вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"29" липня 2025 р. Справа№910/16491/23
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Ходаківської І.П.
Демидової А.М.
за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 29.07.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун»
на рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025
у справі №910/16491/23 (суддя Морозов С.М.)
за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун»
про визнання недійсною третейської угоди
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк» (далі по тексту - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун» (далі по тексту - відповідач), за яким просив суд визнати недійсною третейську угоду, яка викладена у вигляді третейського застереження у пункті 10.3. Договору (тимчасовий) про надання послуг з комплексного обслуговування об'єктів та відшкодування витрат №1 від 01.09.2022, укладеного між Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун».
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на відсутність вільного волевиявлення учасника оспорюваного правочину та невідповідності вчиненого правочину, оскільки позивач припускає те, що Договір (тимчасовий) про надання послуг з комплексного обслуговування об'єктів та відшкодування витрат №1 від 01.09.2022 містить вигідне виключно для відповідача третейське застереження та голова правління позивача ОСОБА_1 міг не підписувати його, а наявний на ньому підпис належить іншій особі.
Господарський суд міста Києва рішенням від 21.04.2025 у справі №910/16491/23 позов задовольнив повністю. Визнав третейську угоду, яка викладена у вигляді третейського застереження у пункті 10.3. Договору (тимчасовий) про надання послуг з комплексного обслуговування об'єктів та відшкодування витрат №1 від 01.09.2022, укладеного між Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун», недійсною. Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун» на користь Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк» суму судового збору в розмірі 2 684,00 грн.
Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції встановив, що з положень Статуту позивача, в редакції від 2018 року, вбачається, що укладанню головою правління будь-якого договору від імені ОСББ передує погодження правління Об'єднання шляхом оформлення свого рішення протоколом за результатами його засідання. Дослідивши матеріали справи, судом першої інстанції встановлено відсутність у справі доказів того, що правлінням ОСББ було погоджено підписання ОСОБА_1 спірного правочину, а тому суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 при укладанні спірного договору знав/повинен був знати про обмеження повноважень визначені Статутом ОСББ, проте перевищив надані йому повноваження.
Судом першої інстанції взято до уваги заяву свідка, ОСОБА_1 від 06.06.2024, яким підтверджено, що Договір (тимчасовий) про надання послуг з комплексного обслуговування об'єктів та відшкодування витрат №1 від 01.09.2022 ним підписано з урахуванням вимог Статуту ОСББ.
Однак, на переконання суду першої інстанції, оскільки в поданій заяві свідка ОСОБА_1 не зазначено, що підписання ним Договору (тимчасовий) про надання послуг з комплексного обслуговування об'єктів та відшкодування витрат №1 від 01.09.2022 вчинено за погодженням Правління, викладеним у відповідному протоколі засідання цього правління, а тому суд дійшов висновку про відсутність погодження Правлінням ОСББ укладення спірного правочину свідчить про перевищення ОСОБА_1 своїх повноважень при підписанні Договору.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун» звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк для подання апеляційної скарги, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що у ОСОБА_1 були обмежені повноваження під час підписання спірного правочину не відповідають доказам наявним у матеріалах справи. Відповідач посилається на п. 16 Статуту позивача, що діяв на дату укладання Договору, за яким на виконання своїх повноважень голова правління під час аварійних ситуацій, у випадку встановлення відповідних вимог нормативних актів, задля забезпечення безпеки будинку та спільного майна, з метою збереження концепції охорони та наявність паркану навколо будинку, без відповідного рішення правління та/або загальних зборів приймає рішення по укладанню договорів та розпорядженню коштів Об'єднання з подальшою перевіркою правлінням та ревізійною комісією, щодо правомірності використання цих коштів.
На переконання скаржника, судом першої інстанції не взято до уваги, що статут позивача не передбачає ухвалення рішення та/або додаткового уповноваження від правління на виконання повноважень головою правління, що передбачені саме п. 16 Статуту позивача. Цей пункт чітко прописує: «без відповідного рішення правління та/або загальних зборів приймає рішення по укладанню договорів».
Щодо аварійних випадків, судом першої інстанції не взято до уваги та проігноровано долучені до матеріалів справи акти, що були складені з урахуванням п. 2.3.6 Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, що затверджені Наказом Державного комітету з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 №76 «Про затвердження Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій», які засвідчували наявність аварій.
З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції помилково дійшов висновку щодо наявності обмежень повноважень у Голови правління позивача на укладання договору та передачі спору до третейського суду, та не врахував фактичні обставини справи.
Крім того, апелянт звертає увагу, що ініціювання спору про недійсність договору або його частини не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов'язань, є неприпустимим.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.05.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун» на рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
В прохальній частині апеляційної скарги скаржник просив поновити строк на апеляційне оскарження.
Суд апеляційної інстанції враховуючи звернення скаржника з апеляційною скаргою в межах двадцяти днів з дня складання повного тексту оскаржуваного рішення, дійшов висновку, що строк на подання апеляційної скарги скаржником не пропущено. Тому у суду й відсутні підстави для розгляду клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 12.05.2025 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун» на рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23; розгляд апеляційної скарги призначив на 17.06.2025 о 12 год. 30 хв; витребував матеріали справи №910/16491/23 з Господарського суду міста Києва.
Матеріали справи №910/16491/23 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 19.05.2025.
29.05.2025 Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк» сформовано та подано через систему «Електронний суд» до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, за яким позивач просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Позивач у запереченнях на апеляційну скаргу наголошує, що дії голови правління, які вчинені без відповідного рішення загальних зборів, є перевищенням повноважень, що тягне за собою недійсність правочину в частині, яка порушує порядок представництва. Суд першої інстанції обґрунтовано визнав третейське застереження недійсним, а доводи апеляції не ґрунтуються на законі та не спростовують висновків суду.
Відповідач 10.06.2025, всупереч встановленим судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття провадження у даній справі строки на подання заяв, клопотання, пояснення, а саме до 02.06.2025, через систему «Електронний суд» подав відповідь на відзив на апеляційну скаргу.
За приписами статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Так, Північним апеляційним господарським судом ухвалою від 12.05.2025 про відкриття апеляційного провадження у справі №910/16491/23 учасникам справи надано строк для подання пояснень до 02.06.2025, а тому, враховуючи пропуск відповідачем строку для подання відповіді на відзив, останній підлягає залишенню без розгляду на підставі частини 2 статті 118 ГПК України.
Від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із проходженням представником перевірки військово-облікових документів в територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Представник позивача у судовому засіданні 17.06.2025 не заперечила проти відкладення розгляду справи та просила суд апеляційної інстанції відкласти розгляд справи №910/16491/23 після 02.07.2025, посилаючись на заплановану щорічну відпустку.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 17.06.2025 продовжив строк розгляду справи №910/16491/23; відклав розгляд справи №910/16491/23 на 29.07.2025 на 12 год. 45 хв.
Представник відповідача у судовому засіданні 29.07.2025 підтримав вимоги та доводи своєї апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Представник позивача у судовому засіданні 29.07.2025 заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23 залишити без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 01.09.2022 між Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк» (замовник) в особі голови правління ОСОБА_1, що діє на підставі статуту, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун» (виконавець) в особі директора Соколова Артема Івановича, що діє на підставі статуту, укладено Договір (тимчасовий) про надання послуг з комплексного обслуговування об'єктів та відшкодування витрат №1 (далі - Договір, спірний правочин), за умовами п. 1.1. якого сторони домовились укласти цей договір на перехідний період замовника, поки останній максимально підготує свою діяльність для самостійної роботи по обслуговуванню та утримуванню житлового комплексу.
Відповідно до п. 2.2. Договору виконавець зобов'язаний за рахунок замовника, надати відповідно до умов цього Договору послуги з комплексного обслуговування та організувати з питань забезпечення, користування, утримання, обслуговування та експлуатації приміщень, машиномісць (паркінгу) та території паркінгу, будинку та житлового комплексу, прибудинкової території, спільних площ та об'єктів благоустрою, а замовник зобов'язується прийняти вказані послуги, розрахуватися та компенсувати витрати виконавця згідно цього Договору.
Пунктом 10.3. Договору передбачено, що у разі недосягнення згоди шляхом переговорів сторони домовилися і підтверджують свою згоду, що всі спори, розбіжності, вимоги та претензії, що виникають при виконанні цього Договору або у зв'язку з ним, або випливають з нього, підлягають остаточному вирішенню у Незалежному Третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Ліга юридичного захисту інтересів споживачів» згідно з його Регламентом, за місцем знаходження третейського суду: місто Київ, вулиця Кловський узвіз, 9/2, квартира 69. Рішення Третейського суду є остаточним і обов'язковим для сторін і буде виконуватися ними в зазначені терміни, які зазначені в рішенні Третейського суду. Шляхом підписання цього договору сторони підтверджують, що вони ознайомлені зі змістом Регламенту постійно діючого Незалежного третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Ліга юридичного захисту інтересів споживачів» та Положенням про третейські збори і витрати постійно діючого Незалежного третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Ліга юридичного захисту інтересів споживачів» та погоджуються з їх умовами.
Позивач, вважаючи, що між сторонами третейське застереження не узгоджувалось, оскільки голова правління ОСББ ОСОБА_1 при підписанні договору не отримав його схвалення від правління ОСББ, звернувся з позовом до суду про визнання недійсними пункту 10. 3 Договору.
Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
За змістом частини 7 статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Частинами першою-третьою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі.
Верховний Суд в складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19.02.2024 у справі №567/3/22 виснував, що оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України). Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним. Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися на момент вчинення оспорюваного правочину.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Здійснюючи апеляційний перегляд рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції враховує висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених в постанові Верховного суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 30.08.2024 у справі №911/1766/22 .
Частиною 2 статті 1 Закону «Про третейські суди" передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (стаття 3 Закону "Про третейські суди").
Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (ст.5 Закону "Про третейські суди").
Відповідно до статті 2 Закону "Про третейські суди" третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.
Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (ч.1 ст.12 Закону "Про третейські суди"). Отже, оскільки третейське застереження є різновидом третейської угоди (охоплюється зазначеним поняттям), у тексті цієї постанови Об'єднана палата вживатиме поняття "третейська угода" як узагальнююче, родове.
Згідно зі ст. 27 Закону "Про третейські суди" третейський суд, з додержанням вимог цього Закону, самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи. Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду справи по суті. Сторона має право заявити про перевищення третейським судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне питання, розгляд якого не передбачено третейською угодою або яке не може бути предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи цього Закону. У випадках, передбачених частинами 2 та 3 цієї статті, третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції. З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу. Якщо третейський суд дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а витрати, понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках. При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду. У разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовити в розгляді справи. Про відмову у розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали.
Недійсність угоди регулюється Законом "Про третейські суди", Законом "Про міжнародний комерційний арбітраж", чинними для України міжнародними договорами (Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961, Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958.
Ці нормативно-правові акти ґрунтуються на декількох основоположних принципах: автономності третейської / арбітражної угоди - її дійсність визначається окремо від питань дійсності чи недійсності господарського чи цивільного договору, у який вона інкорпорована; «компетенції щодо компетенції»; третейський суд чи міжнародний комерційний арбітраж сам визначає питання наявності в нього компетенції розглядати відповідний спір і при цьому вирішує питання дійсності третейської / арбітражної угоди; державні суди виключно у випадках, передбачених законом та міжнародними договорами, можуть вирішувати питання щодо дійсності третейської / арбітражної угоди; при цьому будь-які сумніви мають тлумачитися на користь третейської / арбітражної угоди (так званий «проарбітрабельний» підхід).
Закон України «Про третейські суди» та Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» не передбачають випадки, за яких суд міг би розглядати питання дійсності третейського (арбітражного) застереження в межах самостійного позову про визнання недійсним такого застереження.
Верховний суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 30.08.2024 у справі №911/1766/22 дійшов висновку, що поза виключними випадками національні суди не мають компетенції розглядати питання дійсності третейської (арбітражної) угоди.
Такий висновок відповідає принципу, закріпленому в ст.19 Конституції України, що органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст.6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Отже, національні суди, які є органами державної судової влади, можуть діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тобто згідно з принципом "дозволено лише те, що прямо передбачено Конституцією і законами".
Відповідно до частин 4-6 статті 51 Закону України «Про третейські суди» заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейського суду.
Скасування компетентним судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених цією статтею.
У разі, якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, або рішення прийнято у справі, не підвідомчій третейському суду, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах».
За результатами системного аналізу Об'єднана палата дійшла висновку, що "компетентним" у розумінні наведеної норми є саме той суд, який розглядає заяву про скасування рішення третейського суду. Вказане випливає зі змісту ст. 51 Закону "Про третейські суди", у якій саме суд, що розглядає таку заяву, іменується компетентним судом. Вжиття зазначеного терміну зумовлено, зокрема, й тим, що заяви про скасування рішення третейського суду можуть розглядатися як у порядку господарського, так і у порядку цивільного судочинства.
Аналогічні висновки випливають зі змісту ст. 350 ГПК України, які визначають підстави для скасування рішення третейського суду визнання третейської угоди недійсною.
Крім того, інше тлумачення призводило би до невиправданого "задвоєння судового процесу" і суперечило аналогічним приписам закону щодо арбітражної угоди.
Тобто, якщо особа звертається до компетентного суду із заявою про скасування рішення третейського суду, і така заява містить доводи про недійсність третейської угоди, компетентний суд має розглянути вказані доводи й вирішити питання щодо недійсності третейської угоди. Такі висновки мають міститися в мотивувальній частині рішення. За необхідності суд може призначити експертизу.
Стаття 56 Закону "Про третейські суди" передбачає:
«Заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом. Така заява підлягає розгляду компетентним судом протягом 15 днів з дня її надходження до суду. Про час та місце розгляду заяви повідомляються сторони, проте неявка сторін чи однієї із сторін не є перешкодою для судового розгляду заяви.
При розгляді заяви про видачу виконавчого документа компетентний суд повинен витребувати справу з постійно діючого третейського суду, в якому зберігається справа, яка має бути направлена до компетентного суду протягом п'яти днів від дня надходження вимоги. У такому випадку строк вирішення заяви про видачу виконавчого документа продовжується до одного місяця.
Ухвала про видачу виконавчого документа направляється сторонам протягом п'яти днів з дня її прийняття.
Сторона, на користь якої виданий виконавчий документ, одержує його безпосередньо у компетентному суді.
Після розгляду компетентним судом заяви про видачу виконавчого документа справа підлягає поверненню до постійно діючого третейського суду.
Компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо:
1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом;
2) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;
3) пропущено встановлений цією статтею строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;
4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;
5) третейська угода визнана недійсною компетентним судом;
6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону;
7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України;
8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетентного суду відповідну справу;
9) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.
Ухвала компетентного суду про відмову у видачі виконавчого документа, якщо вона не була оскаржена в апеляційному порядку, набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляції ухвала компетентного суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Сторони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним судом ухвали про відмову у видачі виконавчого документа оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку. Після набрання законної сили ухвалою про відмову у видачі виконавчого документа спір між сторонами може бути вирішений компетентним судом у загальному порядку.
Об'єднана палата дійшла висновку, що «компетентним» у розумінні наведеної норми є саме той суд, який розглядає заяву про видачу виконавчого документа. Вказане випливає із системного аналізу приписів статті 56 Закону, у якій саме суд, що розглядає заяву, іменується компетентним судом. Вжиття зазначеного терміну зумовлено, зокрема, й тим, що заяви про видачу виконавчого документа можуть розглядатися як у порядку господарського, так і у порядку цивільного судочинства.
Право на доступ до суду із самостійним позовом про визнання недійсним третейської (арбітражної) угоди є правомірно обмеженим, щоб забезпечити режим сприяння арбітражу в Україні. Таке обмеження не є свавільним чи несправедливим; воно переслідує легітимну мету - сприяти визнанню третейських (арбітражних) угод, покращувати ефективність третейського (арбітражного) процесу та виконуваність третейських (арбітражних) рішень, забезпечити гарантії, що будь-які спори між сторонами третейської (арбітражної) угоди будуть вирішуватися саме в третейському суді (арбітражі). Таке обмеження є пропорційним поставленій меті і жодним чином не порушує права на доступ до суду, адже чинне законодавство України передбачає три випадки, коли дійсність третейської (арбітражної) угоди може бути оцінена національним судом.
Об'єднана палата дійшла висновку, що третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним.
Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК. Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу.
Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи пункту 7 частини 1 статті 226 ГПК України не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі пункту 1 частини 1 статті 175 ГПК України або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України («спір не підлягає розгляду у господарських судах»).
Отже, враховуючи висновки Верховного суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 30.08.2024 у справі №911/1766/22 щодо того, що вимога про визнання недійсною третейської угоди за жодних обставин не підлягає розгляду у господарському суді, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що провадження у даній справі було помилково відкрито, та до необхідності закрити його на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України («спір не підлягає розгляду у господарських судах»).
За змістом статті 236 ГПК України (частини 1-5) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 Європейський Суд з прав людини наголосив на тому, що згідно ст. 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам учасникам справи із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Відповідно до статті 278 Господарського процесуального кодексу України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу.
Керуючись пунктом 1 частини 1 статті 231, статтями 269, 270, 275, 277, 278, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комфорт-Таун» на рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23 задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 у справі №910/16491/23 скасувати.
3. Провадження у справі №910/16491/23 закрити.
4. Роз'яснити Об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку «Централ Парк», що розгляд цієї позовної вимоги віднесено до компетенції суду, який розглядає заяву про скасування рішення третейського суду та/або видачі виконавчого документа.
5. Матеріали справи №910/16491/23 повернути до Господарського суду міста Києва.
6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. ст. 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена та підписана суддями 30.07.2025.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді І.П. Ходаківська
А.М. Демидова