Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
про повернення позовної заяви
31 липня 2025 року справа № 520/18263/25
Cуддя Харківського окружного адміністративного суду Григоров Д.В., розглянувши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_3 ) третя особа: Міністерство оборони України (просп. Повітряних Сил, буд. 6,м. Київ,03049, код ЄДРПОУ00034022) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Харківського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненадання ОСОБА_1 довідки про безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України з повним переліком періодів безпосередньої участі ОСОБА_1 у захисті країни;
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 , які полягають у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 в повному обсязі грошового забезпечення за періоди з 23.07.2024р. по 31.07.2024р., з 01.09.2024р. по 31.10.2024р., а саме, премії, передбаченої Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, та передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022р. №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" додаткової винагороди до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення таких заходів, загалом 142 323 грн.;
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 , які полягають у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 повному обсязі матеріальної допомоги в розмірі 21 564 грн.;
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 , які полягають у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 в повному обсязі надбавку за вислугу років 13 880 грн.
Ухвалою суду від 16.07.2025р. позовну заяву було залишено без руху з підстав пропущення строку звернення до суду, а також в зв'язку з необхідністю уточнення позовних вимог, оскільки позовна заява, зокрема, не містить позовних вимог зобов'язального характеру.
29.07.2025р. до суду від представника позивача - адвоката Зеленцова Олексія Петровича надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, у якій він просив поновити зазначений строк, посилаючись на перебування позивача на лікуванні та ведення листування з різними органами.
Дослідивши вказану заяву, суд зазначає, що наведені у ній доводи не можуть бути взяти до уваги як поважні підстави для поновлення строку звернення до суду з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої та другої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
За матеріалами позовної заяви позивач заявив декілька позовних вимог, що випливають зі сфери публічної служби.
При цьому, частина цих вимог, які стосуються змісту довідки про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України не відносяться до сфери регулювання КЗпП України та, відповідно, підпадають про правове регулювання в частині строків звернення до суду Кодексом адміністративного судочинства України.
Так, зокрема, за доводами позовної заяви позивач , крім іншого, не погоджується зі змістом довідки про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Фактично згідно викладу обставин, що міститься в позовній заяві, позивач не згоден із змістом довідки, а не її ненаданням, як про це зазначено в прохальній частині позову. Таку довідку позивачу було видано первісно 12.11.2024р.
Стосовно решти позовних вимог слід зазначити, що частиною другою статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Варто зазначити, що Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України.
Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь-яким строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
З огляду на те, що вказаним Рішенням Суд надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, внесених у вказану статтю Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, відповідно до якої звернення до суду не обмежувалося будь-яким строком, однак після внесення вказаних змін, у справах про виплату працівнику всіх сум, що належать йому при звільненні, було встановлено тримісячний строк звернення до суду.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Разом з цим відповідно до пункту першого глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Карантин в Україні, пов'язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).
Таким чином, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 28 серпня 2024 року у справі № 580/9690/23 та від 27 грудня 2024 року у справі № 420/15311/23, від 29 січня 2025 року у справі №500/6880/23.
При цьому суд ураховує, що позивача звільнено зі служби 01.11.2024р., тобто спірні правовідносини виникли за період нормативного регулювання нової редакції положень статті 233 КЗпП України, яка запровадила тримісячний строк звернення до суду.
За доводами позовної заяви позивач не наводить доводів про його необізнаність з сумами, що належали йому до виплати та вказує, що постійно звертався до відповідача з приводу їх невірного обчислення.
Так само, подана до суду представником позивача заява про поновлення строку звернення до суду не містить подібних доводів. Надана до суду копія грошового атестата № 183 свідчить про те, що його складено 15.11.2024р. Так само, 15.11.2024р. було складено і Довідку № 1572/5041 про щомісячні додаткові види грошового забезпечення та премії для призначення пенсії відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", а також Довідка № 1572/5040 про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премії для обчислення пенсії відповідно до розділу IV Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Таким чином, враховуючи нову редакцію статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» позивачем пропущено строк звернення до суду, який завершився 15.02.2025р. До суду адвокат в інтересах позивача звернувся 09.07.2025р., надавши позовну заяву до канцелярії суду.
З урахуванням наведеного позивач при звільненні мав змогу визначити порушення свого права, усвідомлюючи неповне, на його думку, нарахування відповідних виплат.
Що стосується поважності причин пропуску звернення до суду, в поданій заяві представник позивача зазначив, що цей строк позивачем пропущено, оскільки після звільнення тривалий час позивач проходив лікування та медичну комісію, яку проводять експертні команди; тривалий час очікував виправлення помилки у витягу з рішення експертної команди та отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни; певний час перебував на лікуванні та реабілітації; тривалий час чекав нотаріальне підтвердження військовослужбовців про безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України; мав обмежений доступ до юридичної допомоги та інформації про процедуру звернення у зв'язку зі знаходженням на стаціонарному лікуванні; вважав, що виплати будуть здійснені автоматично після завершення оформлення у військовій частині.
На підтвердження вказаних доводів до суду подано документи з медичних закладів, в тому числі виписки з медичного закладу, копії листування з військовою частиною НОМЕР_2 , бригадою (в/ч НОМЕР_4 ), іншими органами.
Досліджуючи наведені доводи та докази, що надані на їх обгрунтування, суд зауважує, що при визначенні поважності причин пропуску строку звернення до суду слід виходити з правової позиції, висловленої Верховним Судом в постанові від 31.05.2023р. у справі № 160/9356/22, згідно якої поновлення встановленого процесуальним законом строку для подання позовної заяви здійснюється судом у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду із позовом.
Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення причин їх недотримання - вони повинні бути поважними, реальними або, непереборними і об'єктивно нездоланними на час перебігу строків звернення до суду.
Нормами КАС України не розкрито зміст правових категорій «поважна причина пропуску процесуального строку», «дата, коли особа дізналась про порушення права», «дата, коли особа повинна була дізнатись про порушення права», але висновки Верховного Суду з приводу застосування статей 118,121-123 КАС України викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.07.2023р. у справі №990/154/22, у постанові Верховного Суду від 12.09.2019р. у справі №826/3318/17, у постанові Верховного Суду від 28.03.2023р. у справі №826/3318/17, у постанові Верховного Суду від 21.04.2021р. у справі №640/25046/19, у постанові Верховного Суду від 06.04.2023р. у справі №320/7204/21, у постанові Верховного Суду від 31.03.2021р. у справі №520/3047/2020. у постанові Верховного Суду від 19.12.2022р. у справі №420/13281/20, у постанові Верховного Суду від 10.01.2023р. у справі №640/3489/21.
Так, та правовою позицією постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.07.2023 у справі №990/154/22:
1) порівняльний аналіз словоформ дізналася та повинна була дізнатися дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через неналежну реалізацію своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду;
2) Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було реалізоване право на позов.
До кола поважних причин пропуску процесуального строку можуть бути віднесені реально існуючі обставини фактичної дійсності, які не залежать від внутрішньої волі заінтересованої особи, мали місце протягом перебігу пропущеного строку і створюють істотні та об'єктивно непереборні чи нездоланні перешкоди або труднощі у виконанні конкретної процесуальної дії у межах встановленого законом проміжку часу, у тому числі і дії з подання позову (постанова Верховного Суду від 21.04.2021 у справі №640/25046/19, постанова Верховного Суду від 06.04.2023 у справі №320/7204/21).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2020р. у справі № 9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам:
1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовною заявою, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Установлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі сплином установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Також Верховний Суд зазначив, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2011 № 17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
Слушно зазначити, що право на звернення до суд не є абсолютним і на цьому неодноразово зауважував Європейський суд з прав людини, оскільки певна визначена процедура звернення за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права повинна бути передбачена нормами національного законодавства. І за таких обставин кожна особа, звертаючись до суду, повинна його (цього порядку) дотримуватися (рішення Голдер проти Великої Британії від 21.02.1975 р., Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992 р.).
Виходячи з принципу змагальності у адміністративному судочинстві, прав та обов'язків сторін у справі, визначених Кодексом, суд виключно з ініціативи та в межах доводів сторін може поновити строк звернення до суду за обґрунтованим їх зверненням.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
В справі Стаббігс та інші проти Великобританії, справа Девеер проти Бельгії Європейським судом з прав людини зроблено висновок, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Також за практикою ЄСПЛ, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230).
В даній справі що стосується перебування позивача у стані непрацездатності (на стаціонарному лікуванні), то згідно наданих представником позивача доказів, зокрема, Виписки із медичної картки стаціонарного хворого № 935, позивач перебував на лікуванні у період з 27.02.2025р. по 14.03.2025р.
Інші долучені до позовної заяви документи медичного характеру не містять доказів непрацездатності.
Таким чином, перебування позивача на лікуванні відбулось вже після завершення строку, передбаченого для звернення до суду, внаслідок чого ця підстава не відповідає наведеній вище обов'язковій складовій підстав, які було визначено Верховним Судом як такі, що сукупно з іншими можуть свідчити про поважність причини пропуску строку звернення до суду, а саме : ця причина виникла протягом строку, який пропущено.
Ведення листування з різних питань з різними органами не впливає на дотримання строку звернення до суду в цій справі, оскільки жодним чином не обмежувало позивача у можливості звернутися до суду.
Доводи про неможливість отримати правничу допомогу суд також оцінює критично та зауважує, що позивача було звільнено зі служби у листопаді 2024 року, внаслідок чого з листопада 2024 року він не перебував у зонах ведення активних бойових дій або у віддаленій місцевості, виконуючи завдання військової служби, а відтак мав змогу звернутися за правничою допомогою. Таким чином, оцінка змісту обставин справи, хронології та послідовності дій позивача перед зверненням до суду свідчать про те, що строк звернення до суду був пропущений через відсутність його зусиль і належної старанності з приводу захисту свого права.
Крім того, суд ураховує, що на виконання ухвали від 16.07.2025р. до суду представником позивача не було подано уточнену позовну заяву, яка б містила належний виклад обставин спору, а також позовні вимоги з урахуванням висновків ухвали суду.
Суд бере до уваги, що наведений у позовній заяві виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги та позовних вимог є невизначеним в частині обраного позивачем способу захисту його права, що не може бути усунуто шляхом виходу за межі позовних вимог в межах приписів частини 2 ст. 9 КАС України та не призведе до належного і повного поновлення порушеного права позивача. Також суд враховує і те, що позовну заяву в інтересах позивача було складено адвокатом - фахівцем у галузі права.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 169, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - повернути позивачу.
Роз'яснити позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє його права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України.
Ухвала може бути оскаржена до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Ухвала, постановлена судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, під час розгляду справи в письмовому провадженні, набирає законної сили з моменту її підписання суддею (суддями).
Суддя Д.В. Григоров