24 липня 2025 року м. Харків Справа №922/3269/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.
за участю секретаря судового засідання Міракова Г.А.,
за участю представників:
прокурор - Ногіна О.М.,
від відповідача-1 - Замніус М.В.,
від відповідача-2 - Замніус М.В.,
від відповідача-3 - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали апеляційної скарги Харківської міської ради (вх.№674Х від 24.03.2025) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24 (м. Харків, суддя Усата В.В., повне рішення складено 13.02.2025)
за позовом Керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова, м. Харків,
до 1. Харківської міської ради, м. Харків,
2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків,
3. Шувалова Миколи Вікторовича , м. Харків,
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним та зобов'язання повернути, -
Керівник Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Шувалова Миколи Вікторовича, в якому просить:
- Визнати незаконним та скасувати п. 36 додатку до рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 №713/12;
- Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, від 24.09.2012 №4895-В-С, укладений між Територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем Шуваловим Миколою Вікторовичем (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за №2774;
- Зобов'язати Шувалова Миколу Вікторовича (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), повернути Харківській міській територіальній громаді в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 04059243) нежитлові приміщення 1-го поверху № 17-:-22, загальною площею 107,2 кв. м., розташовані у житловому будинку літ. А-5» за адресою: АДРЕСА_1, а Харківську міську раду зобов'язати прийняти вищевказане нерухоме майно;
- Судові витрати покласти на відповідачів та стягнути за такими реквізитами: Харківська обласна прокуратура, код 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету- 0901010.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 позов задоволено.
Визнано незаконним та скасовано п. 36 додатку до рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 №713/12.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 24.09.2012 №4895-В-С, укладений між Територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем Шуваловим Миколою Вікторовичем (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за № 2774.
Зобов'язано Шувалова Миколу Вікторовича (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) повернути Харківській міській територіальній громаді в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 04059243) нежитлові приміщення 1-го поверху № 17-:-22, загальною площею 107,2 кв. м., розташовані у житловому будинку літ. А-5» за адресою: АДРЕСА_1, а Харківську міську раду зобов'язати прийняти вищевказане нерухоме майно.
Стягнуто з Харківської міської ради на користь Харківської обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору у розмірі 2422,40 грн.
Стягнуто з Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на користь Харківської обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору у розмірі 2422,40 грн.
Стягнуто з Шувалов Микола Вікторович на користь Харківської обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору у розмірі 2422,40 грн.
Харківська міська рада з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилася та звернулася до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм чинного законодавства, просить поновити строк на апеляційне оскарження; відстрочити сплату судового збору за подання апеляційної скарги по справі №922/3269/24; скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 по справі №922/3269/24 та прийняти рішення, яким у задоволенні позову відмовити; судові витрати покласти на Позивача.
В обґрунтування апеляційної скарги Харківська міська рада зазначає наступне:
- прокурором не визначено, в чому полягає порушення інтересів держави, не обґрунтовано необхідність їх захисту, недотримано встановленого порядку звернення до суду, а тому відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави у справі №922/3269/24;
- право орендаря на викуп орендованого майна виникло із положень ст. 289 ГК України, ст. 777 ЦК України, договору оренди і йому кореспондує обов'язок орендодавця у разі продажу майна здійснити продаж саме орендарю;
- оскільки рішення Харківської міської ради реалізовано та вичерпало свою дію, позовна вимога Прокурора про визнання його незаконним та скасування не є ефективним способом захисту прав територіальної громади м. Харкова;
- сторони уклали договір купівлі-продажу при їх вільному волевиявленні та вчинили дії, які свідчать про прийняття їх до виконання, тобто дії сторін спрямовані на реальне настання правових наслідків, а їх внутрішня воля відповідала зовнішньому її прояву, тому посилання прокурора на те, що спірні правочини не відповідають ст. 203 ЦК України не підтверджені належними та допустимими доказами;
- оскільки у даному випадку прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади у фізичної особи , яка є його фактичним власником.
Від Керівника Немишлянської окружної прокуратури міста надійшли заперечення (вх.№3939 від 27.03.2025), в яких останній просить визнати неповажними причини пропуску Харківською міською радою та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради строку на підготовку та подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24; відмовити у задоволенні клопотань представників Харківської міської ради та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 31.03.2025 відмовлено Харківській міській раді в задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору. Апеляційну скаргу Харківської міської ради (вх.№674Х від 24.03.2025) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24 залишено без руху з підстав відсутності доказів сплати судового збору.
Від Харківської міської ради надійшла заява (вх.№4576 від 11.04.2025), в якій остання просила продовжити Харківській міській раді строк на усунення недоліків за ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 31.03.2025 у справі №922/3269/24.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 16.04.2025 заяву Харківської міської ради (вх.№4576 від 11.04.2025) про продовження строку на усунення недоліків за ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 31.03.2025 у справі №922/3269/24 задоволено. Продовжено Харківській міській раді строк на усунення недоліків, встановлених при поданні апеляційної скарги рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24.
В строк, наданий судом, від апелянта надійшла заява (вх.№4973 від 21.04.2025) про усунення недоліків апеляційної скарги на виконання вимог ухвали суду від 31.03.2025. Зокрема, апелянтом надано докази сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 поновлено Харківській міській раді пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження у справі №922/3269/24. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради (вх.№674Х від 24.03.2025) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24 та призначено справу №922/3269/24 до розгляду на « 05» червня 2025 р. о 10:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №132.
30.04.2025 на адресу Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №922/3269/24 (вх.№5367).
Від Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№5801 від 08.05.2025), в якому остання просить відмовити Харківській міській раді у задоволенні апеляційної скарги у справі №922/3269/24, а рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 залишити без змін.
В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу Немишлянська окружна прокуратура міста Харкова зазначає наступне:
- суд першої інстанції вірно дійшов висновків, що прокурор у позовній заяві навів підстави для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, обґрунтував, що саме орган, який є учасником спірних правовідносин, сам допустив порушення інтересів держави, та самостійно звернувся до суду як самостійний Позивач;
- посилання представника Відповідача-1 на загальне положення ч. 2 ст. 777 ЦК України, якою передбачено, що наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання, та на загальну норму ч. 1 ст. 289 ГК України, якою передбачено право орендаря на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди, є безпідставними, оскільки спірні правовідносини виникли під час приватизації, порядок проведення якої регулюються спеціальним законодавством, яке підлягає пріоритетному застосуванню перед нормами Цивільного та Господарського кодексів України;
- воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Таким чином здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади;
- враховуючи те, що Шуваловим М.В. спірне майно не відчужувалося, а останній не є добросовісним набувачем, підстави для застосування п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України у спірних правовідносинах відсутні.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 19.05.2025 виправлено описку у п.7 резолютивної частини ухвали Східного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у справі №922/3269/24, а саме зазначено правильну дату судового засідання - « 23» червня 2025 р. об 11:30 год., замість - « 05» червня 2025 р. о 10:00 год. Дану ухвалу постановлено вважати невід'ємною частиною ухвали Східного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 у справі №922/3269/24.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 оголошено перерву у розгляді справи №922/3269/24 до « 24» липня 2025 р. о 10:00 год у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61022, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №132.
Представники третього відповідача до судового засідання Східного апеляційного господарського суду 24.07.2025 не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином. Ухвала від 23.06.2025 направлена Шувалову М.В. рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення та не вручена останньому з причин «адресат відсутній».
Відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Ураховуючи те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, судом здійснено дії щодо їх належного повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, забезпечення судом реалізації учасниками судового процесу права приймати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, сприяння у наданні їм достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та поданні процесуальних документів, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи у даному судовому засіданні.
Присутній представник 2-го та 3-го відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Прокурор заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив в задоволенні скарги відмовити, а оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу доводи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступні обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, Немишлянською окружною прокуратурою м. Харкова вивчено питання додержання вимог законодавства з питань законності відчуження державного та комунального майна, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
Встановлено, що Шевченківською окружною прокуратурою м. Харкова здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42023222060000064 від 22.03.2023 за ч. 2 ст. 364 КК України.
Під час досудового розслідування на підставі ухвали слідчого судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 20.07.2023 у справі №638/2612/23 в Архівному відділі Харківської міської ради отримано ряд приватизаційних справ, у тому числі, щодо приватизації ФО-П Шуваловим М.В. нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 (Немишлянський р-н).
Вивченням зазначеної приватизаційної справи №1997 прокуратурою встановлено, що 17.08.2001 Управлінням комунального майна та приватизації Харківської міської ради та приватним підприємцем Шуваловим М.В. укладено договір №443 оренди нежитлового приміщення (будівлі) (далі за текстом «Договір»).
Відповідно до пунктів 1.1., 1.2. Договору №443, предметом договору є нежитлове приміщення (будівля) - об'єкт оренди, право на оренду якого отримано Орендарем на підставі рішення виконкому Харківської міської ради № 1421 від 17.08.2001, а саме, нежитлове приміщення (будівля), площею 107,2 кв. м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1, літ. «А-5».
Згідно з п. 3.1. Договору, вартість об'єкту оренди станом на дату підписання Договору склала 53 500,00 грн.
Пунктом 4.5. Договору Орендар зобов'язується використовувати орендоване нежитлове приміщення (будівлю) під виробництво у відповідності з його призначенням та умовами цього Договору.
Відповідно до п.п. 4.9., 4.10., 4.13. Договору Орендар зобов'язаний своєчасно здійснювати капітальний і поточний ремонт орендованого нежитлового приміщення (будівлі). У разі проведення капітального ремонту отримати письмову згоду Орендодавця (п. 4.9.).
Здійснювати реконструкцію і перепланування нежитлового приміщення (будівлі), улаштування окремих входів по окремим проєктам, які розроблені спеціалізованими проєктними організаціями і узгоджені з Управлінням містобудування та архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності відповідного рішення Харківського міськвиконкому і письмової згоди Орендодавця.
Після проведення перепланування або реконструкції, що потягло за собою заміну конструктивних елементів приміщення (будівлі), замовити за власний рахунок в КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» технічний паспорт на це приміщення (будівлю) і не пізніше 3-х місяців після закінчення ремонтних робіт надати його Орендодавцю (п. 4.10).
Оформити (в строк до 10 днів) у встановленому порядку договір на право тимчасового користування земельною ділянкою, у тому числі, на умовах оренди, на якій розташовано нежитлове приміщення (будівля)(п. 4.13.).
Пунктами 6.3. та 6.6. Договору передбачено, що приватизація об'єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства (п. 6.3.).
При приватизації Орендар має право на компенсацію невід'ємних поліпшень оренди, здійснених ним за рахунок власних коштів, лише при умові наявності: 1) письмової згоди Орендодавця; 2) проєктно-кошторисної документації; 3) актів приймання виконаних будівельних робіт; 4) копій платіжних документів, що підтверджують здійснені Орендарем розрахунки за виконані будівельні роботи та придбані матеріали (п. 6.6.).
Пунктами 8.1., 8.8. Договору передбачено, що останній діє з 17.08.2001 по 17.08.2002. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну Договору протягом 30 днів після закінчення його строку, Договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах.
Згідно Акту прийому-передачі до орендного користування нежитлового приміщення (будівлі) від 17.08.2001, що є додатком вищевказаного Договору, нежитлове приміщення, загальною площею 107,2 кв. м., що передано в оренду приватному підприємцю Шувалову М.В., розташоване на 1 поверсі 5-поверхового житлового будинку літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1, має центральне опалення, водопровід, каналізацію, однак, потребує проведення ремонту.
Відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №22393542 від 06.04.2009, що міститься в матеріалах вищевказаної приватизаційної справи №1997, встановлено, що 03.04.2009 Комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» зареєстровано право власності Територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради (комунальна власність) на нежитлові приміщення 1-го поверху № 17 -:- 22, загальною площею 107,2 кв.м., розташовані в житловому будинку літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1, (реєстраційний номер 26837571). Реєстрацію здійснено на підставі Свідоцтва про право власності (б/н) від 25.03.2009, виданого Виконавчим комітетом Харківської міської ради.
В матеріалах вищевказаної приватизаційної справи №1997 є Додаткова угода №11 до Договору оренди нежитлового приміщення №443 від 17.08.2001, укладена між Орендодавцем - Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Орендарем - ФО-П Шуваловим М.В. на підставі звернення останнього вх.№4274 від 10.03.2011, якою Сторони змінили строк дії Договору та визначили його до 17.03.2012.
06.12.2011 ФО-П Шуваловим М.В. на ім'я начальника Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради направлено заяву щодо розгляду питання приватизації орендованого приміщення за адресою: АДРЕСА_1, літ. «А-5», загальною площею 107,2 кв. м. відповідно до Договору №443 оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 17.08.2001 (вх.№20668).
З листа Управління містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин Харківської міської ради від 21.12.2011 №5340/0/27-11, адресованого начальнику Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради як відповідь на лист останнього щодо можливості приватизації ФО-П Шуваловим М.В. нежитлових приміщень, загальною площею 107,2 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1, встановлено, що вищевказані нежитлові приміщення, загальною площею 107,2 кв.м., знаходяться у багатоповерховому житловому будинку по АДРЕСА_1, тому не можуть бути використані під виробництво, як зазначено у Договорі №443 оренди нежитлових приміщень.
Також, нежитлові приміщення не мають окремого входу.
Отже, прокуратура зауважує, що Управління містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин Харківської міської ради заперечувало проти викупу зазначених нежитлових приміщень.
Намір ФО-П Шувалов М.В. використовувати спірні приміщення під виробництво також підтверджується Свідоцтвом про сплату єдиного податку, серії Є №828718 від 01.01.2012, виданого Державною податковою інспекцією у Комінтернівському районі м. Харкова терміном до 31.05.2012, в якому зазначено, що видами діяльності суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи Шувалова М.В. є виробництво верхнього одягу (18.22.0); оптова торгівля одягом (51.42.1.). Місцем здійснення діяльності зазначено адресу: АДРЕСА_1, літ. «А-5».
Поряд з цим, Комунальне підприємству «Жилкомсервіс» листом № 304/2/07-05 від 10.01.2012 повідомило Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради та Департамент житлового господарства, що останнє не заперечує щодо приватизації ФО-П Шуваловим М.В. нежитлових приміщень, загальною площею 107,2 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1.
17.03.2012 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФО-П Шуваловим М.В. укладено Додаткову угоду №13 до договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) №443 від 17.08.2001, якою сторони домовилися Договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) №433 від 17.08.2001 викладено в новій редакції, а саме:
Відповідно до пункту 1.1. Договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення першого поверху № 17-:-22, площею 107,2 кв. м. в п'ятиповерховому будинку (технічний паспорт КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» інвентарна справа №58088 від 11.06.2007), яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, літ. «А-5» у м. Харкові.
Пунктом 1.2. Договору передбачено, що майно передається в оренду з метою використання: виробництво.
Згідно з умовами п. 3.1. Договору, вартість об'єкту оренди склала 94 739,00 грн без ПДВ (станом на 18.04.2012).
Пункт п. 4.7. Договору передбачає, що змінювати стан орендованого майна Орендар зобов'язаний виключно за письмовою згодою Орендодавця.
Відповідно до пункту 4.8. Договору Орендар зобов'язаний здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою Орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою Орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Здійснювати реконструкцію орендованого майна за письмовою згодою Орендодавця за свій рахунок по окремим проєктам, які розроблені спеціалізованими проєктними організаціями і узгоджені з Управлінням містобудування та архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством.
Після проведення перепланування або реконструкції, згідно встановленого порядку, що потягло за собою заміну конструктивних елементів приміщення (будівлі), замовити за свій рахунок в КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» технічний паспорт на це приміщення (будівлю) і не пізніше 1-го місяця після закінчення ремонтних робіт надати його Орендодавцю з метою внесення змін до договору оренди (п. 4.8).
Згідно з умовами п. 5.3. Договору, Орендар має право за письмовою згодою Орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою Орендодавця, Орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність.
Відповідно до пункту 10.1. Договір діє з 17.03.2012 по 17.03.2013.
Сторонами Договору 17.03.2012 складено у новій редакції Акт приймання-передачі орендних приміщень, де зазначено, що ФО-П Шувалов М.В. приймає в орендне користування нежитлові приміщення 1-го поверху №17-:-22, загальною площею 107,2 кв.м., розташовані у багатоповерховому житловому будинку літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1.
16.02.2012 (фактично, через 2 місяці після отримання відмови Управління містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин Харківської міської ради щодо викупу спірних нежитлових приміщень) ФО-П Шувалов М.В. повторно звернувся до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради з заявою щодо розгляду питання приватизації орендованого приміщення за адресою: АДРЕСА_1, літ. «А-5», загальною площею 107,2 кв. м., відповідно до договору №443 оренди нежитлового приміщення (будівлі) від 17.08.2001 (вх. № заяви 2643 від 16.02.2012).
Вищевказаний лист даних щодо обладнання ФО-П Шуваловим М.В. окремого входу у зазначені приміщення та використання об'єкту приватизації за інших цільовим призначенням, окрім як для виробництва, не містив.
Крім того, з листа Головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківський області № 65100-1-5194/65101 від 03.06.2024 встановлено, що ФОП Шувалов М.В. (РНОКПП - НОМЕР_2 ), який здійснює господарську діяльність, за адресою: АДРЕСА_1 , на обліку у відділі запобігання надзвичайним ситуаціям по Немишлянському району Харківської МТГ Харківського РУ (далі - ВЗНС) не перебуває, перевірки не проводились, декларацію відповідності матеріально-технічної бази суб'єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки до органів Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області не подавав.
Звернення від ФО-П Шувалова М.В. стосовно розгляду проектної документації щодо влаштування засобів протипожежного захисту (систем пожежогасіння, пожежної сигналізації, оповіщення про пожежу та управління евакуацією людей, протидимного захисту, пожежного спостереження, вогнезахисної обробки будівельних конструкцій (виробів, матеріалів), автоматизованих систем раннього виявлення загрози надзвичайних ситуацій та оповіщення населення у разі їх виникнення на нежитлові приміщення 1-го поверху № 17-:-22, що розташовані у житловому будинку літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1, до Головного управління та ВЗНС не надходили.
На думку прокуратури, вищевказане підтверджує факт невжиття ФО-П Шуваловим М.В. будь-яких заходів, спрямованих на облаштування спірного нерухомого майна згідно вимог діючого законодавства, у тому числі, щодо обладнання окремого входу.
На підставі вказаного звернення, 25.04.2012 на 15 сесії 6 скликання Харківською міською радою прийнято рішення №713/12 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», яким дозволено ФО-П Шувалову М.В. приватизувати спірний об'єкт нерухомого майна, що складається з нежитлових приміщень 1-го поверху, загальною площею 107,2 кв.м., розташованих у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, шляхом викупу (пункт 36 Рішення).
При цьому, як зауважено прокуратурою, ФО-П Шуваловим М.В. не надано жодних документів, які б давали йому право на приватизацію вищевказаних нежитлових приміщень.
Прокурор вказує, що відповідно до статті 6 Житлового кодексу України передбачено, що жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.
Окрім того, згідно Додатку Б «Терміни та визначення понять» до ДБН В.2.2-15-2005 (Державні будівельні норми України. Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення), у редакції станом на момент виниклих спірних правовідносин, нежитлове приміщення - приміщення в структурі житлового будинку, що не відноситься до житлового фонду. Є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин.
Відповідно до пункту 2.50 ДБН В.2.2-15-2005 «Нежитлові поверхи (приміщення)» у першому, другому і цокольному поверхах житлових будинків допускається розміщувати приміщення: адміністративні, магазинів роздрібної торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, відділень зв'язку загальною площею не більше 700 кв.м, банків, магазинів і кіосків з продажу преси, поліклінік, жіночих консультацій, рентгено-стоматологічних кабінетів (в разі забезпечення вимог НРБУ (v0062282-97); роздавальних пунктів молочних кухонь, юридичних консультацій і нотаріальних контор, загсів, філій бібліотек, виставкових залів, контор житлово-експлуатаційних організацій, фізкультурно-оздоровчих занять загальною площею до 150 кв.м, культурно-масової роботи з населенням (для проведення лекцій, зборів, бібліотек-читалень, кімнат для індивідуальних занять, роботи гуртків, прийому громадян депутатами тощо), дитячих художніх шкіл, центрів соціального захисту населення, центрів зайнятості населення базового рівня до 50 відвідувачів і до 15 співробітників центрів, а також груп короткотривалого перебування дітей дошкільного віку (крім цокольного поверху).
Водночас, код КВЕД 18.22.0 - «Виробництво верхнього одягу» не віднесено до переліку, передбаченого пунктом 2.50 Державних будівельних норм України. Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2- 15-2005, у редакції станом на момент виниклих спірних відносин.
Разом з цим, 28.04.2012 ФО-П Шувалов М.В. звернувся до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради з заявою про приватизацію (вих.№2202).
28.04.2012 ФО-П Шувалов М.В. звернувся до Управління комунального майна та приватизації з листом (вх.№7776 від 28.04.2012), у якому просив доручити проведення оцінки для приватизації вказаного майна ФО-П Буйницькому М.В.
На підставі вищевказаного листа наказом начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 28.04.2012 №1314 Відділу перетворення форм власності доручено зареєструвати заяву ФО-П Шувалова М.В. про приватизацію орендованих нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1.
Наказом начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради від 28.04.2012 №1315 доручено суб'єкту оціночної діяльності - ФО-П Буйницькому М.В. проведення оцінки вартості нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, з метою їх подальшої приватизації шляхом викупу.
На підставі вищевказаного наказу ФО-П Буйницький М.В. склав звіт про оцінку нерухомого майна, відповідно до якого вартість нежитлових приміщень, загальною площею 107,2 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1, станом на 30.04.2012 складає 94 739 грн без ПДВ.
Прокуратура зауважує, що у вказаному звіті відсутні будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаній нежитловій будівлі, у тому числі невід'ємні поліпшення. Крім того, середньозважений фізичний знос складає 34%. У графі «Вартість покращень» Паспорта - сертифіката об'єкта незалежної оцінки зазначено « 0».
08.05.2012 суб'єктом оціночної діяльності ТОВ «Муніципальна приватна агенція» в особі оцінювача Мігунової Я.В. рецензовано вищевказаний звіт про оцінку майна, складений ФО-П Буйницьким М.В., та визнано таким, що може бути використаний згідно мети оцінки.
Надалі, наказом начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради №1730 від 25.05.2012 затверджено висновок про вартість об'єкту оцінки - нежитлових приміщень, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, орендованих ФО-П Шуваловим М.В., з метою їх подальшої приватизації шляхом викупу.
24.09.2012 між ФО-П Шуваловим М.В. та Територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради укладено договір №4895-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих ФО-П Шуваловим М.В., відповідно до якого ФО-П Шувалов М.В. придбав у власність (приватизував) нежитлові приміщення 1-го поверху №17-:-22, загальною площею 107,2 кв.м., розташовані у житловому будинку літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1, за суму 113 686, 80 грн (з ПДВ).
Пункт 3.3. Договору №4895-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень від 24.09.2012 передбачає, що розрахунки за об'єкт приватизації здійснюються «Покупцем» шляхом безготівкового перерахування грошових коштів в сумі 113 686, 80 грн. на розрахунковий рахунок Управління комунального майна та приватизації.
Згідно умов п. 5.3. Договору оренди №443 від 17.08.2001 (у редакції Додаткової угоди №13 від 17.03.2012), Орендар має право за письмовою згодою Орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід'ємні поліпшення майна зроблені за згодою Орендодавця, Орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об'єкта у власність.
З огляду на викладене, прокуратура наполягає на тому, що приватизація спірного майна відбулася з порушенням передбаченої процедури, зокрема, у зв'язку із фактичним не проведенням невід'ємних поліпшень, які могли бути покладені в основу застосування такого способу приватизації, як викуп. А отже, рішення Харківської міської ради від 25.04.2012 №713/12 в частині відчуження ФО-П Шувалову М.В. шляхом викупу об'єкту комунальної власності територіальної громади м. Харкова, а саме, нежитлових приміщень 1-го поверху № 17-:-22, загальною площею 107,2 кв.м., розташованих у житловому будинку літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 36 Рішення) є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки прийнято з порушенням вимог ст. 345 ЦК України, ст.ст. 1, 2, 4, 29 Закону України «Про приватизацію державного майна» (який діяв на час викупу), ст.ст. 11, 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Водночас, за твердженнями прокуратури, договір купівлі-продажу від 24.09.2012 № 4895-В-С суперечить вимогам законодавства та має бути визнаний недійсним, а приватизоване майно має бути повернуто територіальній громаді м. Харкова.
Отже, вказані вище обставини стали підставою для звернення керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова до суду з відповідним позовом, в якому останній просив: визнати незаконним та скасувати п. 36 додатку до рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 № 713/12; визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, від 24.09.2012 № 4895-В-С, укладений між Територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем Шуваловим Миколою Вікторовичем (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за № 2774; зобов'язати Шувалова Миколу Вікторовича (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), повернути Харківській міській територіальній громаді в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 04059243) нежитлові приміщення 1-го поверху № 17-:-22, загальною площею 107,2 кв. м., розташовані у житловому будинку літ. А-5» за адресою: АДРЕСА_1, а Харківську міську раду зобов'язати прийняти вищевказане нерухоме майно.
В оскаржуваному судовому рішенні суд встановив, що у даному випадку ФО-П Шувалов М.В. жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді не здійснював. З огляду на що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідне рішення міської ради є незаконним та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу суперечить вимогам законодавства та має бути визнаний недійсним. При цьому, місцевий господарський суд з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18, зазначає, що якщо прокурор вважає, що порушення інтересів держави полягає у незаконній зміні категорії земель за цільовим призначенням, то вимога про визнання незаконним та скасування Рішення Черкаської міської ради від 17.11.2016 (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) є належною та ефективною, оскільки вказаним рішенням фактично органом місцевого самоврядування неправомірно визначено статус земельної ділянки, а як наслідок і її подальше відчуження. Таким чином, суд вказує, що прокурор може звертатися з позовом про визнання незаконним і скасування такого рішення, що є ефективним та належним способом захисту. У зв'язку з вищевикладеним, суд стверджує, що спірний договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна від 24.09.2012 №4895-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФО-П Шуваловим М.В., посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за №2774 підлягає визнанню недійсним. Суд першої інстанції вказав, що виходячи з вищевикладеного, у правовідносинах щодо купівлі-продажу комунального майна без дотримання умов та порядку приватизації, відсутній критерій законності та добросовісності набуття майна у власність. Отже, суд зазначив, що в даному випадку позбавлення володільця нерухомого майна не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності, оскільки спірний об'єкт нерухомого майна був отриманий Відповідачем з порушенням вимог чинного законодавства. Таким чином, підсумовуючи викладене, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову у повному обсязі.
Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі суд вказує про таке.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.
Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
Як вбачається з матеріалів справи, прокурор у даній справі №922/3269/24 звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 05.03.2020 у справі №9901/511/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 21.06.2023 у справі №905/1907/21).
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Частини 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі №633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц, пункт 8.12).
У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі №633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.20).
Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.
У даній справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення Радою спірного нерухомого майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження спірного нерухомого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність відповідача-3, що порушує права та інтереси територіальної громади.
Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
У даній справі, яка розглядається, прокурор фактично звернувся за захистом інтересів територіальної громади м. Харкова. При цьому, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог, а саме визнання незаконним та скасування рішення Ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, стороною якого є Управління, стосовно відчуження спірних нежитлових приміщень, які є комунальною власністю та належать територіальній громаді, з урахуванням того, що уповноважений орган на захист інтересів держави в спірних правовідносинах - Рада не тільки не захистила інтереси територіальної громади, а й порушила їх, то прокурор правомірно звернувся з позовом як самостійний позивач та визначив відповідачів.
Наведений висновок стосовно наявності у прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах держави як самостійного позивача узгоджуються з викладеною вище останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частин 4, 5 статті 53 ГПК України, зазначеною в постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18.
Таким чином, доводи апелянта щодо відсутності у прокурора підстав для представництва інтересів держави у справі №922/3269/24 спростовуються вищенаведеними обставинами справи та висновками суду.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, в колегія суддів зазначає наступне.
Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування пункту 36 додатку до рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 25.04.2012 №713/12 «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання з повернення майна.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначав про порушення вимог законодавства щодо способу приватизації об'єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень. Тому позивач посилався на незаконне вибуття спірних нежитлових приміщень із власності Харківської міської територіальної громади шляхом викупу орендарем зазначеного майна з порушенням вимог законодавства, що, за твердженням прокурора, є підставою для задоволення позову. Прокурор, зокрема, зазначав, що рішення міської ради є незаконним і таким, що суперечить положенням чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, тому підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу слід визнати недійсним, у зв'язку з чим спірні нежитлові приміщення підлягають поверненню у власність територіальної громади.
Колегія суддів зазначає, що згідно з частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Підставами для визнання акту незаконним і скасування рішення є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акту незаконним і його скасування є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.
Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
У частині 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Згідно із частиною 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування), приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.
Частиною шостою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» установлено, що доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Таким чином, орган місцевого самоврядування, її виконавчий комітет, міський голова (в межах їх компетенції) у спірних правовідносинах реалізують права власника майна, що перебуває у комунальній власності, щодо володіння, користування та розпорядження таким майном на підставі та у порядку, визначеному чинним законодавством України.
В оспорюваному рішенні 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 № 713/12 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування», «Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 рр.», затвердженої рішенням Харківської міської ради від 23.12.2011 № 565/11 (далі - Програма приватизації).
Відповідно до пункту 1.1 Програми приватизації, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.
Відповідно до п. 5.1, 5.4 Програми приватизації, приватизація об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою для кожної групи окремо. Продаж об'єктів групи А здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та цієї Програми шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом.
Об'єктами приватизації групи А, зокрема, є: нежитлові будівлі, споруди та приміщення - незалежно від їх вартості (п. 1.6 Програми приватизації).
За змістом частини 1 статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції чинній на час прийняття рішення про відчуження об'єктів комунальної власності) з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А - окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.
Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна» встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до групи А є об'єктами малої приватизації.
Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Відповідно до статті 3 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу, продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону.
Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей:
у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
З аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації (Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради), має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж).
У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Отже, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути здійснений лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20 та постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі №922/4169/19, від 13.04.2021 у справі №922/2934/19, від 13.04.2021 у справі №922/3852/19, від 20.06.2023 у справі №922/243/22.
Судом встановлено, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження здійснення орендарем - Шуваловим М.В. поліпшень орендованих ним приміщень за Договором оренди №443 від 17.08.2001. Даний факт учасниками справи не спростований. З огляду на що відсутні докази, які б підтверджували наявність у Харківської міської ради права здійснювати приватизацію спірних нежитлових приміщень шляхом викупу.
З урахуванням викладеного, рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 № 713/12 в частині п. 36 додатку до цього рішення прийнято з порушенням вимог ч.2 ст.5-1, ч.2 ст.16-2 Закону України «Про приватизацію державного майна», ч.ч.1, 3 ст.11, п.1 ч.1 ст.18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та п.п.5.1, 5.4 Програми приватизації на 2012-2016 рр.
Доводи скаржника, що орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти у відповідності до вимог законодавства, що регулює порядок приватизації комунального майна задля дотримання законності при прийнятті рішень і недопущенні порушення прав територіальної громади, інтереси якої він представляє.
У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 «Черемшина» щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19.
Наведені апелянтами положення Господарського кодексу України (статті 289) та Цивільного кодексу України (стаття 777), якими передбачено переважне право наймача перед іншими особами на придбання, у разі продажу речі, переданої у найм, є загальними, у той час як спеціальним законом, який регулює порядок приватизації об'єктів малої приватизації, зокрема шляхом викупу, є Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
При цьому, в оскаржуваному рішенні міської ради зазначено, що рішення приймається на підставі Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Закону України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва», статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016р.р.
Безпідставними також є посилання апелянта на пункт 5.6 Договору оренди, яким встановлено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передано в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп, оскільки таке право виникає у орендаря лише за умов, визначених Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Статтею 13 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.
У статті 14 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.
З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.
Разом з цим, щодо вимог прокурора про скасування п. 36 додатку до рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 № 713/12, колегія суддів звертає увагу на наступне.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 28), від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц (пункт 69), від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16-ц (пункт 43)).
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі №908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).
При цьому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункт 39), від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 28.09.2022 у справі №483/448/20).
За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, якщо рішення органу державної влади, місцевого самоврядування виконане, вимога про визнання такого рішення недійсним не відповідає належному способу захисту, бо її задоволення не приводить до відновлення прав позивача. При цьому, якщо таке рішення не відповідає закону, воно не створює тих наслідків, на які спрямоване. Тому немає потреби оскаржувати таке рішення - позивач може обґрунтовувати свої вимоги, зокрема, незаконністю такого рішення.
Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного, не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 109)).
З таких міркувань та з огляду на те, що оспорюване рішення органу місцевого самоврядування вже виконане на час звернення прокурора з позовом до суду шляхом укладення договору купівлі-продажу від 24.09.2012 №4895-В-С, визнання зазначеного рішення недійсним не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення цього договору та повернення набутого за ним або відшкодування шкоди (за наявності підстав).
Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №16/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі №92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 155)).
Тому в задоволенні позову про визнання незаконним та скасування оскаржуваного пункту рішення слід відмовити через неефективність обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова.
Отже, доводи апелянта щодо неефективності обраного позивачем способу захисту про визнання незаконним та скасування рішення міськради знайшли своє підтвердження, а тому рішення місцевого господарського суду в цій частині підлягає скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову в позові.
Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 24.09.2012 №4895-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Фізичною особою - підприємцем Шуваловим М.В., колегія суддів вказує про наступне.
Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей
За приписами статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що продовжує змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України (абзац 2 частини 6 статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна»).
Колегія суддів вказує, що договір купівлі-продажу від 24.09.2012 №4895-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Шуваловим М.В., на підставі, зокрема, рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 № 713/12, з порушенням вимог статті 18-1 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» і Закону України «Про місцеве самоврядування».
Відповідно до приписів частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.
При цьому, статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста Харкова як власник спірного об'єкта нерухомості делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачає виникнення в орендаря права на викуп майна у разі, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення у встановленому обсязі.
У даній справі, відповідачі не спростували тверджень прокурора про відсутність у матеріалах приватизаційної справи доказів, що підтверджують здійснення орендарем невід'ємних поліпшень нежитлових приміщень за час їх оренди.
Таким чином, звернення покупця до органів місцевого самоврядування про приватизацію орендованого нежитлового приміщення за відсутності наданих доказів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, є протиправним, оскільки суперечить пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин). Продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачені статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного майна».
Відтак, оскільки викуп орендованого майна ФОП Шуваловим М.В. здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», договір купівлі-продажу від 24.09.2012 №4895-В-С суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним, про що обґрунтовано зазначив суд першої інстанції.
Враховуючи викладене та те, що наявні підстави для визнання договору купівлі-продажу від 24.09.2012 №4895-В-С недійсним, вбачаються правові підстави для зобов'язання ФОП Шувалова М.В. повернути Харківській міській об'єднаній територіальній громаді в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення 1-го поверху № 17-:-22, загальною площею 107,2 кв. м., розташовані у житловому будинку літ. А-5» за адресою: АДРЕСА_1.
Водночас апелянт наполягає на невірному визначенні позивачем способу захисту в частині позовної вимоги про повернення спірного майна, а саме вважає, що у даному випадку застосуванню підлягає спосіб захисту у вигляді витребування майна з чужого незаконного володіння. З цього приводу колегія суддів вказує про наступне.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) право на справедливий судовий розгляд полягає в тому, що кожна особа повинна мати можливість ініціювати судовий розгляд справи щодо своїх цивільних прав і свобод та отримати справедливий і ефективний судовий захист.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Перелік можливих способів захисту цивільних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб наведено в частині другій названої статті. Крім того, в цій частині зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Усі законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню лише з урахуванням того, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Водночас застосування конкретного способу захисту цивільного права при здійсненні судового провадження залежить від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, характеру його порушення, а також здатності відновити порушене право (усунути чи компенсувати наслідки цього порушення) у такий спосіб.
У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог та наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації їх прав. Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.
Такої позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду, про що свідчать висновки, наведені в її постановах від 30.06.2021 у справі №9901/172/20, від 01.07.2021 у справі №9901/381/20, від 26.10.2021 у справі №766/20797/18, від 01.02.2022 у справі №750/3192/14, від 22.09.2022 у справі №462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі №233/4365/18, від 03.04.2024 у справі№917/1212/21.
Отже, у разі заявлення в позові вимоги про зобов'язання повернути майно, суд повинен визначити, яку саме вимогу по суті (а не за формою) пред'являє позивач, і залежно від цього застосувати належні норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини.
Вибір між речово-правовими та зобов'язальними способами захисту права залежить від характеру порушення, правового статусу сторін та конкретних обставин справи.
Речово-правові способи захисту, одним з яких є віндикація (статті 387, 388 ЦК України), базуються на праві власності як абсолютному праві, що діє проти необмеженого кола осіб.
Водночас реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або визнаний недійсним.
Тобто вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яка пред'явлена саме стороні цього правочину, має розглядатися за правилами реституції.
У справі, що переглядається, правовідносини між відповідачами виникли на підставі укладеного ними договору купівлі-продажу нерухомого майна, який, як зазначалось, є недійсним, і Прокурор у позові просить зобов'язати відповідача-3 повернути на користь територіальної громади м. Харкова в особі відповідача-1 майно, яке було передано йому на виконання цього договору.
З наведеного випливає, що належним способом захисту права власності територіальної громади міста у цьому разі є застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину (реституції).
Зазначений спосіб захисту також є ефективним, оскільки позивач (у цьому разі Прокурор), який заявляє вимоги про визнання недійсним договору, на підставі якого було відчужене майно, та повернення майна, має дві мети - повернути майно у фактичне володіння та реєстраційно підтвердити право володіння ним.
Статтею 10 Закону України «Про виконавче провадження» унормовано, що заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.
Частиною першою статті 60 названого Закону визначено порядок передачі стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, а саме: під час виконання рішень про передачу стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, виконавець вилучає такі предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. У разі знищення предмета, що мав бути переданий стягувачу в натурі, виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження, а в разі встановлення факту відсутності предмета, що мав бути переданий стягувачу, повертає виконавчий документ стягувачу.
Тож повернення майна у фактичне володіння особи, на користь якої суд ухвалив рішення, здійснюється в межах виконавчого провадження у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».
Водночас відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається за принципом реєстраційного підтвердження володіння.
Абзацами другим та третім частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
За такого правового регулювання виконання приписів частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» за наявності судового рішення про визнання недійсним документа, на підставі якого проведено державну реєстрацію прав (у цьому разі договору купівлі-продажу нерухомого майна, на підставі якого проведено державну реєстрацію прав відповідача-3 на нежитлові приміщення), приведе до вчинення у Державному реєстрі прав дій, що забезпечать відновлення реєстраційного підтвердження володіння відповідним майном територіальною громадою м. Харкова.
Отже, заявлену прокурором вимогу про зобов'язання ФОП Шувалова М.В. повернути територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення, відчужені йому на підставі недійсного договору купівлі-продажу, слід розглядати як вимогу про застосування наслідків недійсності цього правочину (реституцію), і її задоволення приведе до захисту порушеного права власності територіальної громади міста у належний та ефективний спосіб.
Зазначене одночасно свідчить про виконуваність відповідного судового рішення як щодо фактичного повернення майна у володіння власника, так і щодо забезпечення відновлення реєстраційного підтвердження його права володіння цим майном.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 29.05.2025 у справі №922/3727/19.
З урахуванням вищевикладеного, вимога прокурора про зобов'язання відповідача-3 повернути територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради нерухоме майно підлягає задоволенню.
Також, колегія суддів звертає увагу на необхідність надання юридичної оцінки необхідності позбавлення покупця права мирного володіння приватизованим майном, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення ч. 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Згідно з положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Аналогічна правова позиція була викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.10.2019 у справі №905/2236/18, яка обґрунтована тим, що пунктами 32-35 рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце «непропорційне втручання» у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».
Крім того, за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачених статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного майна».
Порушення Харківською міською радою умов та порядку приватизації призвели не тільки до можливих економічних збитків (недотримання територіальною громадою коштів від відкритого продажу майна конкурентним способом), а позбавили інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створили для них і орендаря несправедливі умови конкуренції на ринку продажу комунального майна. При цьому орендар, відповідно, отримав непередбачені законом привілеї викупити майно неконкурентним способом.
Харківська міська рада, розпорядившись таким чином майном, діяла всупереч суспільним інтересам, поставивши в нерівні умови орендаря, який не надав визначених законодавством доказів здійснення невід'ємних поліпшень нерухомого майна, і інших потенційних покупців комунального майна, фактично протиправно позбавивши останніх права на участь у приватизації.
Тобто органи місцевого самоврядування порушили умови та порядок приватизації. Водночас, у даному випадку також наявна протиправна поведінка самого покупця, який подав заяву про приватизацію шляхом викупу, на підставі якої було укладено оспорюваний договір купівлі-продажу нежитлових приміщень. При цьому, орендарем не надано до вказаної заяви доказів проведення невід'ємних поліпшень орендованого майна у визначеному законодавством порядку.
Отже, позбавлення такої особи майна не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки такі наслідки обумовлені протиправною поведінкою самого набувача майна.
Повернення у власність територіальної громади майна (приміщення), незаконно відчуженого (шляхом викупу) фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке відчуження відбувалося у передбачений чинним законодавством спосіб та сприяло досягненню максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності.
Таким чином, неправильне обрання способу приватизації свідчить про порушення, допущене не лише Харківською міською радою та Управлінням комунального майна, але й ФОП Шуваловим М.В. Тому позбавлення його відповідного майна є пропорційним втручанням з боку держави, а отже, є законним в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також колегія суддів зазначає, що представником апелянта у судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 24.07.2025 заявлено про застосування до спірних правовідносин позовної давності.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Водночас, колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що відповідно до частини 3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, учасниками справи у суді першої інстанції до винесення ним рішення не заявлялося про застосування до спірних правовідносин позовної давності. Під час виступу у судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду представником скаржника не зазначено про наявність об'єктивних та непереборних перешкод, що позбавили останнього можливості звернутися до суду першої інстанції із відповідною заявою про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин у визначеному процесуальними нормами порядку.
З огляду на викладене, у апеляційного господарського суду відсутні правові підстави для розгляду усної заяви представника апелянта про застосування строку позовної давності.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до чинного законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги та наявність підстав для скасування рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24 в частині визнання незаконним та скасування п. 36 додатку до рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 №713/12 з підстав неефективності обраного позивачем способу захисту з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24 про задоволення позовних вимог підлягає залишенню без змін.
Відповідно до ч.1 ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даному випадку суд апеляційної інстанції вважає, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції.
За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Здійснюючи розподіл судових витрат, суд керується положеннями ст.ст.123,129 ГПК України.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі №923/199/21, звертаючись із позовом в інтересах держави, прокурор є суб'єктом сплати судового збору та самостійно здійснює права та виконує обов'язки, пов'язані з розподілом судових витрат.
Оскільки у даному випадку задоволенню підлягають позовні вимоги про визнання недійсним договору (немайнова вимога) та про повернення майна (майнова вимога), з відповідачів на користь прокуратури слід стягнути сплачений прокуратурою за подання позовної заяви судовий збір у розмірі 4844,80 грн, який суд покладає на кожного з відповідачів у рівних частинах.
Також з огляду на обґрунтованість вимог апеляційної скарги в частині позовної вимоги про визнання недійсним та скасування рішення міськради (немайнова вимога), з прокуратури на користь апелянта слід стягнути сплачений скаржником за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 3633,60 грн.
Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини 1 статті 273 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.
24.02.2022 Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 введено в Україні воєнний стан, який продовжено до 06.08.2025 (Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 16.04.2025 № 4356-IX).
Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
На підставі вищевикладеного, у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст.273 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 269, 270, п.2, ч.1 ст.275, п.п.2,4 ч.1 ст. 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Харківської міської ради задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24 скасувати в частині визнання незаконним та скасування п. 36 додатку до рішення 15 сесії Харківської міської ради 6 скликання «Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 25.04.2012 №713/12.
В цій частині прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В решті рішення Господарського суду Харківської області від 03.02.2025 у справі №922/3269/24 про задоволення позовних вимог залишити без змін.
Стягнути з Харківської міської ради (майдан Конституції, 7, м. Харків, 61003, код ЄДРПОУ 04059243) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 4, код 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету- 0901010) витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1614,93 грн.
Стягнути з Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (майдан Конституції, 16, м. Харків, 61003, код ЄДРПОУ 14095412) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 4, код 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету- 0901010) витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1614,93 грн.
Стягнути з Шувалова Миколи Вікторовича ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 4, код 02910108, банк отримувач: Державна казначейська служба України м. Київ, рахунок UA178201720343160001000007171, код класифікації видатків бюджету- 0901010) витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1614,93 грн.
Стягнути з Харківської обласної прокуратури (вул. Б. Хмельницького, 4, м. Харків, 61001; код ЄДРПОУ 02910108) на користь Харківської міської ради (майдан Конституції, 7, м. Харків, 61003; код ЄДРПОУ 04059243) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3633,60 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 30.07.2025.
Головуючий суддя Р.А. Гетьман
Суддя О.І. Склярук
Суддя В.С. Хачатрян