справа№160/15013/21
30 липня 2025 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного О.І., розглянув в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,,
Обставини справи.
ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з вимогами :
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16.07.2021 № 236-21;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення ДМС України є протиправним, необґрунтованим та прийнятим без всебічного, повного та об'єктивного аналізу індивідуальних обставин справи та актуальної інформації про країну походження, яка існувала на момент прийняття рішення у 2021 році.
Позивач, громадянин Сирії, курд за етнічним походженням та мусульманин-суніт за віросповіданням, стверджує, що на момент звернення за захистом він мав цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань та наражався на реальну загрозу життю, безпеці та свободі з огляду на ситуацію в Сирії, що склалася внаслідок багаторічної громадянської війни та дій режиму ОСОБА_2 .
Позивач стверджує, що його ключовим побоюванням є примусова мобілізація до лав урядової армії Башара Асада. Він заявляє, що участь у жорстокій громадянській війні, яка супроводжується систематичними воєнними злочинами та злочинами проти людяності, що засуджуються всією міжнародною спільнотою, суперечить його глибоким моральним, політичним та релігійним переконанням. Він не може змусити себе вбивати власних співгромадян, зокрема цивільне населення. Відмова від служби в таких умовах, на його переконання, буде розцінена режимом як акт політичної нелояльності та зради, що неминуче призведе до жорстокого покарання, яке виходить за межі звичайного покарання за ухилення від призову, і включатиме тортури, нелюдське поводження або навіть позасудову страту. Позивач посилається на пункти 170-171 Керівництва УВКБ ООН, які прямо вказують, що відмова від військової служби у конфлікті, що засуджується міжнародним співтовариством, може бути підставою для надання статусу біженця.
Як етнічний курд, Позивач стверджує про існування подвійної загрози. З одного боку, курди зазнавали утисків та переслідувань з боку урядових сил режиму Асада. З іншого боку, вони є мішенню для радикальних ісламістських угруповань (зокрема, ІДІЛ), які вважають курдів ворогами. Окрім цього, Позивач побоюється і примусової мобілізації до лав курдських збройних формувань (SDF/YPG), які також ведуть бойові дії та застосовують примусовий набір. Таким чином, він опиняється у ситуації, коли йому загрожує небезпека від усіх основних сторін конфлікту.
Позивач наголошує, що навіть за відсутності індивідуалізованого переслідування, ситуація в Сирії станом на 2021 рік характеризувалася таким рівнем загальнопоширеного насильства, що повернення до будь-якої частини країни становило реальну загрозу його життю та безпеці. Він посилається на численні звіти УВКБ ООН, резолюції Генеральної Асамблеї ООН та доповіді Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Сирії, які підтверджують невибіркові бомбардування цивільних об'єктів, використання забороненої зброї, свавільні арешти, насильницькі зникнення, тортури та страти. За таких умов держава не здатна гарантувати безпеку своїм громадянам, що є прямою підставою для надання додаткового захисту відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Позивач вважає, що Відповідач та Третя особа формально підійшли до розгляду його заяви, не взяли до уваги надану ним актуальну інформацію про країну походження, проігнорували висновки ключових міжнародних організацій та поклали на нього надмірний тягар доказування, вимагаючи документального підтвердження побоювань, що є неможливим для особи, яка рятується від переслідувань.
Ухвалою суду від 20 вересня 2021 року матеріали позовної заяви передано за підсудністю до Окружного адміністративного суду міста Києва, як до суду, територіальна юрисдикція якого поширювалася на місцезнаходження Відповідача - Державної міграційної служби України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року відкрито провадження у справі. Враховуючи категорію спору та відсутність обставин, визначених у частині четвертій статті 257 КАС України, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
У зв'язку з прийняттям Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX, Окружний адміністративний суд міста Києва припинив здійснення правосуддя. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону та Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом ДСА України, дана адміністративна справа, як така, що не була розглянута по суті, підлягала передачі до іншого суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судових справ між судами, справу № 160/15013/21 передано для розгляду до Львівського окружного адміністративного суду.
Ухвалою судді Львівського окружного адміністративного суду Коморного О.І. від 31 січня 2025 року, на підставі статті 30 КАС України, адміністративну справу № 160/15013/21 прийнято до свого провадження. Відповідно до частини другої статті 35 КАС України, у зв'язку зі зміною складу суду, розгляд справи розпочато спочатку.
