ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
21.07.2025Справа № 910/4143/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи
за позовом Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Хейзен берг"
про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора.
Представники сторін:
від позивача: Самелюк К.О., в порядку самопредставництва;
від відповідача: не з'явився.
Київська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг» про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що державна реєстрація за відповідачем права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна, який нібито розташований на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, істотно обмежує права власника землі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 05.05.2025.
14.04.2025 представником позивача подано заяву про забезпечення позову.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у задоволенні заяви Київської міської ради про забезпечення позову відмовлено.
У підготовчому засіданні 05.05.2025 судом було постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 02.06.2025.
У підготовчому засіданні 02.06.2025 судом було постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 30.06.2025.
Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.07.2025, яку занесено до протоколу судового засідання.
У судове засідання 21.07.2025 з'явився представник позивача, надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
В свою чергу, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвали суду були направлені судом рекомендованими листами з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак були повернуті відділом поштового зв'язку до суду з поміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
В п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України визначено, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому, суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками «адресат відмовився», «за закінченням терміну зберігання», «адресат вибув», «адресат відсутній» і т.п., врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 902/1025/19 Верховний Суд звернув увагу на те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).
Враховуючи викладене вище, судом було вжито усіх належних заходів, щодо повідомлення відповідача про розгляд справи, відтак, останній вважається повідомленим про розгляд справи належним чином.
Враховуючи наведене, оскільки відповідачем не повідомлено суд про зміну місцезнаходження та не забезпечено внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, як і не забезпечено реєстрацію свого електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), суд дійшов висновку, що в силу положень пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України дні складення підприємством поштового зв'язку повідомлень про неможливість вручення поштового відправлення, вважаються днями вручення відповідачам ухвал Господарського суду міста Києва.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
При цьому, за приписами ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Зважаючи на викладене, оскільки неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 21.07.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Товариство з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг» є юридичною особою, дата державної реєстрації - 10.12.2018, ідентифікаційний код: 42689181, єдиний учасник/засновник - ОСОБА_1 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01.04.2025 № 420479659 на вказаній земельній ділянці знаходяться об'єкт нерухомого майна, який на праві приватної власності належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг», а саме: - громадська нежитлова будівля загальною площею (кв.м): 270 (дата, час державної реєстрації: 08.04.2024 18:38:16, державну реєстрацію здійснив приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Роман Олегович на підставі акт приймання-передачі, серія та номер: 1895, 1896, 1897, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Р.О.
Право власності на вказаний об'єкт нерухомого майна відповідач набув на підставі рішення одноосібного учасника № 24/04 Товариства з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг» від 05.04.2024, згідно з яким учасник Товариства: ОСОБА_1 вніс до статутного капіталу Товариства додатковий вклад, який складається не грошового майнового вкладу - нежитлової будівлі, загальною площею 270 м2, що розташована по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 2754899280000, яке оцінено учасником в сумі 800 000,00 грн.
Водночас ОСОБА_1 набув право власності на вказаний об'єкт нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу громадської нежитлової будівлі, укладеного з ОСОБА_2 .
Підставою виникнення права власності на об'єкт нерухомого майна за ОСОБА_2 була здійснена 23.06.2023 на підставі, зокрема, довідки ТОВ «ТОСКОР» від 21.06.2023 № Д/23/06-002, згідно з якою громадська нежитлова будівля загальною площею 270 м2 побудована до 05.08.1992; Технічного паспорту на громадський будинок, виготовлений ТОВ «ТОСКОР» 23.06.2023.
Вказаний об'єкт нерухомості знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:88:012:0025, яка знаходиться у Шевченківському районі міста Києва та належить територіальній громаді міста Києва, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01.04.2025 № 420513305.
За твердженням позивача, вказаний об'єкт нерухомого майна, право власності на який зареєстровано за відповідачем, на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:88:012:0025 у Шевченківському районі місті Києва відсутній, та ніколи не існував як об'єкт матеріального світу.
Тобто, як вказує позивач, як на момент первинної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:88:012:0025 (2023 рік), так і станом на 2025 рік, земля вільна від забудови, будь-які капітальні будівлі на ній відсутні, що спростовують інформацію, викладену в документах, поданих для державної реєстрації права власності.
Державна реєстрація права власності на вказане майно, що нібито розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:88:012:0025, проте фактично як об'єкт нерухомого майна не існує, проведена з порушенням вимог чинного законодавства та спрямована на створення уявної законності набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг» права власності на майно з метою незаконного заволодіння земельною ділянкою комунальної власності в обхід встановленому законом порядку.
За таких обставин позивач просить суд усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:88:012:0025, шляхом скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Романа Падалки про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15.04.2024, індексний номер 72611519, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації за Товариством з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг» права власності на громадську нежитлову будівлю загальною площею 270 м2 на вул. Стеценка, 9Д у Шевченківському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2754899280000), припинивши вказане право, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 2754899280000.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України).
Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 Цивільного кодексу України).
Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини першої статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
Згідно із частиною першою статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 Цивільного кодексу України Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв'язку із здійсненням самочинного будівництва.
Стаття 376 Цивільного кодексу України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов'язаний з питаннями права власності на землю.
Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №916/1608/18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 зазначено, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.
Разом із цим сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.
Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об'єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.
Отже, самочинно побудоване нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване за жодною особою, все одно обмежує власника відповідної земельної ділянки в користуванні та розпорядженні такою земельною ділянкою.
Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 Цивільного кодексу України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з'явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.
Щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва, суд зазначає, що статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 вчергове нагадала, що, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див., зокрема, пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив'язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 Господарського процесуального кодексу України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.
Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 Цивільного кодексу України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.
Частинами третьою - п'ятою статті 376 Цивільного кодексу України, відповідно, встановлено таке:
Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Отже, знесення самочинно побудованого спірного об'єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення частини третьої та п'ятої статті 376 Цивільного кодексу України.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі №921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі №923/196/20 (пункт 34)).
Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).
Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об'єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).
Визнання права власності в порядку частини третьої або п'ятої статті 376 Цивільного кодексу України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов'язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 Цивільного кодексу України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п'ята статті 376 Цивільного кодексу України).
Отже, застосування положень частини третьої або п'ятої статті 376 Цивільного кодексу України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.
Відповідно до частини другої статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
При цьому формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20).
Тобто відповідно до приписів частин третьої та п'ятої статті 376 Цивільного кодексу України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.
Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 Цивільного кодексу України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.
Як встановлено судом, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01.04.2025 №420479659 Товариству з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг» на праві приватної власності належить об'єкт нерухомого майна - громадська нежитлова будівля, загальною площею 270 кв.м., право власності на який набуто на підставі Акту приймання-передачі, серія та номер: 1895, 1896, 1897, виданий 05.04.2024.
За актом приймання-передачі нерухомого майна від 05.04.2024, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалком Р.О. (зареєстрований в реєстрі за №№1895, 1896, 1897), ОСОБА_1 та ОСОБА_3 передали до статутного капіталу Товариства, а Товариство прийняло наступне нерухоме майно (власником якого є Учасник): - нежитлова будівля за адресою: м. Київ вулиця Стеценка 9Д загальною площею 270 кв.м., (право власності на нежитлову будівлю зареєстровано на Нетяжука Олександра Сергійовича в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Лозовою Юлією Анатоліївною 16.01.2023, номер витягу про право власності: 362031946, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 27548992800000, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 71140354 від 16.01.2024, договір купівлі-продажу, серія та номер: 23, виданий 16.01.2024.
Як встановлено судом, вказаний об'єкт нерухомості знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:88:012:0025, яка знаходиться у Шевченківському районі міста Києва та належить територіальній громаді міста Києва.
Однак, матеріали справи не містять, а відповідачем не надано суду доказів відведення земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:88:012:0025, для будівництва нежитлової будівлі за адресою: м. Київ вулиця Стеценка, 9Д загальною площею 270 м2.
Більш того, вказаний об'єкт нерухомого майна, право власності на який зареєстровано за відповідачем, на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:88:012:0025у Шевченківському районі місті Києва відсутній, та ніколи не існував як об'єкт матеріального світу, що підтверджується супутниковими знімками, які є у вільному доступі в мережі Інтернет (за допомогою програмних сервісу Google Earth Рrо), зроблених у квітні 2004 року, у квітні 2019 року, у березні 2021 року, у березні 2022 року та у вересні 2023 року, згідно з якими на території земельної ділянки відсутній об'єкт нерухомого майна, право власності на який, начебто, виникло у 2023 році і в подальшому було набуте відповідачем.
Тобто, як на момент первинної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:88:012:0025 (2023 рік), так і станом на 2025 рік, земля вільна від забудови, будь-які капітальні будівлі на ній відсутні.
Наведене підтверджується інформацією, викладеною у листі Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" від 23.06.2025 № НЖ-2023 №663, у якому зазначено, що згідно з даними реєстрових книг Комунального підприємства Київської міської Ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП КМР "КМ БТІ") громадська нежитлова будівля загальною площею 270 м2, на вул.. Стеценка, 9Д у м. Киві, на праві власності не зареєстровано.
Водночас у листі Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 20.03.2025 №073-883 зазначено, що департамент, станом на час надання відповіді, не надавав, не реєстрував документів, що дають право на виконання підготовчих, будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів за адресою: вул.. Стеценка, 9-Д у Шевченківському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:88:012:0025).
У листі Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 25.03.2025 № 055-4391 зазначено, що згідно з даними електронної бази документообігу Департаменту, даними Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності "Містобудівний кадастр м. Києва", містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкта будівництва за адресою: вул.. Стеценка, 9-Д у Шевченківському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:88:012:0025) не надавались.
Враховуючи викладені обставини, суд вважає обґрунтованими твердження позивача, що громадська нежитлова будівля загальною площею (кв.м): 270 за вказаною адресою не була побудована, в експлуатацію у встановленому законом порядку не вводилась, відсутня (не розташована) у натурі на спірній земельній ділянці, а отже як об'єкт нерухомого майна не існує, та право власності на неї у відповідача не виникло, оскільки закон не передбачає можливість виникнення права власності на неіснуючі об'єкти нерухомого майна.
Так само суд вважає обґрунтованими твердження позивача про те, що державна реєстрація права власності на вказане майно, що нібито розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:88:012:0025, проте фактично як об'єкт нерухомого майна не існує, проведена з порушенням вимог чинного законодавства та спрямована на створення уявної законності набуття Товариством права власності на майно з метою незаконного заволодіння земельною ділянкою комунальної власності в обхід встановленому законом порядку.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" під державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) слід розуміти офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
З викладеного вбачається, що державна реєстрація прав є обов'язковою.
Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.
Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить.
Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (пункт 6.31.)).
Водночас, державна реєстрація - це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності. Тому ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації неможливо.
При дослідженні обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №910/15993/16).
Відповідно до частин 1, 4 ст. 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у Державному реєстрі реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв'язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.
За змістом ч. 3 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій; під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії; під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи.
Частиною 2 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведено реєстраційні дії.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" одним з етапів проведення державної реєстрації прав є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.
За змістом ч. 1 та 2 ст. 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом.
Статтею 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено підстави для відмови в державній реєстрації прав, зокрема, заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.
Відповідно до ч. 1 ст. 179 Цивільного кодексу України визначено, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права і обов'язки.
При цьому, ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) відносить земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Маючи земельну ділянку як складову частину, всі штучні будови (об'єкти нерухомості) володіють родовими ознаками, які дозволяють відрізнити їх від рухомих об'єктів. Така ознака як стаціонарність (нерухомість) характеризується міцним фізичним зв'язком об'єкта нерухомості із земною поверхнею і неможливістю його переміщення у просторі без фізичного руйнування і нанесення шкоди, що робить об'єкт непридатним для подальшого використання. З аналізу вказаних норм чинного законодавства вбачається, що серед переліку речових прав та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації є право власності на нерухоме майно.
Отже, при визначенні майна, права на яке підлягають державній реєстрації, слід враховувати, що для таких об'єктів повинні бути притаманні ознаки нерухомого майна, визначені ст. 181 Цивільного кодексу України, а саме, розташування на земельній ділянці, переміщення споруди неможливе без її знецінення та зміни її призначення.
Державній реєстрації підлягають лише речові права на об'єкти, які є нерухомим майном та існують як об'єкт матеріального світу. Таким чином, державній реєстрації підлягають речові права лише на нерухоме майно, що є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, якому притаманні характеристики, значення яких є обов'язковим для внесення до Державного реєстру речових прав під час проведення державної реєстрації.
Водночас, з наявних в матеріалах справи доказів не встановлено існування у матеріальному світі (розташування) на спірній земельній ділянці (кадастровий номер 8000000000:88:012:0025) будь-яких об'єктів нерухомого майна.
Доказів протилежного відповідачем суду не надано.
За наведених обставин суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що вказане свідчить про те, що Товариство у порушення вимог ст. ст. 179, 181, 182, 317, 328, 329, 331, 332 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4, 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" неправомірно зареєструвало право власності на громадську нежитлову будівлю загальною площею 270 кв.м. по вул. Стеценка, 9Д у м. Києві (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2754899280000), якої насправді не існує та ніколи не існувало в матеріальному світі, а отже вона не належить до об'єктів нерухомого майна та речові права на неї не виникають.
При цьому, державна реєстрація за Товариством права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна, який нібито розташований на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, істотно обмежує права власника землі.
Київська міська рада у цьому випадку не може використовувати земельну ділянку ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може надати цю землю в оренду будь-кому, окрім особи, за якою зареєстровано нерухоме майно, тобто за відповідачем.
Вказаної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18.
Викладене свідчить про те, що відповідач не набув та не міг набути право власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна, державна реєстрація права власності на яке стала передумовою для незаконного заволодіння майном територіальної громади столиці - комунальною земельною ділянкою на неконкурентних засадах, без проведення аукціону.
Таким чином державна реєстрація права приватної власності на спірне майно за Товариством як на об'єкт нерухомого майна підлягає скасуванню з огляду на те, що здійснено державну реєстрацію неіснуючих майнових прав на об'єкт, який не існує.
Такі права відповідно до вимог ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не підлягають державній реєстрації. Разом з цим, рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за Товариством прийнято на підставі поданих для державної реєстрації документів: технічного паспорту та довідки про показники об'єкта нерухомого майна.
Водночас довідка про показники об'єкта не є правовстановлюючим документом, який підтверджує набуття права власності відповідачем на спірне майно.
Також відповідно до п. 2 Порядку проведення технічної інвентаризації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 488 технічний паспорт - документ, що складається з текстових та графічних матеріалів, які містять інформацію про склад, фактичну площу, об'єм, технічний стан об'єкта нерухомого майна, виготовлених на підставі матеріалів технічної інвентаризації за результатами технічної інвентаризації на дату її проведення. Тобто технічний паспорт на спірну нежитлову будівлю також не є правовстановлюючим документом на спірне майно, а є лише документом, яким оформлюється технічна інвентаризація об'єкта і який свідчить про можливий фактичний стан нерухомості (площу, поверховість тощо) та не підтверджує набуття права власності на об'єкт нерухомого майна.
Ефективність способу судового захисту визначається відповідно до характеру порушеного права, змісту порушення та його наслідків.
Відповідно до статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства
Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений приписами ст. 16 Цивільного кодексу України. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому ефективність обраного позивачем способу захисту означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Таким чином, ефективний засіб (спосіб) захисту призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Вказані висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, від 21.01.2021 у справі № 921/266/18.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Способи захисту прав на землю передбачені ст. 152 Земельного кодексу України, згідно якої власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
За встановлених обставин, права власника спірної земельної ділянки порушуються в результаті проведеної державної реєстрації права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майно (право власності на яке в силу положень вимог чинного законодавства не виникає) з метою подальшого отримання в користування земельної ділянки комунальної власності на неконкурентних засадах, визначених ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України, у зв'язку з набуттям права власності на майно.
Відповідно до ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором.
Указані положення співвідносяться з п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", зокрема з приписами про те, що державна реєстрація права власності та інших речових припиняється на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
Отже, законодавством визначено, що скасування державної реєстрації права власності можливе лише у випадку скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності. Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
Позов у даній справі пред'явлено метою захисту та відновлення порушених прав територіальної громади міста Києва на самостійне користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, оскільки проведена державна реєстрація права власності на неіснуючі об'єкти нерухомого майна на вказаній земельні ділянці за відповідачем надає йому привілейованого права користування землею та виключає можливість використання та розпорядження власником земельної ділянки в особі уповноваженого органу земельною ділянкою виключно в інтересах територіальної громади.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц зазначено, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019у справі №911/3594/17, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19.
Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Існування державної реєстрації права власності на неіснуючі об'єкти нерухомого майна суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням як вимог чинного законодавства, так і прав та інтересів територіальної громади міста Києва, оскільки факт державної реєстрації нерухомого майна на чужій земельній ділянці свідчить про фактичну реєстрацію обмеження права власника землі - територіальної громади столиці, на власний розсуд користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою. При цьому, реєстрація права власності на майно, навіть за відсутності такого права в особи, фактично надає можливість третім особам використовувати його на власний розсуд, розпоряджатися ним, та в подальшому претендувати на отримання земельної ділянки комунальної власності на неконкурентних засадах, а тому для відновлення становища, яке існувало до порушення та поновлення права власності територіальної громади на землю є потреба у скасуванні державної реєстрації права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна.
Таким чином, у даному випадку суд погоджується з доводами позивача про те, що вимога про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за Товариством на неіснуючий об'єкт нерухомого майна на вул. Стеценка, 9Д у Шевченківському районі міста Києва спрямована на усунення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно видимості існування майна як об'єкта саме нерухомого майна, оскільки спірне майно не існує, право власності на яке з урахуванням положень вимог чинного законодавства не виникає.
З огляду на встановлені ст. 152 Земельного кодексу України способи захисту прав на земельні ділянки та визначені ст. 5 Господарського процесуального кодексу України вимоги щодо ефективності способу захисту права позивач у спорі про захист прав на земельну ділянку може пред'явити будь-яку позовну вимогу, яка не передбачена законом або договором, а суд може захистити порушене право у заявлений спосіб, у тому числі й шляхом визнання відсутнім права.
Отже, враховуючи наведене, для забезпечення територіальній громаді міста Києва реальної та безперешкодної можливості реалізувати усі правомочності власника щодо комунальної земельної ділянки належним способом захисту порушених прав є усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою загальною площею 0,0804 га (кадастровий номер 8000000000:88:012:0025) вул. Стеценка, 9Д у Шевченківському районі міста Києва шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна із закриттям розділу.
Також суд зазначає, що предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти ШвеціЇ" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 Земельного кодексу України).
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 122-126 постанови від 15.09.2020 по справі №469/1044/17 звертала увагу на те, що навіть у випадку позбавлення кінцевого набувача його прав на певний об'єкт законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до проміжного, в якого придбав об'єкт, про відшкодування збитків на підставі статті 661 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного.
Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц (пункт 125.6.3).
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частин першої та третьої статті 22 Цивільного кодексу України).
Отже, законодавство України гарантує право заявити до відповідного суб'єкта позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.
З огляду на викладене, позовні вимоги не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідач під час розгляду справи не надав суду жодних доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про правомірність державної реєстрації прав на нерухоме майно.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволенням позовних вимог, з покладенням судового збору на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
У той же час, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
З огляду на положення Закону України «Про судовий збір», оскільки позивач звернувся до суду з позовом в електронній формі через підсистему "Електронний суд", розмір судового збору за подання позивачем до Господарського суду міста Києва вказаної позовної заяви має визначатись з урахуванням наведених приписів.
Однак, при зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір без урахування коефіцієнту 0,8.
Враховуючи викладене, суд звертає увагу позивача, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позов задовольнити повністю.
2. Усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:88:012:0025, шляхом скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Романа Падалки про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15.04.2024, індексний номер 72611519, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації за Товариством з обмеженою відповідальністю "Хейзен Берг" (01032, м. Київ, вулиця Жилянська, будинок, 126/23, кімната, 220; ідентифікаційний код: 42689181) права власності на громадську нежитлову будівлю загальною площею 270 кв.м. на вул. Стеценка, 9Д у Шевченківському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2754899280000), припинивши вказане право, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 2754899280000.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Хейзен Берг" (01032, м. Київ, вулиця Жилянська, будинок, 126/23, кімната, 220; ідентифікаційний код: 42689181) на користь Київської міської ради (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36; ідентифікаційний код: 22883141) судовий збір у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві ) грн. 40 коп.
4. Після набрання рішенням законної сили видати накази.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 31.07.2025
Суддя О.А. Грєхова