Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області
Справа № 692/811/15-ц
номер провадження 2/695/25/25
30 липня 2025 року м. Золотоноша
Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області у складі
головуючого судді - Середи Л.В.,
за участю:
секретаря с/з - Оніщенко Н.В.,
прокурора - Циганник Я.Л.,
відповідача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Лисенка А.Ф.,
представника відповідача - Хіхло І.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом керівника Золотоніської окружної прокуратури Черненка Т.Ю., який поданий в інтересах держави до Кононівської сільської ради, правонаступником якої є Шрамківська сільська рада, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Кононівської сільської ради №12-8/Y від 18.01.2008, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14.05.2008 та зобов'язання повернути нежитлове приміщення,
У червні 2015 року прокурор Драбівського районного суду Черкаської області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Кононівської сільської ради Драбівського району Черкаської області та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Кононівської сільської ради №12-8/Y від 18.01.2008, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14.05.2008 та зобов'язання повернути нежитлове приміщення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вказаним рішення Кононівська сільська рада Драбівського району Черкаської області вирішила продати приміщення дитячого садка та подати документи для проведення аукціонних торгів при Черкаській торгово-промисловій палаті. За результатами проведення торгів з реалізації приміщення дитячого садка, 14 травня 2008 року між Кононівською сільською радою в особі сільського голови Латиш Г.С. та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу вказаного приміщення за 18 200 грн. Прокурор вважав, що вказане рішення сільської ради №12-8/Y від 18.01.2008 є незаконним, оскільки об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.
Враховуючи вказані доводи прокурор просив суд визнати незаконним та скасуванти рішення Кононівської сільської ради №12-8/Y від 18.01.2008 «Про надання дозволу на продаж комунальної власності, приміщення дитячого садка в с. Кононівка», визнати недійсним договору купівлі-продажу від 14.05.2008 дитячого садка, розташованого за адресою АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_1 повернути приміщення дитячого садка у власність територіальної громади с. Кононівка.
Вказана справа переглядалась судами неодноразово.
Рішенням Драбівського районного суду Черкаської області від 05 серпня 2015 року відмовлено у задоволенні позову.
Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 26 жовтня 2015 року рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 05.08.2015 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 липня 2016 року рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 05.08.2015 та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 26.10.2015 скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Драбівського районного суду Черкаської області від 11 серпня 2016 року відмовлено у задоволенні позову у зв'язку з пропуском прокурором строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України.
Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 30 листопада 2016 року рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 11.08.2016 скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року рішення апеляційного суду Черкаської області від 30.11.2016 скасовано у зв'язку з тим, що суди попередніх інстанцій не перевірили та не встановили виключності випадку для подання позову прокурором в інтересах держави, не з'ясували який суб'єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави або ж, що такий суб'єкт владних повноважень відсутній. За наслідками розгляду касаційної скарги матеріали даної справи передано на новий розгляд суду першої інстанції.
У зв'язку з неможливістю утворити новий склад суду для розгляду справи, дана справа передана Драбівським районним судом Черкаської області до Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області для розгляду по суті.
Керуючись ст. 32 ЦПК України ухвалою судді від 15.02.2019 р. дана справа прийнята до провадження судді та розгляд справи визначено здійснювати за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 05.01.2021 замінено відповідача - Кононівську сільську раду її правонаступником Шрамківською сільською радою Золотоніського району Черкаської області, оскільки в результаті децентралізації Кононівська сільська рада припинила свої повноваження
У вересні 2019 р. ОСОБА_1 надав до суду відзив на позовну заяву, у якому вказував, що прокурор звертаючись до суду не вказав як оскаржуване рішення суперечить інтересам територіальної громади, а тому не довів, що звертаючись до суду із цим позовом він належним чином здійснює захист її інтересів чи інтересів держави в цілому. Також позивачем не взято до уваги, що станом на 18.01.2008 р. закон не забороняв проводити відчуження майна дошкільних закладів, крім того вказане приміщення не фінансується з місцевого бюджету починаючи з 2004 року, а отже заборона на приватизацію в розумінні ст. 63 ЗУ «Про освіту» в редакції на час укладення угоди на нього не розповсюджується.
У своєму доповненні до відзиву, який отримано судом у вересні 2020р. ОСОБА_1 продовжував наполягати, що прокурором не доведено в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, та належно не обґрунтовує необхідність такого захисту. Вважав, що позов не містить належних обґрунтувань причин звернення до суду в інтересах держави як указано у правовому висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 26.05.2020 за №912/2385/18, тому просив у задоволенні позову відмовити..
У жовтні 2019 р. прокурором подано відповідь на відзив на позовну заяву, у якому вказано, що спірне майно до його відчуження належало виконавчому комітету Кононівської сільської ради Драбівського району, тобто мало статус комунального майна. Прокурором ставиться питання про скасування рішення Кононівської сільської ради, вона має статус відповідача, а інші органи за законом не мають повноважень, щодо розпоряджень комунальним майном. Згідно рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009р., №7-рп/2009, Конституційний Суд України зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є гарантією стабільності суспільних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Таким чином прокурор наполягав, що інші органи влади або посадові особи, які здійснюють захист державних інтересів у спірних правовідносинах відсутні, сільська рада не може скасувати своє ж рішення у даних правовідносинах, а тому прокурор самостійно представляє інтереси держави та звертається до суду як позивач. Необхідність звернення прокурором до суду із даним позовом полягає в тому, що діями відповідачів порушено інтереси держави у сфері освіти, а саме продаж вказаного у позові майна унеможливлює реалізацію прав громадян на освіту, адже територіальна громада в наслідок дій сільської ради була позбавлена права власності на дитячий садочок в наслідок порушення норм національного законодавства. У відповіді на відзив прокурор вказує, що посилання відповідача щодо не фінансування сільською радою приміщення дитячого садка говорить лише про її безпосередню бездіяльність щодо його утримання та вказує на додаткові підстави для захисту порушених інтересів держави прокурором.
У доповненні до відповіді на відзив, який отримано судом у жовтні 2020 р. прокурор вказував, що законодавець чітко визначає, що власником комунального майна є територіальна громада через утворені нею органи місцевого самоврядування, тобто іншого державного органу, який би мав право на розпорядження комунальним майном не визначено. Використання закладу освіти становить суспільний інтерес, а незаконність угоди, на підставі якої він вибув з комунальної власності такому суспільному інтересу не відповідає. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, вона має забезпечити перевірку дотримання законності правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Тому прокурор, з метою захисту інтересів великого числа громадян, звернувся до суд як самостійний позивач в інтересах держави та територіальної громади. Прокурор вважає, що встановивши, що оспорюваний правочин порушує державні інтереси має не тільки законне право, а й обов'язок здійснити захист таких інтересів.
У травні 2023р. керівник Золотоніської окружної прокуратури звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог, яка мотивована тим, що з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності від 27.10.2016 за №716118890 наданої відповідачем під час розгляду справи в суді, позивачу стало відомо про реєстрацію за ОСОБА_1 20.10.2016 за №17132621, на підставі рішення Центру надання адміністративних послуг Драбівської селищної ради Фрумусакій Н.М. №32076681 від 27.10.2016 право власності на земельну ділянку 7120685500:01:001:0465 площею 0,25 га під об'єктом нерухомого майна - АДРЕСА_1 . В подальшому прокурором встановлено, що проект відведення вказаної земельної ділянки, загальною площею 0,2500 га був затверджений рішенням Кононівської сільської ради від 15.09.2016 за №12-10/VII. Оскільки жителі с. Кононівка в результаті вказаного рішення сільської ради позбавлені права на земельну ділянку під дитячим садочком в наслідок порушення норм національного законодавства, прокурор вважає, що порушені інтереси держави та суспільства в особі жителів с. Кононівка на володіння та розпорядження спірним майном, а тому вважає за необхідне звернутися до суду із вимогами про повернення такого майна. Прокурор наполягає, що на вказаній земельній ділянці знаходиться об'єкт освіти, а саме дитячий садок, який не підлягає приватизації. При цьому, не дивлячись на судовий спір з приводу передачі такого майна у приватну власність сільська рада, не отримавши відповідної згоди про вилучення вказаної земельної ділянки у постійного користувача, тобто навчального закладу дитячого садка, передала вказану земельну ділянку відповідачу ОСОБА_1 .. Таким чином прокурор вважає, що оскільки за ОСОБА_1 незаконно, без відповідних правових підстав, зареєстровано право власності на вказану вище земельну ділянку, тому держава наділена правом витребувати землю у ОСОБА_1 шляхом скасування вказаного рішення сільської ради від 15.09.2016 за №12-10/VII та державної реєстрації вказаної земельної ділянки, відповідно до , зокрема ст. 26 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відтак прокурор збільшив позовні вимоги у яких просив визнати незаконним і скасувати рішення Кононівської сільської ради від 15.09.2016 за №12-10/VII, скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, з кадастровим номером 7120685500:01:001:0465, площею 0,25 га. від 20.10.2016 за №17132621 внесеного на підставі рішення Центру надання адміністративних послуг Драбівської селищної ради Фрумусакій Н.М. №32076681 від 27.10.2016 з одночасним припиненням права власності на вказану земельну ділянку та стягнути з ОСОБА_1 витрати, пов'язані із сплатою судового збору за подання позовної заяви.
У лютому 2024 ОСОБА_1 надав відзив на заяву про збільшення позовних вимог, у якому вказував, що набувши право власності на приміщення колишнього садочка він вирішив набути право власності на земельну ділянку на якій таке приміщення розташоване. Оспорюваним рішенням Кононівської сільської ради від 15.09.2016 за №12-10/VII було затверджено відведення земельної ділянки, загальною площею 0,2500 га ОСОБА_1 та останнім здійснено державну реєстрацію такої земельної ділянки в установленому законодавством порядку. Вказана земельна ділянка надана без будь-яких порушень чинного законодавства, про істотне порушення відведення такої земельної ділянки чи її реєстрації у встановленому законом порядку прокурором не вказано. Єдиною підставою для звернення прокурором до суду із вказаними вимогами про її повернення є оспорення передачі приміщення колишнього дитячого садка з комунальної власності у приватну, який розташований на ній. Вказані вимоги є безпідставними, а тому відповідач вважає, що останні не підлягають задоволенню.
Ухвалою суду від 31.05.2024 року підготовче провадження у даній справі закрито.
У судовому засіданні прокурор вказані вимоги підтримала з підстав, що вказані у позовній заяві та заяві про збільшення позовних вимог. Зауважувала, що позов є обґрунтованим, спрямований на захист інтересів держави та суспільства, а прокурор є належним позивачем у даній справі, оскільки сільська рада є відповідачем у справі та не може скасовувати своє ж рішення, а інші органи держави не вповноважені вирішувати питання належності комунального майна. Також прокурор заперечувала проти застосування строків позовної давності вказуючи, що питання строків було вирішено рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 30.11.2016.
Представник правонаступника Кононівської сільської ради, Шрамківської сільської ради у судовому засіданні 21.07.2025 та 30.09.2024 просив у задоволенні позову відмовити, пояснював, що у с. Кононівка було два дитячих садка, оскільки садок відвідувала невелика кількість дітей, то було вирішено об'єднати вказані садки та перевести дітей в один дитячий садок, приміщення іншого садка було вирішено продати, оскільки сільська рада не мала можливості утримувати два садки та й необхідності в такому утриманні не було. Крім того, спірне приміщення потребувало суттєвого ремонту, хоча сільська рада і не визнавала його аварійним. Приміщення не мало опалення, було занедбаним, ним не користувалися 5 чи 6 років, тривалий час на його утримання з бюджету сільської ради не виділялись кошти. Від продажу вказаного приміщення було відремонтовано інший садок, що знаходиться на території цього ж села.
Відповідач ОСОБА_1 у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, вказував, що він без порушень норм чинного законодавства на відкритому аукціоні придбав вказане приміщення колишнього дитячого садку. Його право власності на вказане майно було зареєстровано у встановленому на той час порядку, тобто держава визнала правомірність придбання майна, що стверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Приміщення було в занедбаному стані, а тому він здійснював його ремонт та покращення. Через тривалий час користування вказаним майном, вкладенням в його утримання коштів прокурор звернувся до суду із даним позовом, вказуючи, що таке майно у нього треба відібрати через неправомірні дії сільської ради, що є, на його думку, несправедливим.
Представник відповідача, адвокат Лисенко А.Ф. проти задоволення позову заперечував, вказував, що вказане приміщення на момент його продажу вже тривалий час не використовувалось, дитячі садки в межах територіальної громади с. Кононівка були об'єднані в один садок та діти навчаються у іншому приміщенні. Вказане приміщення більше 3-х років не використовувалось, не доглядалось, руйнувалось, не утримувалось за рахунок місцевого бюджету. Для встановлення вартості вказаного приміщення було проведено незалежну оцінку ринкової вартості даного приміщення, про що складено звіт №0-139 відповідно до якого зафіксовано неналежний стан приміщення, наявність тріщин в стінах, відсутність опалення та електрики, неналежний стан перекриття. Вказане засвідчує, що приміщення садку не використовувалось, доцільність продовження перебування його в комунальній власності відсутня, а тому сільська рада з метою отримання коштів в тому числі для належного обладнання іншого приміщення дитячого садку правомірно прийняла рішення про його продаж, що насправді і відповідало в першу чергу інтересам громади. Представник відповідача посилався на норми ст. 26 та ст. 60 ЗУ «Про місцеве самоврядування» та вказував, що ОСОБА_1 вважав, що рішення сільської ради є законним та таким, що відповідає нормам чинного законодавства, а тому є законним та добросовісним набувачем даного майна. Також ОСОБА_1 будучи законним набувачем вказаного приміщення у порядку, який встановлений чинним законодавством звернувся до сільської ради з питанням виділення та передання у приватну власність земельної ділянки, на якій розташоване вказане приміщення. Вказана земельна ділянка була видана у порядку визначеному законом, прокурором не було зазначено жодного порушення чинного законодавства, окрім думки, що майно, яке розташоване на ній не може бути передано у приватну власність. Таким чином представник відповідача наполягав, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вказаного нежитлового приміщення, а прокурором належно не обґрунтовано в чому полягає захист інтересів держави, а тим більше територіальної громади села шляхом пред'явлення даного позову. Звертаючись до суду з даним позовом прокурор не мав ніяких повноважень на представництво інтересів держави та громади в суді, а тому позов є безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню.
Заслухавши пояснення сторін у справі, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Кононівської сільської ради від 26 березня 2004 року № 14/1 вирішено провести злиття двох дитячих установ - «Яблунька» та «Калинка» в одну дитячу установу «Яблунька» із 01 червня 2004 року.
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 28 серпня 2007 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 23 жовтня 2007 року у власності територіальної громади с. Кононівка в особі Кононівської сільської ради Драбівського району Черкаської області перебувало нежиле приміщення дитячий садок, який знаходиться в АДРЕСА_1 .
Згідно технічного паспорту на вказане нежитлове приміщення від 11 липня 2007 року зазначено його призначення як дитячий садок.
Рішенням Кононівської сільської ради від 18 січня 2008 року № 12-8/Y про надання дозволу на продаж комунальної власності на приміщення дитячого садка ст. Кононівка, вирішено продати приміщення дитячого садка по АДРЕСА_1 , вартість якого не менше експертної оцінки та подати документи для проведення аукціонних торгів при Черкаській торгово-промисловій палаті.
Відповідно до Висновку Черкаської Торгово-промислової палати про вартість будівель та споруд дитячого садка, розташованих за адресою АДРЕСА_1 , який міститься у звіті №О-139 про проведення незалежної оцінки ринкової вартості колишнього дитячого садку, станом на 15 лютого 2008 року вартість об'єкту оцінки складає 18 200.00 грн.
Також суд бере до уваги стан вказаної будівлі, який зазначений у вказаній оцінці, відповідно до якої, санітарно-технічне обладнання в будівлі відсутнє, система електрообладнання відсутня, споруда потребує ремонту, в існуючому стані для використання не придатна.
Суд зауважує, що сторони у судовому процесі не заперечували неналежний стан будівлі та факт того, що вказане приміщення тривалий час не використовується як дитячий садок.
14 травня 2008 року територіальна громада села Кононівна в особі Кононівської сільської ради та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу нежилого приміщення дитячого садка відповідно до якого продавець продав і зобов'язався передати у власність покупця нежиле приміщення, дитячий садок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . а покупець купив і зобов'язується прийняти вказане майно у власність та сплатити за нього 18 200 грн. Договір посвідчений та зареєстрований нотаріусом Бірюком О.В..
Згідно п. 1.1 .зазначеного договору у власність покупця передано об'єкт: дитячий садок (А1. а), цегляний, загальною площею 205,3 кв.м, сарай (Б), погріб (В), колодязь (І). Зазначений об'єкт продано за 18 200 грн.
Відповідно до відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно за №39165690 ОСОБА_1 є власником нежилого приміщення дитячого садка, що знаходиться АДРЕСА_1 . на підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 2008 року.
З балансу сільської ради приміщення передано новому власнику актом передачі комунального майна від 15 травня 2008 року, що підтверджується його копією.
Також судом встановлено, що рішенням Кононівської сільської ради від 18.01.2008 за №12-10/VII від 15.09.2016 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,2500 га ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у власність зі зміною цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти затверджено проект землеустрою відведення земельної ділянки площею 0,2500 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд у власність зі зміною цільового призначення земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення сільської ради буда здійснена державна реєстрація права власності на земельну ділянку 0,25 га, кадастровий номер 7120685500:01:001:0465 за ОСОБА_1 , номер запису в реєстрі прав власності 47481296, що стверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №306495122.
Надаючи правову оцінку вказаним правовідносинам суд зазначає наступне.
Згідно ч. 5 ст. 63 Закону України «Про освіту» (тут і далі Закон-№1060-XII, який діяв на час продажу спірного майна, тобто станом на січень та травень 2008 року) об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.
Вказана норма, доводить прокурор, містить абсолютну заборону приватизації об'єктів та майна комунальних закладів освіти.
Оскільки сільська рада порушила законодавчу заборону щодо приватизації закладу освіти комунальної форми власності, відбувся факт незаконного відчуження у приватну власність вказаного вище об'єкта.
Повноваження прокурора з представництва інтересів держави в суді визначені Законом України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон України «Про прокуратуру»).
Позов у цій справі подано в інтересах держави в особі прокурора, який виступає як самостійний позивач.
Орган місцевого самоврядування у даній справі має статус відповідача та заперечує проти задоволення позову.
Процедура, передбачена абз. 3 і 4 ч. 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави/органу місцевого самоврядування в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави/органу місцевого самоврядування не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює (постанови ВПВС від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18).
Окрім того, у кожному випадку звернення до суду в інтересах держави/органу місцевого самоврядування прокурор має встановити, насамперед: а) суб'єкта, якому належать повноваження звертатися до суду за захистом відповідного права/інтересу; б) ефективний спосіб захисту такого права/інтересу; в) залежно від установленого - коло відповідачів ( постанова ВПВС від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.
В свою чергу, прокурор при зверненні до суду має також враховувати , що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим із відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала безперешкодне володіння загальнонародними благами та ресурсами. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами територіальної громади, у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи у публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином, або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів ( постанова ВПВС від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Частини 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).
У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).
Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.
У справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про неправомірну зміну правового статусу майна, що перебувало в комунальній власності та відноситься до об'єкту освіти та неправомірне подальше відчуження за відповідним договором такого майна, яке є власністю територіальної громади, у приватну власність, що порушує трава та інтереси територіальної громади.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Кононівська сільська рада, правонаступником якої є Шрамківська сільська рада за встановлених судом обставин не повинна бути позивачем у цій справі за позовом прокурора, спрямованим на відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади с. Кононівка. З урахуванням наведеного, суд зазначає про те, що прокурор виступаючи позивачем у даній справі не повинен був попередньо, до звернення до суду, повідомляти про це вказану сільську раду.
Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування та витребування майна у останнього набувача.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункти 4, 36))».
При цьому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України).
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об'єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.
Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).
Таким чином у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 7.9).
У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.
Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду акцентувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.
Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52) та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 02.07.2024 у справі № 906/283/22, від 01.08.2024 у справі № 910/5740/21, від 13.08.2024 у справі № 675/401/20, в яких зокрема зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду суд зазначає, що у справі, що розглядається, на час звернення прокурора з позовом про скасування рішення сільської ради, останнє було реалізовано та вичерпало свою дію шляхом укладення договору купівлі-продажу від 14.05.2008, який укладений між відповідачами.
Отже, зважаючи на викладене, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективною, оскільки її задоволення не призведе до відновлення права, яке позивач вважає порушеним, що є підставою для відмови в позові в цій частині. Вищенаведене також виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку оспорюваного договору купівлі-продажу.
Відтак, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21, від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21.
Разом з тим, оскільки позовні вимоги прокуратури спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом та вирішення спору зареєстровано за ОСОБА_1 , то позовна вимога прокурора про витребування майна є віндикаційним позовом, що, в свою чергу, є належним способом захисту прав.
Варто зазначити, що вирішуючи вказані позовні вимоги суд також має врахувати подальше виконання рішення суду, тобто його ефективність.
Позовна вимога про повернення приміщення дитячого садка, з огляду на те, що вказане приміщення було зареєстровано за сільською радою у встановленому законом порядку та в подальшому продано на підставі договору купівлі-продажу, може стати підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Чого не можна сказати про вимоги прокурора про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
Стосовно земельної ділянки з кадастровим №7120685500:01:001:0465, площею 0,25 га позовні вимоги прокурора обмежуються вимогами про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку з одночасним припиненням його права власності на неї.
В такому випадку вказана земельна ділянка, з урахуванням вимог прокурора залишається нічиєю.
Підтвердженням вказаного є те, що ВП ВС також звертала увагу на те, що відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача.
Разом із тим суд вважає, що вимоги про визнання незаконним рішення сільської ради та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку є похідними від вимог про повернення приміщення дитячого садка.
Щодо позовної вимоги про витребування у відповідача на користь сільської територіальної громади спірного приміщення суд зазначає таке.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.
На час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу зареєстроване на праві приватної власності за ОСОБА_1 .
Разом із тим, у справі, що розглядається, справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 , як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).
За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Отже договір купівлі-продажу є оплатним, а одним із основних обов'язків продавця є оплата ціни товару.
Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
При цьому суд враховує, що частина п'ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 , як кінцевий набувач спірного майна, знав чи міг знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття майна всупереч закону.
Таким чином, у разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними. Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов'язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.
Разом з цим, прокурор у позовній заяві стверджує, що розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно у будь-якому разі підлягає поверненню у власність територіальної громади, тобто по суті виконавчого комітету сільської ради.
Відповідно до приписів частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування.
При цьому, статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада як власник спірного об'єкта нерухомості делегує сільській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Таким чином, здійснення Кононівською сільською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.
Таку правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 15.03.2017 у справі №916/2130/15.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.
Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Разом з тим, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди, при застосуванні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача.
Щодо пропорційності легітимної мети втручання у право власності добросовісного набувача суд зазначає таке.
У своїх рішенням Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), «Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 01.06.2006, заява N 47148/99).
Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 Конвенції, зміст по суті якої, вимагає дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Отже, особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинна дотримуватися справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.
Водночас у судовій практиці наявні випадки, коли втручання держави у право власності відповідача є пропорційним незалежно від наявності у нього статусу добросовісного чи недобросовісного набувача спірного нерухомого майна (див. постанову Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 924/1351/20 (924/914/20)).
Тобто наявність у відповідача статусу добросовісного набувача спірного майна, з огляду на зміст статті 388 ЦК України, не є безумовною підставою для відмови у задоволені позовних вимог у випадках, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №674/31/15-ц). Водночас наявність оплати з боку добросовісного набувача за спірне майно, з огляду на зміст статті 388 ЦК України, не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна від добросовісного набувача.
Одним з критеріїв для відмови суду у втручанні у мирне володіння добросовісним набувачем спірним майном є темпоральний критерій, за яким особа, яка добросовісно набула право власності на майно та володіла цим майном тривалий час, не може бути позбавлена права власності на таке майно (див. наприклад постанову Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 5011-15/2551-2012).
Положеннями ЦК України прямо не передбачено строки, в межах яких володіння майном добросовісним набувачем призводить до набуття права власності, однак, з огляду на відсутність прямо встановленого строку в положеннях ЦК України та наявність позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України, таке володіння не може становити менше 3 років (п. 64 постанови Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20).
Як вбачається з матеріалів, справи ОСОБА_1 набув право власності на спірні нежитлові приміщення відповідно до договору купівлі - продажу від 14.05.2008 року.
Позов прокурора був поданий 30.06.2015р., тобто ОСОБА_1 , будучи добросовісним набувачем спірного майна, володіє ним тривалий час (на час звернення прокурором з позовом вже більше ніж сім років), а тому позбавлення його права власності може призвести до непропорційного втручання у мирне володіння майном.
Також підставою для відмови судом у втручанні у мирне володінням майном (у задоволенні позову про витребування майна у добросовісного набувача) є суб'єктивний критерій (враховується поведінка позивача щодо вчинених дій з метою повернення спірного майна). Подібний критерій наявний у висновках Європейського суду з прав людини, який зазначає, що втручання у мирне володіння майном потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки відповідача, але і самого скаржника (див. постанови Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 5013/458/11, від 13.07.2021 у справі № 1/157-09-5588 (916/2070/20), від 29.05.2024 у справі №910/5808/20, а також постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 (п. 46).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі №461/12525/15-ц зазначила, що суди, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Встановлення таких обставин безпосередньо впливає на рішення суду за наявності прямо встановленого вибуття спірного майна поза волею власника та набуття майна добросовісним набувачем за відплатним правочином, оскільки дозволить визначити чи є таке втручання пропорційним його меті.
Як встановлено судом, у даному випадку прокурором протягом тривалого часу не вчинялись дії та не вживались заходи, спрямовані на повернення спірного майна у комунальну власність.
У позовах про зобов'язання повернути майно судам також необхідно досліджувати, чи не будуть такі заходи втручанням у право особи на мирне володіння майном, що є гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і застосовується судами України як частина національного законодавства.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168) (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Водночас, принцип законності є першою і найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу. Друге речення першого пункту передбачає позбавлення «власності» «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом впровадження «законів». Крім того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, є притаманним всім статтям Конвенції (Iatridis v. Greece [ВП], § 58; Former King of Greece and Others v. Greece [ВП], § 79; Broniowski v. Poland [ВП], § 147).
Існування правової основи у національному законодавстві саме по собі не є достатнім для дотримання принципу законності. Крім того, правова основа повинна мати певну якість, тобто вона повинна бути сумісною з верховенством права і повинна забезпечувати гарантії від свавілля. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що, згадуючи «закон» стаття 1 Першого протоколу посилається на ту саму концепцію, на яку посилається Конвенція в інших місцях використовуючи цей термін, поняття, яке включає як статутне право, так і прецедентне право (Spacek, s.r.o., v. the Czech Republic, § 54; Vistins and Perepjolkins v. Latvia [ВП], § 96).
Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (East West Alliance Limited v. Ukraine, § 167; Unsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.$. v. Bulgaria, § 37).
Будь-яке втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним публічним (та загальним) інтересам (Belane Nagy v. Hungary [ВП], п. 113).
При цьому якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
У той же час, втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68; «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).
Водночас, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Таким чином, ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
З огляду на викладене суд звертає увагу, що при розгляді справ, в яких підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу, зокрема щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, судам в першу чергу необхідно досліджувати питання наявності вищевказаних критеріїв співмірності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном, в процесі чого сторони можуть доводити наявність або відсутність обставин справи, пов'язаних з такими критеріями, шляхом подання відповідних доказів.
Як уже зазначалося, за статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов'язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються. Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 цього Кодексу.
Отже, наведені норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Цивільного кодексу України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи права власності. Водночас зазначені норми допускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема, передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 зазначила, що тлумачення змісту частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України свідчить про те, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Такими наслідками є відновлення становища сторін, яке існувало до порушення (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо їх завдано. Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнання судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами.
Отже, при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 08.10.2024 у справі № 911/549/21, від 24.09.2024 у справі № 910/3143/21, від 24.09.2024 у справі № 910/16130/23, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 також зазначила, що вимога про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності в порядку, передбаченому статтею 216 Цивільного кодексу України, не може розглядатися як санкція (покарання) лише для однієї із сторін правочину за допущене іншою стороною порушення.
Реституція спрямована на відновлення «status quo ante» у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов'язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України).
Отже, тлумачення статті 216 Цивільного кодексу України дозволяє стверджувати про те, що позивач, заявляючи позовні вимоги про повернення майна на підставі недійсності договорів купівлі-продажу, фактично заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію навіть у тому випадку, коли буквально позивач вимагає лише повернення йому майна, оминаючи мовчанням питання про повернення відповідачу отриманого позивачем за таким правочином.
Проте прокурором у позові не ставиться питання про повернення відповідачу отриманого за недійсним правочином. Тому, у розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 спірного нерухомого майна не буде дотриманий справедливий баланс, оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу (відсутність обґрунтованої компенсації у зв'язку з позбавленням права на майно), яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.
Крім того, суд враховує, що ОСОБА_1 за час користування вказаним приміщенням зробив значні його покращення та перебудови, подав документи до Департаменту ДАБІ України в Черкаській області про прийняття його в експлуатацію як житлового будинку, що стверджується заявою, яка додана до матеріалів справи.
Таким чином, після купівлі вказаного нежитлового приміщення, реєстрації права власності на нього у порядку, який був встановлений законом на той час, що по своїй суті є визнання відповідного права на це майно за відповідачем державою, відповідач здійснив невід'ємні поліпшення.
Отже, у випадку задоволення позовних вимог про витребування спірного майна на користь територіальної громади, в свою чергу у ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, виникають правомірні сподівання на обґрунтовану та справедливу компенсацію у відповідному розмірі у зв'язку з позбавленням його права власності на майно.
У цьому аспекті суд приймає до уваги позицію, висловлену представником сільської ради, що кошти отримані від реалізації вказаного приміщення були витрачені на ремонт іншого, діючого на території сільської ради дитячого садка, а відповідно задоволення цього позову призведе до необхідності відповідного відшкодування добросовісному набувачу при поверненні спірних приміщень до комунальної власності значних сум коштів з бюджету громади, таким чином таке рішення жодним чином не відновить та не покращить економічний інтерес та/або становище територіальної громади с. Кононівка.
Таким чином, з одного боку, за обставин відсутності компенсації у зв'язку з позбавленням права власності ОСОБА_1 на спірне майно, на останнього буде покладено надмірний та несправедливий тягар відповідальності за дії інших осіб, зокрема сільської ради.
Водночас, у випадку проведення обґрунтованого відшкодування на користь вказаного відповідача за рахунок коштів територіальної громади, прокурором не доведено обставин отримання останньою будь-якого економічного ефекту, а відповідно і захисту державного інтересу внаслідок задоволення позову.
Крім вказаного вище, суд вважає за необхідне зазначити також те, що звертаючись до суду із вказаним позовом прокурор посилається на необхідність захисту прав територіальної громади та держави, що полягає у незаконному продажі дитячого садочку у приватну власність, а відповідно захисту права на освіту територіальної громади.
Суд підкреслює, що із наведеної вище практики Верховного суду так і практики ЄСПЛ вбачається, що втручання прокурора у цивільні справи має бути виправдане лише за наявності чіткого та обґрунтованого публічного інтересу. Просте посилання на порушщення закону, якщо це не тягне за собою серйозних наслідків для суспільства чи держави, є недостатнім для такого втручання. Відтак втручання прокурора повинно мати реальний, а не гіпотетичний інтерес. Конкретизація, в чому полягає публічний інтерес повинна містити не загальні посиланні на формальні права та наміри захисту закону, а чітке пояснення, які саме блага держави чи суспільства порушені або під загрозою. Тобто, сучасна практика ЄСПЛ та Верховного Суду чітко орієнтує на те, що прокурор у цивільних справах не може діяти виключно на підставі формального порушення законодавства, він зобов'язаний довести, що таке порушення дійсно зачіпає реальні інтереси держави чи суспільства і це призвело до відчутних негативних наслідків, і що саме його втручання є необхідним та виправданим для ефективного захисту цих інтересів.
У справі, що розглядається судами неодноразово було встановлено, що на території вказаної сільської ради діяло два дитячих садочки, які були об'єднані та переведені в один. Приміщення, яке було придбано відповідачем не використувавалось під потреби дитячого садка, останнє було занедбано, а тому територіальною громадою, представником якої є сільська рада було прийнято рішення про його продаж. Кошти, які були отримані від продажу даного приміщення були витрачені на ремонт діючого садка.
Як вказано вище, прокурором не доведено, що ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем, а тому повернення у власність сільської ради вказаного приміщення призведе до необхідності вирішення питання відшкодування коштів.
Таким чином, на переконання суду, позивачем не доведено, а ні порушення права територіальної громади на освіту, а ні належності та ефективності застосування такого заходу.
Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підставі викладеного, враховуючи викладені висновки про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку про відмову у задоволені даного позову у повному обсязі.
Частиною 1 статті 131 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до п. п. 1, 2 ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача. У разі відмови в позові - на позивача.
Оскільки позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, не підлягають стягненню і судові витрати з відповідача на його користь.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 10, 13, 18, 19, 81, 82, 89, 133, 141, 160, 263-265, 273, 274 ЦПК України, суд
У задоволенні позовних вимог керівника Золотоніської окружної прокуратури Черненка Т.Ю., який поданий в інтересах держави до Кононівської сільської ради, правонаступником якої є Шрамківська сільська рада, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Кононівської сільської ради №12-8/Y від 18.01.2008, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14.05.2008 та зобов'язання повернути нежитлове приміщення - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Черкаського апеляційного суду.
Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя : Середа Л.В.