Рішення від 23.07.2025 по справі 927/1034/24

РІШЕННЯ

Іменем України

23 липня 2025 року м. Чернігівсправа № 927/1034/24

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Тарасевич А. М.

За позовом: Заступника керівника Ніжинської окружної прокуратури,

вул. Овдіївська, 2, м. Ніжин, Чернігівська область, 16600, в інтересах держави в особі

позивача: Міністерства розвитку громад та територій України,

код ЄДРПОУ 37472062, проспект Берестейський, 14, м. Київ, 01135

до відповідача: Акціонерного товариства «Укрпошта»,

код ЄДРПОУ 21560045, вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Фонду державного майна України,

код ЄДРПОУ 00032945, вул. Генерала Алмазова, 18/9, м. Київ, 01133

Предмет спору: про витребування нерухомого майна,

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: Суховолець У. А., представник;

від відповідача: Висоцький Р. В., адвокат;

від третьої особи: не з'явився;

за участю прокурора: Рибалко Н.В.,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Ніжинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Укрпошта», у якому просить витребувати у відповідача на користь Міністерства розвитку громад та територій України нерухоме майно - нежитлову будівлю, загальною площею 997,7 кв. м (нежитлова будівля «дільниця обміну» А, 964,7 кв. м; прибудова, а, ганок, а1; ганок, а2; ганок, а3; ганок, а4, яка розташована на вул. Вокзальна, 4, м. Ніжин, Чернігівської області, реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1400820974104, оціночною вартістю 34 402 957,88 грн.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 11.11.2024 відкрито провадження у справі, залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Фонд державного майна України; встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті, зокрема, відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи відзиву на позов.

Також ухвалою суду від 11.11.2024 зупинено провадження у справі № 927/1034/24 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі №917/2033/21 та зобов'язано учасників справи повідомити суд про результати перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі №917/2033/21.

26.11.2024 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав до суду відзив на позовну заяву з доданими до нього документами.

29.11.2024 прокурор через підсистему «Електронний суд» подав до суду відповідь на відзив з доданими до неї документами.

04.12.2024 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав до суду заперечення з доданими до них документами.

30.12.2024 від третьої особи до суду надійшли письмові пояснення щодо позову з доказами їх направлення іншим учасникам справи.

04.03.2025 від прокурора до суду надійшло клопотання про поновлення провадження у справі у зв'язку з ухваленням Верховним Судом постанови від 04.02.2025 у справі №917/2033/21.

Ухвалою суду від 17.03.2025 поновлено провадження у справі № 927/1034/24 та призначено підготовче засідання на 01.04.2025 на 12:00.

За клопотанням представників позивача та відповідача ухвалою суду від 28.03.2025 постановлено підготовче засідання 01.04.2025 проводити в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку (https://vkz.court.gov.ua).

25.03.2025 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав до суду відзив на позовну заяву з доданими до нього документами.

31.03.2025 позивач через підсистему «Електронний суд» подав до суду письмові пояснення щодо позову з доданими до них документами.

31.03.2025 прокурор через підсистему «Електронний суд» подав до суду відповідь на відзив з доданими до неї документами.

01.04.2025 представник відповідача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи з метою вирішення питання врегулювання цього спору.

Третя особа була належним чином повідомлена про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа в її Електронний кабінет в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС, але у підготовче засідання 01.04.2025 не з'явилась.

У своїх письмових поясненнях третя особа просила проводити розгляд справи без участі її представника.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України підготовче засідання 01.04.2025 проводилось за відсутності третьої особи (її представника).

У підготовчому засіданні 01.04.2025 суд розглянув заяви та клопотання учасників справи, які надійшли до його початку.

Щодо поданих учасниками справи заяв по суті.

У підготовчому засіданні суд долучив до матеріалів справи та прийняв до розгляду подані учасниками справи заяви по суті (відзиви відповідача, відповіді прокурора на відзиви, заперечення відповідача та письмові пояснення третьої особи щодо позову), як такі, що подані у порядку та строк, встановлені ГПК України та судом, а спір вирішується з їх урахуванням.

Щодо письмових пояснень позивача.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Згідно із ч. 1 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

В силу ч. 1 ст. 55 Господарського процесуального кодексу України органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

Тобто свої вимоги щодо предмета спору позивач викладає у позовній заяві, а у випадку подання до суду позовної заяви прокурором, право позивача на звернення до суду з позовом, визначення предмета та підстав цього позову реалізується прокурором.

З системного аналізу норм Господарського процесуального кодексу України, зокрема ч. 5 ст. 55, вбачається, що у випадку подання позову прокурором позивач як орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, вправі підтримати позов або відмовитися від поданого прокурором позову чи подати заяву про залишення позову без розгляду. Правом подавати будь-які пояснення по суті предмета спору позивач не наділений.

Згідно із ч. 5 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.

Разом з тим, дозволу на подання додаткових пояснень з окремо визначеного питання суд позивачу не надавав.

Зі змісту поданих пояснень щодо позовної заяви вбачається, що позивач виклав свої доводи щодо заявлених прокурором позовних вимог, тобто ці пояснення не підпадають також під розуміння відповіді на відзив або заяви з процесуальних питань.

Зважаючи на те, що позивач проявив бездіяльність щодо звернення до суду із відповідним позовом та намагання поданими додатковими поясненнями доповнити підстави позову, суд розцінює такі дії як недобросовісну процесуальну поведінку такого учасника.

За наведених обставин у їх сукупності, суд розцінив подані позивачем додаткові пояснення виключно як штучне використання підходу, щоб доповнити позовну заяву, подану прокурором.

Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №917/1338/18, від 14.12.2022 у справі №477/2330/18.

Враховуючи вищевикладене, суд постановив ухвалу про залишення цих письмових пояснень без розгляду.

Щодо клопотання відповідача про відкладення розгляду справи.

Суд задовольнив клопотання відповідача про відкладення розгляду справи.

У підготовчому засіданні 01.04.2025 суд постановив ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та відкладення підготовчого засідання на 22.04.2025 на 11:30.

Ухвалою суду від 02.04.2025 повідомлено учасників справи про час та місце проведення підготовчого засідання 22.04.2025.

У зв'язку з оголошенням повітряної тривоги на території Чернігівської області, у тому числі у м. Чернігові, підготовче засідання, призначене на 22.04.2025 на 11:30, не відбулось.

Ухвалою суду від 23.04.2025 повідомлено учасників справи про те, що підготовче засідання відбудеться 27.05.2025 о 10:30.

26.05.2025 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав до суду:

- клопотання, у якому просить визнати поважними причини пропуску строку на подання доказу - копії листа Міністерства розвитку громад та територій України від 14.05.2025 №11452/16/10-25 та долучити його до матеріалів справи;

- клопотання про зупинення провадження у справі.

Третя особа була належним чином повідомлена про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа в її Електронний кабінет в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС, але у підготовче засідання 27.05.2025 не з'явилась.

Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України підготовче засідання 27.05.2025 проводилось за відсутності третьої особи (її представника).

Щодо клопотання відповідача про визнання поважними причини пропуску строку на подання доказу та долучення його до матеріалів справи.

Подане клопотання обґрунтоване тим, що лист Міністерства розвитку громад та територій України від 14.05.2025 №11452/16/10-25 відповідач отримав лише 14.05.2025, а отже на момент подання відзиву на позов цей доказ не існував.

Суд визнав поважними причини неможливості подання цього доказу разом з відзивом на позов та долучив його до матеріалів справи.

Щодо клопотання відповідача про зупинення провадження у справі.

Відповідач просить зупинити провадження у справі №927/1034/24 до закінчення перегляду в касаційному порядку за нововиявленими обставинами Верховним Судом справ №917/453/22 та №917/2033/21.

В обґрунтування поданого клопотання відповідач зазначив, що Укрпошта планує подати заяву про перегляд справ №917/453/22 та №917/2033/21 Верховним Судом за нововиявленими обставинами у зв'язку з втратою 28.08.2025 чинності Господарського Кодексу України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Таке право може бути реалізовано за наявності двох умов: 1) правовідносини є подібними; 2) палата, об'єднана палата, Велика Палата Верховного Суду, здійснює перегляд справи.

Оскільки наразі Верховний Суд не здійснює перегляд справ №917/453/22 та №917/2033/21 за нововиявленими обставинами, а відповідач зазначив про намір подання таких заяв у майбутньому, підстави для зупинення провадження у цій справі відсутні, а тому суд відмовив у задоволенні цього клопотання відповідача.

У підготовчому засіданні 27.05.2025 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 10.06.2025 на 10:50, яке провести в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв'язку (https://vkz.court.gov.ua).

У зв'язку з проведенням ремонтних робіт в приміщенні Господарського суду Чернігівської області та технічною неможливістю проведення судових засідань в режим відеоконференції з використанням системи відеоконференцзв'язку «EasyCon» судове засідання, призначене на 10.06.2025 на 10:50, не відбулось.

Ухвалою суду від 10.06.2025 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання з розгляду справи по суті відбудеться 17.06.2025 о 10:00.

У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Шморгуна В. В. судове засідання, призначене на 17.06.2025 на 10:00, не відбулось.

Ухвалою суду від 20.06.2025 судове засідання з розгляду справи по суті призначено на 23.07.2025 на 10:00 в режимі відеоконференції та повідомлено учасників справи про час та місце проведення цього судового засідання.

Третя особа була належним чином повідомлена про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа в її Електронний кабінет в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС, але у судове засідання 23.07.2025 не з'явилась.

Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України судове засідання з розгляду справи по суті 23.07.2025 проводилось за відсутності третьої особи (її представника).

У судовому засіданні 23.07.2025 на підставі ч. 6 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України суд проголосив скорочене рішення.

Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач незаконно оформив право приватної власності на спірний об'єкт нерухомого майна, а вибуття цього об'єкта з державної власності порушує інтереси держави у сфері реалізації прав власника об'єкта державної власності, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним. Прокурор вважає, що зміна форми власності майна, переданого Акціонерному товариству «Укрпошта», з державної на приватну поза процедурою приватизації є незаконною; передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного внаслідок корпоратизації державного унітарного підприємства, не є способом приватизації такого майна; нерухоме майно, передане до статутного фонду акціонерного товариства, 100 відсотків акцій якого залишаються у власності держави, залишається державною власністю. За доводами прокурора, власником спірного нерухомого майна є держава в особі Міністерства розвитку громад та територій України, у зв'язку із чим спірне майно підлягає поверненню шляхом витребування у власність держави в особі Міністерства.

Відповідач заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову, враховуючи:

- відсутність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді в інтересах Міністерства розвитку громад та територій України та обрання прокуратурою неналежного та неефективного способу захисту інтересів держави;

- відсутність державного та суспільного інтересу у даній справі;

- АТ «Укрпошта» є неналежним відповідачем за пред'явленими позовними вимогами;

- передача та/або внесення до статутного капіталу АТ «Укрпошта» майна, яке на момент перетворення закріплювалося за УДППЗ Укрпошта на праві повного господарського відання та перебувало у державній власності, не є приватизацією такого майна;

- право власності на нерухоме майно набуте АТ «Укрпошта» без порушень законодавства, зміна форми власності майна відбулась відповідно до вимог чинного законодавства;

- висновки, висловлені Вищим господарським судом України і Верховним Судом, на які посилається прокуратура, як на «аналогічні» правові позиції щодо правового режиму державного майна, переданого утворюваним державою акціонерним товариствам, не можуть бути застосовані у даних правовідносинах;

- сплив строку позовної давності.

- порушення прокурором та позивачем ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме права відповідача на мирне володіння майном.

Прокурор заперечує проти доводів відповідача, викладених у відзиві, враховуючи наступне:

- прокурор належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави у суді, а також наявність державного та суспільного інтересу у цій справі;

- АТ «Укрпошта» є належним відповідачем у справі, оскільки незаконно набуло право приватної власності на спірне майно;

- правовий режим майна АТ «Укрпошта», заснованого на державній власності міг бути змінений лише шляхом приватизації;

- строк позовної давності на звернення до суду із цим позовом не сплив, оскільки продовжувався на період дії карантину та зупинявся на строк дії воєнного стану;

- фактичне відчуження спірного майна без волевиявлення власника - держави здійснено саме АТ «Укрпошта» на свою користь, повернення такого майна у державну власність від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності АТ «Укрпошта», яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

У наданих запереченнях відповідач просить відмовити у задоволенні позову з аналогічних підстав, викладених ним у відзиві.

Третя особа у своїх письмових поясненнях просить задовольнити позов прокурора.

Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта» створене у липні 1998 року згідно з Програмою реструктуризації Укрпошти, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.01.1998 № 1, шляхом реорганізації Українського об'єднання поштового зв'язку «Укрпошта» (далі - УОПЗ «Укрпошта»), створеного за рішенням Кабінету Міністрів України від 02.02.1994 як окрема державна структура у результаті реформування галузі зв'язку (розподілу на поштовий та електрозв'язок)

Наказом Державного комітету зв'язку України від 15.06.1998 № 93 Українське об'єднання поштового зв'язку «Укрпошта» реорганізоване шляхом його перетворення в Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта».

07.09.2005 проведено державну реєстрацію змін до статуту УДППЗ «Укрпошта». За преамбулою статуту УДППЗ «Укрпошта» є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, що засноване на державній власності і на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.09.2004 № 684-р «Про затвердження переліку підприємств, установ та організацій, що передаються до сфери управління Мінтрансзв'язку» належить до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України - орган управління майном (УДППЗ «Укрпошта»).

Згідно з п. 4.1 статуту УДППЗ «Укрпошта» майно підприємства складається з основних фондів, обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається у балансі підприємства і належать йому на правах господарського відання.

На підставі звернення Чернігівської дирекції УДППЗ «Укрпошта» та рішення Виконавчого комітету Ніжинської міської ради від 13.11.2008 №617 Виконком Ніжинської міської ради 21.11.2008 видав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, відповідно до якого власником нежитлової будівлі «дільниці обміну» загальною площею 997,7 кв. м (нежитлова будівля «дільниця обміну» А, 964,7 кв. м; прибудова, а, 33,00 кв. м, ганок, а1; ганок, а2; ганок, а3; ганок, а4), яка розташована на вул. Вокзальна, 4, м. Ніжин, Чернігівська область, є держава в особі Міністерства транспорту та зв'язку з правом повного господарського відання УДППЗ «Укрпошта». Відповідні відомості внесені до Державного реєстру речових прав.

Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 № 1085/2010 Міністерство транспорту та зв'язку України було реорганізоване в Міністерство інфраструктури України. У пункті 5 цього Указу встановлено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, які реорганізуються.

Розпорядженням від 17.07.2015 № 728-р Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства інфраструктури України щодо перетворення Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» (ЄДРПОУ 21560045), м. Київ, вул. Хрещатик, 22, у Публічне акціонерне товариство «Укрпошта», 100 відсотків акцій якого належать державі та не підлягають відчуженню, за умови збереження попереднього профілю діяльності підприємств.

16.02.2017 Міністерством інфраструктури України було видано наказ № 56 "Про припинення Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» в результаті його перетворення в Публічне акціонерне товариство «Укрпошта», та створення Публічного акціонерного товариства «Укрпошта», 100 відсотків акцій якого належить державі (пункт 2 наказу). У пункті 3 зазначеного наказу визначено, що Публічне акціонерне товариство «Укрпошта» є правонаступником Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта».

Наказом Міністерства інфраструктури України від 05.07.2017 № 240 «Про затвердження акта передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» затверджено акт передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства «Укрпошта», що є правонаступником Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта», посвідчений нотаріально 05.07.2017, відповідно до якого Міністерство інфраструктури України з 01.03.2017 передало, а Публічне акціонерне товариство «Укрпошта» прийняло об'єкти державного майна згідно з переліками.

Згідно з переліком об'єктів нерухомого майна, яке обліковувалось на балансі Чернігівської дирекції УДППЗ «Укрпошта» та передається до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта» (додаток № 45 до акта передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства «Укрпошта», посвідченого нотаріально 05.07.2017), серед іншого, відповідачу було передано, зокрема приміщення обмінного пункту, інвентарний номер 6014, розташоване за адресою: вул. Вокзальна, 4, м. Ніжин, Чернігівська область.

02.11.2017 державний реєстратор Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради Прус Т. В. зареєструвала право приватної власності ПАТ «Укрпошта» на нежитлову будівлю «дільницю обміну» загальною площею 997,7 кв. м (опис: нежитлова будівля «дільниця обміну» А, 964,7 кв. м; прибудова, а, 33,00 кв. м, ганок, а1; ганок, а2; ганок, а3; ганок, а4), яка розташована на вул. Вокзальна, 4, м. Ніжин, Чернігівська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1400820974104.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право приватної власності на спірне майно за ПАТ «Укрпошта» зареєстровано 02.11.2017 державним реєстратором на підставі: акта Міністерства інфраструктури України передавання майна до статутного капіталу з додатком від 05.07.2017; наказу Міністерства інфраструктури України від 05.07.2017 № 240, свідоцтва Виконавчого комітету Ніжинської міської ради про право власності на нерухоме майно від 21.11.2008.

Впродовж 2017-2021 років відповідачем змінювалася організаційно-правова форма з публічного акціонерного товариства на приватне акціонерне товариство, а в подальшому на Акціонерне товариство «Укрпошта», що підтверджується відповідними редакціями статутів товариства, в той же час, пункт 4.1 кожної із редакцій статуту було передбачено, що засновником і єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерство інфраструктури України.

Пунктами 5.4., 5.5 статутів АТ «Укрпошта» визначено, що усе нерухоме та інше майно, передане до статутного капіталу Товариства або набуте Товариством на законних підставах, є його власністю. Державне майно, передане Товариству в господарське відання, користування чи управління, не включається до статутного капіталу Товариства та використовується в порядку, передбаченому законодавством та цим Статутом. Товариство використовує та утримує державне майно, що не підлягає приватизації, відповідно до законодавства. Майно, що є державною власністю і надане товариству в господарське відання, користування чи управління, включається до його активів, але не може бути відчужене у будь-який спосіб без рішення загальних зборів. Списання та передача такого державного майна здійснюється відповідно до законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02.12.2022 № 1343 перейменовано Міністерство інфраструктури на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 № 1028 перейменовано Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України на Міністерство розвитку громад та територій України.

Прокурор надав науково-правовий висновок щодо співвідношення понять «корпоратизація» та «приватизація» майна державних підприємств, підготовлений докторкою юридичних наук, професоркою кафедри цивільного права №1 Національного юридичного університету імені Ярослава мудрого, членкинею-кореспонденткою НАПН України, членкинею Науково-консультативної ради при Верховному Суді І. В. Спасибо-Фатеєвою за зверненням АТ «Укрпошта», у якому зазначено, зокрема, про те, що АТ «Укрпошта» набуло права приватної власності на об'єкти нерухомого майна відповідно до законодавства про корпоратизацію і про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно; майно АТ «Укрпошта» є його приватною власністю та не може бути об'єктом державної власності.

АТ «Укрпошта» звернулось до Міністерства розвитку громад та територій України з листом від 17.03.2025 №1.25.002.-9357-25, у якому повідомило про подання окружними прокуратурами Чернігівської області про витребування в АТ «Укрпошта» нерухомого майна, у тому числі спірного, та просило Міністерство розглянути питання щодо повернення цього майна до держави з подальшим вирішенням питанні щодо цих об'єктів з урахуванням вимог Закону України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб».

У своїй відповіді від 14.05.2025 №11452/16/10-25 на цей лист Міністерство розвитку громад та територій України зазначило про те, що Міністерство вважає правомірною передачу майна до статутного капіталу АТ «Укрпошта».

Оцінка суду.

Щодо підстав представництва інтересів держави прокурором в даній справі.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Міністерства розвитку громад та територій України у зв'язку із невиконанням ним своїх обов'язків щодо захисту інтересів держави у суді.

Відповідно до п. п. 1, 2 Положення про Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 №460 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2022 року № 1400), Міністерство розвитку громад та територій України (Мінрозвитку) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінрозвитку є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері надання послуг поштового зв'язку. Згідно з підпунктом 55 пункту 4 Положення вбачається, що згідно покладених на Мінрозвитку завдань Міністерство виконує відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності.

Відповідно до п. 4.1 статутів відповідача (в редакціях, чинних протягом 2017-2021 років) засновником і єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерства інфраструктури України, яке надалі перейменовано на Міністерство розвитку громад та територій України.

Також суд встановив, що до вчинення реєстраційної дії щодо реєстрації спірного майна на праві приватної власності за відповідачем, право власності на це нерухоме майно було зареєстроване за державою в особі Міністерства транспорту та зв'язку України, яке було реорганізовано в Міністерство розвитку громад та територій України.

Отже, саме на Міністерство розвитку громад та територій України як правонаступника Міністерства транспорту та зв'язку України були покладені повноваження власника спірного майна, яке, за твердженням прокурора, незаконно вибуло із державної власності.

З урахуванням наведеного, органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Міністерство розвитку громад та територій України.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Міністерства з листом від 27.06.2024 №52-77-4512ВИХ-24, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ПАТ «Укрпошта», а також просив повідомити про вжиті заходи щодо усунення цих порушень.

Тобто прокурором було повідомлено позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів держави.

Мінрозвитку у листі від 29.07.2024 №13792/16/10-24 повідомило прокурора, що не вбачає підстав порушень прав та законних інтересів Міністерства, а тому підстави для вжиття заходів реагування відсутні.

Відтак Мінрозвитку особисто підтверджено нездійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом, що свідчить про його бездіяльність щодо захисту інтересів держави.

Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не планує робити.

Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд доходить висновку, що він правильно визначив Міністерство розвитку громад та територій України позивачем, оскільки він є компетентним органом, втім не звернувся до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів держави.

Також суд погоджується з доводами прокурора про те, що у спірних правовідносинах наявний як державний, так і суспільний інтерес, оскільки безпідставна зміна правового режиму використання спірного майна з державної на приватну власність свідчить про порушення економічних інтересів держави та створює передумови для подальшого відчуження нерухомого майна поза конкурентною процедурою приватизації.

У порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України про витребування нерухомого майна.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Міністерства розвитку громад та територій України, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду, а відтак доводи відповідача про відсутність таких підстав та державного і суспільного інтересу відхиляються судом.

Щодо суті позовних вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

За приписами ч. 1, 2 ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном (ст. 317 ЦК України).

Стаття 328 ЦК України визначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У відзиві на позов відповідач визнає, що спірне майно перебувало у власності держави в особі Міністерства інфраструктури та закріплювалося на праві господарського відання за Українським державним підприємством поштового зв'язку "Укрпошта", одночасно зазначаючи, що такі обставини, на його думку, мали місце до 01.03.2017, тобто до дати передачі його у власність.

Як встановив суд, засновником і єдиним акціонером АТ «Укрпошта» є держава в особі Мінрозвитку.

Крім загального порядку визначення правового режиму майна господарських товариств, акціонерне товариство, засновником і єдиним акціонером якого є держава, має спеціальний правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами.

До спірних правовідносин підлягають застосуванню саме спеціальні норми статті 22 ГК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відповідно до яких держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - КМУ, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Отже, усі суб'єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління.

Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їхнього статного фонду.

За загальними правилами, установленими статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність.

Проте на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами ЦК України, ГК України та зазначеного вище Закону, а й спеціальним законодавством.

Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на державне майно у разі його приватизації, а за змістом частини 3 статті 145 ГК України правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінено тільки шляхом приватизації майна державного підприємства.

Згідно із частиною 1 статті 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до вичерпного переліку способів приватизації державного майна не належала передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, а також вона не є способом його приватизації.

Отже, передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке б надавало такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства.

Наведене свідчить про те, що зміна організаційно-правової форми підприємства приводить до автоматичної зміни форми державної власності нерухомого майна.

Крім того, згідно із частиною 5 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при перетворенні державного унітарного підприємства в акціонерне товариство воно стає правонаступником підприємства, що приватизується.

Водночас акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури.

Отже, до моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов'язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно, в даному випадку - право господарського відання.

Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25 % їх статутного фонду закріплено і в статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності».

Таким чином, державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання - перебуває у створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання.

У свою чергу, корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду.

Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності.

У зв'язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100 % акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю.

Зазначена правова позиція відображена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21. Так, здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК, ЦК, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об'єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15.06.1993 № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства.

За змістом статті 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законами, а щодо нерухомого майна - за умови додаткового погодження з Фондом державного майна України.

Зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання здійснюється за рішенням власника у спосіб, передбачений ГК України та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом (частина 2 статті 145 ГК України).

Верховний Суд неодноразово викладав позицію щодо застосування норм частини 3 статті 86, частин 2-4 статті 145 ГК України у правовідносинах щодо розпорядження нерухомим майном державної форми власності, переданим до статутного фонду державного підприємства.

За висновками Верховного Суду, проведення корпоратизації державного підприємства у акціонерне товариство не є приватизацією такого державного підприємства, а тому внесення майна до статутного фонду такого корпоратизованого товариства не може розглядатися як підстава для зміни форми власності на державне майно; таке майно не може бути відчужене чи корпоратизоване на користь суб'єкта права приватної власності без попереднього виключення цього майна із законодавчого переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації (постанови Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 920/1077/16, від 28.03.2018 у справі № 925/792/17, від 08.05.2018 у справі № 925/875/17, від 22.05.2018 у справі № 915/1021/16, від 30.05.2018 у справі № 915/825/16, від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, від 11.10.2018 у справі № 906/916/16, від 06.11.2018 у справі № 925/473/17, від 20.03.2019 у справі № 927/735/16, від 13.11.2019 у справі № 916/665/18, від 10.09.2020 у справах № 923/197/18 і № 923/576/18, від 01.10.2020 у справах № 924/647/18, № 912/1672/18, від 18.03.2021у справі № 924/592/20).

Щодо науково-правового висновку щодо співвідношення понять «корпоратизація» та «приватизація» майна державних підприємств, підготовленого за зверненням АТ «Укрпошта», у якому зазначено, що АТ «Укрпошта» набуло права приватної власності на об'єкти нерухомого майна відповідно до законодавства про корпоратизацію і про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, суд зазначає, що відповідно до приписів статті 108 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі. Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.

Крім того, положеннями статті 109 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов'язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

З огляду на наведене та враховуючи, що наданий висновок не стосується питання застосування аналогії закону, аналогії права та/або змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі, тобто питань, визначених статтею 108 Господарського процесуального кодексу України, як таких, щодо яких учасникам справи надається право подати до суду висновок експерта у галузі права, суд не бере до уваги зазначений науково-правовий висновок.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що акт передавання майна, на підставі якого була здійснена державна реєстрація права власності відповідача на спірне майно, не може розглядатися як правочин, відповідно до якого на законних підставах у відповідача виникло право приватної власності на відповідне майно, а тому, оскільки спірне майно перебувало у володінні УДППЗ «Укрпошта» на праві господарського відання, відповідач як юридична особа, створена внаслідок перетворення останнього, відповідно до частини 2 статті 108 ЦК набув не право приватної власності, а право господарського відання на зазначене майно, яке залишилося у власності держави з огляду на встановлення прямих заборон на відчуження та передачу до статутного фонду господарських товариств такого майна частиною 9 статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та частиною 3 статті 86, частинами 2-4 статті 145 ГК (у відповідній редакції).

Таким чином, державну реєстрацію права приватної власності за відповідачем здійснено за відсутності належних правових підстав.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04.02.2025 у справі № 917/2033/21 та від 19.02.2025 у справі №917/453/22.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикаційний позов є речовим позовом, який належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 Цивільного кодексу України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).

Тобто предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого власника до особи, яка незаконно фактично володіє майном, про його повернення (витребування) із чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог прокурора, обрання прокурором належного способу захисту та наявність підстав для задоволення позову.

При цьому суд відхиляє доводи АТ «Укрпошта» про те, що товариство не є належним відповідачем у справі, враховуючи наступне.

Частинами першою, третьою, четвертою статті 45 Господарського процесуального кодексу України визначено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.

Поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у господарському (судовому) процесі»: сторонами в господарському (судовому) процесі є такі її учасники: позивач і відповідач, особи, які вказані у статті 4 Господарського процесуального кодексу України; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27).

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 05.07.2022 у справі №910/6807/21 та від 29.09.2022 у справі №910/12047/21 з подібними до цієї справи правовідносинами, які були правильно враховані судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі № 910/15069/23.

Оскільки АТ «Укрпошта» оформило у свою власність спірне нерухоме майно, вона є належним відповідачем у цій справі.

Суд також відхиляє доводи відповідача про порушення права відповідача на мирне володіння майном, з огляду на наступне.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак, і «майном». До таких активів може відноситися право оренди (рішення ЄСПЛ у справі «Ятрідіс проти Греції» від 25.03.99, заява № 311107/96); у справі «Меллахер та Інші проти Австрії» (1989 року), ЄСПЛ вказав, що право на укладення договору оренди є частиною права власності (право володіння та користування), і тому дане право є одним із аспектів права власності.

У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», «Вєренцов проти України», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Булвес АД проти Болгарії», «Трегубенко проти України») напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності2 при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні ЄСПЛ від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд та інші проти Ірландії» від 23.10.91 ЄСПЛ зазначив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Так, за змістом рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку»" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Так, суд враховує, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду захисту підлягає лише законно набуте право. При цьому Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право, яке захищається судом не є ілюзорним, а особа, яка скаржиться на порушення його або її права на власність, повинна, перш за все, продемонструвати, що таке право існувало («Pistorova v. the Czech Republic»; «Des Fours Walderode v. the Czech Republic»; «Zhigalev v. Russia»), а посилання на правомірні очікування як складові категорії «майно» можливо за умови якщо вони є законними, спрямованими на реалізацію особою належного їй суб'єктивного права, зумовлені раціональністю сподівань учасників суспільних відносин (див., наприклад рішення у справах «Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium», «Kopecky v. Slovakia», «Belane Nagy v. Hungary» тощо).

Водночас у справі, що розглядається, зазначені критерії не дотримані, а отже, непропорційне та необґрунтоване втручання у мирне володіння спірним нерухомим майном з боку держави відсутнє, оскільки право власності на таке майно незаконно зареєстроване за відповідачем, про що суд виснував вище.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності.

Відповідач заявив про застосування у цій справі наслідків спливу строку позовної давності.

Прокурор заперечує проти поданої відповідачем заяви, оскільки вважає, що строк позовної давності не пропущений.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Висновки Верховного Суду щодо початку обчислення позовної давності для звернення з віндикаційним позовом є усталеними у практиці Верховного Суду.

Так, Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 було вирішено виключну правову проблему щодо застосування статей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтями 387, 388 ЦК України.

За висновками Великої Палати Верховного Суду у наведеній постанові для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статей 387, 388 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

За висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17).

В обґрунтування своєї заяви про застосування позовної давності відповідач зазначив, що перебіг позовної давності починається з 07.11.2017 - з моменту державної реєстрації права приватної власності на спірне нерухоме майно, а тому прокурор подав цей позов із пропуском трирічного строку.

Суд враховує, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, зокрема, визначені статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Зазначений Закон набрав чинності 02.04.2020.

Висновки про відсутність спливу позовної давності, передбаченої статтею 257 Цивільного кодексу України, під час дії карантину, введеного постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», зокрема, наведені у постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі №914/1896/22 та від 25.08.2021 у справі №914/1560/20.

За наслідками розгляду справи №910/18489/20 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.09.2023 виснувала, що початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме із моментом набрання чинності 02.04.2020 зазначеним Законом (про таке зазначено, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №167/1058/20 та постанові Верховного Суду від 28.03.2024 у справі №903/877/20(903/932/23)).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України та був відмінений з 24 год. 00 хв. 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Однак Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 №2120-IX, який набрав чинності 17.03.2022, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 19. Згідно з чинною редакцією вказаного пункту у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Суд враховує, що 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Надалі воєнний стан неодноразово було продовжено та він діє на теперішній час.

За наведених обставин суд доходить висновку, що прокурор, звернувшись до суду із позовом 01.11.2024, не пропустив строк позовної давності, а відтак відмовляє у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Висновки суду.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з'ясуванні усіх питань, винесених на його розгляд.

За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Щодо судових витрат.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлена ставка судового збору - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ціна позову визначається: у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна (п. 2 ч. 1 ст. 163 ГПК України).

Згідно з довідкою про оціночну вартість об'єкта нерухомості від 11.07.2024 вартість спірного нерухомого майна становить 33 910 892,34 грн.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Отже, з урахуванням зазначених положень, а також з огляду на обставини подання прокурором позовної заяви через підсистему «Електронний суд», розмір судового збору, який підлягав сплаті за подання цього позову, становить 406 930,71 грн (33 910 892,34 *1,5%*0,8).

Таким чином, стягненню з відповідача підлягає судовий збір у розмірі 406 930,71 грн.

Керуючись ст. 13, 14, 42, 73-80, 86, 129, 165, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Витребувати в Акціонерного товариства «Укрпошта» (код ЄДРПОУ 21560045, вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001) на користь Міністерства розвитку громад та територій України (код ЄДРПОУ 37472062, проспект Берестейський, 14, м. Київ, 01135) нерухоме майно - нежитлову будівлю, загальною площею 997,7 кв. м (нежитлова будівля «дільниця обміну» А, 964,7 кв. м; прибудова, а, ганок, а1; ганок, а2; ганок, а3; ганок, а4, яка розташована на вул. Вокзальна, 4, м. Ніжин, Чернігівської області, реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1400820974104.

3. Стягнути з Акціонерного товариства «Укрпошта» (код ЄДРПОУ 21560045, вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001) на користь Чернігівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910114, вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000) 406 930,71 грн витрат зі сплати судового збору.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складено 31.07.2025.

Суддя В. В. Шморгун