ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
29.07.2025Справа № 910/4842/25
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (01601, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 13, ідентифікаційний код 02010787)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "РЕЙТИНГ СЕГМЕНТ" (03056, м. Київ, вул. Вадима Гетьмана, 27, ідентифікаційний код 44373712)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву (010302, МСП 01601, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 50-Г, ідентифікаційний код 19030825)
про стягнення 199 502,22 грн,
Національний медичний університет імені О.О. Богомольця звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «РЕЙТИНГ СЕГМЕНТ» про стягнення заборгованості за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 8958 від 16.11.2021 у розмірі 58 993,47 грн та за договором № 6 від 16.11.2021 про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю у розмірі 140 508,75 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору; залучено до участі у справі Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
30.04.2025 через відділ діловодства суду третьою особою подані пояснення по справі.
Судом встановлено, що сторони належним чином повідомлялися про здійснення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
На адресу суду від відповідача відзиву на позов, клопотань, заяв тощо не надходило.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).
Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
16.11.2021 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м.Києву (далі - орендодавець, третя особа), Товариством з обмеженою відповідальністю "РЕЙТИНГ СЕГМЕНТ" (далі - орендар, відповідач) та Національним медичним університетом імені О.О. Богомольця (далі - балансоутримувач, позивач) було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 8958 (далі - договір оренди), за умовами якого орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає у строкове платне користування майно - частина неживого приміщення 1-го поверху та тераса гуртожитку №7-7А, літера А15, за адресою: 03087, м.Київ, Чоколівський бульвар, 39, площею 324,7 м2, вартість якого станом на 31.10.2021 року становила 2003168,08 грн (без ПДВ), страхова вартість - 2 550 000,00 грн.
Відповідно до пункту 7 Змінюваних умов Договору оренди цільове призначення майна - розміщення кафе та Інтернет кафе.
За умовами пункту 9 Змінюваних умов Договору оренди місячна орендна плата, визначена за результатами проведення аукціону, становить 25 500,00 грн. (без ПДВ), а витрати на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю компенсуються орендарем у порядку, передбаченому пунктом 6.5 Договору оренди.
Умовами пункту 16 Змінюваних умов Договору оренди передбачене наступне співвідношення розподілу орендної плати станом на дату укладення договору: балансоутримувачу - 50 % суми орендної плати; державному бюджету - 50 % суми орендної плати.
Строк договору - 5 (п'ять) років з дати набрання чинності цим договором (пункт 12 Змінюваних умов Договору оренди).
Згідно з пунктом 2.1 Незмінюваних умов Договору оренди, орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна.
Акт приймання-передачі був підписаний між Товариством та Університетом 16.11.2021 року.
Відповідно до пункту 3.1 Незмінюваних умов договору оренди орендна плата становить суму, визначену у пункті 9 Умов. Нарахування податку на додану вартість на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством. До складу орендної плати не входять витрати на утримання орендованого майна (комунальних послуг, послуг з управління об'єктом нерухомості, витрат на утримання прибудинкової території та місць загального користування, вартість послуг з ремонту і технічного обслуговування інженерного обладнання та внутрішньобудинкових мереж, ремонту будівлі, у тому числі: покрівлі, фасаду, вивіз сміття тощо), а також компенсація витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою. Орендар несе ці витрати на основі окремих договорів, укладених із балансоутримувачем та/або безпосередньо з постачальниками комунальних послуг в порядку, визначеному пунктом 6.5 цього договору.
Орендар сплачує орендну плату до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні, визначеному у пункті 16 Змінюваних умов договору оренди (або в іншому співвідношенні, визначеному законодавством), щомісяця до 15 числа поточного місяця оренди - для орендарів, які отримали майно в оренду за результатами аукціону (пункт 3.3 Незмінюваних умов договору оренди).
Пунктом 3.4 Незмінюваних умов договору оренди встановлено, що орендар сплачує орендну плату на підставі рахунків балансоутримувача. Балансоутримувач виставляє рахунок на загальну суму орендної плати із зазначенням частини орендної плати, яка сплачується на рахунок балансоутримувача, і частини орендної плати, яка сплачується до державного бюджету. Податок на додану вартість нараховується на загальну суму орендної плати. Орендар сплачує балансоутримувачу належну йому частину орендної плати разом із податком на додану вартість, нарахованим на загальну суму орендної плати. Балансоутримувач надсилає орендарю рахунок не пізніше ніж за п'ять робочих днів до дати платежу. Протягом п'яти робочих днів після закінчення поточного місяця оренди балансоутримувач передає орендарю акт виконаних робіт на надання орендних послуг разом із податкового накладною за умови реєстрації орендаря платником податку на додану вартість.
В день укладення цього договору або до цієї дати орендар сплачує орендну плату за кількість місяців, зазначену у пункті 10 Умов (авансовий внесок з орендної плати), на підставі документів, визначених у пункті 3.6 цього договору (пункт 3.5 Незмінюваних умов Договору оренди).
Пунктом 3.7 Незмінюваних умов договору оренди передбачено, що орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, стягується орендодавцем (в частині, належній державному бюджету) та/або балансоутримувачем (в частині, належній балансоутримувачу).
Згідно з пунктом 6.5 Незмінюваних умов договору оренди протягом п'яти робочих днів з дати укладення цього договору балансоутримувач зобов'язаний надати орендарю для підписання два примірники договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю відповідно до примірного договору, затвердженого наказом Фонду державного майна України, та/або проекти договорів із постачальниками комунальних послуг, якщо стосовно об'єкта оренди такими постачальниками комунальних послуг відкриті окремі особові рахунки або якщо окремі особові рахунки були відкриті на попереднього користувача майном.
Орендар зобов'язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання примірників договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору, або подати балансоутримувачу обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем за договором.
Орендар зобов'язаний протягом десяти робочих днів з моменту отримання від балансоутримувача відповіді на свої зауваження, яка містить документальні підтвердження витрат, які підлягають відшкодуванню орендарем, підписати і повернути балансоутримувачу примірник договору.
Враховуючи наведені положення договору оренди, 16.11.2021 року між позивачем та відповідачем було укладено договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю № 6 (далі - Договір про відшкодування витрат), за умовами якого позивач забезпечує користування комунальними послугами, обслуговування, експлуатацію та ремонт будівлі (частини неживого приміщення 1-го поверху та тераса гуртожитку №7-7А, літера А15, площею 324,7 м2), що знаходиться за адресою: , 03087, м.Київ, Чоколівський бульвар, 39, а орендар бере участь у витратах балансоутримувача на виконання вказаних робіт пропорційно до займаної ним площі - 324,7 м2 в цій будівлі, з відшкодуванням балансоутримувачу комунальних послуг, витрат на утримання переданого орендарю в оренду державного нерухомого майна, земельного податку, за обумовленими тарифами (цінами) згідно з розрахунками, що є додатками до цього договору, в терміни, що передбачені цим договором.
Відповідно до пункту 1.2 договору про відшкодування витрат орендар користується нежилим приміщенням будівлі загальною площею 324,7 м2 за адресою: місто Київ, Чоколівський бульвар, 39, частина нежитлового приміщення на 1-му поверсі гуртожитку №7-7а, що перебуває на балансі Університету (далі - приміщення), вартість яких визначена згідно з висновком про вартість станом на 31.10.2021 і становить 18 001 367,86 грн. Орендоване приміщення використовується для розміщення кафе та інтернет кафе.
Пунктом 2.2.6 договору про відшкодування витрат на орендаря покладено обов'язок щомісячно відшкодовувати балансоутримувачу комунальні витрати, витрати на утримання орендованого нерухомого майна, земельний податок відповідно до додатків, які є невід'ємною частиною цього Договору, не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.
У розрахунку щомісячних платежів за комунальні послуги, відшкодування витрат на утримання орендованого нерухомого майна та земельного податку товариством за договором оренди сторони погодили, що витрати на предмети, матеріали, обладнання та інвентар становлять 4919,20 грн, витрати на оплату послуг (крім комунальних) - 5325,08 грн, витрати на земельний податок - 999,34 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва №910/1892/24 від 13.06.2024 року з відповідача було стягнуто заборгованість по даному договору у розмірі 743 088,54 грн за період з листопада 2021 року по грудень 2023 року.
16 травня 2024 року між Фондом державного майна України по м. Києву, НМУ імені О.О. Богомольця та ТОВ «РЕЙТИНГ СЕГМЕНТ» було укладено договір №8958/01 про припинення договору оренди від 16.11.2024 р.
16 травня 2024 року сторонами підписано акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності.
Проте, як зазначає позивач, у відповідача утворилась заборгованість по оплаті згідно договору оренди та договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю за період з січня 2024 року по травень 2024 року.
Також позивач зазначає, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №634 від 27.05.2022 року відповідачу з 01.10.2022 року орендна плата нараховувалась в сумі 50 % до закінчення воєнного стану.
Таким чином, позивач стверджує, що відповідачем порушено зобов'язання по оплаті за оренду з січня 2024 року по травень 2024 року, у зв'язку із чим у останнього з'явилась заборгованість перед балансоутримувачем у розмірі 58 993,47 грн.
Крім того, позивач зазначає, що свої обов'язки за договором про відшкодування витрат балансоутримувача відповідач також не виконав, у зв'язку із чим утворилась заборгованість перед позивачем за період з січня 2024 року по травень 2024 року:
- за комунальні послуги (електроенергія, теплопостачання, водопостачання) - 80 986,81 грн;
- за утримання орендованого приміщення - 51 551,90 грн;
- за відшкодування оплаченого позивачем земельного податку - 7 970,04 грн.
В обґрунтування заявлених вимог, позивач зазначив, що відповідач порушив умови договорів оренди від 16.11.2021 № 8958, укладеним між позивачем, відповідачем та Фондом державного майна України по м. Києву та про відшкодування витрат балансоутримувача по утриманню орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю від 16.11.2021, у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача суму заборгованості в розмірі 199 502,22 грн (58 993,47 грн. + 80 986,81 грн. +51 551,90 грн. +7 970,04 грн.).
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
За змістом статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.
Згідно з частиною 6 статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Положеннями частин 1 та 2 статті 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за найм (оренду) майна може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за найм (оренду) майна встановлюється договором найму.
Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (частина 5 статті 762 Цивільного кодексу України).
Суд також звертає увагу на те, що відповідно до підпункту 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 року № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану" на період воєнного стану, але у будь-якому разі не довше ніж до 30 вересня 2022 року за договорами оренди державного майна, чинними станом на 24 лютого 2022 року або укладеними після цієї дати за результатами аукціонів, що відбулися 24 лютого 2022 року або раніше, звільняються від орендної плати орендарі, які використовують майно, розміщене: на територіях Київської, Чернігівської. Сумської, Харківської. Запорізької. Миколаївської областей і м. Києва (крім адміністративно-територіальних одиниць на визначених територіях).
У той же час, згідно з підпунктом 4 пункту 1 означеної постанови КМУ № 634 на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування за договорами оренди державного майна, чинними станом на 24 лютого 2022 року або укладеними після цієї дати за результатами аукціонів, що відбулися 24 лютого 2022 року або раніше орендарям на територіях, визначених у підпунктах 2 і 3 цього пункту, орендна плата нараховується у розмірі 50 відсотків розміру орендної плати, встановленої договором оренди (з урахуванням її індексації) після 30 вересня 2022 року і 30 травня 2022 року відповідно і до закінчення строку, визначеного в абзаці першому цього підпункту.
З огляду на викладене, з 01.10.2022 відповідачу нараховувалася орендна плата у розмірі 50 відсотків розміру орендної плати, встановленої договором оренди, що підтверджується наявними у матеріалах справи розрахунками позивача.
За частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Стаття 610 Цивільного кодексу України передбачає, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).
Під виконанням зобов'язання розуміється вчинення боржником та кредитором взаємних дій, спрямованих на виконання прав та обов'язків, що є змістом зобов'язання.
Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним виконанням є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Судом встановлено, що 16.05.2024 між сторонами був укладений договір про припинення договору оренди №8958/01 та підписано акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності.
Водночас, у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість по оплаті згідно з договором оренди та договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю за період з січня 2024 року по травень 2024 року.
Зокрема, судом встановлено, що відповідачем порушено зобов'язання по оплаті за оренду з січня 2024 року по травень 2024 року, у зв'язку із чим у останнього з'явилась заборгованість перед балансоутримувачем у розмірі 58 993,47 грн.
Також у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість за період з січня 2024 року по травень 2024 року:
- за комунальні послуги (електроенергія, теплопостачання, водопостачання) - 80 986,81 грн;
- за утримання орендованого приміщення - 51 551,90 грн;
- за відшкодування оплаченого позивачем земельного податку - 7 970,04 грн.
З огляду на вищенаведене, суд дійшов до висновку про неналежне виконання відповідачем договорів оренди та відшкодування витрат, що підтверджено належними та допустимим доказами, які наявні у матеріалах справ та не спростовані відповідачем, у зв'язку із чим даний позов підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Аналогічні положення закріплені також і нормами ГПК України, зокрема, ст. 13 названого Кодексу, за приписами якої судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У силу ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Принцип допустимості доказів, закріплений ст. 77 ГПК України, полягає в тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 названого Кодексу).
Згідно з ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
У силу ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, з аналізу наведених процесуальних норм слідує, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах принципу змагальності, який не лише наділяє сторін відповідними правами, але і покладає на них тягар доказування, тобто обов'язок довести ті обставини, на які сторона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.
При цьому належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно зі статтею 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем.
З огляду на викладене, суд вважає вимоги позивача є обґрунтованими та відповідно такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, позовні вимоги Національного медичного університету імені О.О. Богомольця до Товариства з обмеженою відповідальністю "РЕЙТИНГ СЕГМЕНТ" про стягнення з відповідача 199 502,22 грн є правомірними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Відповідач не подав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача.
Отже, позовні вимоги є обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача в повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "РЕЙТИНГ СЕГМЕНТ" (03056, м. Київ, вул. Вадима Гетьмана, 27, ідентифікаційний код 44373712) на користь Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (01601, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 13, ідентифікаційний код 02010787) суму заборгованості з орендної плати у розмірі 58 993 (п'ятдесят вісім тисяч дев'ятсот дев'яносто три) грн 47 коп., суму заборгованості за договором про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг у розмірі 140 508 (сто сорок тисяч п'ятсот вісім) грн 75 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 29.07.2025
Суддя І.О. Андреїшина