Справа № 420/8297/25
30 липня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Лебедь В.Є., розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 01001), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення від 21.02.2025 року №07-25 та зобов'язання вчинити певні дії, -
До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 01001), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384), в якій позивач просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.02.2025 року №07-25, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Ухвалою від 25.03.2025 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
10.04.2025 року (вх. №34194/24) представником відповідача до канцелярії суду подано відзив на позов.
06.05.2025 року (вх. №ЕС/43447/25) представником позивача до канцелярії суду подано відповідь на відзив.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що повідомленням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 19 від 05.03.2025 року на підставі рішення Державної міграційної служби України № 07-25 від 21.02.2025 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у зв'язку з тим, що подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту, а отримана інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв'язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідно до п.10 ч.1 ст.4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 окружному адміністративному суду.
Як вбачається з матеріалів справи, до України позивач вперше прибув 01.11.2008 року, на підставі паспортного документу гр. Сирії для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 та приватної візи типу П-1 серії НОМЕР_2 .
За матеріалами справи встановлено, що 21.02.2011 року з боку ВГІРФО ГУ МВС України в Івано-Франківській області ухвалено рішення про примусове видворення стосовно ОСОБА_1 , із забороною в'їзду терміном до 21.02.2012 року, вказане рішення позивачем не виконано.
19.05.2011 року заявник вперше звернувся із заявою про визнання біженцем до територіального органу ДМС (ОС № ODS 11/133), у зверненні повідомив про політичні переслідування з боку сирійського уряду.
Рішенням ДМС від 22.04.2013 року №269-13 особі відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначене рішення у судових інстанціях не оскаржено. В подальшому, ОСОБА_1 підтвердив, що звернення за міжнародним захистом в 2011 році відбулося виключно з метою легалізації на території України, що в свою чергу дозволяло працевлаштуватися.
15.10.2013 року позивач вдруге звернувся до ДМС з заявою про надання міжнародного захисту (ОС №2013OD0206)після подання заяви позивач зник, на процедурні та реєстраційні заходи не з'явився.
15.03.2016 року позивач втретє звернувся до ДМС із заявою про надання міжнародного захисту (ОС №2016OD0042), звернення відбулось із зволіканнями, особу притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП.
В 2016 році, під час третього звернення із заявою позивач повідомив, що він планував у 2013 році повернутися до Сирії, тому вирішив не проходити процедуру з міжнародного захисту, вважав, що не зможе зворотно перетнути державний кордон, якщо виїде з країни та отримує відмову в захисті.
Відповідно до наказу територіального органу ДМС від 22.03.2016 року №55 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке було оскаржено до суду.
Так, на виконання ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду по справі №815/3243/16 прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Територіальним органом ДМС проведено три співбесіди від 04.05.2017 року, 01.09.2017 року та від 26.04.2018 року.
Однак, процедуру розгляду заяви не завершено, заявник зник, відповідно до наказу від 02.01.2020 року №1 розгляд заяви призупинено.
На підставі письмового клопотання позивача від 13.11.2024 року (вх. №5/1-271) розгляд заяви поновлено наказом від 13.11.2024 року №228, особу притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП.
Таким чином, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, востаннє позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 15.03.2016 року, тобто через майже 8 років після потрапляння на територію України.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступних приписів законодавства.
Положеннями ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 р. № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI).
Згідно із п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до абз.5 ст.6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколом щодо статусу біженців 1967 р.), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 р. та ст.1 Закону № 3671-VI поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 р., а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 р. № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 167 глави V "Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців" УВКБ ООН, встановлено, що у країнах, де військова служба обов'язкова, факт ухилення від цього обов'язку або непокори часто є порушенням, карається за законом. Що стосується дезертирства, то воно завжди і у всіх країнах - обов'язкова чи ні військова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання варіюються в залежності від країни, і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування. Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або за ухилення від призову самі по собі не є за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.
Також суд звертає увагу на практику, яку підтримують країни Європейського Союзу. Так, відповідно до Спеціального запиту EMN (European Migration Network - Європейська міграційна мережа - мережа, що фінансується ЄС, створена з метою надання актуальної, об'єктивної, достовірної та порівнянної інформації щодо міграції та притулку для інститутів Європейського Союзу), щодо практики прийняття рішень стосовно сирійців, які уникають військової служби посилаючись на моральні переконання або міркування совісті: "Відповідно до встановленої прецедентної практики Вищих адміністративних судів Німеччини, само по собі ухилення від призову не є достатньою підставою для встановлення зв'язку з приводом для переслідування за всіма напрямками (пункт 3 статті 9 Кваліфікаційна директива). Більш того, не всі переконання, якими б щирими вони не були, будуть являти собою достатню причину для заяви статусу біженця після дезертирства або ухилення від призову. Це недостатньо, якщо людина лише не згодна зі своїм урядом.
Зазначені висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13.08.2020 р. у справі № 820/647/18 за адміністративним позовом громадянина Сирійської Арабської Республіки до ДМС України, згідно якої небажання або ухиляння від виконання свого громадянського боргу по захисту своєї країни через проходження військової служби, або через побоювання притягнення до відповідальності за порушення законодавства своєї країни, не є передбаченою підставою для надання статусу біженця на території України.
Також аргументуючи позовні вимоги, позивач наголошує на побоюванні за своє життя з огляду на складну політичну та соціально-економічну ситуацію в Сирійській Арабській Республіці.
Враховуючи надану учасниками справи інформацію по країні громадянської належності, індивідуальні обставини позивача, суд вважає, що не існує розумної можливості того, що саме позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Також суд зауважує, що можливість військових зіткнень, складний економічний стан й критична гуманітарна ситуація в Сирійській Арабській Республіці є сумнівною підставою для надання позивачу міжнародного захисту в Україні - державі, в якій понад десять років триває війна та щоденною є загроза зазнання фізичних ушкоджень та смерті через регулярні масовані обстріли.
Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду в постановах від 06.08.2020 р. по справі № 420/3327/19, вiд 06.03.2019 р. по справі № 826/14576/16, від 06.03.2019 р. по справі № 815/2505/17, від 04.03.2019 р. по справі № 815/2505/17 інформація по країні походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Суд враховує, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження фактів отримання позивачем або членами його родини погроз, переслідувань чи зазнання фізичного насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів з боку органів публічної влади Сирії.
Позивач не був і не є на даний час членом жодної політичної, релігійної, військової організації, а також, не здійснював на території Сирії активної публічної політичної діяльності, спрямованої на повалення чинної влади, не був і не є на даний час відомою публічною особою, що неминуче привернуло б увагу представників компетентних державних органів.
З огляду на наведене, суд прийшов до висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас, суд враховує, що відповідно до положення ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 р. № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постановах від 06.08.2020 р. по справі № 420/3327/19, від 16.02.2018 р. по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17), від 11.10.2018 р. по справі № 815/1892/17.
З матеріалів справи вбачається, що до України позивач вперше прибув 01.11.2008 року, на підставі паспортного документу гр. Сирії для виїзду за кордон серії 004072057 та приватної візи типу П-1 серії Y02632889.
Таким чином, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, востаннє позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 15.03.2016 року, тобто через майже 8 років після потрапляння на територію України.
В даному випадку позивачем значно порушений строк звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» складає п'ять днів.
Також, за матеріалами особової справи спостерігаються елементи належності позивача до категорії економічних мігрантів. Так, відповідно до правової позиції УВКБ ООН, «мігрант» це особа, яка добровільно залишає свою країну за умов, які відрізняються від визначення «біженець». Зазначений виїзд може бути обумовлений бажанням змін, сімейним чи іншими причинами, у тому числі економічного характеру.
Верховний Суд в постанові від 23.06.2021 року у справі №420/5005/20 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд зауважує, що при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Тривалість проміжків часу між перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Тому суд вважає, що у дійсності метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України у зв'язку з наявністю в країні його громадської належності політичних та економічних проблем та бажанням покращити життєві умови. Однак, ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець", а підпадає під поняття "мігрант".
На підставі наведеного та відповідно до п.4 та 6 ст.6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
З огляду на наведене, суд прийшов до висновку, що позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються на суб'єктивних твердженнях, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Враховуючи наведені приписи чинного законодавства, також встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, у зв'язку з чим у їх задоволенні слід відмовити в повному обсязі
Частиною другою ст.9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви, судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 01001), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення від 21.02.2025 року №07-25 та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 30.07.2025 р.
Суддя О.М. Тарасишина
.