Відповідачем, на виконання вимог ухвали про відкриття провадження та згідно зі статтею 162 КАС України, подано відзив на позовну заяву з викладенням своїх заперечень та долученням матеріалів особової справи Позивача.
Позивачем реалізовано право на подання відповіді на відзив згідно зі статтею 163 КАС України, а Відповідачем - право на подання заперечень відповідно до статті 164 КАС України. Третя особа, Головне управління ДМС у Дніпропетровській області, скористалася правом, наданим статтею 50 КАС України, та подала до суду письмові пояснення щодо позову та відзиву.
Відповідач та Третя особа, заперечуючи проти позову, вважають оскаржуване рішення законним, обґрунтованим та таким, що прийняте у повній відповідності до норм національного та міжнародного права.
Відповідач наголошує, що ключовим елементом для визнання біженцем є наявність індивідуальної загрози. Під час співбесід, проведених 09.04.2021 та 08.06.2021, Позивач особисто підтвердив, що ані він, ані члени його родини ніколи не зазнавали переслідувань за будь-якими конвенційними ознаками. Він не був членом жодних політичних, релігійних чи громадських організацій, не притягався до кримінальної чи адміністративної відповідальності та залишив Сирію легально. Його батьки, брати та сестри, включаючи братів призовного віку, безпечно проживають у місті Хомс та не зазнають утисків, що, на думку ДМС, прямо спростовує наявність індивідуалізованої загрози для самого Позивача.
Відповідач, посилаючись на пункт 167 Керівництва УВКБ ООН, стверджує, що ухилення від обов'язкової військової служби є кримінальним злочином у більшості країн і саме по собі не розглядається як переслідування в розумінні Конвенції 1951 року. ДМС вважає, що Позивач не надав жодних доказів того, що покарання за ухилення від призову в Сирії є непропорційно жорстоким або дискримінаційним саме щодо нього. Крім того, Відповідач зазначає, що в Сирії діють укази про амністію для дезертирів, а також існує можливість уникнути служби шляхом сплати офіційного внеску, що нівелює побоювання Позивача.
Відповідач вважає, що справжньою метою звернення Позивача за захистом є не порятунок від переслідувань, а виключно легалізація свого перебування в Україні з метою продовження навчання та покращення умов життя. Про це, на думку ДМС, свідчить той факт, що Позивач прибув в Україну ще у 2011 році, тривалий час (майже 10 років) перебував тут легально на підставі посвідки на тимчасове проживання як студент, і звернувся за захистом лише у квітні 2021 року, після того, як у 2020 році був відрахований з університету та втратив законні підстави для подальшого перебування. Така поведінка, на думку Відповідача, характеризує Позивача як економічного мігранта, а не як особу, що потребує міжнародного захисту.
Відповідач та Третя особа зазначають, що навіть якщо в рідному місті Позивача (Кобані) ситуація є нестабільною, значна частина території Сирії, зокрема місто Хомс, де безпечно проживає його родина, перебуває під контролем уряду і там відсутні активні бойові дії. Відповідно до статті 8 Директиви Ради ЄС 2011/95/EU, якщо особа може знайти безпеку в іншій частині своєї країни, вона не потребує міжнародного захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. Враховуючи, що від сторін не надійшло клопотань про розгляд справи у судовому засіданні, а також те, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення усних слухань для повного та всебічного встановлення обставин справи, суд здійснює розгляд в порядку письмового провадження на підставі наявних доказів.
Суд, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті -
ОСОБА_1 , 1994 року народження, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, за етнічним походженням курд, віросповідання - іслам (суніт).
Позивач легально прибув на територію України у грудні 2011 року з метою здобуття вищої освіти. Протягом тривалого часу, з 2011 по 2020 рік, він навчався у вищих навчальних закладах України, зокрема на підготовчому факультеті Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова та у Дніпровському державному медичному університеті. Його перебування на території України протягом цього періоду було легалізовано на підставі посвідки на тимчасове проживання, яка видавалася у зв'язку з навчанням. Влітку 2020 року, у зв'язку з відрахуванням з Дніпровського державного медичного університету через нескладання іспиту "КРОК", він втратив законні підстави для подальшого перебування в Україні.
06 квітня 2021 року Позивач звернувся до Головного управління ДМС у Дніпропетровській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх побоювань, викладених у заяві-анкеті та під час співбесід, Позивач зазначив, що у разі повернення до Сирії він буде примусово мобілізований до лав урядової армії Башара Асада, що суперечить його глибоким моральним та політичним переконанням, оскільки він не бажає брати участь у воєнних злочинах проти власного народу. Відмова від служби, на його думку, неминуче призведе до жорстокого покарання, тортур або смерті. Також він вказав на ризик переслідувань за етнічною ознакою (як курд) з боку різних сторін конфлікту - як проурядових сил, так і радикальних ісламістських угруповань. Загальну ситуацію в країні він охарактеризував як таку, що становить загрозу його життю та безпеці через загальнопоширене насильство та систематичні порушення прав людини.
За результатами розгляду заяви, 16 липня 2021 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 236-21 про відмову у визнанні Позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для відмови стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Позивач, не погоджуючись з таким рішенням, звернувся до суду для захисту своїх прав та інтересів.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Проаналізувавши доводи сторін, матеріали справи та релевантне законодавство, суд дійшов таких висновків.
Стаття 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Конвенція про статус біженців 1951 року вимагають, щоб побоювання особи стати жертвою переслідувань були цілком обґрунтованими. Це означає, що суб'єктивне відчуття страху має підкріплюватися об'єктивними даними, які б свідчили про реальну та індивідуальну загрозу для заявника.
Суд визнає, що на момент звернення Позивача за захистом у 2021 році, ситуація в Сирійській Арабській Республіці, згідно з численними звітами міжнародних організацій, на які посилається Позивач, дійсно характеризувалася як ситуація загальнопоширеного насильства та грубих порушень прав людини з боку режиму Башара Асада. Побоювання Позивача, пов'язані з примусовою мобілізацією до урядової армії та участю у воєнних злочинах, на той час могли мати під собою об'єктивне підґрунтя.
Однак, ключовим принципом при розгляді справ про надання міжнародного захисту є оцінка ризиків, які існують для особи на момент прийняття судового рішення. Цей підхід ґрунтується на самій суті міжнародного захисту, який є за своєю природою "прогнозним" та спрямованим у майбутнє, а не ретроспективною оцінкою минулих подій.
Верховний Суд у постанові від 21.05.2020 у справі № 826/13318/17 зазначив: «...побоювання [заявника] повинні існувати як на момент звернення особи із заявою про надання захисту, так і зберігатися на час розгляду справи судом. Суд при вирішенні такого спору повинен оцінювати не лише правомірність рішення суб'єкта владних повноважень на момент його прийняття, але й перевіряти, чи не виникли нові обставини, які унеможливлюють повернення особи до країни походження... І навпаки, суд зобов'язаний враховувати, чи не зникли ті обставини, які слугували підставою для побоювань заявника.»
Суд констатує, що з моменту прийняття оскаржуваного рішення у 2021 році і до моменту ухвалення цього судового рішення у липні 2025 року, у країні походження Позивача відбулися докорінні, фундаментальні та стійкі зміни.
Відповідно до загальновідомих фактів, які не потребують доказування згідно з частиною третьою статті 78 КАС України, та інформації з відкритих джерел, зокрема повідомлень провідних міжнародних інформаційних агентств, звітів ООН та офіційних заяв світових лідерів, протягом кінця 2024 - початку 2025 років у Сирії було повалено авторитарний режим Башара Асада.
Станом на час розгляду цієї справи, в країні сформовано перехідний уряд національної єдності, проголошено курс на демократизацію, припинення бойових дій та національне примирення. Новою владою видано указ про загальну амністію, який, серед іншого, повністю звільняє від кримінальної відповідальності всіх громадян, що ухилялися від військової служби в армії попереднього режиму. Оголошено про розформування попередніх збройних сил та початок процесу створення нової професійної армії на добровільній основі.
Ці зміни безпосередньо та кардинально впливають на оцінку побоювань Позивача. Основна причина його побоювань - примусова мобілізація до армії Асада та ризик участі у воєнних злочинах - перестала існувати. Ризик покарання за ухилення від служби анульований указом про загальну амністію. Загальна ситуація насильства, яка могла бути підставою для надання додаткового захисту, кардинально змінилася.
Окрім зміни обставин у країні походження, суд враховує ключові правові принципи, викладені у практиці Верховного Суду, зокрема у постанові від 04 лютого 2025 року у справі № 420/23635/23. Хоча ця справа стосувалася шукача захисту з Таджикистану, викладені в ній висновки мають загальний характер і є застосовними до даного спору.
Щодо індивідуального характеру загрози, Верховний Суд вкотре наголосив, що «інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця... без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи». У справі, що розглядалася, суд встановив, що позивач не навів конкретних фактів дискримінаційного ставлення саме до нього, а його історія була непідтвердженою. Аналогічно у даній справі, Позивач не надав доказів індивідуалізованої загрози. Його твердження про неминуче жорстоке покарання за відмову від служби мають характер припущень. Факт безпечного проживання його родини в м. Хомс суттєво підриває об'єктивну обґрунтованість його особистих побоювань.
Стосовно тягара доказування та довіри до тверджень, то хоча шукач захисту не завжди може надати документальні докази, його розповідь має бути чіткою, детальною, послідовною та правдоподібною. У справі № 420/23635/23 Верховний Суд підтримав висновки судів, що заявник не зміг належним чином обґрунтувати свою заяву, а його твердження були загальними та суперечливими. У даній справі, окрім загальних побоювань, Позивач також не зміг навести конкретних фактів, які б свідчили про особисту зацікавленість у ньому з боку сирійських органів влади.
Також Верховний Суд у справі № 420/23635/23 звернув особливу увагу на той факт, що заявник звернувся за захистом лише через п'ять років після прибуття в Україну. Суд зазначив, що така затримка «ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У даній справі цей фактор є ще більш вираженим: Позивач звернувся за захистом майже через 10 років після прибуття в Україну, і це звернення збіглося у часі з втратою ним легальних підстав для перебування (відрахування з університету). Це дає підстави для обґрунтованого висновку, що звернення за захистом могло бути пов'язане з намірами щодо легалізації в Україні, а не з реальною потребою у міжнародному захисті, як це було зазначено і у справі № 420/23635/23.
Застосовуючи ці принципи до обставин даної справи, суд дійшов висновку, що Позивач не довів наявності умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону. Його побоювання, навіть якщо вони були частково обґрунтованими на момент подання заяви у 2021 році, наразі повністю нівельовані кардинальними змінами в країні походження. Крім того, відсутність індивідуалізованої загрози та значна затримка у зверненні за захистом ставлять під сумнів саму суть його побоювань.
Таким чином, навіть якщо припустити, що рішення ДМС України від 16.07.2021 було протиправним на момент його прийняття, скасування цього рішення та зобов'язання Відповідача повторно розглянути заяву Позивача не призведе до відновлення його прав. Адже при повторному розгляді ДМС України буде зобов'язана врахувати актуальну ситуацію в Сирії і, керуючись тими ж самими принципами, які застосовує суд, дійти висновку про відсутність підстав для надання захисту станом на 2025 рік.
Відповідно до принципу процесуальної економії та ефективності судового захисту, суд не може ухвалювати рішення, яке заздалегідь не матиме практичних наслідків для позивача.
Отже, оскільки на момент ухвалення судового рішення обставини, які могли бути підставою для надання Позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, докорінно та позитивно змінилися, а джерело побоювань перестало існувати, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії -задоволенню не підлягають.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд керується положеннями статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частина перша статті 139 КАС України встановлює загальне правило: « 1. При задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.»
Частина п'ята цієї ж статті регулює ситуацію, коли у задоволенні позову відмовлено: « 5. У разі відмови у задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, або залишення позову без розгляду, судові витрати, понесені відповідачем - суб'єктом владних повноважень, не відшкодовуються, якщо інше не передбачено законом.»
Крім того, суд зазначає, що Позивач, відповідно до пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», був звільнений від сплати судового збору як особа, що оскаржує рішення у справі про біженців.
Відтак, питання про розподіл судового збору у цій справі не виникає.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд
1. В позові громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,- відмовити повністю.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 30.07.2025.
Суддя Коморний О.І.