Справа № 373/733/20 Суддя першої інстанції: Журавель В.О.
29 липня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Епель О.В.,
Мєзєнцева Є.І.,
При секретарі: Масловській К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, третя особа - Комунальне підприємство «Житлово-комунальне господарство Дівичківської сільської ради», про визнання протиправними та нечинними окремих положень рішення, стягнення моральної шкоди, -
У червні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області з позовом до Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (далі - відповідач, Дівичківська сільрада), третя особа - Комунальне підприємство «Житлово-комунальне господарство Дівичківської сільської ради» (далі - третя особа, КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради»), про визнання незаконними окремих положень рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII «Про затвердження Порядку відшкодування надання послуг з електропостачання, водопостачання, водовідведення та теплопостачання на території Дівичківської сільської ради», а саме:
- пункту 2, який зобов'язує споживачів житлових будинків встановити засоби обліку (лічильників) електропостачання та водопостачання по АДРЕСА_1 , в частині зобов'язання споживачів електроенергії, які проживають у багатоквартирних будинках, де засоби комерційного обліку електричної енергії встановлені на сходових клітках;
- пункту 3.1 в частині визначення обсягів спожитої електроенергії для будинків, які не оснащені засобами обліку, як різницю небалансу між загальнобудинковим лічильником розподілення між споживачами, які не мають засобів обліку спожитої енергії, але фактично користуються такими послугами.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 12.05.2021 позов задоволено повністю.
Постановою Київського апеляційного суду від 01.09.2021 апеляційну скаргу Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області задоволено частково. Скасовано рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 12.05.2021 та закрито провадження у справі у зв'язку з неналежність розгляду цієї справи у порядку цивільного судочинства та поширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративного суду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03.09.2021 справу передано до Київського окружного адміністративного суду.
23.10.2021 до Київського окружного адміністративного суду від позивача надійшла заява про доповнення предмету та підстав позову, в якій він просив:
1) визнати протиправними та не чинними положення рішення Дівичківської сільської ради і Переяслав-Хмельницького району Київської області від6 лютого 2020 року N1085-24-VII «Про затвердження порядку відшкодування надання послуг з електропостачання, водопостачання, водовідведення та теплопостачання на території Дівичківської сільської ради» а саме:
- пункт 2, який зобов'язує споживачів житлових будинків встановити засоби обліку (лічильники) електропостачання та водопостачання по вул. Артилеристів в с. Дівички Переяслав-Хмельницького району Київської області, в частині зобов'язання споживачів електричної енергії, які проживають у багатоквартирних будинках, де засоби комерційного обліку електричної енергії (ЗКО) встановлені на сходових клітках, встановити лічильники електропостачання;
- пункт 3.1 в частині визначення обсягів спожитої електроенергії для будинків, які не оснащенні засобами обліку, як різницю небалансу між загальнобудинковим лічильником розподіленням між споживачами, які не мають засобів обліку спожитої електроенергії, але фактично користуються такими послугами;
2) стягнути з відповідача на користь позивача заподіяну йому оскаржуваним рішенням моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.
Крім того, 28.07.2022 до суду першої інстанції від позивача надійшла заява про збільшення розміру заподіяної моральної шкоди, в якій позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача заподіяну йому оскаржуваним рішенням моральну шкоду в розмірі 75 000 грн.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07.09.2023 позов задоволено частково.
Визнано протиправним та нечинним пункт 2 рішення Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області від 6 лютого 2020 р. №1085-24-VII «Про затвердження Порядку відшкодування надання послуг з електропостачання, водопостачання, водовідведення та теплопостачання на території Дівичківської сільської ради», який зобов'язує споживачів житлових будинків встановити засоби обліку (лічильники) електропостачання та водопостачання по АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (код ЄДРПОУ - 04361491) витрати пов'язані із прибуттям позивача до суду в сумі 1821 (одна тисяча вісімсот двадцять одна) грн. 20 коп.
Стягнуто з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (код ЄДРПОУ - 04361491) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) судові витрати в сумі 600 (шістсот) грн. 00 коп.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що законодавством не встановлено обов'язку побутового споживача за власний рахунок придбавати засіб вимірювальної техніки, а лише регламентовано таке право, у той час як виконання робіт з установлення засобів обліку води і теплової енергії здійснюється за рахунок коштів споживача. Відтак, припис пункту 2 спірного рішення про обов'язок споживачів встановити засоби обліку електропостачання є протиправним. У свою чергу щодо пункту 3.1 спірного рішення суд зауважив, що указана норма за своєю суттю відтворює зміст норм актів вищої юридичної сили, які є чинними, а тому визнанню протиправною не підлягає. До того ж, за висновками суду першої інстанції, указаний пункт рішення не стосується правовідносин між позивачем і відповідачем, а визначає особливості розрахунків для третьої особи. Щодо моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що доказів понесення такої позивачем не надано.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його повністю та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Свою позицію обґрунтовує тим, що частина фондів військового містечка № НОМЕР_2 , у тому числі шість багатоквартирних будинків, в одному з яких проживає позивач, без наявних на те правових підстав передана від Київського квартирно-експлуатаційного управління до нового власника та балансоутримувача - Дівичківської територіальної громади в особі КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради». При цьому не було з'ясовано стан електричних мереж на час передачі об'єктів новому власнику, а засіб комерційного обліку електричної енергії до квартири, яка надана позивачу, був відсутній ще до його вселення у житлове приміщення. Наголошує, що у житловому будинку №4 встановлений загальнобудинковий лічильник електричної енергії, що суперечить Закону України «Про ринок електроенергії», а тому нарахування обсягів спожитої енергії за правилами, наведеними у пункті 3.1 спірного у цій справі рішення, є протиправним, адже встановлення такого лічильника не відповідає проекту багатокартирного будинку і не погоджене з колективним побутовим споживачем. Окремо зазначає, що КП «ЖГК Дівичківської сільської ради» не має дозволу на проведення робіт із забезпечення безперервності та безпеки електропостачання, а тому його діяльність із надання послуг з електропостачання є незаконною.
Апелянт зауважує, що він звертався до відповідача із заявою про вжиття заходів щодо встановлення лічильника на квартиру за кошти територіальної громади, однак отримав відмову. При тому, за твердженням позивача, розташування засобу комерційного обліку електричної енергії поза межами неприватизованої квартири унеможливлює несення за нього відповідальності позивачем, що свідчить про те, що його встановлення має здійснюватися власником будинку. Поряд з іншим апелянт зазначає, що за чинного правового регулювання ремонт внутрішньо будинкових систем електропостачання здійснюється за рахунок власників (співвласників).
Окремо звертає увагу, що пункт 3.1 спірного рішення прямо суперечить пункту 2.3.1 Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 №312, за яким передача, розподіл, постачання та споживання електричної енергії без розрахункових засобів обліку не допускається.
Також апелянт наголошує, що суд першої інстанції, всупереч предмету і підстав позову, при ухваленні рішення керувався нормами, що регулюють питання водопостачання та постачання теплової енергії. До того ж апелянт підкреслює, що суд прийшов до помилкового висновку про те, що індивідуальний лічильник обсягу спожитої електроенергії має бути встановлений за кошти споживача.
Окрім зазначеного позивач також звертає увагу, що у пункті 2 спірного рішення не зазначено спосіб, в який споживачі мають його виконувати. Предметом спору, всупереч висновків суду першої інстанції, є оскарження не норми, яка регламентує порядок оплати спожитої енергії, а саме надання комунальної послуги з постачання та розподілу електричної енергії у незаконний спосіб не уповноваженою на те особою, що порушує права позивача як споживача.
Апелянт зауважує на необґрунтованості висновків суду про те, що до компетенції відповідача належить визначення суб'єкта надання послуг з розподілу електричної енергії.
