вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"31" липня 2025 р. м. Київ Справа № 911/1445/25
Господарський суд Київської області у складі судді Колесника Р.М., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін, матеріали справи за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс Групп» (04071, місто Київ, вул. Щекавицька, будинок 51, код: 42565186)
до
Товариства з обмеженою відповідальністю «Про-груп» (08131, Київська обл., Бучанський р-н, село Софіївська Борщагівка, вул. Свободи, будинок 1С, офіс 417, код: 41417924)
про стягнення 370432,22 гривень,
До Господарського суду Київської області 25.04.2025 надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс Групп» (далі по тексту - позивач/ТОВ «Аверс Групп») про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Про-груп» (далі по тексту - відповідач/ТОВ «Про-груп») заборгованості за договором поставки укладеного у спрощений спосіб у загальному розмірі 370432,22 гривень, з яких: 282590 гривень основний борг, 64399,59 гривень інфляційні втрати, 23442,63 гривень 3% річних.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач згідно видаткових накладних протягом 2022-2023 років здійснив поставку товару відповідачу на загальну суму 352590 гривень, проте відповідач зобов'язань щодо оплати за отриманий товар в повному обсязі не виконав, внаслідок чого утворилася стягувана сума заборгованості, що стало підставою для додаткового нарахування та вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 01.05.2025 відкрито провадження у справі № 911/1445/25 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та без проведення судового засідання. Цією ж ухвалою встановлено відповідачу строк для подання клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та відзиву на позовну заяву із додержанням вимог ст. 165 Господарського процесуального кодексу України - п'ятнадцять днів з дня вручення ухвали.
Представником відповідача в підсистемі «Електронний суд» 19.05.2025 до суду сформовано відзив на позов, за змістом якого відповідач заперечив пред'явленні позовні вимоги в частині стягнення з нього заборгованості у сумі 30000 гривень, інфляційних втрат у сумі 64399,59 гривень та 3% річних у сумі 23442,63 гривень та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у цій частині.
Крім того, у відзиві відповідачем викладено вимогу про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.
Представником позивача в підсистемі «Електронний суд» 26.05.2025 сформовано відповідь на відзив, згідно якої представник позивача заперечує проти доводів відповідача наведених у відзиві. Також представником позивача у відповіді на відзив наведено уточнений розрахунок ціни позову, згідно якого позивач остаточно просить суд стягнути з відповідача 252590 гривень основної заборгованості, 23699,36 гривень 3% річних та 72097,87 гривень інфляційних втрат та долучено додаткові докази, які не були поданні одночасно з позовною заявою.
Щодо наведеного у відповіді на відзив розрахунку ціни позову, яка остаточно заявлена позивачем до стягнення, суд зазначає, що порядок звернення до господарського суду, а також здійснення судового провадження у господарській справі регламентовано Господарським процесуальним кодексом України.
Статтею 14 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно з положеннями ст. 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Отже, визначення предмета та підстав спору є правом позивача.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, крім прав та обов'язків, визначених у статті 42 цього Кодексу позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч. 3 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас, як вбачається з матеріалів справи позивач не звертався до суду із заявами про збільшення/зменшення розміру позовних вимог, а тому суд відхиляє наведений у відповіді на відзив розрахунок ціни позову та здійснює подальший розгляд справи з урахуванням вимог викладених у позовній заяві.
Розглянувши клопотання відповідача про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням сторін, суд відмовив у його задоволенні зважаючи на таке.
Відповідно до частини 13 статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Згідно з частиною 6 названої статті, суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: 1) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Проте, дослідивши матеріали справи судом не встановлено, а відповідачем, своєю чергою, не доведено, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі вимагають проведення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, тому суд не вбачає підстав для здійснення розгляду справи № 911/1445/25 у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи те, що наявних у матеріалах справи доказів достатньо для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Наявними у матеріалах справи доказами підтверджується факт поставки ТОВ «Аверс Групп» на користь ТОВ «Про-груп» товару на загальну суму 352590 гривень.
Вказана обставина підтверджується долученими до матеріалів справи копіями підписаних та скріплених печатками обох сторін видаткових накладних, а саме:
- від 28.10.2022 № 370 на суму 59570 гривень;
- від 17.11.2022 № 392 на суму 238280 гривень;
- від 26.12.2022 № 437 на суму 8510 гривень;
- від 17.01.2023 № 4 на суму 46230 гривень.
Звертаючись до суду з розглядуваним позовом позивач стверджував, що відповідач здійснив часткову оплату отриманого товару у загальній сумі 70000 гривень, на підтвердження чого позивачем надано копії платіжних інструкцій від 21.02.2024 № 5674 на суму 50000 гривень та від 07.03.2025 № 675 на суму 20000 гривень, із призначеннями платежу: «Плата за річковий пісок згідно видаткової накладної від 17.11.2022 № 392». Тому, як зазначає позивач, станом на день звернення до суду із розглядуваним позовом заборгованість відповідача перед позивачем за поставлений товар становить 282590 гривень, яку позивач просить стягнути в судовому порядку, а також нараховані на суми невиконаних зобов'язань за кожною видатковою накладною, з урахуванням здійснених відповідачем часткових оплат, 64399,59 гривень інфляційних втрат та 23442,63 гривень 3% річних.
Заперечуючи проти пред'явлених вимог відповідач вказує, що такі не підлягають задоволенню в частині стягнення основної заборгованості у сумі 30000 гривень, інфляційних втрат у сумі 64399,59 гривень та 3% річних у сумі 23442,63 гривень, оскільки станом на 15.05.2025 відповідачем згідно платіжних інструкцій від 21.02.2024 № 5674, від 07.03.2025 № 675, від 27.03.2025 № 722 (на суму 20000 гривень), від 22.04.2025 № 7511 (на суму 10000 гривень) було перераховано на користь позивача за отриманий товар 100000 гривень, тобто сума неоплаченого товару становить 252590 гривень, відтак вимоги про стягнення боргу у розмірі 30000 гривень є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
У частині вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, відповідач вказує, що позивач не звертався до відповідача із вимогою про сплату коштів за отриманий відповідачем товар, тому, з урахуванням положень ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, вважає, що відсутні правові підстави для нарахування інфляційних втрат та 3% річних, а відтак позовні вимоги у цій частині, на переконання відповідача, не підлягають задоволенню.
Спростовуючи доводи відповідача позивач у відповіді на відзиві позивач зауважує, що звертався до відповідача із претензією від 30.12.2024 № 30/12-1 щодо сплати заборгованості за поставлений товар, про факт надсилання та отримання якої свідчать долучений до відповіді на відзив копія фіскального чека від 09.01.2025 за трекінговим номером 0829000834593 та роздруківка з офіційного сайту оператора поштового зв'язку АТ «Укрпошта», згідно якої поштове відправлення за вказаним номером отримано відповідачем 22.01.2025.
Зважаючи на те, що неподання вказаних доказів одночасно з позовною заявою, як вказує позивач, зумовлено технічною помилкою, тому причини неподання таких доказів є поважними та обґрунтованими, з метою забезпечення принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, позивач просить суд визнати поважними причини не подання зазначених вище доказів до позовної заяви та прийняти їх до розгляду.
Окрім іншого, позивач не заперечив, що фактичний розмір заборгованості відповідача перед позивачем станом на день звернення до суду з цим позовом (23.04.2025) становив 252590 гривень, з огляду на що позивач здійснив перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням часткової сплати боргу відповідачем, за наслідком чого позивач остаточно просить суд стягнути з відповідача 72097,87 гривень інфляційних втрат та 23699,36 гривень 3% річних, розрахованих за загальний період з 28.10.2022 по 23.04.2025.
Щодо додатково поданих позивачем доказів, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 80 Господарського процесуального кодексу України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду (ч. 1). Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2). Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4). У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (ч. 5). Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8).
У силу статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно приписів ст. 118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
За змістом статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Як слідує зі змісту позовної заяви позивачем не було зазначено про те, що ним не можуть бути подані ті чи інші докази у встановлений законом строк та відповідно не зазначалось про наявність об'єктивних причин, які перешкоджають поданню таких доказів.
При цьому враховуючи, що додатково подані докази станом на час подання позовної заяви перебували у розпорядженні позивача і у позивача існувала можливість подати відповідні докази одночасно із поданням позовної заяви, чого позивачем зроблено не було, як і не було заявлено клопотання про поновлення строку на подання цих доказів. Будь-яких об'єктивних причин неможливості подання цих доказів позивачем не наведено, а ті, що наведено у відповіді на відзив, суд визнає необґрунтованими.
Відтак, несвоєчасне подання позивачем доказів є наслідком обраної ним процесуальної поведінки, наслідки якої покладаються на нього, тому суд під час розгляду справи не бере до уваги долучені до відповіді на відзив додатково подані позивачем докази.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
У відповідності до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч. ч. 1, 2 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Згідно з ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ст. 181 Господарського кодексу України).
Частиною 2 ст. 184 Господарського кодексу України передбачено, укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.
Згідно з положеннями статей 638, 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; договір може укладатися у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Згідно з частиною 1 ст. 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
За приписами частини першої ст. 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідно до частини 1 ст. 642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (частина 2 ст. 642 Цивільного кодексу України).
Якщо зміст правочину, воля сторін зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних, за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, то він також вважається таким, що вчинений у письмовій формі, за умови, якщо він підписаний його стороною. Аналогійний висновок зроблений у постанові Верховного Суду від 21.06.2022 у cправі № 922/1403/21.
Верховний Суд у постанові від 16.05.2018 по справі № 910/1163/17 роз'яснив, що схвалення може відбутися, як і в формі мовчазної згоди, так і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину.
З аналізу правовідносин, які виникли між сторонами, суд дійшов висновку, що сторонами фактично було укладено договір поставки, відповідно до ч. 2 ст. 638 Цивільного кодексу України та ст. 184 Господарського кодексу України, у спрощений спосіб, шляхом передачі позивачем відповідачу обумовленого товару та прийняття його відповідачем.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно положень ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки.
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 ст. 692 цього ж Кодексу передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частинами 1, 2 статті 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, у тому числі, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання. Такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 29.08.2019 у справі № 905/2245/17.
Суд зазначає, що підписання відповідачем та скріплення печаткою видаткових накладних на загальну суму 352590 гривень, які у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» є первинними обліковими документами, і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону, та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Приймаючи до уваги, що строк оплати отриманого товару по вказаним вище видатковим накладним сторонами визначено не було і такі є первинними обліковими документами, які є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар, а тому, у відповідності до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України, перебіг строку виконання грошового зобов'язання згідно підписаних відповідачем видаткових накладних починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.
Судом перевірено доводи відповідача щодо того, що строк оплати за отриманий товар не настав, оскільки позивач не звертався до відповідача із вимогою про сплату коштів за отриманий відповідачем товар та відхиляє їх, адже такі не спростовують наведених вище висновків суду.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач за отриманий товар розрахувався частково перерахувавши на користь позивача грошові кошти у загальній сумі 100000 гривень.
Разом з тим, суд встановив, що здійсненна відповідачем оплата у загальному розмірі 30000 гривень згідно платіжних інструкцій від 27.03.2025 № 722 (на суму 20000 гривень) та від 22.04.2025 № 7511 (на суму 10000 гривень), передувала зверненню до суду із позовом (відповідно до відмітки АТ «Укрпошта» на конверті, в якому надійшла позовна заява, позивач звернувся з даним позовом до суду - 23.04.2025) та дослідивши матеріали справи судом встановлено, що така оплата не була врахована позивачем в рахунок погашення заборгованості.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Закриття провадження у справі на підставі зазначеної вище норми Господарського процесуального кодексу України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до моменту звернення до суду з позовною заявою, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не закриття провадження у справі.
Отже, враховуючи те, що відповідачем було частково сплачено суму основної заборгованості у розмірі 30000 гривень до звернення позивачем з даним позовом до суду, то фактично позов в цій частині пред'явлено позивачем необґрунтовано, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги в частині стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 282590 гривень підлягають частковому задоволенню, а саме в сумі 252590 гривень, а в частині вимог про стягнення з відповідача боргу у сумі 30000 гривень, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Щодо вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
Позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 23442,63 гривень 3% річних та 64399,59 гривень інфляційних втрат.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат на предмет правильності та обґрунтованості, судом встановлено, що такий є необґрунтованим, адже при нарахуванні 3% річних за порушення відповідачем грошового зобов'язання, позивачем не взято до уваги, що початком для нарахування 3% річних за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано.
Тож, судом здійснено власний розрахунок 3% річних з урахуванням вірно визначеного початку та кінцевого періоду нарахування, не виходячи за межі заявлених позивачем періодів, та встановлено, що вірно розрахований розмір належних до стягнення з відповідача 3% річних становить 23361,64 гривень.
Відтак вимоги про стягнення з відповідача 3% річних підлягають частковому задоволенню у сумі 23361,64 гривень, а вимоги про стягнення інфляційних втрат в сумі 64399,59 гривень підлягають задоволенню повністю у заявленій позивачем сумі.
Відповідач в перебігу розгляду справи контррозрахунок заявлених позивачем до стягнення 3% річних та інфляційних втрат не надав, доводи позивача в цій частині не спростував.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
А саме суд приймає рішення про стягнення з ТОВ «Про-груп» на користь ТОВ «Аверс Групп» 252590 гривень основного боргу, 23361,64 гривень 3% річних та 64399,59 гривень інфляційних втрат.
Судові витрати по сплаті судового збору, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, суд покладає на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відтак стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума судового збору у розмірі 5105,27 гривень.
Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс Групп» задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Про-груп» (08131, Київська обл., Бучанський р-н, село Софіївська Борщагівка, вул. Свободи, будинок 1С, офіс 417, код: 41417924) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс Групп» (04071, місто Київ, вул. Щекавицька, будинок 51, код: 42565186) 252590 гривень основного боргу, 23361,64 гривень 3% річних, 64399,59 гривень інфляційних втрат та 5105,27 гривень судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення у відповідності до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено та підписано 31.07.2025.
Суддя Р.М. Колесник