ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
30.07.2025Справа № 910/5711/25
За позовомДепартаменту охорони здоров'я Одеської міської ради
доТовариства з обмеженою відповідальністю «Протек Солюшнз Україна»
провизнання правочину недійсним в частині та стягнення 240 747,66 грн.
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Ключерова В.С.
Представники сторін:
від позивача:не з'явився;
від відповідача:не з'явився.
Департамент охорони здоров'я Одеської міської ради (далі - Департамент охорони здоров'я) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Протек Солюшнз Україна» (далі - ТОВ «Протек Солюшнз Україна») про визнання правочину недійсним в частині та стягнення 240 747,66 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неправомірним включенням відповідачем до вартості закуповуваного згідно договору №1325 від 31.07.2023 товару податку на додану вартість, у зв'язку з чим позивачем заявлено вимоги про визнання недійсним вказаного договору в цій частині та стягнення з відповідача суми сплаченого податку на додану вартість у розмірі 240 747,66 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2025 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання.
13.05.2025 до Господарського суду міста Києва від ТОВ «Протек Солюшнз Україна» надійшов відзив на позов, відповідно до якого відповідач заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі з огляду на те, що оголошення про проведення процедури закупівлі, тендерна документація та проект договору не містили і не містять жодної інформації про спеціальне цільове призначення товару, яке надає право на звільнення від сплати податку на додану вартість, а отримувач товару не є закладом охорони здоров'я.
16.05.2025 та 20.05.2025 до Господарського суду міста Києва від Департаменту охорони здоров'я надійшли аналогічні за змістом відповіді на відзив, в яких позивач надав додаткові пояснення по суті спору з урахуванням заперечень відповідача, викладених у відзиві на позов, підтримав позов та просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
02.06.2025 та 06.06.2025 до Господарського суду міста Києва від Департаменту охорони здоров'я надійшли аналогічні за змістом заяви, в яких позивач просить суд розглянути справу без участі його представника за наявними в матеріалах справи документами.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.07.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 30.07.2025.
Представники сторін в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи були належним чином повідомлені, що підтверджується повідомленнями про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи.
Відповідно до ч. 1-3, 5 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.
Якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.
В даному випадку, неявка представників сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового засідання, не є перешкодою для розгляду даної справи по суті.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
За результатами проведеної процедури закупівлі (ідентифікатор закупівлі у системі prozorro: UA-2023-06-30-005738-а) 31.07.2023 між Департаментом охорони здоров'я (замовник), ТОВ «Протек Солюшнз Україна» (постачальник) та Комунальною установою «Одеський міський Центр здоров'я» (отримувач) укладено договір №1325 (далі - «Договір»), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов'язується у 2023 році поставити отримувачеві товар, зазначений в специфікації на поставку товару (Додаток 1), яка є невід'ємною частиною договору, отримувач - прийняти, а замовник - оплатити товар.
Згідно із п. 3.1 Договору загальна сума договору становить 3 680 000,00 грн., у тому числі ПДВ 240 747,66 грн.
Пунктом 4.1 Договору сторони передбачили, що замовник здійснює оплату вартості товару, що постачається отримувачеві, перерахуванням коштів на розрахунковий рахунок постачальника на підставі накладних або видаткових накладних при наявності бюджетного фінансування, протягом 10 банківських днів з дня поставки товару отримувачеві.
На виконання умов Договору, відповідач поставив Комунальній установі «Одеський міський Центр здоров'я» товар на загальну суму 3 680 000,00 грн., у тому числі ПДВ 240 747,66 грн., що підтверджується видатковою накладною №ЛО03800 від 04.09.2023, яка підписана уповноваженими представниками сторін та скріплена печатками підприємств.
В свою чергу, Департамент охорони здоров'я сплатив ТОВ «Протек Солюшнз Україна» за отриманий на підставі Договору товару суму у розмірі 3 680 000,00 грн., у тому числі ПДВ у розмірі 240 747,66 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №1 від 05.09.2023.
Спір у справі виник у зв'язку із безпідставним, на думку позивача, включенням відповідачем у вартість товару податку на додану вартість, у зв'язку з чим позивач просить суд визнати недійсним п. 3.1 Договору та специфікацію до нього в частині включення до загальної договірної ціни податку на додану вартість та стягнути з відповідача безпідставно отримані кошти у розмірі 240 747,66 грн.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2015 у справі № 6-301цс15 та постанові Великою Палатою Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15).
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
1) Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3) Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4) Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5) Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, а також доведено наявність порушеного права.
Як на підставу свої вимог, позивач посилається на підпункт 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України, відповідно до якого тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України лікарських засобів та медичних виробів відповідно до підпункту «в» пункту 193.1 статті 193 цього Кодексу, що призначені для використання закладами охорони здоров'я, учасниками антитерористичної операції, особами, що беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, для надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України.
Із змісту Переліку лікарських засобів та медичних виробів, що ввозяться та постачаються на митну територію України під час воєнного стану, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України №1447 від 27.12.2022, вбачається, що товар, який є предметом Договору, підпадає під категорію медичних виробів які можуть бути звільнені від оподаткування податком на додану вартість.
В той же час, ключовим моментом у вказаному звільненні є мета використання товару, а саме: для надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я.
Отже, в даному випадку, для встановлення факту протиправного включення відповідачем ПДВ у вартість товару, що поставлений на підставі Договору, необхідним є доведення позивачем існування умови про призначення його для використання у відповідних заходах, зокрема визначених у підпункті 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України.
Із змісту тендерної документації, проекту договору та самого Договору не вбачається мети використання спірного товару у відповідних заходах, які визначені у підпункті 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідних положень» Податкового кодексу України.
Більш того, вказаною документацією навпаки самими позивачем передбачено ціну товару разом з ПДВ.
Крім того, аналіз підпункту 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, на який посилається позивач, свідчить про те, що мова йде про спеціальне призначення саме «лікарських засобів та медичних виробів», а не закладу охорони здоров'я.
Тобто, заклад охорони здоров'я може надавати медичну допомогу будь-яким категоріям населення. Але від оплати ПДВ звільняються придбання лише тих лікарських засобів та медичних виробів, які закупляються зі спеціальною метою - для надання медичної допомоги фізичним особам, які у період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров'я, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України.
Питання, для яких цілей та з якою метою здійснюється закупівля тих чи інших медичних виробів, відноситься виключно до компетенції позивача, як замовника процедури закупівлі, і відповідач не може підміняти заклад та замість закладу змінювати таку мету і призначення куплених медичних виробів.
Також, Головним управлінням ДПС у м. Києві Державної податкової служби України у відповідь на звернення відповідача, листом №87683/6/26-15-04-04-07 від 13.11.2024, надало роз'яснення що стосується спірних правовідносин.
Податковий орган у своєму роз'ясненні вказав, що режим звільнення від оподаткування ПДВ, встановлений підпунктом 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, до операцій з постачання медичних виробів на митній території України, застосовується за умови, що такі медичні вироби: (1) включені до Переліку №1447; (2) призначені для використання у відповідних заходах, перерахованих у підпункті 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України.
При цьому, інформація щодо цілей використання медичних виробів може бути зазначена у договорі на постачання таких медичних виробів, укладеному між постачальником та покупцем.
У разі, якщо не дотримано хоча б однієї із зазначених вище умов, така операція підлягає оподаткуванню ПДВ у порядку, визначеному підпунктом «в» пункту 193.1 статті 193 розділу 5 Податкового кодексу України.
Суд погоджується із вищевказаним роз'ясненням податкового органу та дійшов висновку про те, що оскільки позивач не визначав, що закупівля медичного виробу здійснюється для цілей, які перелічені у підпункті 2 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, підстав для застосування режиму звільнення від оподаткування ПДВ немає.
Підсумовуючи викладені вище фактичні обставини, виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства та матеріалів справи в цілому, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За приписами ст. 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини у справі від 09.12.1994 «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду у справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші докази, заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.
З огляду на викладене суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог Департаменту охорони здоров'я.
Судові витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись статтями 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову Департаменту охорони здоров'я Одеської міської ради відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя В.П. Босий