Поміж іншого, позивач звертає увагу, на те, що судом не враховано доводів про невиконання робіт із забезпечення безперервності та безпеки електропостачання, що порушує права позивача, незабезпечення утримання в належному стані комунальної власності.
Крім цього, апелянт також зауважує, що суд не врахував суттєве погіршення стану здоров'я позивача, зумовлене протиправним рішенням відповідача, а тому безпідставно та необґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
У відзиві на апеляційну скаргу Дівичківська сільрада просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Свою позицію обґрунтовує тим, що оскаржуване судове рішення відповідає закону. У свою чергу, оспорювана позивачем норма пункту 3.1 спірного рішення взагалі не порушує прав ОСОБА_1 , оскільки стосується діяльності КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради». Зазначає, що судом першої інстанції правильно відхилено посилання позивача на незаконність передачі фондів військового містечка Дічичківській територіальній громаді, оскільки спір з цього приводу вирішений у справі №373/906/19, судове рішення в якій набрало законної сили 14.07.2021. Щодо моральної шкоди звертає увагу, що свідоцтво про хворобу видано за 16 років до виникнення спірних правовідносин, а наявність хронічних хвороб не свідчить про їх зв'язок із спірним у цій справі рішенням.
У судовому засіданні позивач та представник позивача доводи апеляційної скарги підтримали та просили суд її вимоги задовольнити повністю з викладених у ній мотивів і підстав.
Інші учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не прибули.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню в частині, виходячи з такого.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, у квітні 2019 року Міністерством оборони України передано до комунальної власності територіальної громади села Дівички частину фондів військового майна військового містечка Дівички№1, серед якого були 6 житлових будинків, в тому числі і житловий будинок АДРЕСА_1 , в якому проживає позивач.
Дівичківської сільрадою 06.02.2020 прийнято рішення №1085-24-YІІ «Про затвердження Порядку відшкодування надання послуг з електропостачання, водопостачання, водовідведення, теплопостачання на території Дівичківської сільської ради» (далі - спірне рішення).
Згідно цього рішення орган місцевого самоврядування відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення», керуючись Кодексом комерційного обліку електричної енергії та Правилами роздрібного ринку електричної енергії, Закону України «Про місце самоврядування в Україні» вирішив:
1. Затвердити Порядок відшкодування витрат надання послуг з електропостачання, водопостачання, водовідведення та теплопостачання на території Дівичківської міської ради додається.
2. Зобов'язати споживачів житлових будинків встановити засоби обліку (лічильники) електропостачання та водопостачання по АДРЕСА_1 .
3. Зобов'язати Комунальне підприємство «Житлово-комунальне господарство Дівичківської сільської ради»:
3.1. Для будинків, які не оснащені засобами обліку, як різницю небалансу між загально будинковим лічильником розподіляти між споживачами, які не мають засобів обліку спожитої електроенергії, але фактично користуються такими послугами.
3.2. Ліквідувати заборгованість по електропостачанню та водопостачанню.
4. Дане рішення вступає в дію з 1 березня 2020 року.
5. Контроль за виконанням даного рішення покласти на постійну комісію з питань бюджету та фінансів, соціально-економічного та культурного розвитку, підприємства сфери послуг та інвестиційної діяльності.
Судом першої інстанції встановлено, що з 01.03.2020 обчислення обліку спожитої електроенергії споживачами, які не встановили засоби обліку (лічильники) електропостачання, здійснювалося за різницею небалансу за загальнобудинковим лічильником.
Матеріали справи свідчать, що 18.05.2020 ОСОБА_1 звернувся до Дівичківської сільради із заявою, в якій пропонував останній вжити заходів із встановлення позивачу лічильника обліку споживання електроенергії за рахунок коштів територіальної громади, а нарахування оплати за електроенергію з 01.03.2020 до часу встановлення лічильника здійснювати за алгоритмом, який застосовувався до 01.03.2020.
Листом від 28.05.2020 №416 відповідач з посиланням на Правила роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 №312, повідомив позивача, що надання споживачу замовлених ним послуг з облаштування вузла обліку або реконструкції вузла обліку електричної енергії здійснюється за рахунок споживача. Відповідальність за збереження і цілісність засобів комерційного обліку електричної енергії та пломб (відбитків їх тавр) відповідно до акта про пломбування покладається на власника (користувача) електроустановки.
Окрім цього, судом першої інстанції встановлено, що листом від 07.07.2021 №4372/20.2/8-21 Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП), повідомила ОСОБА_1 про те, що відносини між оператором системи розподілу і КП «ЖКП Дівичківської сільської ради» врегулювані за схемою колективного побутового споживача. Також зазначено, що нормативно-правовими документами не передбачено, що витрати електричної енергії розподіляються на споживачів, в яких на їх об'єктах не встановлені засоби комерційного обліку.
У листі вказано, що КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради» не є ліцензіатом НКРЕКП, а тому контроль за його господарською діяльністю не належить до компетенції НКРЕКП, а тому питання щодо відновлення електропостачання квартири має вирішуватися з балансоутримувачем (управителем) багатоквартирного будинку КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради» шляхом переговорів або в судовому порядку. Крім того, позивачу запропоновано щодо отримання роз'яснень з порушених ним питань звернутися до Міністерства розвитку громад та територій України.
Уважаючи протиправними та нечинними пункти 2 та 3.1 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-YІІ «Про затвердження Порядку відшкодування надання послуг з електропостачання, водопостачання, водовідведення, теплопостачання на території Дівичківської сільської ради» в частині, що стосується електричної енергії, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів враховує так.
Відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189-VIII (далі - Закон №2189-VIII; тут і надалі у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).
За визначеннями, що містяться у статті 1 цього Закону виконавець комунальної послуги - суб'єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору; внутрішньобудинкові системи багатоквартирного будинку - механічне, електричне, газове, сантехнічне та інше обладнання в будинку, яке обслуговує більше одного житлового та/або нежитлового приміщення, у тому числі комунікації до обладнання споживача, системи автономного теплопостачання, бойлерні та елеваторні вузли, обладнання протипожежної безпеки, вентиляційні канали та канали для димовидалення, обладнання ліфтів, центральних розподільних щитів електропостачання від зовнішньої поверхні стіни будівлі до точки приєднання житлового (нежитлового) приміщення; житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг; індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги; кількісний показник комунальних послуг - кількість одиниць виміру обсягу отриманої споживачем комунальної послуги, визначена відповідно до показань вузла обліку та/або вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством; колективний договір про надання комунальних послуг (далі - колективний договір) - договір про надання комунальних послуг, який укладається з виконавцем комунальних послуг за рішенням співвласників (на умовах, визначених у рішенні співвласників (об'єднання співвласників багатоквартирного будинку) та є обов'язковим для виконання всіма співвласниками; колективний споживач - юридична особа, що об'єднує споживачів у будівлі та в їхніх інтересах укладає договір про надання комунальної послуги.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону №2189-VIII предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках.
Повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг регламентовані статтею 4 Закону №2189-VIII, частиною 3 якого передбачено, що до повноважень органів місцевого самоврядування належать: 1) затвердження та виконання місцевих програм у сфері житлово-комунального господарства, участь у розробленні та виконанні відповідних державних і регіональних програм; 2) встановлення цін/тарифів на комунальні послуги відповідно до закону; 3) затвердження норм споживання комунальних послуг; 4) інформування населення відповідно до законодавства про стан виконання місцевих програм у сфері житлово-комунального господарства, а також про відповідність якості житлово-комунальних послуг нормативам, нормам, стандартам та правилам; 5) здійснення моніторингу стану виконання місцевих програм розвитку житлово-комунального господарства; 6) встановлення одиниці виміру обсягу наданих послуг з поводження з побутовими відходами.
Отже, до компетенції органів місцевого самоврядування, до яких належить Дівичківська сільрада, законодавцем не віднесено право з покладення на споживачів електричної енергії обов'язку встановлювати засоби комерційного обліку електричної енергії. Не наділяють такими повноваженнями Дівичківську сільраду й норми Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
У свою чергу, колегія суддів зауважує, що положення статті 5 Закону №2189-VIII до житлових послуг з управління багатоквартирним будинком відносять, зокрема, купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку, а до комунальних послуг - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону №2189-VIII учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 6 Закону №2189-VIII виконавцями комунальних послуг з постачання та розподілу електричної енергії є енергопостачальник або інший суб'єкт, визначений законом
За правилами статті 7 Закону №2189-VIII споживач має право, зокрема, одержувати своєчасно та належної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством і умовами укладених договорів; на усунення протягом строку, встановленого договорами про надання житлово-комунальних послуг або законодавством, виявлених недоліків у наданні житлово-комунальних послуг; без додаткової оплати отримувати від виконавця відповідної послуги чи іншої уповноваженої на розподіл комунальної послуги особи детальний розрахунок розподілу обсягу спожитих комунальних послуг між споживачами багатоквартирного будинку; без додаткової оплати отримувати інформацію про проведені управителем, виконавцем комунальної послуги нарахування плати за житлово-комунальні послуги (з розподілом за періодами та видами нарахувань) та отримані від споживача платежі.
Індивідуальний споживач зобов'язаний, зокрема, укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом; оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами; надавати виконавцю комунальних послуг або іншій особі, що здійснює розподіл обсягів спожитих послуг, показання наявних приладів - розподілювачів теплової енергії та/або вузлів обліку, що забезпечують індивідуальний облік споживання відповідної комунальної послуги в квартирі (приміщенні) багатоквартирного будинку, в порядку та строки, визначені договором.
Колективний споживач має право: укладати договір про надання комунальної послуги відповідно до статуту в інтересах споживачів, об'єднаних таким колективним споживачем; розірвати договір про надання комунальної послуги, укладений ним в інтересах споживачів, об'єднаних таким колективним споживачем, попередивши про це виконавця відповідної комунальної послуги не менш як за два місяці до дати розірвання.
Колективний споживач зобов'язаний, зокрема, забезпечувати розподіл між споживачами, об'єднаними таким колективним споживачем, обсягу спожитих комунальних послуг відповідно до законодавства (крім випадку, коли співвласниками визначено іншу особу, що здійснює розподіл обсягів комунальної послуги); у разі безпосереднього здійснення розподілу обсягу комунальних послуг між споживачами у будівлі надавати споживачам, об'єднаним таким колективним споживачем, детальний розрахунок розподілу між ними обсягу спожитих комунальних послуг, а в разі обліку комунальних послуг засобами вимірювальної техніки вузла обліку, що забезпечує загальний облік споживання відповідної комунальної послуги в будівлі (її частині), надавати також інформацію про їх показання.
Порядок надання житлово-комунальних послуг визначено у розділі V Закону №2189-VIII.
Так, частинами 2, 4 статті 17 указаного Закону передбачено, що комерційний облік комунальних послуг з постачання та розподілу природного газу і з постачання та розподілу електричної енергії у багатоквартирному будинку здійснюється встановленими в житлових і нежитлових приміщеннях споживачів вузлами обліку, що забезпечують індивідуальний облік споживання відповідної комунальної послуги в квартирах (приміщеннях) багатоквартирного будинку.
У разі відсутності або несправності вузлів обліку, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, комерційний облік здійснюється в установленому законодавством порядку в місці вводу відповідних зовнішніх інженерних мереж у будівлю (її частину), а для послуг з постачання та розподілу природного газу і з постачання та розподілу електричної енергії - в місці вводу відповідних внутрішньобудинкових систем у житлове або нежитлове приміщення споживача.
Отже, за загальним правилом комерційний облік комунальних послуг з постачання та розподілу електричної енергії у багатоквартирному будинку здійснюється встановленими в житлових і нежитлових приміщеннях споживачів вузлами обліку, що забезпечують індивідуальний облік споживання відповідної комунальної послуги в квартирах (приміщеннях) багатоквартирного будинку. У свою чергу, у разі відсутності або несправності таких вузлів обліку, комерційний облік здійснюється в установленому законодавством порядку в місці вводу відповідних внутрішньобудинкових систем у житлове або нежитлове приміщення споживача. При цьому за визначенням, що міститься у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №2189-VIII, споживач житлово-комунальних послуг (далі - споживач) - індивідуальний або колективний споживач.
Правові, економічні та організаційні засади функціонування ринку електричної енергії, регулює відносини, пов'язані з виробництвом, передачею, розподілом, купівлею-продажем, постачанням електричної енергії для забезпечення надійного та безпечного постачання електричної енергії споживачам з урахуванням інтересів споживачів, розвитку ринкових відносин, мінімізації витрат на постачання електричної енергії та мінімізації негативного впливу на навколишнє природне середовище визначаються Законом України «Про ринок електричної енергії» від 13.04.2017 № 2019-VIII (далі - Закон № 2019-VIII; тут і надалі у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).
За нормами статті 56 Закону № 2019-VIII постачання електричної енергії споживачам здійснюється електропостачальниками, які отримали відповідну ліцензію, за договором постачання електричної енергії споживачу.
Договір постачання електричної енергії споживачу укладається між електропостачальником та споживачем та передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником. Постачання електричної енергії споживачам здійснюється за вільними цінами.
У разі покладення на електропостачальника зобов'язань з надання універсальних послуг або виконання функцій постачальника «останньої надії» ціни (тарифи) на послуги постачальника універсальних послуг, постачальника «останньої надії" визначаються відповідно до цього Закону.
Покладення зобов'язань з надання універсальних послуг та/або постачання «останньої надії» не обмежує права електропостачальника здійснювати постачання електричної енергії за вільними цінами.
Для забезпечення постачання електричної енергії споживачам електропостачальники здійснюють купівлю-продаж електричної енергії за двосторонніми договорами та/або на ринку «на добу наперед», внутрішньодобовому ринку і на балансуючому ринку, а також шляхом імпорту.
Постачання електричної енергії електропостачальниками здійснюється з дотриманням правил роздрібного ринку.
Умови постачання електричної енергії, права та обов'язки електропостачальника і споживача визначаються договором постачання електричної енергії споживачу.
До укладення договору постачання електричної енергії споживачу електропостачальник має надати споживачу інформацію про істотні умови договору та про наявний вибір порядку та форм виставлення рахунка і здійснення розрахунків.
Загальні положення та умови договору мають бути справедливими і прозорими, викладеними чітко і ясно, не містити процедурних перешкод, що ускладнюють здійснення прав споживача.
Жодне положення договору постачання електричної енергії споживачу не має створювати обмежень права споживача на зміну електропостачальника. Крім того, договір не може містити положення, що накладають додаткові фінансові зобов'язання на споживача, який здійснює зазначене право. В іншому разі таке положення вважається недійсним з моменту укладення договору.
Регулятор затверджує примірний договір постачання електричної енергії споживачу, типовий договір постачання електричної енергії споживачу на умовах надання універсальної послуги та типовий договір постачання електричної енергії споживачу постачальником «останньої надії».
Приписи ст. 58 Закону № 2019-VIII визначають, що споживач має право: 1) купувати електричну енергію для власного споживання за двосторонніми договорами та на організованих сегментах ринку, за умови укладення ним договору про врегулювання небалансів та договору про надання послуг з передачі електричної енергії з оператором системи передачі, а у разі приєднання до системи розподілу - договору про надання послуг з розподілу електричної енергії з оператором системи розподілу; або купувати електричну енергію на роздрібному ринку у електропостачальників або у виробників, що здійснюють виробництво електричної енергії на об'єктах розподіленої генерації, за правилами роздрібного ринку; 2) змінювати електропостачальника на умовах, визначених цим Законом та правилами роздрібного ринку; 3) отримувати електричну енергію належної якості згідно з умовами договору та стандартами якості електричної енергії; 4) на компенсацію, що застосовується у разі недотримання показників якості послуг електропостачання; 5) на відшкодування збитків, завданих внаслідок невиконання його контрагентами умов договорів, укладених на ринку електричної енергії; 6) на недискримінаційний доступ до системи передачі, систем розподілу на підставі договорів з оператором системи передачі, оператором системи розподілу відповідно до вимог кодексу системи передачі, кодексу систем розподілу; 7) на доступ до інформації щодо діяльності на ринку електричної енергії у порядку та обсягах, визначених правилами ринку та іншими нормативно-правовими актами, що регулюють функціонування ринку електричної енергії; 8) подавати відповідному електропостачальнику, оператору системи розподілу звернення, скарги та претензії, зокрема щодо якості електропостачання, щодо надання послуг з постачання електричної енергії та отримувати в установленому законодавством порядку вмотивовані відповіді або повідомлення про заходи щодо усунення електропостачальником причин скарги; 9) подавати Регулятору скарги відповідно до порядку розгляду скарг та вирішення спорів; 10) отримувати від відповідного електропостачальника інформацію, передбачену законодавством та умовами договору постачання електричної енергії споживачу; 11) отримувати від відповідного електропостачальника повідомлення про його наміри внести зміни до будь-яких умов договору постачання електричної енергії споживачу не пізніше ніж за 20 днів до внесення та у разі незгоди із запропонованими змінами розірвати договір з електропостачальником у визначеному договором порядку; 12) інші права відповідно до законодавства та укладених договорів.
Споживач зобов'язаний: 1) сплачувати за електричну енергію та надані йому послуги відповідно до укладених договорів; 2) надавати постачальникам послуг комерційного обліку, з якими він уклав договір, доступ до своїх електроустановок для здійснення монтажу, технічного обслуговування та зняття показників з приладів обліку споживання електричної енергії; 3) дотримуватися правил технічної експлуатації, правил безпеки під час експлуатації власних електроустановок, нормативно-правових актів, що регулюють функціонування ринку електричної енергії, та умов укладених договорів; 4) врегулювати у порядку, визначеному кодексом систем розподілу, відносини щодо технічного забезпечення розподілу електричної енергії з оператором системи розподілу.
Відповідно до положень ст. 72 Закону № 2019-VIII роздрібний ринок функціонує для задоволення потреб споживачів у електричній енергії та пов'язаних з цим послуг.
Учасниками роздрібного ринку електричної енергії є споживачі, електропостачальники, оператор системи передачі, оператори систем розподілу, інші учасники ринку, які надають послуги, пов'язані з постачанням електричної енергії споживачам.
Постачання електричної енергії споживачу здійснюється електропостачальником за відповідним договором постачання електричної енергії споживачу, укладеним відповідно до правил роздрібного ринку.
Оператор системи передачі та оператори систем розподілу забезпечують приєднання електроустановок споживачів до електричних мереж у порядку, встановленому статтею 21 цього Закону.
Передачу та розподіл електричної енергії, що постачається споживачам, здійснюють оператор системи передачі та оператори систем розподілу відповідно до договорів, що укладаються із споживачем та/або постачальником електричної енергії відповідно до кодексу системи передачі, кодексу систем розподілу та правил роздрібного ринку.
Облік спожитої споживачем електричної енергії здійснюється постачальником послуг комерційного обліку.
Відносини між учасниками роздрібного ринку регулюються правилами роздрібного ринку та договорами між його учасниками. Правила роздрібного ринку оприлюднюються на офіційних веб-сайтах Регулятора та електропостачальників.
Споживачі мають право вільно обирати електропостачальників.
Споживачі одночасно можуть мати більше одного укладеного договору про постачання електричної енергії, за умови дотримання правил роздрібного ринку, кодексу комерційного обліку.
Постачання електричної енергії побутовим та малим непобутовим споживачам здійснюється постачальниками універсальної послуги відповідно до статті 63 цього Закону або іншими електропостачальниками.
У разі банкрутства, ліквідації попереднього електропостачальника або закінчення строку дії ліцензії електропостачальника на провадження діяльності з постачання електричної енергії, її зупинення або анулювання, а також в інших випадках, передбачених цим Законом, на період зміни електропостачальника постачання електричної енергії споживачам здійснюється електропостачальниками «останньої надії» відповідно до статті 64 цього Закону.
Постачання електричної енергії споживачам, а також надання послуг, пов'язаних з постачанням електричної енергії, здійснюються за вільними цінами, крім випадків, встановлених цим Законом.
Оператор системи передачі та оператори систем розподілу забезпечують якість електричної енергії відповідно до укладених договорів.
Споживач отримує електричну енергію на межі балансової належності його мереж.
Споживач сплачує за поставлену йому електричну енергію та надані послуги згідно з умовами договорів, укладених відповідно до правил роздрібного ринку.
Організація комерційного обліку на ринку електричної енергії регламентована статтею 74 Закону № 2019-VIII.
Так, за її приписами комерційний облік на ринку електричної енергії організовується адміністратором комерційного обліку та здійснюється постачальниками послуг комерційного обліку відповідно до вимог цього Закону, кодексу комерційного обліку та правил ринку.
Метою організації комерційного обліку електричної енергії на ринку електричної енергії є надання учасникам ринку повної та достовірної інформації про обсяги виробленої, відпущеної, переданої, розподіленої, імпортованої та експортованої, а також спожитої електричної енергії у певний проміжок часу з метою її подальшого використання для здійснення розрахунків між учасниками ринку.
Надання послуг комерційного обліку здійснюється постачальниками послуг комерційного обліку на конкурентних засадах, за умови реєстрації постачальника послуг комерційного обліку та реєстрації його автоматизованих систем комерційного обліку електричної енергії адміністратором комерційного обліку у порядку, встановленому кодексом комерційного обліку.
До послуг комерційного обліку електричної енергії належить: 1) установлення, налаштування, заміна, модернізація, введення та виведення з експлуатації, а також технічна підтримка та обслуговування засобів комерційного обліку, допоміжного обладнання та автоматизованих систем, що використовуються для комерційного обліку електричної енергії, їх програмного та апаратного забезпечення; 2) збір, керування та адміністрування даних щодо комерційного обліку відповідно до кодексу комерційного обліку.
Учасники ринку мають право вільного вибору постачальника послуг комерційного обліку. Послуги комерційного обліку надаються на договірних засадах.
Оператор системи передачі та оператори систем розподілу мають зареєструватися в адміністратора комерційного обліку як постачальники послуг комерційного обліку електричної енергії.
Оператор системи передачі та оператори систем розподілу можуть залучати для забезпечення комерційного обліку інших постачальників послуг комерційного обліку електричної енергії.
Оператор системи розподілу не має права відмовити учасникам ринку у наданні послуг комерційного обліку електричної енергії на території здійснення своєї ліцензованої діяльності.
Плата за послуги комерційного обліку, що надаються оператором системи розподілу на території здійснення його ліцензованої діяльності, розраховується відповідно до методики, затвердженої Регулятором.
Учасники ринку зобов'язані забезпечити безперешкодний доступ до засобів та систем комерційного обліку електричної енергії, а також даних комерційного обліку електричної енергії у порядку та межах, визначених кодексом комерційного обліку.
Кодекс комерційного обліку електричної енергії (далі - Кодекс) затверджений постановою НКРЕКП від 14.03.2018 № 311 та визначає принципи організації комерційного обліку електричної енергії на ринку електричної енергії України, процеси та процедури для забезпечення формування даних щодо обсягу виробленої, переданої, розподіленої, спожитої, імпортованої та експортованої електричної енергії з метою використання таких даних на ринку електричної енергії, права та обов'язки сторін стосовно організації комерційного обліку електричної енергії та отримання точних і достовірних даних комерційного обліку для здійснення комерційних розрахунків із дотриманням рівних прав і без дискримінації учасників ринку електричної енергії.
Улаштування точок комерційного обліку одиниць споживання регламентовано главою 6 розділу V Кодексу.
Так, відповідно до п. 6.1 Кодексу електроустановки споживачів мають бути забезпечені необхідними засобами комерційного обліку електричної енергії для розрахунків за спожиту електричну енергію, технічними засобами контролю і управління споживанням електричної енергії та величини потужності, а також засобами вимірювальної техніки для контролю якості електричної енергії. Фінансування встановлення засобів вимірювальної техніки (далі - ЗВТ) для контролю якості електричної енергії виконується стороною-ініціатором або оператором мережі, якщо це передбачено відповідними регуляторними актами.
Згідно п. 6.2 Кодексу відповідальність за збереження ЗВТ, встановлених на території певного об'єкта, несе власник (користувач) зазначеної території або організація, в користуванні якої ця територія перебуває.
Планова заміна, у тому числі на виконання вимог нормативно-правових актів, технічна підтримка та обслуговування ЗВТ здійснюються постачальником послуг комерційного обліку за договором про надання послуг комерційного обліку, який укладається відповідно до цього Кодексу (п. 6.3 Кодексу).
Положеннями пункту 6.5 Кодексу передбачено, що послуги з облаштування електроустановки новим вузлом вимірювання або його реконструкції надаються споживачу постачальника послуг комерційного обліку електричної енергії (далі - ППКО) відповідно до договору та цього Кодексу. Надання споживачу замовлених ним послуг з облаштування або реконструкції вузла обліку електричної енергії здійснюється за рахунок споживача.
Відповідно до п. п. 6.7, 6.8, 6.11 Кодексу споживач має право самостійно придбати ЗВТ, які відповідають вимогам цього Кодексу, Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність» та іншим нормативно-правовим актам, що містять вимоги до таких ЗВТ, та надати їх разом з паспортом ЗВТ ППКО для встановлення на своєму об'єкті.
Під час купівлі ЗВТ споживач повинен керуватися рекомендаціями ППКО щодо технічних характеристик такого ЗВТ, оприлюдненими на його веб-сайті.
У разі встановлення на об'єкті споживача ЗВТ, наданих цим споживачем, у калькуляції з облаштування вузла обліку їх вартість виключається.
Пунктом 6.15 Кодексу передбачено, що підключення електроустановки споживача, яка не забезпечена лічильниками комерційного обліку електричної енергії, забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.
При цьому за нормами п. 6.16 Кодексу у разі якщо до технологічних електричних мереж основного споживача приєднані електроустановки інших споживачів, власників мереж тощо, розрахунковий облік має бути організований основним споживачем таким чином, щоб забезпечити складення балансу електричної енергії у власних технологічних електричних мережах для проведення комерційних розрахунків відповідно до тарифної схеми споживання електричної енергії.
А положення п. 6.17 Кодексу визначають, що споживач (власник електричних мереж), технологічні електричні мережі якого використовуються оператором системи розподілу (далі - ОСР) для розподілу електричної енергії в електричні мережі субспоживачів або передачі (транзиту) електричної енергії в електричні мережі ОСР, має надати ППКО та ОСР у повному обсязі необхідні вихідні дані для визначення в передбаченому Правилами роздрібного ринку порядку величини технологічних втрат електричної енергії, що пов'язані з розподілом, передачею (транзитом) електричної енергії в електричні мережі інших учасників.
Правила роздрібного ринку електричної енергії (далі - Правила), затверджені постановою НКРЕКП від 14.03.2018 № 312, регулюють взаємовідносини, які виникають під час купівлі-продажу електричної енергії між електропостачальником (електропостачальниками) та споживачем (для власного споживання), а також їх взаємовідносини з іншими учасниками роздрібного ринку електричної енергії, визначеними цими Правилами.
Відповідно до п. 2, п. 3 пп. 2.2.5 Правил за стан внутрішньобудинкових електричних мереж багатоквартирного будинку (від вводу в будинок до відхідних клем вузла вимірювання побутового споживача) відповідає власник (балансоутримувач) цих мереж. Межа балансової належності та експлуатаційної відповідальності у багатоквартирному будинку встановлюється між власником (балансоутримувачем) мереж багатоквартирного будинку та власником вузла обліку побутового споживача, розміщеного у квартирі, - на вхідних клемах вузла вимірювання; між власником (балансоутримувачем) мереж багатоквартирного будинку та власником вузла обліку побутового споживача, розміщеного на сходовій клітці, - на вхідних клемах комутаційного апарата, встановленого до вузла вимірювання.
Підпунктом 2.3.1 Правил передбачено, що на роздрібному ринку виробництво, передача, розподіл, постачання та споживання електричної енергії без розрахункових засобів комерційного обліку не допускається, крім випадків, передбачених цими Правилами та Кодексом комерційного обліку.
Згідно пп. 2.3.3 Правил електроустановки споживачів мають бути забезпечені необхідними розрахунковими засобами вимірювальної техніки для розрахунків за спожиту електричну енергію, технічними засобами контролю і управління споживанням електричної енергії та величини потужності, а також (за бажанням споживача) суміщеними з лічильником електричної енергії або окремими засобами вимірювальної техніки для контролю якості електричної енергії.
Підключення електроустановки споживача, яка не забезпечена розрахунковими засобами (засобом) вимірювальної техніки, технічними засобами контролю і управління споживанням електричної енергії та величини потужності, забороняється, за винятком випадків, передбачених цими Правилами.
Розрахункові засоби вимірювальної техніки електричної енергії, технічні засоби контролю і управління споживанням електричної енергії та величини потужності, засоби вимірювальної техніки для контролю якості електричної енергії встановлюються відповідно до вимог Кодексу комерційного обліку, цих Правил та проектних рішень.
За правилами пп. 2.3.4 Правил відповідальність за збереження і цілісність засобів комерційного обліку електричної енергії та пломб (відбитків їх тавр) відповідно до акта про пломбування покладається на власника (користувача) електроустановки або організацію, на території (у приміщенні) якої вони встановлені.
Відповідальним за експлуатацію та технічний стан засобів (вузлів) вимірювальної техніки є їх власник.
Відповідно до пп. 2.3.6 Правил послуги з облаштування вузла обліку електроустановки або реконструкції вузла обліку надаються споживачу постачальником послуг комерційного обліку електричної енергії відповідно до договору про надання послуг комерційного обліку та Кодексу комерційного обліку.
Надання споживачу замовлених ним послуг з облаштування вузла обліку або реконструкції вузла обліку електричної енергії здійснюється за рахунок споживача.
Згідно пп. 2.3.7 Правил у разі необхідності заміна або реконструкція вузла обліку здійснюється за рахунок ініціатора такої заміни або реконструкції в порядку, встановленому Кодексом комерційного обліку. Під час розрахунку вартості облаштування вузла обліку або реконструкції вузла обліку електричної енергії постачальником послуг комерційного обліку враховуються:
1) матеріальні витрати на виконання робіт (надання послуг), до складу яких входить вартість використаної ним власної сировини, матеріалів, виробів (засобів вимірювальної техніки), конструкцій;
2) вартість використання машин і механізмів, які застосовуються для виконання цих робіт (послуг);
3) вартість прямих витрат, які пов'язані з оплатою праці працівників, що задіяні у виконанні цих робіт (наданні послуг);
4) відсоток загальновиробничих витрат та норма прибутку.
Приписи пп. 2.3.8 Правил визначають, що споживач має право самостійно придбати засіб вимірювальної техніки, який відповідає вимогам Кодексу комерційного обліку, Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність» та іншим нормативно-правовим актам, що містять вимоги до таких засобів вимірювальної техніки, та надати його постачальнику послуг комерційного обліку для встановлення на своєму об'єкті відповідно до договору про надання послуг комерційного обліку.
Під час купівлі засобу вимірювальної техніки споживач повинен керуватися рекомендаціями постачальника послуг комерційного обліку щодо технічних характеристик такого засобу вимірювальної техніки. Якщо проектні рішення улаштування вузла обліку передбачають дистанційне зняття даних показів, споживач має узгодити з постачальником послуг комерційного обліку тип лічильника електричної енергії.
Постачальник послуг комерційного обліку має в порядку, встановленому Кодексом комерційного обліку, увести в експлуатацію наданий споживачем засіб вимірювальної техніки.
При цьому за пп. 2.3.9 Правил у разі встановлення на об'єкті споживача засобу вимірювальної техніки, наданого електропостачальнику послуг комерційного обліку цим споживачем, у калькуляції з облаштування вузла обліку або реконструкції вузла обліку електричної енергії не враховується вартість засобу вимірювальної техніки постачальника послуг комерційного обліку.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що до складу вартості облаштування вузла обліку або реконструкції вузла обліку електричної енергії постачальником послуг комерційного обліку враховуються, зокрема, матеріальні витрати на виконання робіт (надання послуг), до складу яких входить вартість використаної ним власної сировини, матеріалів, виробів (засобів вимірювальної техніки). При цьому, хоча за загальним правилом, передбаченим пп. 2.3.6 Правил та п. 6.5 Кодексу, надання споживачу (фізичній особі, у тому числі фізичній особі-підприємцю, або юридичній особі, що купує електричну енергію для власного споживання) замовлених ним послуг з облаштування вузла обліку або реконструкції вузла обліку електричної енергії здійснюється за рахунок споживача, однак за приписами пп. 2.3.7 Правил у разі необхідності заміна або реконструкція вузла обліку здійснюється за рахунок ініціатора такої заміни або реконструкції в порядку, встановленому Кодексом комерційного обліку.
Разом з тим, повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що, як було зазначено вище, підпунктом 2.3.1 Правил передбачено, що на роздрібному ринку виробництво, передача, розподіл, постачання та споживання електричної енергії без розрахункових засобів комерційного обліку не допускається, крім випадків, передбачених цими Правилами та Кодексом комерційного обліку. У свою чергу, матеріали справи не містять доказів, що у спірних правовідносинах наявні випадки, які б дозволяли здійснювати споживання електричної енергії без розрахункових засобів комерційного обліку.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що приписи п. 2 спірного у цій справі рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII покладають на споживачів житлових будинків по АДРЕСА_1 , обов'язок встановити засоби обліку (лічильники), зокрема, електропостачання. Тобто, у цій частині рішення органу місцевого самоврядування констатує обов'язок споживачів забезпечити встановлення необхідних засобів обліку, що й так є обов'язковим в силу наведених вище норм законодавства. При цьому норми, що таке встановлення має здійснюватися саме за рахунок споживачів, указане положення п. 2 спірного рішення, всупереч доводів апелянта, не містить.
Разом з тим, зважаючи на встановлені вище обставини відсутності у Дівичківської сільради як органу місцевого самоврядування повноважень із регулювання взаємовідносин побутового споживача електричної енергії з її постачальником, колегія суддів приходить до висновку, що спірний нормативний акт - пункт 2 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII, підлягає визнанню протиправним та нечинним в частині, що зобов'язує споживачів житлових будинків встановити засоби обліку (лічильники) електропостачання по АДРЕСА_1 .
У свою чергу судова колегія зауважує, що Київський окружний адміністративний суд неправильно визначив предмет спору у відповідній частині, залишивши поза увагою, що позивачем оспорювалося рішення органу місцевого самоврядування лише в частині, що стосується електричної енергії, а не водо- і теплопостачання.
Поряд з іншим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що протиправна, на переконання позивача, відмова відповідача у встановленні засобу комерційного обліку електричної енергії за рахунок коштів територіальної громади, викладена у листі від 28.05.2020 №416 за наслідками розгляду відповідного звернення ОСОБА_1 , не є свідченням протиправного характеру спірного у цій справі положення пункту 2 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII. Адже незгода особи з індивідуальним актом, дією чи бездіяльністю, вчинених суб'єктом владних повноважень щодо неї, не може бути безумовною підставою для висновку про протиправність нормативного акта. До того ж суд апеляційної інстанції звертає увагу, що у листі від 28.05.2020 №416 Дівичківська сільрада не посилалася на своє рішення від 06.02.2020 №1085-24-VII в якості підстав для відмови у встановленні ОСОБА_1 засобу комерційного обліку електричної енергії за кошти територіальної громади.
Доводи апеляційної скарги про те, що розташування засобу комерційного обліку електричної енергії поза межами неприватизованої квартири унеможливлює несення за нього відповідальності позивачем, що свідчить про те, що встановлення такого приладу має здійснюватися власником будинку, на переконання колегії суддів, не стосується предмету цього спору в частині оспорення пункту 2 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII, оскільки, як вже було неодноразово наголошено вище, цей пункт не покладав на споживача безумовного обов'язку встановити засіб комерційного обліку за власний рахунок.
З аналогічних підстав суд апеляційної інстанції відхиляє посилання позивача на те, що за чинного правового регулювання ремонт внутрішньо будинкових систем електропостачання здійснюється за рахунок власників (співвласників), до яких позивач не належить, адже відповідні доводи не впливають на встановлену вище протиправність пункту 2 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII.
Щодо посилання апелянта на відсутність у згаданому спірному пункті рішення органу місцевого самоврядування способу його виконання колегія суддів зазначає, що, як вже було зазначено вище, пункт 2 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII фактично констатував обов'язок споживачів забезпечити встановлення необхідних засобів обліку, що й так є обов'язковим в силу наведених вище норм законодавства. Порядок же вчинення таких дій регламентовано приписами Правил та Кодексу, зміст яких щодо окресленого кола спірних правовідносин окреслено вище.
Перевіряючи висновки суду першої інстанції в частині правомірності пункту 3.1 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII, колегія суддів з урахування доводів апеляційної скарги та мотивів відзиву на неї, вважає за необхідне зазначити таке.
Із змісту наведених вище положень ч. 4 ст. 17 Закону №2189-VIII вбачається, що у разі відсутності або несправності вузлів обліку, комерційний облік здійснюється в установленому законодавством порядку в місці вводу відповідних внутрішньобудинкових систем у житлове або нежитлове приміщення споживача, під яким законодавець розуміє індивідуального або колективного споживач.
Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, закріплене у пп. 3.1 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII правило, за яким КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради» зобов'язане для будинків, які не оснащені засобами обліку, як різницю небалансу між загально будинковим лічильником розподіляти між споживачами, які не мають засобів обліку спожитої електроенергії, але фактично користуються такими послугами, узгоджується з положеннями ч. 4 ст. 17 Закону №2189-VIII. Викладене свідчить про помилковість позиції позивача про те, що така норма пп. 3.1 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII є протиправною.
Посилання апелянта на те, що такий припис спірного рішення органу місцевого самоврядування прямо суперечить положенням пп. 2.3.1 Правил, на переконання колегії суддів, необґрунтованим, оскільки нормами Закону №2189-VIII, як акту вищої юридичної сили, передбачено, що за відсутності засобу обліку комерційний облік здійснюється в установленому законодавством порядку в місці вводу відповідних внутрішньобудинкових систем у житлове або нежитлове приміщення споживача.
Доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що встановлення загальнобудинкового лічильника у будинку №4 по вул. Артилеристів в с. Дівички є протиправним, колегія суддів вважає помилковим, оскільки, як вбачається із змісту листа НКРЕКП від 06.07.2021 №4372/20.2/8-21, у спірному випадку відносини між оператором системи поділу та КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради» побудовані за схемою колективного побутового споживача, який у свою чергу як споживач зобов'язаний здійснювати комерційний облік електричної енергії та її своєчасну сплату.
При цьому всупереч твердження апелянта КП «ЖГК Дівичківської сільської ради», будучи колективним споживачем, не зобов'язане мати ліцензію (дозвіл) на здійснення такої діяльності.
У площині наведеного аргументи апеляційної скарги про те, що фактичною підставою оскарження положень пп. 3.1 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-VII є надання комунальної послуги з постачання та розподілу електричної енергії у незаконний спосіб не уповноваженою на те особою, що порушує права позивача як споживача, а також відсутністю в органу місцевого самоврядування повноважень з визначення суб'єкта надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії, колегія суддів вважає помилковими, оскільки спірним підпунктом не визначено КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради» постачальником комунальних послуг, а лише встановлено алгоритм обчислення плати за електричну енергію приміщеннями, які не оснащені засобами обліку.
Також суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було враховано доводи позивача про невиконання робіт із забезпечення безперервності та безпеки електропостачання, що порушує права позивача, а також незабезпечення утримання в належному стані комунальної власності, оскільки такі підстави позову перебувають поза межами предмету доказування у цій справі про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акта.
Окремо колегія суддів зауважує, що, як правильно підкреслив суд першої інстанції, постановою Київського апеляційного суду від 14.07.2021 у справі №373/906/19 скасовано рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 08.09.2020 та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства оборони України та Дівичківської сільради про визнання незаконними наказу Міністерства оборони України від 31.10.2018 №544 «Про передачу фондів військового містечка № НОМЕР_2 в комунальну власність територіальної громади с. Дівички Переяслав-Хмельницького району Київської області» та рішення Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області сьомого скликання від 05.04.2018 №173-6-VII «Про надання згоди на прийняття до комунальної власності Дівичківської сільської ради житлових будинків та об'єктів соціальної сфери військового містечка» та від 20.06.2018 №255-8-VII «Про внесення доповнень до рішення № 173-6-VII від 5 квітня 2018 року «Про надання згоди на прийняття до комунальної власності Дівичківської сільської ради житлових будинків та об'єктів соціальної сфери військового містечка».
Відтак твердження позивача про те, що частина фондів військового містечка №1, у тому числі шість багатоквартирних будинків, в одному з яких проживає позивач, без наявних на те правових підстав передана від Київського квартирно-експлуатаційного управління до нового власника та балансоутримувача - Дівичківської територіальної громади в особі КП «ЖКГ Дівичківської сільської ради», - є необґрунтованим та таким, що спростовано рішенням суду у справі №373/906/19, яке набрало законної сили.
З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Отже, у розумінні Конвенції, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Приписи ч. ч. 1, 2 ст. 5 КАС України визначають, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Водночас, згідно ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, суд у кожному конкретному випадку повинен з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний позивачем спосіб.
У рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, право кожної особи на звернення до суду у випадку, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси є беззаперечним та не може бути піддане сумніву. Водночас, визначені такою особою способи захисту або інші способи, які самостійно можуть визначатися судом, на переконання судової колегії, повинні передусім відповідати підставам позову та його змісту.
Як було встановлено раніше, спірні у цій справі положення пп. 3.1 рішення Дівичківської сільради від 06.02.2020 №1085-24-YII не визначають надавачем послуг з розподілу і постачання електричної енергії КП «ЖКП Дівичківської сільської ради», а відтак, як правильно зазначено судом першої інстанції, не впливають на права та обов'язки ОСОБА_1 .
З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку, що за відсутності належного обґрунтування порушення прав позивача спірним положенням підпункту 3.1 акта органу місцевого самоврядування та з огляду на встановлені обставини його відповідності вимогам актів вищої юридичної сили, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про необґрунтованість заявленої відповідної частини позовних вимог.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 75 000,00 грн колегія суддів зазначає таке.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Приписами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до ч. 1 ст. 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Згідно ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
У розвиток цих положень у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (п. 54).
Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.
При цьому, матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту завдання позивачу моральної шкоди, а також наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням відповідача.
Щодо посилання апелянта на те, що всупереч висновків суду першої інстанції свідоцтво про хворобу від 13.04.2004 підтверджує наявність у позивача хронічних захворювань, загострення яких зумовило подальше перебування на стаціонарному лікуванні у жовтні 2022 року, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що будь-якого причинно наслідкового зв'язку з госпіталізацією позивача у жовтні 2022 року та прийняттям у лютому 2020 року відповідачем спірного у цій справі нормативного акта матеріали справи не містять, а позивачем не наводиться.
За таких обставин справи вимога про відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає, про що правильно зазначив суд першої інстанції.
Щодо заявленого позивачем у судовому засідання клопотання про постановлення окремих ухвал: 1) на адресу Кабінету Міністрів України щодо незабезпечення безперебійного постачання електроенергії; 2) щодо порушення, яке має ознаки кримінального правопорушення, стосовно незаконних поборів у вигляді завищеної плати за електроенергію та діяльності осіб, які цьому сприяють; 3) щодо судді першої інстанції Журавля В.О., колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 8, 9 ст. 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.
Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати.
Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк. За відповідним клопотанням прокурора або органу досудового розслідування вказаний строк може бути продовжено.
Тобто, окрема ухвала є способом реагування суду на випадки виявлення порушення законності та правопорядку, які не можуть бути усунуті ним самостійно при вирішенні адміністративного спору з використанням представлених адміністративним процесуальним законом засобів. Окрема ухвала виноситься судом у зв'язку з виявленням під час судового розгляду справи порушення законності з боку, зокрема, суб'єкта владних повноважень, які не охоплюються предметом спору та не можуть бути усунуті шляхом розв'язання спору по суті.
Окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
У площині наведеного колегія суддів зазначає, що під час розгляду цієї справи не надавалася оцінка обставинам дотримання уповноваженими особами правил та порядку постачання до належної позивачу квартири електроенергії, адже предмет спору стосувався законності нормативно-правового акта органу місцевого самоврядування. Відтак у спірному випадку визнання окремих положень такого акта протиправними та нечинними є достатнім та належним способом захисту прав особи, за захистом яких він звернувся. Викладене свідчить про відсутність правових підстав для постановлення окремих ухвал на адресу Кабінету Міністрів України та щодо можливої наявності у діях певних осіб кримінального правопорушення.
З приводу вимоги позивача про постановлення окремої ухвали щодо судді Київського окружного адміністративного суду Журавля В.О. колегія суддів зазначає, що у межах цього спору допущені судом першої інстанції неправильне застосування норм матеріального права не зумовлюють у суду апеляційної інстанції висновок про необхідність додаткового реагування у порядку ст. 249 КАС України.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення порушено норми матеріального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи в частині. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду - скасувати в частині.
Крім іншого, відповідно до ч. 6 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
З урахуванням наведеного судова колегія приходить до висновку про необхідність стягнення з Дівичківської сільради за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги, в сумі 630,60 грн пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги з урахуванням ставки судового збору, яка підлягала сплаті при поданні позовної заяви у 2020 році.
Крім того, позивач у судовому засіданні 08.07.2025 просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, зокрема, витрати на правничу допомогу за розгляд справи в Шостому апеляційному адміністративному суді.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Приписи ч. 3 ст. 134 КАС України визначають для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати у тому числі розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо.
Аналогічна позиція підтримується Верховним Судом у постанові від 01 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що обов'язковою умовою для врахування судом таких доказів є їх подання до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Крім того, колегія суддів, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 810/2760/17, вважає за необхідне звернути увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що приписи КАС України покладають обов'язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Наведений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 20 січня 2021 року у справі № 120/3929/19-а.
Судом апеляційної інстанції враховується, що будь-яких заперечень щодо неспівмірності заявлених до присудження на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу відповідачами не надано. Разом з тим, з огляду на правову позицію Верховного Суду (постанова від 25 липня 2023 року у справі № 340/4492/22) це не впливає на обов'язок суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу застосовувати вимоги частин першої-четвертої статті 134 КАС України і перевіряти заявлені витрати на відповідність іншим, окрім співмірності, критеріям.
Відтак, перевіряючи обґрунтованість заявлених до відшкодування витрат, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Так, на підтвердження витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції представником позивача були надані:
- договір від 19.12.2023 №69-12 про надання правової допомоги, пунктом 4.1 якого передбачено, що отримання винагороди адвокатом за надання правової допомоги відбувається у формі гонорару, а за правилами пункту 4.3 за надання правової допомоги клієнт авансовано сплачує адвокату гонорар у фіксовані сумі або у процентному відношення залежно до ціни позову відповідно до домовленості сторін;
- акт приймання-передачі наданих послуг з надання правничої допомоги від 08.07.2025, в якому наведений перелік наданих адвокатом Нестеренком Є.А. послуг ОСОБА_1 на суму 18 000 грн.
Верховний Суд у постанові від 10.11.2022 у справі № 2040/6997/18 підкреслив, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Cуд також має враховувати чи пов'язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.
Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Відтак, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави (п. 1); складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру (п. 2); представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами (п. 6).
Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Як було встановлено вище, до складу вартості наданої адвокатом Нестеренком Є.А. правової допомоги останнім до переліку виконаних робіт включено первинне консультування адвоката (2 години по 1000 грн), аналіз матеріалів першої інстанції та оцінка можливості подачі апеляційної скарги (2 години по 1000 грн), підготовка тексту апеляційної скарги (2 години по 1500 грн), друк, підготовка, підписання та надсилання апеляційної скарги і додатків до неї (3 години по 1000 грн), переписка із судом першої інстанції щодо забезпечення передачі справи до суду апеляційної інстанції (2 години по 1000 грн), робота в суді щодо знаходження судової справи та забезпечення передачі (2 години по 1500 грн), робота з апелянтом щодо збору копій всіх наявних у нього документів, копіювання їх та пересилання в суд апеляційної інстанції (2 години по 1000 грн), представництво інтересів апелянта в Шостому апеляційному адміністративному суді (1 година вартістю 1000 грн).
Водночас, щодо обґрунтованості таких витрат, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що складання і підготовка апеляційної скарги належить до такої діяльності адвоката як складання процесуальних документів, до якої входить, зокрема, консультування клієнта, попереднє вивчення документів, підписання та надсилання такої скарги. Отже, окреме виділення від складання апеляційної скарги таких послуг є необґрунтованим, позаяк це є елементом підготовки апеляційної скарги, а тому такі витрати не можуть вважатися обґрунтованими.
Послуги щодо надання консультацій клієнту у спірному випадку не можуть вважатися пов'язаними з розглядом справи, оскільки наслідки прийняття рішення суду першої інстанції не перебувають у взаємозв'язку із наданням адвокатом правової допомоги у суді.
Крім того, колегією суддів враховується, що переписка із судом першої інстанції щодо забезпечення передачі справи в суд апеляційної інстанції, поїздка до суду першої інстанції, а також надання копій документів до суду апеляційної інстанції з метою відновлення справи не належать до витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи, оскільки положеннями КАС України передбачено загальні правила направлення матеріалів справи до суду апеляційної інстанції, які за ними й надійшли до Шостого апеляційного адміністративного суду.
З урахуванням наведеного, за відсутності обґрунтування неминучості і обов'язковості понесених позивачем витрат саме у такому розмірі, наведених вище мотивів та часткового задоволення вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про необхідність зменшення належної до стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача суми таких витрат до 2 000 грн.
Що стосується вимог ОСОБА_1 про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Дівичківської сільради витрат, пов'язаних із переїздом до іншого населеного пункту (з с. Дівички до м. Києва та у зворотному напрямку) в сумі 1 115,10 грн, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 135 КАС України витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.
Розмір витрат, пов'язаних з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, визначається вартістю квитків на залізничний, автомобільний, водний, повітряний транспорт або ж підтвердженою вартістю пального, необхідного для переїзду до суду власним автотранспортом.
Положеннями ч. 3 ст. 135 КАС України встановлено, що граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов'язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Кабінет Міністрів України 27.04.2006 прийняв постанову № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави», додатком до якої встановлено (компенсація в адміністративних справах), що витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, її представникові не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження (далі - Постанова № 590).
Постановою від 02.02.2011 № 98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» Кабінет Міністрів України затвердив суми витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, згідно з додатком 1 (далі - Постанова № 98).
Відповідно до п. 1 п. 7 Постанови № 98 державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються витрати, зокрема, на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті).
На переконання ОСОБА_1 , те, що він поніс витрати, пов'язані з прибуттям апелянта та його представника до міста Києва для участі у судовому засіданні 08.07.2025 у розмірі 1 115,10 грн, підтверджується фіскальним чеком від 01.07.2025 №2890120, та у судове засідання 29.07.2025 у розмірі 1000,62 грн - фіскальним чеком від 25.07.2025 №454712.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що такі фіскальні документи не можуть бути переконливими доказами пов'язаності їх з прибуттям позивача та його представника до суду апеляційної інстанції 08.07.2025 та 29.07.2025, оскільки датовані 01.07.2025 та 25.07.2025 відповідно. Крім іншого, колегія суддів зауважує, що обов'язкова явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не визнавалася.
Окрім наведеного судова колегія підкреслює, що позивачем та його представником не було надано до суду апеляційної інстанції свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, що давало б змогу встановити марку та модель автомобіля, тип двигуна, а також середній рівень витрат пального на 100 км для можливості обчислення обсягу фактично витраченого пального та перевірки обґрунтованості заявлених до відшкодування витрат на прибуття до суду.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат, пов'язаних з прибуттям його та його представника до суду.
Керуючись ст. ст. 134, 139, 242-244, 250, 264-265, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року - скасувати в частині задоволених позовних вимог.
Ухвалити у цій частині нове рішення, яким визнати протиправним та нечинним пункт 2 рішення Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області від 06 лютого 2020 року №1085-24-VII у частині, що зобов'язує споживачів житлових будинків встановити засоби обліку (лічильники) електропостачання по АДРЕСА_1 .
В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року - залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Дівичківської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (08456, Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н., с. Дівички, вул. Сонячна, 1-а; код ЄДРПОУ 04361491) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати, пов'язані із сплатою судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 630 (шістсот тридцять) гривень 60 копійок, та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000 (дві тисячі) гривень 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 328-331 КАС України.
Повне рішення виготовлено 29 липня 2025 року.
Головуючий суддя В.В. Файдюк
Судді О.В. Епель
Є.І. Мєзєнцев