29 липня 2025 року
м. Київ
Справа № 564/3477/21
Провадження № 61-600св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» - Кравчук Ольги Олександрівни на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 09 травня 2024 року в складі судді Грипіч Л. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року в складі колегії суддів Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Хилевич С. В.
у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - Орган опіки та піклування Костопільської міської ради Рівненської області, про виселення та
Короткий зміст позовної заяви
У грудні 2021 року Публічне акціонерне товариство Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з позовом, у якому зазначило, що 06 серпня 2008 року між ним та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 13/08/К-МБ-18, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 70 000,00 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 13,8 % за умови остаточного погашення кредиту 03 серпня 2028 року.
06 серпня 2008 року між ними укладено договір іпотеки № 13/08/І-МБ-18, предметом якого є житловий будинок загальною площею 169,1 кв. м та земельна ділянка для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд з кадастровим номером 5623410100030010171, за адресою: АДРЕСА_1 .
27 грудня 2010 року рішенням Костопільського районного суду Рівненської області в справі № 2-466/2010р. з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 82 547,05 дол. США, пеню в розмірі 44 399,87 грн та судові витрати в розмірі 1 820,00 грн.
24 серпня 2021 року в порядку виконання рішення суду від 27 грудня 2010 року державним виконавцем Костопільського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Дідух Ю. Р. проведений опис та накладений арешт на іпотечне майно - житловий будинок загальною площею 169,1 кв. м. та земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 5623410100030010171, за адресою: АДРЕСА_1 , тобто розпочато процес звернення стягнення на вказане нерухоме майно з метою подальшої передачі його для реалізації.
У вказаному житловому будинку крім боржника ОСОБА_1 зареєстровані неповнолітні: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
На звернення державного виконавця Служба у справах дітей Костопільської міської ради Рівненської області дозвіл на реалізацію описаного та арештованого житлового будинку не надала.
Позивач просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
09 травня 2024 року рішенням Костопільського районного суду Рівненської області в задоволенні позову відмовлено.
12 грудня 2024 року постановою Рівненського апеляційного суду апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» залишено без задоволення. Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 09 травня 2024 року залишено без змін.
Рішення суду мотивовано тим, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому в статті 435 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Ініціювання кредитором нового спору про виселення з метою реалізації цього майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження не є правомірним і ефективним способом захисту, що узгоджується із постановою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 127/30571/21 та від 01 листопада 2023 року в справі № 127/30546/21.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
10 січня 2025 року представник ПАТ АБ «Укргазбанк» - Кравчук О. О. засобами поштовогозв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 09 травня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах:
- Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16, про те, що власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права;
- Верховного Суду від 02 лютого 2022 року в справі № 707/1695/18, в якій суд визнав, що боржник, діючи недобросовісно та порушуючи умови договору іпотеки, після його укладення, без згоди банку, зареєстрував в іпотечній квартирі дружину та дітей; отже, право на користування квартирою у дружини відповідача та дітей виникло після укладення договору іпотеки з огляду на недобросовісні дії боржника щодо реєстрації місця проживання указаних осіб з метою перешкоджання зверненню стягненню на майно в рамках виконавчого провадження;
- Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19, в якій суд визнав обґрунтованими підстави для задоволення позову про виселення відповідача із житлового будинку та скасування реєстрації її місця проживання;
- Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 490/10190/16-ц, про те, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й, насамперед, відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами;
- Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 645/3265/13-ц, про те, що кредитор має право на власний розсуд обирати один зі способів захисту, які надаються йому законом, якщо інше правило в імперативному порядку не визначено в цивільному законі;
- Верховного Суду від 12 квітня 2021 року в справі № 310/2950/18, про те, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти.
Посилається на те, що право кредитора на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом примусового звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок у межах процедур виконавчого провадження як завершальної стадії виконавчого провадження щодо примусового виконання рішення суду про стягнення коштів не може бути реалізоване повністю без одночасного виселення з цього житлового будинку всіх мешканців.
У справі, що переглядається, предмет іпотеки придбаний за кредитні кошти, на момент укладення договору іпотеки в переданому в іпотеку житловому будинку неповнолітні діти не були зареєстровані, що в сукупності відповідно до висновків, сформульованих в постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19, є підставою для виселення відповідачів.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що, оскільки служба у справах дітей не надала дозволу на реалізацію іпотечного житлового будинку, в якому зареєстровані та проживають неповнолітні діти, належним способом захисту прав кредитора є звернення державного чи приватного виконавця із поданням про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані малолітні діти (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2023 року в справі № 2-537/11).
Фактичні обставини справи, встановлені судами
06 серпня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 13/08/К-МБ-18, за умовами якого відповідач отримав кредит у сумі 70 000,00 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 13,8 %, за умови остаточного погашення кредиту 03 серпня 2028 року. Кредит надавався на придбання житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 169,1 кв. м (т. 1, а. с. 10).
06 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки № 13/08/І-МБ-18, предметом якого є житловий будинок, загальною площею 169,1 кв. м та земельна ділянка для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд з кадастровим номером 5623410100030010171, за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 20).
27 грудня 2010 року рішенням Костопільського районного суду Рівненської області в справі № 2-466/2010р. стягнутоз ОСОБА_1 на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 82 547,05 дол. США, пеню в сумі 44 399,87 грн. та судові витрати в сумі 1 820,00 грн (т. 1, а. с. 31, 32).
Державним виконавцем Костопільського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Дідух Ю. Р. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 із виконання виконавчого листа № 2-466/2010, виданого 10 лютого 2011 року Костопільським районним судом Рівненської області
24 червня 2021 року державним виконавцем Костопільського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Дідух Ю. Р. винесена постанова про опис та арешт майна (коштів) боржника ОСОБА_1 - житлового будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 37).
На запит державного виконавця Служба у справах дітей Костопільської міської ради Рівненської області дозволу на реалізацію житлового будинку АДРЕСА_1 не надала, оскільки такі дії призведуть до порушення житлових прав неповнолітніх дітей (т. 1, а. с. 38).
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За положеннями частин першої і третьої статті 33 Законом України «Про іпотеку» уразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного суду від 23 січня 2019 року в справі № 522/10127/14-ц, норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов'язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».
Отже, за цим висновком норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.
Як звернення стягнення на предмет іпотеки в процедурі виконавчого провадження при виконанні рішення суду про стягнення заборгованості, так і звернення стягнення у процедурі виконавчого провадження при виконанні рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається відповідно до статті 51 Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним і ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 06 квітня 2021 року в справі № 925/642/19 та ін.).
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20).
Із матеріалів справи вбачається, що на виконанні у державного виконавця Костопільського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Дідух Ю. Р. перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 із виконання виконавчого листа, виданого 10 лютого 2011 року Коростопільським районним судом Рівненської області, про стягнення заборгованості за кредитним договором.
У межах цього виконавчого провадження державним виконавцем Дідух Ю. Р. 24 червня 2021 року винесена постанова про опис та арешт майна (коштів) боржника ОСОБА_1 - житлового будинку АДРЕСА_1 .
Банк посилається на те, що державний виконавець не може виконати рішення суду про стягнення заборгованості, оскільки Служба у справах дітей Коротопільської міської ради Рівненської області відмовила в наданні дозволу на реалізацію описаного та арештованого житлового будинку, так як у ньому проживають та зареєстровані неповнолітні діти, що стало підставою для звернення кредитора із цим позовом про виселення.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
У частині першій статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема таких засад: обов'язковості виконання рішень; справедливості, неупередженості та об'єктивності; розумності строків виконавчого провадження.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно із частинами першою, шостою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.
Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.
У статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. У першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.
Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Діти - це члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (частина друга статті 18 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.
Згідно з абзацом сьомим пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року № 2831/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30 вересня 2016 року за № 1301/29431 (далі - Порядок реалізації майна), у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду (в електронній або паперовий формі).
У пункті 28 Розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 37 Закону.
Отже, враховуючи вимоги Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», а також положення Інструкції з організації примусового виконання рішень і Порядку реалізації арештованого майна, державний виконавець або приватний виконавець зобов'язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна.
Схожі висновки сформульовані в постановах Верховного Суду від 15 травня 2025 року в справі № 158/3041/21, від25 листопада 2019 року в справі № 718/482/15-ц та ін.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 жовтня 2021 року в справі № 755/12052/19 виснувала, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на визначене житлове приміщення в конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (зокрема солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов'язань, отримання держвиконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов'язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу держвиконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи зі скаргою щодо дій держвиконавця та/або органу опіки та піклування.
Виконавець на підставі частини першої, пункту 1 частини другої, пунктів 3, 6, 22 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» зобов'язаний та має право вживати всіх необхідних заходів щодо примусового виконання судового рішення, зокрема й одержувати всі необхідні дозволи для проведення виконавчих дій.
Державний чи приватний виконавець зобов'язаний звернутися до органу опіки та піклування з метою отримання дозволу на реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, а у разі відмови у наданні такого дозволу органом опіки та піклування - виконавець має повноваження звернутися до суду з відповідним поданням.
З метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому в статті 435 ЦПУ України.
Тобто звернення кредитора з позовом про виселення осіб, які зареєстровані в іпотечному майні, з метою передачі його на реалізацію в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості, не є необхідним.
Такі висновки узгоджуються з постановою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 127/30571/21-ц.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду в перелічених ним постановах, є безпідставним, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Не є подібними обставинам справи, що переглядається, обставини в перелічених в касаційній скарзі справах № 925/1265/16 (про визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками), № 707/1695/18 (про зняття з реєстрації та заборону вчиняти дії), № 490/10190/16-ц (про визнання недійсним протоколу загальних зборів засновників товариства про збільшення статутного капіталу за рахунок внесення майна), № 645/3265/13-ц (про стягнення заборгованості за кредитними договорами).
Верховний Суд в постанові від 12 квітня 2021 року в справі № 310/2950/18 (на яку посилається заявник в касаційній скарзі) виснував, що суди відмовили в задоволенні позову про виселення відповідачів з квартири без надання іншого житлового приміщення зі зняттям з реєстраційного обліку з тих підстав, що вважати спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідно до статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) та статті 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у поєднанні із главою 26 ЦК України, відповідачі не підлягають.
У постанові від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19 (на яку посилається заявник в касаційній скарзі) Велика Палата Верховного Суду досліджувала питання можливості / неможливості виселення з іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку (на підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за кредитором права власності на житловий будинок та земельну ділянку).
Отже, не можна вважати, що обставини справ, на які посилається заявник в касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається, оскільки даний позов стосується виселення з іпотечного майна неповнолітньої та малолітньої дитини.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.
Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішенням судів попередніх інстанцій по суті спору і спростовуються матеріалами справи.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torijav. Spain), пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» - Кравчук Ольги Олександрівни залишити без задоволення.
Рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 09 травня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська