти: дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивач зазначав, що у 2009 році за спільні кошти подружжя вони розпочали та згодом завершили будівництво «коробки» житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,10 га, яка була надана відповідачу ОСОБА_3 для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі рішення Камінь-Каширської міської ради № 26/32 від 05 серпня 2008 року. Також було облаштовано дах зазначеної будівлі, який виконано з металочерепиці, при цьому в новобудові були відсутні двері, вікна, електропроводка, не було внутрішніх перегородок та не виконано ряд інших внутрішніх робіт.
Після розірвання шлюбу протягом більше року у недобудованому будинку не проводилися жодні будівельні роботи. Повернувшись у 2016 році із зони проведення АТО, де він перебував на службі, за власні кошти встановив у новобудові вхідні двері, вікна. Також за власні кошти протягом 2017-2020 років він збудував перегородки у новобудові, підбив дошками стелю, поштукатурив стіни та внутрішні перегородки, залив цементну стяжку під обладнання теплої підлоги, здійснив проведення електропроводки по всьому будинку.
Вважає, що його особиста участь у виконанні будівельних робіт і його майнова частка у вкладенні коштів на облаштування внутрішніх робіт у спільному будинку є вдвічі більшою за частку, вкладену у його спорудження колишньою дружиною, а тому є всі підстави для відступу від засад рівності часток подружжя, у зв'язку з чим поділ між ними цього майна слід провести виходячи з вартості вкладу кожного з колишнього подружжя у створенні спільного майна та врахувати ту частку будівельних матеріалів, обладнання та вартості робіт, яка була вкладена після розірвання шлюбу особисто ним, як позивачем, у добудову спільного будинку протягом 2017-2020 років.
Позивач також вказував, що досягнути згоди з відповідачем ОСОБА_3 щодо добровільного поділу незавершеного житлового будинку він не може, оскільки на його неодноразові усні пропозиції щодо сплати ним дружині грошової компенсації за частку у спільному майні подружжя або добровільного поділу (за домовленістю сторін) в нотаріальному порядку з визначенням частки кожного з подружжя на спільне майно вона не погоджується.
Також йому стало відомо, що відповідач на своє ім'я зареєструвала право власності на зазначений будинок та земельну ділянку з кадастровим номером 0721410100:01:003:2255. Нещодавно вона розмістила оголошення про продаж, а отже є реальна небезпека порушення його прав на частку у цьому спільному майні.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 уточнивши позовні вимоги, просив суд в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на 2/3 частки будівлі та за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частку будівлі у житловому будинку, що розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 0721410100:01:003:2255 за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за ним право власності на 2/3 частки земельної ділянки з кадастровим номером 0721410100:01:003:2255, а за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частку цієї земельної ділянки, а також стягнути з відповідача на свою користь понесені по справі судові витрати пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 12 травня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку у житловому будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Залишено у власності ОСОБА_3 1/2 частку житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 0721410100:01:003:2255. Залишено у власності ОСОБА_3 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 0721410100:01:003:2255.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Скасовано арешт майна, накладений ухвалою Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 18 грудня 2024 року на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2301393307214, та на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 0721410100:01:003:2255, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2241641907214.
Додатковим рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 21 травня 2025 року зобов'язано ОСОБА_2 сплатити на користь ОСОБА_3 різницю понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.
В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у їх задоволенні.
На переконання скаржника, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позову у цій справі. Суд не звернув уваги на те, що рішення Камінь-Каширської міської ради від 05 серпня 2008 року №26/32, згідно з яким ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність під будівництво житлового будинку площею 0,10 га за адресою: АДРЕСА_1 , не було виконане, тому Камінь-Каширська міська рада 27 травня 2020 року прийняла рішення № 50/31 про внесення змін у рішення міської ради №26/23 від 05 серпня 2008 року. Останнім рішенням надано дозвіл ОСОБА_3 на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею до 0,1000 за зазначеною адресою. У п. 2 рішення зазначено, що рішення № 26/32 від 05 серпня 2008 року вважати таким, що втратило чинність. У Державному земельному кадастрі державна реєстрації новосформованої земельної ділянки з кадастровим номером 0721410100:01:003:2255, місце розташування: АДРЕСА_1 . Право власності на зазначену земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3 , що свідчить про те, що вона право власності на земельну ділянку набула 03 грудня 2020 року. Право власності на земельну ділянку набуто в межах норм безоплатної приватизації, визначених ст. 121 ЗК України, не у період шлюбу, при цьому навіть якщо б право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 набула у період шлюбу, то відповідно до ч. 1 ст. 57 СК вважалась би її особистою приватною власністю. Зазначене унеможливлювало задоволення судом позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірної земельної ділянки, оскільки не відноситься до спільної сумісної власності подружжя і поділу не підлягає, так як є особистою приватною власністю ОСОБА_3 . Висновки суду про визнання за позивачем права власності на 1/2 частку житлового будинку в порядку поділу спільного майна подружжя також є неправильними. З декларації ВЛ 161210205886 від 09 лютого 2021 року про готовність об'єкта до експлуатації - нове будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , слідує, що його будівництво здійснено у 2014 році: початок будівництва 2014 рік, закінчення будівництва - 2014 рік, загальна площа 89,7 кв. м, житлова площа 72,3 кв. м, поверховість - 1. Технічна інвентаризація з виготовленням технічного паспорта на житловий будинок здійснена 02 січня 2021 року, інвентаризаційний номер 0201/3 - 2021. Тому відсутнє будь-яке правове та фактичне підґрунтя щодо обставини, яку зазначає позивач, а саме, що під час шлюбу у 2009 році за спільні сумісні кошти подружжя ним та відповідачем розпочато та завершено будівництво «коробки» вказаного житлового будинку на земельній ділянці площею 0,10 га, яка була надана ОСОБА_3 для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі рішення Камінь-Каширської міської ради № 26/12 від 05 серпня 2008 року. Крім того вважає, що позивач обрав неналежний спосіб захисту свлїх прав та інтересів.
Представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 у поданій на додаткове рішення суду апеляційній скарзі просила його скасувати з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 22 000 грн, незалежно від результатів вирішення спору. У разі, якщо суд дійде висновку, що судові витрати необхідно покласти на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, просила суттєво зменшити розмір заявлених до стягнення з позивача судових витрат на професійну правничу допомогу відповідача до розміру 25 000 грн через неспівмірність заявленого розміру витрат зі складністю справи, наданих адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом та нереальності таких витрат через надмірний тягар для позивача, що суперечило б принципу розумного розподілу судових витрат.
Позивач ОСОБА_2 у відзиві на апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 у відзиві на апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просила залишити її без задоволення, а додаткове рішення суду - без змін.
Позивач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 , будучи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини неявки апеляційний суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляли.
Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності позивача та його представника згідно з вимогами ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу представника відповідача належить залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційна скарга представника позивача підлягає частковому задоволенню, а додаткове рішення суду належить скасувати, виходячи з таких мотивів.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони по справі з 22 жовтня 2005 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області у справі №157/442/15-ц від 27 квітня 2015 року між ними розірвано (а.с.13).
З довідки про відсутність заборгованості зі сплати аліментів від 16 грудня 2024 року № 42470 вбачається, що з ОСОБА_2 на підставі рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області стягуються аліменти на користь ОСОБА_3 на утримання дочок: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі по 1 000 грн щомісячно на кожну житину до досягнення старшою дитиною повноліття, починаючи з дня набрання рішенням суду законної сили (а.с.20).
Рішенням Камінь-Каширської міської ради Волинської області від 05 серпня 2008 року № 26/32 «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність під будівництво житлового будинку, господарських будівель і споруд (літня кухня, хлів, колодязь, гараж, вбиральня) ОСОБА_3 » надано дозвіл ОСОБА_3 на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність під будівництво житлового будинку, господарських будівель і споруд (літня кухня, хлів, колодязь, гараж, вбиральня) площею 0,10 га по АДРЕСА_1 (а.с.14).
Відділ містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Камінь-Каширської районної державної адміністрації Волинської області виготовив 16 січня 2009 року висновок № 26/1-18 до проекту відводу зі складання державного акту на право приватної власності на землю для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.15-17).
Судом також встановлено, що рішенням Камінь-Каширської міської ради Волинської області від 14 листопада 2018 року № 32/24 «Про надання дозволу Камінь-Каширській міській раді на виготовлення детального плану території земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 » надано дозвіл Камінь-Каширській міській раді на виготовлення детального плану території земельної ділянки для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 (а.с.81 зворот).
Рішенням Камінь-Каширської міської ради Волинської області від 27 травня 2020 року № 50/31 «Про розгляд заяви ОСОБА_3 , жительки с. Гута-Боровенська, про внесення змін в рішення міської ради №26/23 від 05 серпня 2008 року» надано дозвіл ОСОБА_3 на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею до 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.82) У п. 2 цього рішення зазначено, що рішення № 26/32 від 05 серпня 2008 року вважати таким, що втратило чинність.
Як слідує з витягу з рішення міської ради № 51/19 від 22 липня 2020 року «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у приватну власність для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд громадянам на території Камінь-Каширської міської ради», ОСОБА_3 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд загальною площею 0,1000 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0721410100:01:003:2255 (а.с.82 зворот).
Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 405654314 від 27 листопада 2024 року, № 407051109 від 06 грудня 2024 року, витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 246273041 від 01 березня 2021 року, № 235780625 від 07 грудня 2021 року, за ОСОБА_3 23 лютого 2021 року зареєстроване право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 0721410100:01:003:2255, та 03 грудня 2020 року зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 0721410100:01:003:2255 (а.с.18, 19, 77, 78).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Згідно з частинами 1 та 2 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У справі, яка переглядається апеляційним судом, спір стосується поділу спільного майна подружжя.
Згідно з ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
Положеннями ст. 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).
Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною 1 ст. 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться у ч. 2 ст. 372 ЦК України.
Як роз'яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України) відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 61 ЦК України).
Частиною 1 ст. 71 СК України передбачено, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2019 року у справі №308/2695/16-ц викладено наступний правовий висновок щодо правовідносин при поділі майна подружжя.
За змістом ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), прийняття його до експлуатації та державної реєстрації права власності на нього. Системне тлумачення категорій «об'єкт нерухомого майна» (ч. 1 ст. 181, п. 6 ч. 1 ст. 346, статей 350 та 351 ЦК України ) та «об'єкт незавершеного будівництва» (ст. 331 ЦК України) дає підстави для висновку, що об'єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду, фізичне створення якої розпочате, але не завершене, що допускає встановлення щодо неї суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав у випадках та порядку, визначених цивільним законодавством. Новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком за своїм юридичним статусом, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. Наведене дає підстави для висновку, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, за визначених законом умов може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.
Аналогічна позиція сформульована у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц та від 20 лютого 2020 року у справі № 496/6067/15-ц.
Статтею 89 ЗК України встановлено, що в осіб - співвласників жилого будинку виникає спільна сумісна власність на земельну ділянку. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.
Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
Згідно з ч. 1 ст. 81, ч. 3 ст. 116 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.
Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною 1 ст. 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Згідно з ч. 4 ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то в разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15, постановах Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 25 лютого 2019 року № 199/2099/17, від 16 жовтня 2023 року № 317/3170/22.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, частин 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 2005 року до 2015 року. За час перебування у шлюбі сторони почали будівництво житлового будинку на земельній ділянці, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,10 га. При цьому у 2008 році ОСОБА_3 розпочала процес приватизації земельної ділянки, виготовлення дозвільних документів на будівництво, але за час перебування у шлюбі ці процеси не були доведені до завершення, тобто не отримані відповідні документи про право власності на земельну ділянку, будівельні документи. На вказаній земельній ділянці подружжя побудувало основу житлового будинку, а саме - залито фундамент, зведено стіни, накрито дах. Наведене свідчить, що сторони по справі будучи у шлюбі набули у спільну сумісну власність подружжя за час перебування у шлюбі будівельні матеріали, які на момент припинення шлюбних відносин перебували на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , у виді залитого фундаменту, зведених стін та зробленого даху - тобто «коробки» житлового будинку. Вказані обставини підтверджуються показаннями допитаних у судовому засіданні свідків. Після розірвання шлюбу було здійснено внутрішні роботи в будинку - встановлені вікна та двері, залита підлога, поштукатурені стіни, зроблена стеля. Згідно з довіреністю, посвідченою 18 квітня 2016 року приватним нотаріусом Горбачуком І. М. за реєстровим № 281, ОСОБА_3 уповноважила ОСОБА_2 оформити усі необхідні документи для реєстрації права власності на належну їй земельну ділянку (а.с.99). Наведене, як правильно зазначав суд у своїх висновках, свідчить про те, що між колишнім подружжям не було спору щодо нерухомого майна станом на дату видачі довіреності 18 квітня 2016 року. При цьому позивач довів, що саме він здійснював внутрішні роботи у житловому будинку, та діяв зі згоди колишньої дружини.
Суд першої інстанції задовольняючи частково позов ОСОБА_2 , виходив з того, що підстави для відступу від принципу рівності часток подружжя у спільному сумісному майні відсутні, зокрема і враховуючи позицію самого позивача, який пропонував відповідачу укласти нотаріальний договір про поділ на дві рівні частини житлового будинку по 1/2 частці кожному, а тому дійшов цілком обґрунтованого висновку, що частки у праві власності на житловий будинок є рівними та становлять по 1/2 частці у кожного з колишнього подружжя. Разом з тим, реєстрація за відповідачем права власності на житловий будинок у 2021 році на підставі її заяви та поданих документів, де титульним власником була зазначена тільки вона, не є підставою для відмови у задоволені позовних вимог, оскільки реєстрація такого права власності здійснювалась без згоди позивача, що спростовує доводи представника відповідача про те, що дане майно не було набуто подружжям у період шлюбу. Перетворення об'єкта незавершеного будівництвом житлового будинку, який є об'єктом спільної сумісної власності, на зареєстрований за ОСОБА_3 житловий будинок відбулось саме за її ініціативою, яка таким чином змінила статус майна зі спірного об'єкта спільної сумісної власності подружжя на об'єкт набутий після шлюбу. У цій справі режим спільної сумісної власності подружжя на майно перейшов з об'єкта незавершеного будівництва на зареєстрований за відповідачем житловий будинок. Сукупність наявних у матеріалах справи належних та допустимих доказів, зокрема, інформація про початок будівництва і його завершення у 2014 році, зазначена в декларації про готовність об'єкта до експлуатації, яка вносилася зі слів власника, а також показання допитаних під час розгляду справи свідків, беззаперечно підтверджують ту обставину, що будинок був побудований у період перебування сторін по справі у шлюбі, тому відповідно до наведених правових норм належить їм на праві спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між ними в рівних частинах.
Правильним також є висновок суду щодо поділу між сторонами земельної ділянки в рівних частках по 1/2 частці кожному, оскільки у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, а оскільки судом не встановлено підстав для відступу від принципу рівності часток подружжя у спільному сумісному майні, тому частки у праві власності на земельну ділянку також є рівними відповідно рівності часток кожного у житловому будинку.
Доводи представника відповідача про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо поділу в рівних частинах спірної земельної ділянки між сторонами по справі право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_3 , що свідчить про те, що вона право власності на земельну ділянку набула 03 грудня 2020 року і таке право набуто в межах норм безоплатної приватизації, визначених ст. 121 ЗК України, не у період шлюбу, є безпідставними. У даному випадку право власності на земельну ділянку є похідним від права власності на об'єкти нерухомого майна, які на ній розташовані. Тому законодавцем встановлений та законодавчо визначений принцип - режим спільної власності на житловий будинок поширюється і на земельну ділянку, яка виділена для будівництва і обслуговування цього будинку.
Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_2 довів належними, достатніми та достовірними доказами обставини, які мають значення для справи і на які він посилався як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення його позову.
Отже, висновки суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ґрунтуються на встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка. Суд правильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків суду, були предметом розгляду суду першої інстанції, яким суд надав належну правову оцінку, а тому не потребують повторної оцінки апеляційним судом.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, апеляційний суд доходить висновку про законність та обґрунтованість ухваленого у цій справі рішення та відсутність підстав для його скасування.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Що стосується оскаржуваного додаткового рішення суду, яким вирішено питання щодо витрат на професійну правничу допомогу, то колегія суддів зазначає наступне.
Так додатковим рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 21 травня 2025 року суд першої інстанції поклав витрати на професійну правничу допомогу на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пропорційно розміру задоволених позовних вимог та зобов'язав ОСОБА_2 сплатити на користь ОСОБА_3 різницю понесених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.
Суд виходив з того, що позовні вимоги задоволено на 75%, а тому з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_2 підлягає стягненню 16 500 грн витрат на професійну правничу допомогу (22 000 грн х 75%), а з позивача ОСОБА_2 на користь відповідача ОСОБА_3 належить стягнути 21 500 грн таких витрат (86 000 грн х 25%). Ураховуючи, що кожна із сторін має сплатити на користь іншої витрати на професійну правничу допомогу, суд згідно з вимогами ч. 10 ст. 141 ЦПК України дійшов висновку про зобов'язання позивача, на якого покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю цих витрат відповідачу, яка становить 5 000 грн (21 500 грн - 16 500 грн).
Апеляційний суд не погоджується із такими висновками суду, враховуючи наступне.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України).
Частинами 1-4 ст. 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору.
Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу.
Витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, складання відзиву на позовну заяву, апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Як вбачається з матеріалів справи, представники сторін по справі до закінчення судових дебатів у суді першої інстанції клопотали про вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог, для подачі доказів, що підтверджують розмір понесених сторонами судових витрат.
Судом питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу при ухваленні рішення не вирішувалося, сторонам надано строк для подання до суду та одна одній доказів щодо розміру понесених ними судових витрат, пов'язаних з наданням правничої допомоги, а також для подання заперечень щодо розміру понесених іншою стороною судових витрат.
Представник позивачки Дмитрук Д. І. 15 травня 2025 року подала заяву на обґрунтування розміру понесених судових витрат, в якій просила стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 22 000 грн, до якої приєднала докази, що підтверджують такі витрати, а також докази надсилання їх стороні відповідача.
16 травня 2025 року представник відповідача Ковальова Л. В. подала до суду заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення судових витрат, в якій просила ухвалити додаткове рішення у цій справі, та стягнути з позивача на користь відповідача понесені витрати на правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з урахуванням суми фактично понесених витрат на правничу допомогу у розмірі 86 000 грн, до якої приєднала докази, що підтверджують такі витрати, а також докази надсилання їх стороні позивача.
Жодна із сторін, будучи обізнана про наявність доказів на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу клопотань щодо зменшення таких витрат не заявляла.
При цьому не приймаються до уваги доводи представника позивача наведені в апеляційній скарзі про те, що докази на підтвердження понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу вона отримала лише 19 травня 2025 року, а додаткове рішення, яким вирішено питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу ухвалено 21 травня 2025 року, що позбавляло її можливості вчасно подати відповідне клопотання про зменшення таких витрат, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки для вчинення зазначеної процесуальної дії було цілком достатньо часу, в тому числі через підсистему «Електронний суд».
Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц викладено наступний правовий висновок.
Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин 5 та 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Водночас як встановлено апеляційним судом у цій справі, сторони клопотань про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, не заявляли, хоча відповідно до ч. 6 ст. 137 ЦПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обидві сторони, будучи обізнані із наданими доказами на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, не зазначали про неспівмірність таких витрат, понесених кожною стороною.
З огляду на наявність доказів понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 22 000 грн, а також доказів понесення відповідачем таких витрат у розмірі 86 000 грн та за відсутності клопотань про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, відсутні передбачені законом підстави для зменшення таких витрат.
Разом з тим, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (ч. 1 ст. 246 ЦПК України).
Обміркувавши викладене, з урахуванням принципу розумності, касаційний суд зауважує, що:
у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі;
у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.
Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21 (провадження № 61-4799св23).
Як встановлено апеляційним судом у цій справі, 16 травня 2025 року до суду першої інстанції надійшла заява представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення із доказами щодо розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу. Однак, обґрунтувань поважності причин неподання таких доказів, зокрема, на суму 32 800 грн згідно з актом приймання-передавання наданих послуг від 03 січня 2025 року та квитанцією до приходного касового ордера № 84-с, які були наявні у сторони відповідача до ухвалення судового рішення у цій справі, її заява не містить.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів доходить висновку, що у задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу необхідно у розмірі 32 800 грн належить відмовити, оскільки зміст заяви не містить обґрунтування поважних причин неподання нею доказів, що підтверджують розмір судових витрат до закінчення судових дебатів у справі. Разом з тим, докази щодо надання професійної правничої допомоги у вказаному розмірі у суді першої інстанції існували у представника відповідача до закінчення судових дебатів, проте не були подані до їх закінчення.
Зважаючи на наведені обставини, у даному випадку підтверджений розмір на професійну правничу допомогу, які понесла відповідач ОСОБА_3 у суді першої інстанції, становить 53 200 грн (86 000 грн - 32 800 грн).
Оскільки позовні вимоги у цій справі задоволено на 75%, тому пропорційно розміру задоволених позовних вимог з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_2 підлягає стягненню 16 500 грн витрат на професійну правничу допомогу (22 000 грн х 75%), а з позивача ОСОБА_2 на користь відповідача ОСОБА_3 належить стягнути 13 300 грн таких витрат (53 200 грн х 25%).
Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Ураховуючи наведене та положення ч. 10 ст. 141 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне зобов'язати відповідача ОСОБА_3 , на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю судових витрат позивачу ОСОБА_2 у розмірі 3 200 грн (16 500 грн - 13 300 грн).
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 12 травня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Додаткове рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 21 травня 2025 року у цій справі скасувати.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 200 (три тисячі двісті) гривень.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя
Судді: