24 червня 2025 року
м. Київ
справа № 759/24278/23
провадження № 61-12872св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м. Київ) в інтересах ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Курганською Оленою Вікторівною, на постанову Рівненськогоапеляційного суду від 22 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Хилевича С. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м. Київ) звернулося до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Данія.
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Рівне, Україна.
Відповідно до інформації, вказаної у заяві про сприяння поверненню дитини, дитина жила з матір'ю в Україні за адресою: АДРЕСА_1 з моменту розлучення батьків у 2018 році.
На початку війни ОСОБА_1 з дитиною виїхали спочатку до Республіки Польщі, а потім до Королівства Данія. 08 березня 2022 року ОСОБА_4 з ОСОБА_5 приїхали до Королівства Данія. 27 квітня 2022 року мати з дитиною отримали посвідки на тимчасове проживання в Данії. З моменту в'їзду в Данію , дитина весь час проживала в Данії та перебувала з матір'ю, що підтверджується копією посвідки на тимчасове місце проживання ОСОБА_7 , копією картки охорони здоров'я та копією довідок зі школи.
12 січня 2023 року відповідач вперше приїхав до Данії, щоб відвідати ОСОБА_8 . Вони провели разом два тижні, після чого 27 січня 2023 року відповідач повернув сина матері.
19 травня 2023 року відповідач знову приїхав до Данії, щоб відвідати ОСОБА_8 , а близько 20:00 години вечора забрав дитину.
31 травня 2023 року позивачу зателефонувала її мама та повідомила, що бачила ОСОБА_8 у його бабусі та дідуся по лінії чоловіка в Україні.
10 липня 2023 року рішенням Сімейного суду Данії матері призначено тимчасову одноосібну опіку над дитиною у зв'язку з тим, що батько здійснює незаконне утримування дитини в Україні.
Станом на час подання позову, відповідач одноосібно, в порушення батьківських прав позивача, прийняв рішення про зміну дитиною держави її постійного місця проживання.
Просила суд:
визнати незаконним переміщення та подальше утримування відповідачем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
зобов'язати відповідача ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до місця постійного проживання у Королівстві Данія за адресою: АДРЕСА_2 , протягом 10-ти днів з дати отримання повного тексту рішення;
якщо відповідач ОСОБА_2 відмовиться повертати малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до Королівства Данія, відібрати дитину і передати матері ОСОБА_1 , для забезпечення повернення дитини до Королівства Данія за адресою: АДРЕСА_2 ;
покласти витрати, пов'язані з поверненням дитини до Королівства Данія, на позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;
винести рішення у цій справі протягом шести тижнів від дати отримання цієї позовної заяви;
допустити негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини до Королівства Данія.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 17 червня 2024 року позов Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в інтересах ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним переміщення та подальше утримування ОСОБА_2 на територію України малолітньої дитини ОСОБА_3 .
Зобов'язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_3 до місця постійного проживання у Королівстві Данія за адресою: АДРЕСА_2 , протягом 10-ти днів з дати отримання повного тексту рішення.
Якщо ОСОБА_2 відмовиться повертати малолітню дитину ОСОБА_3 до Королівства Данія, відібрати дитину і передати матері ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , для забезпечення повернення дитини до Королівства Данія за адресою: АДРЕСА_2 .
Покладено витрати, пов'язані з поверненням дитини до Королівства Данія, на позивача ОСОБА_1 .
Допущено негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини ОСОБА_3 до Королівства Данія .
Рішення суду мотивовано тим, що вивезення дитини та подальше її утримування відповідачем на території України без згоди на те ОСОБА_1 є протиправним. Відповідач порушує права позивача на піклування про дитину, що включають право на визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_7 .
Позивач вважає, і з ним погоджується суд, що наявні всі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі ? Конвенція 1980 року), за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема:
дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року у відносинах між двома державами (Конвенція набула чинності у відносинах між Україною та Королівством Данія з 01 грудня 2019 року, тобто до моменту утримування дитини на території України без згоди позивача);
дитина, про яку йде мова, не досягла 16-річного віку ( ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_3 );
Королівство Данія є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення її місця проживання;
дії щодо вивезення утримування дитини за кордоном порушують права піклування одного з батьків, адже батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок утримування дитини на території.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області комісія з питань захисту прав дитини вважає недоцільним повернення малолітнього ОСОБА_3 до Королівства Данія. Проте, суд не бере до уваги даний висновок, оскільки в межах розгляду справи про забезпечення повернення дитини до Королівства Данія не вирішується питання про визначення місця проживання дитини, а лише забезпечуються процедури, що визначені вимогами Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.
Допитаний в судовому засіданні за участі представника Органу опіки та піклування ОСОБА_3 пояснив, що хоче проживати в Україні, оскільки з батьком йому добре, він піклується про нього і проводить з ним час. До матері повертатися не має бажання. Проте суд вважає, що зважаючи на безпекову ситуацію в Україні, найкращим інтересам дитини відповідатиме рішення про повернення дитини до Королівства Данія, до вирішення між батьками питання про визначення місця її проживання.
Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. Відповідач ОСОБА_2 не надав суду належних та достовірних доказів, що матір дитини ОСОБА_1 дала згоду на переміщення дитини чи фактично не здійснювала права піклування на момент переміщення дитини, існує серйозний ризик, що повернення дитини до Королівства Данія загрожує їй психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови.
Крім цього, суд звертає увагу, що Конвенція не ставить питання повернення дитини до місця постійного проживання в залежність від громадянства дитини. Вирішення питання про повернення дитини до країни місця постійного проживання з метою вирішення компетентним судом питання щодо місця проживання дитини та опіки над нею пов'язується з місцем постійного проживання дитини, а не належністю до громадянства.
Ураховуючи найкращі інтереси дитини, установивши, що постійним місцем проживання до переміщення дитини на територію України було Королівство Данія, а також те, що утримання дитини на території України було здійснене батьком ОСОБА_2 без згоди матері та порушує її право на піклування дитиною, в зв'язку з чим є незаконним, що відповідач не довів факт наявності підстав для відмови в поверненні дитини, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для забезпечення повернення дитини до Королівства Данії, однак без визначення питання стосовно її місця проживання.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Рівненського апеляційного суду від 22 серпня 2024 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Соломон О. М. задоволено.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 червня 2024 року скасовано.
У задоволенні позову Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору орган опіки та піклування виконавчого комітету Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Данія відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Королівство Данія не було місцем постійного проживання ОСОБА_8 , оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 почали проживати у Королівстві Данія з березня 2022 року на підставі посвідок на тимчасове проживання.
В дитини не сформувалися сталі зв'язки у вказаній державі. Місцем постійного проживання дитина вважає Україну, де за нею здійснюється медичний догляд, що підтверджується довідками амбулаторії № 5 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги «Ювілейний» Рівненської міської ради від 13 березня 2024 року, довідкою лікаря-стоматолога Єрмійчук І. Ф. від 27 лютого 2024 року (а. с. 246, 247, т. 1), у дитини є свої друзі, захоплення (відвідує заняття з тенісу), у дитини сталі соціальні зв'язки. Протягом всього періоду проживання ОСОБА_8 у Данії він продовжував навчатися (в дистанційній формі) в Рівненському ліцеї № 7 Рівненської міської ради (а. с. 149, т. 1), а після повернення на територію України почав навчатися в приватному закладі загальної середньої освіти Рівненському ліцеї «ІТ СТЕП СКУЛ» (а. с. 151, т. 1).
Частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Гаазької конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання. Апеляційний суд бере до уваги, що у рішенні «X. проти Латвії» ((X v. Latvia) від 26 листопада 2013 року, заява № 7853/09, пункт 98)) ЄСПЛ зазначив, що не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно.
Підстави для відмови у поверненні дитини підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.
Згідно з висновком експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС від 27 жовтня 2023 року дитина досягла такого віку, коли може самостійно висловлювати свої думки (а. с. 158, т. 1). В судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_13 заперечував проти його повернення до Королівства Данії.
Відхиляючи заперечення ОСОБА_3 проти повернення, суд першої інстанції покликався на те, що зважаючи на безпекову ситуацію в Україні, повернення дитини до Королівства Данії відповідатиме забезпеченню якнайкращих інтересів дитини. На підставі поданих сторонами доказів, апеляційний суд прийшов до висновку, що повернення дитини у Королівство Данія, де дитина мала тимчасове місце проживання разом із матір'ю, за умови категоричного заперечення дитини проти повернення, нанесе більшої шкоди її інтересам, моральному та фізичному розвитку, ніж його залишення за постійним місцем проживання в Україні, враховуючи, що з часу переміщення дитини до часу розгляду справи судом пройшло більше року та дитина прижилася в цьому середовищі. За місцем постійного проживання ОСОБА_8 в Україні: АДРЕСА_3 , бойові дії не ведуться, а тому висновок суду першої інстанції про загрозливу безпекову ситуацію апеляційним судом оцінюється критично.
Оскільки встановлена Гаазькою Конвенцією презумпція повернення дитини не є абсолютною, а ОСОБА_2 виконав свій обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини, позов Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Данія не підлягає до задоволення.
Аргументи учасників справи
21 вересня 2024 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням Суду Копенгагена від 12 лютого 2024 року у справі № В8-45774/2023-КВН ОСОБА_4 проти ОСОБА_14 , спільна опіка припиняється і ОСОБА_4 отримує одноосібну опіку над ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_15 має визнати, що ОСОБА_16 незаконно утримує за кордоном. Тимчасове рішення Агентства сімейного права від 10 липня 2023 року про опіку над ОСОБА_8 підтверджено. Добровільно виконувати рішення іноземного суду відповідач відмовляється. У цій справі судом не вирішувалось питання про визначення місця проживання дитини, тому апеляційний суд мав врахувати вказане рішення іноземного суду.
Відповідно до довідки школи «Скотегор» в місті ОСОБА_17 навчався у цій школі з 02 травня 2022 року до незаконного вивезення дитини батьком з Королівства Данія до України - 24 травня 2024 року (т. 1, а. с. 27-30), тобто більше одного року. При цьому довідка Рівненського ліцею № 7 Рівненської міської ради № 29 від 12 лютого 2024 року (а. с. 149, т. 1), на яку покликається апеляційний суд, не є належним доказом, так як містить лише інформацію про те, що дитина навчалась у цьому навчальному закладі та була відрахована наказом № 113 від 13 вересня 2023 року, не містить відомостей про те, що ОСОБА_8 під час перебування у Королівстві Данія продовжував навчатися у ліцеї у дистанційній формі. Тобто цей висновок суду зроблений на припущеннях, всупереч вимогам частини шостої статті 81 ЦПК України.
Також на припущеннях зроблений висновок апеляційного суду про те, що дитина після повернення на територію України почала навчатися у приватному закладі загальної середньої освіти Рівненському ліцеї «ІТ СТЕП СКУЛ», оскільки після повернення на територію України 24 травня 2024 року дитина не відвідувала жодного начального закладу взагалі, а довідка № 31 від 13 лютого 2024 року видана про те, що дитина навчається у 5-Б класі вказаної школи та не містить ні періоду навчання, ні даних про відвідування дитиною занять у школі та часу такого навчання, а при спілкуванні з дитиною в телефонному режимі їй стало відомо, що дитина школу відвідувала лише епізодично.
Щодо здійснення в Україні медичного обслуговування дитини, то ця інформація не спростовує тієї обставини, що у Королівстві Данія дитина мала належне медичне обслуговування, що стверджується картками охорони здоров'я, які є у матеріалах справи.
При цьому, покликаючись на вказані докази відповідача, суд апеляційної інстанції в порушення вимог статті 382 ЦПК України не навів мотивів відхилення її доводів як позивача та наданих нею доказів про те, що за період проживання в Королівстві Данія нею були створені належні умови проживання для дитини, дитина навчалась у школі більше 1 року та мала належне медичне обслуговування до її незаконного переміщення батьком на територію України, які свідчать про те, що дитина продовжує, як і від свого народження, проживати із нею, матір'ю, та належно прижилась в нових умовах проживання: мала постійне місце проживання, навчання, друзів, відвідувала футбольний клуб, і ці умови є безпечними та сприятливими для її розвитку.
При оцінці пояснень дитини суд апеляційної інстанції не врахував, що син проживав з нею від народження, був на її утриманні та вихованні, у тому числі з 08 березня 2022 року по 24 травня 2023 року в Королівстві Данія. І лише з 24 травня 2024 року син проживав у тісному контакті з батьком та його родичами, які не давали дитині можливості повноцінно спілкуватись з матір'ю, відмовляли їй у зустрічах із сином під час приїздів в Україну, та враховуючи судові спори виконували усі забаганки дитини (зокрема, дитина не відвідувала школу), тому ці обставини очевидно вплинули на думку одинадцятирічної дитини, яку вона висловила у судовому засіданні суду першої інстанції у присутності батька та під його контролем.
Апеляційний суд на припущеннях зробив висновок, що повернення дитини в Королівство Данія нанесе більшої шкоди її інтересам, моральному та фізичному розвитку, ніж залишення за постійним місцем проживання в Україні, оскільки по-перше, судом не встановлено жодного доказу того, що існує серйозний ризик того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, по-друге, перебування дитини на території України, де діє воєнний стан, наявні масовані ракетні удари, порушення правил міжнародного гуманітарного права, низки міжнародних договорів щодо правил ведення війни, численні терористичні акти та прояви геноциду стосовно всіх представників українського народу. Вказані обставини не сприяють розвитку особистості та не забезпечують право дитини на дитинство, адже можливість всебічного розвитку та вибору дозвілля порушується та обмежується повітряними тривогами, необхідністю постійного відвідування укриття, обмеженням масового скупчення людей та проведення офіційних розважальних заходів. Тому існують підстави вважати, що життю та здоров'ю дитини загрожує небезпека, а висновок суду, що залишення дитини на території України відповідає інтересам дитини є необґрунтованим. По-третє, наданий відповідачем висновок експертизи не містить оцінки можливого заподіяння шкоди дитині у разі її повернення до Королівства Данія до місця проживання матері, натомість містить інформацію, що мама приїжджала в Україну і просила побачитись, проте вони з дитиною з різних причин не зустрічались, що підтверджує створення відповідачем перешкод у спілкуванні дитини із матір'ю навіть на території України. По-четверте, при винесенні постанови апеляційним судом не враховані правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду, зокрема, і щодо безпекової складової при оцінці повернення дитини та дотримання вимог Гаазької Конвенції 1980 року.
Суд не дав належної правової оцінки тій обставині, що відповідач раніше ніколи не заперечував проти проживання сина з нею, і не висловлював жодних претензій щодо неналежного виконання нею батьківських обов'язків, щодо їхнього переїзду із сином за кордон через загрозу проживання в Украйні в умовах воєнного стану. А також не врахував того, що відповідач ОСОБА_2 громадянин України, який є військовозобов'язаним і лише з метою уникнення від мобілізації під час воєнного стану і небажанням сплачувати призначені судом аліменти та всупереч інтересам дитини намагається створити собі умови для відстрочки від мобілізації та зекономити кошти.
У листопаді 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 , у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржуване рішення - залишити без змін.
Зазначає, що касаційна скарга позивачки є реалізацією її власних амбіцій, дії якої суперечать найкращим інтересам дитини. В матеріалах справи наявні докази того, що дитина не бажає проживати в Королівстві Данія, що зміна місця проживання дитини є неможливою, враховуючи небажання самої дитини та травматичний досвід проживання дитини з матір'ю, наявні висновки Органу опіки та піклування виконавчого комітету Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області комісії з питань захисту прав дитини про недоцільність повернення малолітнього ОСОБА_3 до Королівства Данія (висновок цією службою складався двічі і рішення такої комісії однозначне).
Окрім наведеного, в матеріалах справи відсутні докази сторони позивача про її легальне перебування на території Королівства Данія, оскільки термін дії наявної в матеріалах справи копії посвідки на проживання встановлений до 17 березня 2024 року, інші докази на підтвердження легального перебування позивача на території Королівства Данія в матеріалах справи відсутні.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20 вересня 2023 року у справі № 127/17880/22, від 23 березня 2023 року у справі № 344/6604/21, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що батьками малолітнього ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Рівне, Україна, є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
ОСОБА_3 жив з матір'ю в Україні за адресою: АДРЕСА_4 , з моменту розлучення батьків у 2018 році.
На початку повномасштабного вторгнення Росії до України позивач з дитиною виїхали спочатку до Республіки Польщі, а потім до Королівства Данія. Батьки дитини домовилися, що ОСОБА_4 з ОСОБА_8 переїдуть в безпечну країну, щоб уникнути війни.
08 березня 2022 року ОСОБА_4 з ОСОБА_5 приїхали до Королівства Данія.
Починаючи з березня 2022 року дитина постійно проживала з матір'ю в Королівстві Данія, що підтверджується копією посвідки на тимчасове місце проживання ОСОБА_7 , копією картки охорони здоров'я та копією довідок зі школи.
27 квітня 2022 року ОСОБА_18 та ОСОБА_13 отримали посвідки на тимчасове проживання в Данії. З моменту в'їзду в Данію , дитина весь час проживала в Данії та перебувала з матір'ю.
19 травня 2023 року відповідач приїхав до Данії, щоб зустрітись із дитиною, а 31 травня 2023 року ОСОБА_1 стало відомо, що ОСОБА_8 перебуває з відповідачем в Україні.
10 липня 2023 року рішенням Сімейного суду Данії матері призначено тимчасову одноосібну опіку над дитиною у зв'язку з тим, що батько здійснює незаконне утримування дитини в Україні.
Відповідно до копії рішення суду Копенгагена , яке оголошено 12 лютого 2024 року BS-45774/2023-КВН, спільна опіка припиняється і ОСОБА_4 отримує одноосібну опіку над ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_15 має визнати, що ОСОБА_16 незаконно утримують за кордоном. Тимчасове рішення Агентства сімейного права від 10 липня 2023 року про опіку над ОСОБА_8 підтверджено.
Відповідно до рішення Східного земельного суду від 14 травня 2024 року у справі BS-10015/2024-OLR вказане рішення сімейного суду залишено в силі.
18 липня 2023 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, через Міністерство соціального захисту, житлових питань та людей похилого віку Королівства Данія надійшла заява позивача від 13 червня 2023 року про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання в Королівстві Данія.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права (стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України»).
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини).
Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Гаазькою Конвенцією 1980 року, яка набула чинності для України 01 вересня 2006 року.
Згідно зі статтею 1 Гаазької Конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
Переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання (частина перша статті 3 Гаазької Конвенції 1980 року).
Згідно з частиною другою статті 3 Гаазької Конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Отже, виходячи зі змісту Гаазької Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
Головний акцент Конвенції полягає в тому, що один з батьків або членів сім'ї не може самостійно приймати рішення про зміну постійного місця проживання дитини. Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.
Відповідно до частини першої статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частина друга статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року).
Відповідно до статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або
b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому необхідно брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
Згідно зі статтею 20 Гаазької Конвенції 1980 року у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.
Таким чином, у частині другій статті 12, частинах першій, другій статті 13 та статті 20 Гаазької Конвенції 1980 року визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини зазначена Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).
Європейський суд з прав людини зазначив, що не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. справи «Maumousseau та Washington», згадана вище, § 72, і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 138). В контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., з відповідними змінами, справу «Hokkanen проти Фінляндії», рішення від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A no. 299-A; а також «Maumousseau та Washington», згадану вище, § 62, та «Neulinger та Shuruk», згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 133). Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов'язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу «Maumousseau та Washington», § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 98, 101, 106, 107, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).
Стаття 8 Конвенції наклала процесуальне зобов'язання на латвійські органи влади, вимагаючи, щоб правдоподібне твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі повернення було ефективно розглянуте судами, а їхні висновки були викладені у вмотивованому судовому рішенні (див. вище, пункт 107). Відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції, суди, які розглядають запит про повернення, не зобов'язані задовольняти його, «якщо особа, установа або інший орган, який виступає проти повернення дитини, встановлює, що ... існує серйозний ризик». Саме той батько, який виступає проти повернення, повинен в першу чергу надати в цьому зв'язку достатні докази. Таким чином, у даній справі саме заявниця повинна була надати достатні докази на обґрунтування своїх тверджень, які, крім того, повинні були стосуватися існування ризику, спеціально кваліфікованого статтею 13 (b) як «серйозного». Крім того, Суд зазначає, що хоча останнє положення не є обмежувальним в питанні точного значення «серйозного ризику», - який може спричинити не тільки «фізичну чи психологічну шкоду», але й «нестерпну ситуацію», - воно не може тлумачитися у світлі статті 8 Конвенції як таке, що включає всі незручності, неминуче пов'язані з процесом повернення: виключення, передбачене в статті 13 (b), стосується лише ситуацій, які виходять за рамки того, що дитина може розумно витримати. Заявниця виконала своє зобов'язання, надавши звіт психолога про те, що існує ризик травми для дитини в разі негайного розлучення з її матір'ю. Крім того, вона також заявила, що Т. мав судимості, і послалася на випадки жорстокого поводження з його боку. Відповідно, латвійські суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила б їм підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» (див. справу «В. проти Бельгії», № 4320/11, §§ 70-72, рішення від 10 липня 2012 року). Відповідно, Суд вважає, що відмова взяти до уваги таке твердження, підтримане заявницею в тому, що воно базувалося на висновках, наданих спеціалістом, які могли б розкрити можливе існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Гаазької конвенції, суперечила вимогам статті 8 Конвенції. Незмагальний характер звіту психолога не був достатнім для того, щоб звільнити суди від їхнього обов'язку ефективно його розглянути, тим більше що повноваження окружного суду дозволяли йому надати цей документ сторонам для перехресного допиту ними або навіть призначити іншу експертизу з власної ініціативи, що дозволяло законодавство Латвійської Республіки (див. вище, пункт 45). Питання про те, чи могла матір поїхати за своєю дитиною до Австралії і підтримувати контакт з нею, також слід було розглянути. Крім того, Суд підкреслює, що в будь-якому випадку, оскільки права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, яка є частиною латвійського законодавства і підлягає прямому застосуванню, становлять «фундаментальні принципи запитуваної держави, які стосуються захисту прав людини та основних свобод» за змістом пункту 20 Гаазької конвенції, окружний суд не міг обійтися без розгляду таких питань з огляду на обставини справи. Що стосується необхідності дотримання коротких строків, встановлених Гаазькою конвенцією, і на які посилався Ризький окружний суд в мотивувальній частині свого рішення (див. вище, пункт 25), Суд повторює, що хоча стаття 11 зазначеної конвенції дійсно передбачає, що судові органи повинні діяти оперативно, це не звільняє їх від обов'язку здійснити ефективну перевірку тверджень однієї зі сторін, основаних на одному з чітко передбачених виключень, а саме на статті 13 (b) в цій справі (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 115 - 118, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).
Встановлюючи, чи дійсно мали місце незаконні переміщення або утримування відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть безпосередньо враховувати законодавство і судові й адміністративні рішення, формально визнані або не визнані у державі постійного проживання дитини, не вдаючись до спеціальних процедур доведення цього законодавства або визнання рішень іноземних органів, які застосовувалися б у такому випадку (стаття 14 Гаазької Конвенції 1980 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року у справі № 127/17880/22, на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано «у справі, яка переглядається, відповідачем не надано доказів ризиків спричинення психічного або фізичного насилля дитині у разі повернення до Республіки Польща. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що обставини справи не можуть свідчити про те, що дитина прижилася в своєму новому середовищі настільки, що повернення її в країну постійного проживання не буде відповідати її найкращим інтересам, оскільки ОСОБА_10 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) до 31 серпня 2021 року проживала на території Польщі, а з 31 серпня 2021 року до 24 квітня 2023 року (ухвалення постанови судом апеляційної інстанції) мешкає на території України, тобто майже рівнозначні періоди свого життя вона проживала в Республіці Польща та Україна. В матеріалах справи відсутні докази щодо наявності у дитини сталих соціальних зав'язків, друзів, тим більше що під час розгляду справи в суді касаційної інстанції мати дитини наголошувала, що остання змінила п'ять дошкільних закладів та на момент розгляду справи їх не відвідує. Крім того, мати не позбавлена можливості повернуся на територію Республіка Польща разом з донькою та проживати разом з нею, не розриваючи існуючі родинні стосунки, оскільки під час розгляду справи судом вирішується лише питання щодо повернення ОСОБА_5 Марію до місця її постійного проживання та не визначається її місце проживання разом з батьком, тобто ОСОБА_27. При цьому батько дитини не заперечує надати фінансову допомогу з метою скорішої адаптації та сприяти в забезпеченні житлом матері та дитини для проживання в Республіці Польща. Таким чином, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, поклавши в основу судового рішення найкращі інтереси дитини, належним чином оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, зваживши інтереси сторін справи, встановивши, що дитина з моменту народження до її переміщення на територію України постійно проживала у Республіці Польща, а також те, що утримання дитини на території України порушує право батька на піклування за дитиною, а відповідачем не наведено достатніх підстав для відмови у поверненні дитини, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та повернення малолітньої дитини у Республіку Польщу».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 березня 2023 року у справі № 344/6604/21, на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано:
«виходячи зі змісту Гаазької Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.
Верховний Суд зауважує, що суди не досліджують лише емоційний зв'язок малолітньої дитини з кожним із батьків, оскільки те, що дитина прижилась стосується питань соціалізації самої дитини в країні її перебування. Верховний Суд звертає увагу, що відповідачка не надала доказів того, що повернення дитини утруднить її зв'язок з матір'ю. Між Республікою Іспанія та Україною діє безвізовий режим, позивачка працевлаштована і має дохід в Україні (т. 2, а. с. 217), не надала доказів проблем зі здоров'ям чи інших перешкод для супроводження дитини до країни постійного проживання. На державу-учасницю Конвенції про права дитини покладається обов'язок забезпечити у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини (стаття 6 Конвенції). Верховний Суд, з урахуванням статті 6 Конвенції про права дитини, також бере до уваги безпекову складову при оцінці повернення дитини до Королівства Іспанія, враховуючи, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні був введений воєнний стан, який продовжується у зв'язку з тим, що агресія проти України триває.
У справі, що переглядається, висновки психолога, надані відповідачкою, не містять оцінки можливого заподіяння фізичної чи психічної шкоди дитині у випадку її повернення, а виключно рекомендації загального характеру про необхідність підтримки позитивного психоемоційного стану дитини. Відповідачка не надала доказів неможливості поїхати зі своїм сином до Королівства Іспанія.
З огляду на фактичні обставини справи, відсутність доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові не може бути виправданою. Ураховуючи викладене, оцінивши надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, перевіривши доводи і заперечення сторін, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позов про забезпечення повернення малолітньої дитини до Королівства Іспанія підлягає задоволенню».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 335/5615/19 заначено, що:
«у справі, що переглядається, обмежившись посиланням на те, що предметом цього позову є виключно повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе зобов'язань, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що: відповідач виконала свій обов'язок та надала на підтвердження своїх доводів, зокрема, висновок спеціаліста-психолога від 30 серпня 2019 року, що може підтверджувати існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Конвенції, а тому апеляційний суд повинен був провести ефективну перевірку, що дозволила би підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» та ухвалити судове рішення із наведенням конкретних підстав у контексті обставин справи.
Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статті 13 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції».
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
суди встановили, що відповідач - батько ОСОБА_8 вивіз сина 24 травня 2023 року на територію України із території Данії без згоди матері, де ОСОБА_1 (мати) із сином з 08 березня 2022 року постійно проживали;10 липня 2023 року рішенням Сімейного суду Данії матері призначено тимчасову одноосібну опіку над дитиною у зв'язку з тим, що батько здійснює незаконне утримування дитини в Україні; 18 липня 2023 року до Міністерства юстиції України надійшла заява ОСОБА_1 від 13 червня 2023 року про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання в Королівстві Данія, а в грудні 2023 року Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м. Київ) звернулося до суду в інтересах ОСОБА_1 із позовом у цій справі; рішенням суду Копенгагена, яке оголошено 12 лютого 2024 року BS-45774/2023-КВН, спільна опіка припиняється і ОСОБА_4 отримує одноосібну опіку над ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_15 має визнати, що ОСОБА_16 незаконно утримують за кордоном. Тимчасове рішення Агенства сімейного права від 10 липня 2023 року про опіку над ОСОБА_8 підтверджено. Відповідно до рішення Східного земельного суду від 14 травня 2024 року у справі BS-10015/2024-OLR рішення сімейного суду залишено в силі;
суд першої інстанції вважав, що: Королівство Данія є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину; допитаний в судовому засіданні за участі представника Органу опіки та піклування ОСОБА_3 пояснив, що хоче проживати в Україні, оскільки з батьком йому добре, він піклується про нього і проводить з ним час, до матері повертатися не має бажання. Проте суд вважає, що зважаючи на безпекову ситуацію в Україні, найкращим інтересам дитини відповідатиме рішення про повернення дитини до Королівства Данія; ОСОБА_2 не надав суду доказів, що ОСОБА_1 дала згоду на переміщення дитини чи фактично не здійснювала права піклування на момент переміщення дитини, існує серйозний ризик, що повернення дитини до Королівства Данія загрожує їй психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови;
апеляційний суд виходив з того, що: Королівство Данія не було місцем постійного проживання ОСОБА_8 , оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 почали проживати у Королівстві Данія з березня 2022 року на підставі посвідок на тимчасове проживання, в дитини не сформувалися сталі зв'язки у вказаній державі; місцем постійного проживання дитина вважає Україну, де за нею здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення (відвідує заняття з тенісу), у дитини сталі соціальні зв'язки, протягом всього періоду проживання ОСОБА_8 у Данії він продовжував навчатися (в дистанційній формі) в Рівненському ліцеї № 7 Рівненської міської ради, а після повернення на територію України почав навчатися в приватному закладі загальної середньої освіти Рівненському ліцеї «ІТ СТЕП СКУЛ»; згідно з висновком експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС від 27 жовтня 2023 року дитина досягла такого віку, коли може самостійно висловлювати свої думки, в судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_13 заперечував проти його повернення до Королівства Данії. Повернення дитини у Королівство Данія, де дитина мала тимчасове місце проживання разом із матір'ю, за умови категоричного заперечення дитини проти повернення, нанесе більшої шкоди її інтересам, моральному та фізичному розвитку, ніж його залишення за постійним місцем проживання в Україні, враховуючи, що з часу переміщення дитини до часу розгляду справи судом пройшло більше року та дитина прижилася в цьому середовищі. За місцем постійного проживання ОСОБА_8 в Україні: АДРЕСА_3 , бойові дії не ведуться, а тому висновок суду першої інстанції про загрозливу безпекову ситуацію апеляційним судом оцінюється критично; ОСОБА_2 виконав свій обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини;
апеляційний суд не врахував, що розпорядження про негайне повернення дитини судовий або адміністративний орган держави, де знаходиться дитина, видає якщо саме на дату початку відповідної процедури минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування (частина перша статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року), а не на час вирішення питання відповідним органом. Тому за обставин цієї справи положення частини другої статті 12 Гаазької Конвенції 1980 року не підлягає застосуванню;
при вирішенні питання чи дійсно мали місце незаконні переміщення або утримування апеляційний суд не звернув уваги, що позивач з дитиною з 08 березня 2022 року постійно, понад рік, проживали в Королівстві Данія, а також судові рішення держави проживання дитини, тому необґрунтовано послався на те, що Королівство Данія не було місцем постійного проживання ОСОБА_8 , зазначивши лише те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 почали проживати у Королівстві Данія з березня 2022 року на підставі посвідок на тимчасове проживання;
разом з тим, апеляційний врахував доводи відповідача та належним чином оцінив надані сторонами докази в їх сукупності, зокрема, що допитаний в судовому засіданні, з участю представника Органу опіки та піклування, ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , пояснив, що хоче проживати в Україні, оскільки з татом йому добре, він піклується про нього і проводить з ним час, до мами повертатися не має бажання; згідно з висновком експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС № СЕ-19-23/46529-ПС від 27 жовтня 2023 року дитина досягла такого віку, коли може самостійно висловлювати свої думки. Дитина бажає проживати з батьком, між ними існують доброзичливі стосунки і наявна безпечна прив'язаність. Натомість під час проведення експертизи ОСОБА_8 повідомив, що за час проживання в Королівстві Данія з мамою він був змушений збирати і здавати пляшки, щоб мати гроші, адже мама кишенькових грошей йому не давала, і їсти здебільшого він був змушений готувати самостійно (а. с. 155 - 163, т. 1); у висновку психодіагностичного обстеження ОСОБА_20 від 15 червня 2023 року вказано, що ОСОБА_8 висловлює бажання проживати з батьком, зміна місця проживання дитини є неможливою, враховуючи не бажання самої дитини та травматичний досвід проживання дитини з матір'ю. Він особисто постраждав від проявів сімейного насильства, в тому числі через побиття зі сторони матері. Зміна місця проживання призведе до ретравматизації, погіршить емоційний розвиток дитини або почуття її власної гідності та психологічної цілісності, сформують депресивні стани, розлади соціальної адаптації, труднощі у стосунках з оточуючими (а. с. 173 - 179, т. 1);
касаційний суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що ОСОБА_2 виконав свій обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини, передбачених статтею 13 Гаазької Конвенції 1980 року, оскільки суд встановив, що: існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (частина перша статті 13 (b)); дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13). Зазначене не спростовує посилання суду першої інстанції на загрозливу безпекову ситуацію в Україні у зв?язку з воєнним станом, оскільки за місцем постійного проживання ОСОБА_8 в Україні: АДРЕСА_3 , бойові дії не ведуться. Відмова у поверненні відповідає найкращим інтересам дитини у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією 1980 року, за наявності яких судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини.
За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову про повернення малолітньої дитини, проте частково помилився у мотивах такого рішення. У зв'язку із цим оскаржену постанову належить змінити в мотивувальній частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - залишити без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 22 серпня 2024 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко