28 липня 2025 рокуЛьвівСправа № 500/3690/24 пров. № А/857/23117/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року (ухвалене головуючим-суддею Чепенюком О.В. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Тернополі) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Тернопільській області (далі - ГУ ДПС, відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення (далі - ППР) ГУ ДПС №281444-2409-1918-UA61040430000018305 від 05.04.2024 в частині нарахованої орендної плати в сумі 10209,48 грн.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 09.08.2024 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити його позовні вимоги повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що контролюючим органом неправомірно нараховано орендну плату в сумі 210209,48 грн, що на 10209,48 грн більше, ніж визначено договором оренди, тобто з порушенням вимог п.288.4 ст.288 ПК України.
У відзиві на апеляційну скаргу представниця відповідача Ковальова Н.С. просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що позивач є орендарем земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (земельна частка - пай) за кадастровим номером 6124682100:01:001:0269, площею 6,9959 га, яка розташована за межами села Зарубинці Тернопільського району, на підставі договору оренди землі №02/3-22 від 01.04.2022, укладеного з орендодавцем Скалатською міською радою (а.с.8-14).
Згідно пункту 2.6 цього договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки на базовий податковий (звітний) період становить 289994,23 грн, яка підлягає щорічній індексації.
Відповідно до пункту 4.1 розділу 4 «Орендна плата» договору, плата за користування земельною ділянкою, право оренди якої набуто на земельних торгах згідно з протоколом земельних торгів №LRE001-UA-20220223-28341 від 29.03.2022, у розмірі річної орендної плати 68,97% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 200 000,00 грн, за перший рік підлягає сплаті переможцем протягом п'яти робочих днів з дня підписання договору за результатами проведення земельних торгів на відповідний рахунок.
Починаючи з наступного року орендна плата вноситься орендарем відповідно до ПК України (пункту 4.4 розділу 4 договору).
05.04.2024 ГУ ДПС сформувало ППР №281444-2409-1918-UA61040430000018305, яким ОСОБА_1 визначено податкове зобов'язання за платежем «Орендна плата з фізичних осіб» за 2024 рік в сумі 210209,48 грн за земельну ділянку, яка розташована за межами села Зарубинці Тернопільського району, кадастровим номером 6124682100:01:001:0269, площею 6,9959 га.
Вважаючи оспорюване ППР в частині 10 209,48 грн протиправним, позивач звернувся до адміністративного суду з вимогою про його скасування.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що платник податків, наводячи свій розрахунок орендної плати за землю не врахував індексацію нормативної грошової оцінки землі за 2023 рік, а тому неправильно обчислив суму грошового зобов'язання за 2024 рік. З урахуванням вищевикладеного суд дійшов до висновку, що ГУ ДПС законно та обґрунтовано сформувало оспорюване ППР.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст.69 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон №280/97-ВР), органи місцевого самоврядування відповідно до ПК України встановлюють місцеві податки і збори. Місцеві податки і збори зараховуються до відповідних місцевих бюджетів у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України з урахуванням особливостей, визначених ПК України.
Статтею 8 ПК України визначено, що в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.
До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, у межах їх повноважень і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
Відповідно до п.п.10.1.1 п.10.1 ст.10 ПК України, податок на майно належить до місцевих податків.
Місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю, крім земельного податку за лісові землі (п.10.2-1 ст.10 ПК України).
За змістом статті 265 ПК України податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.
Плата за землю це обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (пп.14.1.147 п.14.1 ст.14 ПКУ).
Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (п.288.1 ст.288 ПКУ).
Відповідно до пункту 288.4 статті 288 ПК України розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Індексація нормативної грошової оцінки земель передбачена пунктом 289.1 статті 289 ПК України, відповідно до якого для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель (пункт 289.2 статті 289 ПК України). Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що ПК України не передбачено проведення індексації орендної плати, натомість індексації підлягає нормативна грошова оцінка земельних ділянок.
Крім того, відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про оренду землі», орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.
Частиною першою статті 93 ЗК України визначено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону України «Про оренду землі»).
Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.
Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до ПК України.
В той же час, згідно пункту 288.5 статті 288 ПК України, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території; та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.
Таким чином, ПК України визначає, що як ставка податку за земельні ділянки, так і орендна плата за земельні ділянки встановлюється у відсотковому розмірі від їх нормативної грошової оцінки.
В свою чергу, положеннями пункту 289.1 статті 289 ПК України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до законодавства.
Нормативна грошова оцінка земель встановлюється шляхом затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, яка здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою. Зазначене імперативне регулювання унеможливлює встановлення нормативної грошової оцінки земельних ділянок договором, зокрема договором між органом місцевого самоврядування і орендарем.
Водночас обов'язковість врахування нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної та комунальної власності під час визначення розміру орендної плати встановлена Законом (абзац другий частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель»). Отже, у разі зміни нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної та комунальної власності змінюється також розмір орендної плати.
В контексті спірних правовідносин, колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка висловлена в постанові від 09.11.2021 у справі №635/4233/19, згідно з якою зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки може встановлюватися договором, та дійшла висновку про необхідність внесення змін до договору оренди у зв'язку зі зміною розміру нормативної грошової оцінки.
У п.122 постанови від 05.06.2024 по справі №914/2848/22 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свій висновок щодо застосування у сукупності статей 5, 13 Закону України «Про оцінку земель», статті 21 Закону України «Про оренду землі», пункту 271.2 статті 271 ПК України, викладений у постанові від 09.11.2021 по справі № 635/4233/19, про те, що зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.
Як видно з матеріалів справи, відповідно до відомостей Держгеокадастру, викладених у листі №6-28-0.222-600/2-24 від 12.01.2024, коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель за 2023 рік становить 1,051.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що договір оренди землі №02/3-22 укладений між Скалатською міською радою та позивачем 01.04.2022, тобто нормативна грошова оцінка землі проведена у 2022 році.
У спірному випадку ГУ ДПС розрахувало ОСОБА_1 суму податкового зобов'язання за платежем орендна плата з фізичних осіб за 2024 рік за такими показниками : нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 6,9959 га на 2022 рік становить - 289 994,23 грн (вказана у пункті 2.6 договору оренди); ставка орендної плати - 68,97% (згідно з пунктом 4.1 договору оренди); коефіцієнт індексації - 1,051.
Сума податкового зобов'язання за платежем орендна плата з фізичних осіб за 2024 рік складає: 289 994,23 грн х 68,97% х 1,051 = 210 209,48 грн, яка вказана в оспорюваному ППР.
Таким чином, відповідач жодних порушень податкового законодавства не допустив.
При цьому, суд першої інстанції слушно зауважив, що індексація грошово оцінки землі передбачалася і умовами договору оренди землі №02/3-22 від 01.04.2022, укладеного між Скалатською міською радою та позивачем.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення даного позову.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.10 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року по справі №500/3690/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук