22 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/6915/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників сторін:
позивача - Дусановський С. К., Головацький О. С.,
відповідача - Студенко Р. В.,
третіх осіб - Жиляєва Ю. Г., Кібець Р. Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту автомобільних доріг Міністерства інфраструктури Грузії (попередня назва - Департамент автомобільних доріг Міністерства регіонального розвитку та інфраструктури Грузії)
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 (судді: Скрипка І. М. - головуючий, Козир Т. П., Мальченко А. О.) у справі
за позовом Департаменту автомобільних доріг Міністерства регіонального розвитку та інфраструктури Грузії
до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк",
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком", Національний банк України, Кабінет Міністрів України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
про стягнення 6 785 342,57 Євро, що еквівалентно 200 028 499,50 грн,
У травні 2019 року Департамент автомобільних доріг Міністерства регіонального розвитку та інфраструктури Грузії (наразі - Департамент автомобільних доріг Міністерства інфраструктури Грузії (у зв'язку зі зміною найменування) далі - Департамент автомобільних доріг) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", банк) про стягнення 6 785 342,57 Євро.
На обґрунтування позовних вимог, позивач посилався на те, що банк видав Департаменту автомобільних доріг гарантію за вимогою на суму 6 785 342,57 Євро у забезпечення виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Шляхове будівництво "Альтком" (далі - ТОВ "ШБ "Альтком", боржник) зобов'язань за укладеним із Департаментом автомобільних доріг контрактом від 12.12.2013 № EWHG/CW/ICB-01 (далі - контракт від 12.12.2013). У зв'язку з достроковим розірванням вказаного контракту Департамент автомобільних доріг звернувся до банку з вимогою про виплату гарантії, яка була відхилена останнім. За доводами позивача відповідно до умов гарантії вона підлягає безумовному виконанню банком, для чого достатньо факту звернення бенефіціара з вимогою, оформленою відповідно до умов гарантії. При цьому всі підстави для відхилення вимоги мали бути вказані банком у першій відмові від виконання гарантії, що прямо передбачено Уніфікованими правилами для гарантій за вимогою Міжнародної торговельної палати у редакції 2010 року, публікація № 758. У період із 14.12.2017 по 07.03.2019 банк сім разів відхиляв вимоги Департаменту автомобільних доріг щодо виконання гарантії, при цьому кожного разу вказував нові підстави для відхилення вимоги. З огляду на наведене, позивач стверджував, що ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" безпідставно ухиляється від виконання зобов'язань за гарантією, чим порушує його права.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що Департамент автомобільних доріг не підтвердив порушення божником зобов'язань за контрактом від 12.12.2013, а отже і наявність підстав для виконання гарантії.
ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", у свою чергу, звернулося до суду першої інстанції із зустрічним позовом про визнання недійсною гарантії від 11.12.2013, виданої банком на користь Департаменту автомобільних доріг (бенефіціару), з тих підстав, що гарантія видана до дати укладення контракту, тобто без існування основного зобов'язання та не містить усіх обов'язкових реквізитів, тому не відповідає вимогам законодавства.
Справа господарськими судами розглядалася неодноразово.
Відмова у зустрічному позові не була предметом нового розгляду справи.
За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 15.10.2024 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на користь Департаменту автомобільних доріг 6 785 342,57 Євро, судовий збір у розмірі 22 554,94 Євро, судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 008 525,23 грн та судовий забір за подання касаційної скарги у розмірі 1 344 700,30 грн.
Суд виходив із того, що наявні у матеріалах справи докази у сукупності підтверджують належне виставлення позивачем вимоги відповідачу, звернення позивача з вимогами про виплату у строки дії гарантії, з огляду на що у відповідача виник обов'язок зі сплати гарантійних зобов'язань. Враховуючи те, що відповідачем не подано до матеріалів справи доказів виплати ним за гарантією, суд дійшов до висновку, що позивач обґрунтовано звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача заявленої суми. Водночас суд зазначив, що наведене не звільняє позивача від обов'язків в силу приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" дотриматись процедури пред'явлення кредиторських вимог, а також не позбавляє відповідача здійснити їх оцінку з урахуванням ступеня черговості виконання, з урахуванням вимог наведеного закону.
Згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 15.10.2024 у цій справі та прийнято нове рішення про відмову в позові. Здійснено розподіл судових витрат.
Апеляційний господарський суд виходив із того, що у наведеному випадку спір стосується настання/ненастання гарантійного випадку у зв'язку зі зверненням Департаменту автомобільних доріг до банку з вимогою про виконання гарантії, починаючи з 06.12.2017. З огляду на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20, суд дійшов висновку, що дотримання/порушення зобов'язання підрядника за контрактом не впливає на чинність вимоги Департаменту автомобільних доріг про виплату за банківською гарантією. За висновками суду, спір щодо настання/ненастання гарантійного випадку та обумовленого гарантією обов'язку банку у наведеному випадку має розглядатись у порядку, передбаченому частиною 4 статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", предметом позову якого мають бути вимоги щодо акцептування спірних кредиторських вимог, зважаючи на те, що з 25.02.2022 банк перебуває в процедурі ліквідації та має відкликану банківську ліцензію. Звідси апеляційний господарський суд констатував ухвалення судового рішення місцевим господарським судом без урахування положень спеціальних норм - Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Не погоджуючись із ухваленою у справі постановою суду апеляційної інстанції, Департамент автомобільних доріг подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у цій справі та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 15.10.2024.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме оскаржувана постанова ухвалена із порушенням пункту 1 статті 316 та частини 5 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, без урахування висновків та вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 25.06.2024 у справі № 910/6915/19; з неправильним застосуванням положень статей 36, 46, 48, 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" та пункту 1, частини 1 Розділу VII Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідовуються, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12.09.2018 у справі № 495/10362/13-ц, від 03.11.2022 у справі № 910/5680/21, від 01.02.2021 у справі № 761/8453/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 757/3572/17-ц щодо належного способу захисту; (3) з неправильним застосуванням положень статей 560, 562- 566 Цивільного кодексу України, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20, від 25.06.2024 у справі № 910/6915/19.
ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у відзиві на позов заперечує проти доводів касаційної скарги, просить її залишити без задоволення, а оскаржену постанову - без змін, та закрити касаційне провадження, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки правовідносини у справах, на які посилався скаржник, не є подібними до правовідносин, що виникли у цій справі.
Від Департаменту автомобільних доріг надійшло клопотання про зміну найменування позивача.
Від Кабінету міністрів України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити без змін оскаржену у справі постанову як законну та обґрунтовану, а касаційну скаргу - без задоволення.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб також заперечив проти касаційної скарги, просить відмовити у її задоволення, а оскаржену у справі постанову залишити без змін.
Переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції установив фактичні обставини справи, які свідчать про укладення 12.12.2013 між Департаментом автомобільних доріг (замовник) і ТОВ "ШБ "Альтком" (підрядник) контракту № EWHG/CW/ICB-01 на виконання робіт з будівництва ділянки дороги Самтредія - Гріголеті Лот 1 - км. 0+000-км.11+500, у пункті 4.2 якого передбачено забезпечення виконання контракту, що видається банком або фінансовою установою, для належного виконання зобов'язань у відповідній сумі.
11.12.2013 банк (гарант) видав Департаменту автомобільних доріг (бенефіціару) гарантію за вимогою № GА/13/2103/SS зі строком дії до 24.01.2018 на забезпечення виконання підрядником зобовязань за контрактом від 12.12.2013 (далі - гарантія). У подальшому банк продовжив строк дії гарантії до 24.07.2019.
Відповідно до умов гарантії гарант безвідклично зобов'язався виплатити бенефіціару (Департаменту автомобільних доріг) у Євро будь-яку суму або суми, що не перевищують 6 785 342,57 Євро (3 392 671,29 Євро) та євро-еквівалент 7 674 900, 98 Ларі, така сума підлягає сплаті у видах валют та пропорціях валют, у яких сплачується ціна контракту, після одержання банком належної вимоги бенефіціара, що підтверджується заявою бенефіціара, або в самій вимозі, або в окремому підписаному документі, що підтверджує або ідентифікує вимогу про те, що принципал порушив своє(ї) зобов'язання за контрактом, при цьому бенефіціар не зобов'язаний доводити чи обґрунтовувати свою вимогу або зазначені в ній суми. Ця гарантія регулюється Уніфікованими правилами № 758, окрім того, що підтверджуюча заява на підставі статті 15 (а) виключається з тексту цієї гарантії.
06.12.2017 бенефіціар звернувся до гаранта з вимогою про виконання гарантії на загальну суму 6 785 342,57 Євро, посилаючись на дострокове розірвання контракту від 12.12.2013, відповідно до повідомлення замовника у листі від 18.07.2017 № 2-07/7574 про припинення контракту, яке мотивовано невиконанням підрядником робіт відповідно до умов такого контракту.
30.10.2017 замовник надіслав підряднику засвідчений інвойс про припинення/завершення інженером, із вимогою до підрядника (боржника) здійснити платіж протягом 28 днів після отримання інвойсу.
Проте у задоволенні цієї вимоги гарант відмовив (повідомлення від 14.12.2017) з посиланням на використання факсимільного відтворення підпису при оформленні вимоги.
27.12.2017 бенефіціар повторно направив гаранту вимогу щодо виконання гарантії на загальну суму 6 785 342,57 Євро із використанням власноручного підпису уповноваженої особи бенефіціара, у задоволенні якої 09.01.2018 було відмовлено з посиланням на відсутність доказів у підтвердження повноважень особи, яка підписала вимогу.
02.02.2018 бенефіціар направив наступну вимогу щодо виконання банківської гарантії, яка супроводжувалась документами, що підтверджували повноваження особи, яка її підписала, представництво бенефіціара та автентичність підпису, у задоволенні якої банк також відмовив згідно з повідомленням 12.02.2018, посилаючись та те, що сума, яку вимагає бенефіціар, не відповідає сумі, що може вимагатися за банківською гарантією.
У подальшому у період із березня 2018 року по березень 2019 року банк ще декілька разів відхиляв вимоги бенефіціара, мотивуючи такі відмови неможливістю обрахувати загальну суму, що підлягає сплаті за пред'явленою вимогою.
Також суд апеляційної інстанції установив, що відповідно до постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 19 "Про особливості припинення діяльності банків в умовах воєнного стану" Національний банк України має право прийняти рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, що перебуває під контролем держави-агресора.
На підставі рішення Правління Національного банку України № 90-рш/БТ від 25.02.2022 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" вирішено відкликати банківську ліцензію та ліквідувати вказаний банк.
Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 25.02.2022 № 130 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та делегування повноважень ліквідатора банку" розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" строком на три роки з 25.02.2022 до 24.02.2025, призначено уповноважену особою Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора банку, визначені Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", зокрема, статтями 37, 38, 47-52, 521, 53, в тому числі, з підписання всіх договорів, пов'язаних з реалізацією активів банку у порядку, визначеному законом, окрім повноважень в частині організації реалізації активів банку строком на три роки з 25.02.2022 до 24.02.2025 включно.
Предметом позову у справі є вимога Департаменту автомобільних доріг до банку про стягнення 6 785 342,57 Євро суми гарантії.
Місцевий господарський суд позов задовольнив. Натомість апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, а в позові відмовив.
Скасовуючи судове рішення та відмовляючи у позові, апеляційний господарський суд дослідив обставини справи і наявні у ній докази, надав оцінку доводам учасників справи, урахував, серед іншого, положення статей 562, 563, 565 Цивільного кодексу України, Уніфікованих правил № 758, статей 2, 3, частини 5 статті 36, частини 4 статті 44, частин 2, 3 статті 46, частини 1, 4, 8 статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статей 4, 39 Закону України "Про виконавче провадження", а також судову практику Верховного Суду щодо застосування положень Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та дійшов висновку, що спір у цій справі стосується не дійсності самої банківської гарантії, а настання/ненастання гарантійного випадку та обумовленого гарантією обов'язку банку, який з 25.02.2022 перебуває в процедурі ліквідації та має відкликану банківську ліцензію, тому такий спір має розглядатись у порядку, передбаченому частиною 4 статті 49 Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", предметом позову якого мають бути вимоги щодо акцептування спірних кредиторських вимог. Суд зазначив, що перебування банку у процедурі ліквідації унеможливлює стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено спеціальним законом. За висновками суду, кредиторські вимоги Департаменту автомобільних доріг підтверджуються документально - гарантією за вимогою № GА/13/2103/SS, виданою банком 11.12.2013, на забезпечення виконання підрядником зобов'язань за контрактом від 12.12.2013; позивач не звертався до банку з вимогами про включення кредиторських вимог за банківською гарантією до реєстру акцептованих вимог кредиторів у спірній сумі. Оскільки місцевий господарський суд під час вирішення спору помилково не врахував вимог спеціального закону - Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", то суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування судового рішення і відмову у позові.
Згідно з положеннями статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З урахуванням положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Як уже зазначалося, скаржник звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на судові рішення у справі, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Разом із тим зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції звертає увагу на те, що Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.
Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду, у справах № 495/10362/13-ц, № 761/8453/19, № 757/3572/17-ц, оскільки висновки, зазначені у вказаних скаржником справах, зроблені судами з урахуванням інших, індивідуальних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у вказаних справах та у цій справі № 910/6915/19 подібними.
Спір у справі № 757/3572/17-ц пов'язаний із зобов'язаннями банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, і висновок Верховного Суду було сформульовано/конкретизовано щодо застосування пункту 1 частини 6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" стосовно виключення з обмеження, встановленого пунктом 1 частини 5 цієї статті. Вказані положення не регулюють спірних правовідносин, що виникли у цій справі, що розглядається, за позовом юридичної особи до банку про стягнення банківської гарантії. До того ж апеляційний господарський суд, відмовляючи у позові послався, зокрема, на положення частини 4 статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
У справах № 495/10362/13-ц, № 761/8453/19 спори теж стосувалися виконання зобов'язань за договорами банківського вкладу. Висновки у зазначених скаржником справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у зазначених справах доказів та встановлених фактичних обставин. Тобто у вказаних скаржником справах, які переглядались Верховним Судом, норми права застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування.
Посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання на постанову Верховного Суду від 03.11.2022 у справі № 910/5680/21 (спір про стягнення авансового платежу на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України). Так, скасовуючи судові рішення у вказаній справі та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд виходив із того, що суд першої інстанції, залишивши без розгляду клопотання позивача про долучення доказів до матеріалів справи, допустився порушення норм процесуального права (статей 86, 207, 209, 236 Господарського процесуального кодексу України) з огляду на недотримання порядку з'ясування обставин справи та неповне дослідження зібраних у справі доказів (з урахуванням поважності причин неподання таких доказів до суду в межах визначеного процесуальним законом строку), на що всупереч наведеним в апеляційній скарзі доводам не звернув увагу й суд апеляційної інстанції. Крім того, як зазначив суд касаційної інстанції попередні судові інстанції не надали правової оцінки істотності встановлення відповідних обставин щодо припинення контракту між позивачем та товариством та їх значення для правильного вирішення цієї справи, ураховуючи необхідність дослідження обставин наявності/відсутності правових підстав набуття/збереження спірних грошових коштів саме відповідачем.
Водночас колегія суддів звертає увагу, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. До того ж Верховний Суд у справі № 910/5680/21 не формував висновків щодо застосування норм Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та положеннями цього Закону, ухвалюючи постанову, не керувався.
Стосовно посилань скаржника на постанову Верховного Суду від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20 та на постанову у цій справі, згідно з якою справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, то колегія суддів їх відхиляє, оскільки висновки, викладені у них були враховані судом апеляційної інстанції, про що свідчить зміст оскарженої постанови апеляційного господарського суду.
Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
Ураховуючи конкретні встановлені обставини цієї справи, в якій подано касаційну скаргу, оскаржувана постанова не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.
Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваному судовому рішенні, скаржник має навести не особисті міркування щодо його незаконності та необґрунтованості, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з судовими рішеннями або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в таких рішеннях, не свідчить про їх незаконність.
Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування апеляційним господарським судом у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Доводи скаржника фактично ґрунтуються на власних запереченнях висновків суду апеляційної інстанції, покладених в основу судового рішення про відмову в позові, та таких висновків не спростовують.
З огляду на зазначене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови у справі з цієї підстави.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Департаменту автомобільних доріг на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у цій справі, що розглядається.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту автомобільних доріг Міністерства інфраструктури Грузії (попередня назва - Департамент автомобільних доріг Міністерства регіонального розвитку та інфраструктури Грузії) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у справі № 910/6915/19 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак