29 липня 2025 рокусправа № 380/24310/24
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Грень Н.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради до Державної міграційної служби України про визнання протиправними відмов та зобов'язання вчинити певні дії,
Департамент міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради (далі - Позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач, ДМС), в якому просить:
Визнати протиправними відмови Державної міграційної служби України у наданні інформації на запити № 3701-вих-153225 від 25.10.2024, № 3701- вих-155770 від 30.10.2024, № 3701-вих-159916 від 07.11.2024, № 3701- вих-162199 від 12.11.2024, № 3701-вих-162202 від 12.11.2024, № 3701- вих-162543 від 12.11.2024 та зобов'язати надати запитувану управлінням безпеки та вуличної інфраструктури Департаменту інформацію.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що для притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які ввезли на територію України транспортні засоби з іноземною реєстрацією та порушили правила зупинки/стоянки, інспекторам з паркування необхідні повні дані про таких осіб, зокрема місце проживання (перебування) та реєстраційний номер облікової картки платника податків (РНОКПП). Ці дані є обов'язковими реквізитами постанови про накладення адміністративного стягнення згідно зі ст. 283 КУпАП та виконавчого документа згідно із Законом України «Про виконавче провадження».
Позивач зазначає, що Державна прикордонна служба України надала лише часткову інформацію (ПІБ, дата народження, дані паспорта), якої недостатньо для оформлення постанови. З огляду на це, Позивач звернувся до ДМС як до розпорядника Єдиного державного демографічного реєстру для отримання відсутніх відомостей.
Відмову ДМС, мотивовану захистом персональних даних, Позивач вважає протиправною, оскільки отримання такої інформації є службовою необхідністю для виконання покладених на нього законом повноважень щодо притягнення порушників до відповідальності.
Ухвалою від 04.12.2024 відкрито спрощене позовне провадження у справі.
Відповідач проти позову заперечив, надіслав на адресу суду відзив на позовну заяву (вх.№92996 від 17.12.2025). В обґрунтування зазначено, що запитувана інформація (адреса, РНОКПП) є конфіденційною згідно зі ст. 32 Конституції України, Законами України «Про інформацію», «Про захист персональних даних» та «Про Єдиний державний демографічний реєстр...».
Поширення такої інформації без згоди особи заборонено, крім випадків, прямо визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Позивач не навів прямої норми закону, яка б зобов'язувала ДМС надавати таку інформацію на запит інспекторів з паркування. Загальне право посадової особи місцевого самоврядування отримувати інформацію не скасовує спеціального правового режиму захисту персональних даних. Таким чином, ДМС діяла правомірно, відмовивши у наданні конфіденційної інформації за відсутності належних правових підстав. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Суд дослідив матеріали справи, всебічно і повно з'ясував усі фактичні обставини, об'єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті та встановив таке.
Управлінням безпеки та вуличної інфраструктури Департаменту подано запити до Державної міграційної служби України про надання відомостей щодо місця проживання або перебування та реєстраційних номерів облікових карток платників податків осіб, які ввезли транспортні засоби на територію України, за вихідними номерами № 3701-вих-153225 від 25.10.2024 , № 3701-вих-155770 від 30.10.2024, № 3701-вих-159916 від 07.11.2024, № 3701-вих-162199 від 12.11.2024, № 3701-вих-162202 від 12.11.2024, № 3701-вих-162543 від 12.11.2024.
На вищевказані запити управління безпеки та вуличної інфраструктури Департаменту отримало листи-відповіді № 6.2-10632/2-24 від 30.10.2024, № 6.2-10743/2-24 від 01.11.2024 , № 6.2-11048/2-24 від 11.11.2024, № 6.2-11215/2-24 від 14.11.2024, № 6.2 11214/2-24 від 14.11.2024, № 6.2-11213/2-24 від 14.11.2024 відповідно, у яких зазначалось, що відсутні правові підстави для обробки та надання запитуваної інформації, з огляду на законодавство в сфері захисту персональних даних, зокрема - відсутність згоди фізичних осіб, яких стосується запитувана інформація, на її поширення.
Не погоджуючись із відмовою відповідача, вважаючи її протиправною, відтак позивач звернувся із цим позовом до суду.
При вирішенні спору суд керувався таким.
Спірним питанням у цій справі є те, чи правомірно відповідач відмовив у наданні інформації, яка є персональними даними, на запит органу місцевого самоврядування для виконання ним владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей принцип встановлює межі дискреції для суб'єктів владних повноважень та вимагає наявності чіткої правової підстави для кожної їхньої дії.
Водночас, стаття 32 Конституції України гарантує кожному право на невтручання в його особисте і сімейне життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Закон України «Про інформацію» у статті 11 визначає, що інформація про фізичну особу (персональні дані) - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її адресу, дату і місце народження.
Конституційний Суд України в абз.1 п.1 резолютивної частини Рішення від 30.10.1997 №5-зп, даючи офіційне тлумачення частини четвертої статті 23 Закону України «Про інформацію», відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, зокрема, свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).
Тобто, Конституційний Суд України вказав, що перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним. Згідно зі статтею 32 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Так, Конституційний Суд України у Рішенні від 20.01.2012 № 2-рп/2012, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, зазначив, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини . Правові відносини, пов'язані із захистом і обробкою персональних даних, регулюються Законом України «Про захист персональних даних» (далі - Закон), який спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв'язку з обробкою персональних даних. Частиною першою статті 5 Закону встановлено, що об'єктами захисту є персональні дані (відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована).
Відповідно до статті 21 цього Закону, конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи, а також в інших випадках, визначених законом.
Спеціальним законом, що регулює правовідносини у цій сфері, є Закон України «Про захист персональних даних».
Згідно зі статтею 2 цього Закону, персональні дані - це відомості про фізичну особу, а поширення персональних даних - дії щодо передачі відомостей про фізичну особу.
Стаття 14 Закону «Про захист персональних даних» чітко встановлює, що поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Окрім того, відповідач є розпорядником Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Реєстр) відповідно до Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».
Згідно зі статтею 7 цього Закону, до Реєстру вноситься інформація про місце проживання та РНОКПП. Стаття 8 прямо вказує, що внесена до Реєстру інформація є конфіденційною.
Стаття 11 цього ж Закону дублює положення інших актів, зазначаючи, що надання інформації з Реєстру здійснюється виключно у випадках, передбачених законами України.
Таким чином, запитувана позивачем інформація (адреса та РНОКПП) має спеціальний правовий статус конфіденційної інформації та персональних даних, поширення якої суворо обмежено законом.
Судом встановлено, що позивач обґрунтовує необхідність отримання даних вимогами Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Так, згідно з пунктом 3 частини 2 статті 283 КУпАП, постанова про накладення адміністративного стягнення повинна містити відомості про особу, зокрема її місце проживання чи перебування. Це дійсно є імперативною вимогою до змісту постанови.
Однак, аналізуючи механізм притягнення до відповідальності за порушення правил паркування транспортних засобів, зареєстрованих за межами України, слід звернутись до спеціальної норми - статті 279-2 КУпАП.
Ця стаття встановлює, що «відповідні органи (підрозділи) Державної прикордонної служби України за запитом... інспекторів з паркування... зобов'язані надавати відомості про особу, яка ввезла транспортний засіб на територію України».
Законодавець чітко визначив суб'єкта, на якого покладено обов'язок надавати первинну інформацію про порушника - це Державна прикордонна служба України.
Ця норма не містить жодних вказівок на обов'язок Державної міграційної служби України надавати будь-яку додаткову чи уточнюючу інформацію для цих цілей.
Посилання позивача на статтю 9 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» щодо права отримувати інформацію, необхідну для виконання службових обов'язків, є загальною нормою. Проте, ця ж норма містить застереження, що таке право реалізується «в порядку, встановленому законодавством». У даному випадку спеціальним законодавством у сфері захисту персональних даних встановлено чіткий порядок і обмеження, які не можуть бути ігноровані на підставі загальної норми.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що між обов'язком позивача належним чином оформлювати постанови (ст. 283 КУпАП) та правом особи на конфіденційність (ст. 32 Конституції та спеціальні закони) існує колізія, яку законодавець частково врегулював, визначивши конкретне джерело отримання інформації (ДПСУ згідно зі ст. 279-2 КУпАП).
Позивач не навів жодної прямої норми закону, яка б зобов'язувала саме Державну міграційну службу України надавати відомості про місце проживання та РНОКПП на запити інспекторів з паркування. Відсутність такої норми означає відсутність правової підстави для дій ДМС, яких вимагає Позивач.
Діючи на підставі та в межах повноважень (ч. 2 ст. 19 Конституції України), Відповідач правомірно відмовив у наданні інформації, оскільки її поширення за відсутності прямої вказівки закону було б порушенням законодавства про захист персональних даних.
Отже, оскаржувані відмови є правомірними, а позовні вимоги - необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно зі статтею 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до наведених вимог відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, спростовано позовні вимоги та аргументи позивача.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 2, 77, 241-246, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позову Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради (адреса: пл. Ринок, 1,м. Львів, Львівська обл., Львівський р-н,79008, ЄДРПОУ 44448833) до Державної міграційної служби України (адреса: вул. Володимирська, 9,м. Київ,01001, ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправними відмов у наданні інформації та зобов'язання надати інформацію - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяГрень Наталія Михайлівна